Титан
Врешті обидві сторони пішли на компроміс і домовилися, що Френк отримує половину засновницьких акцій із нового загального випуску і по дві акції за одну випущену його компаніями, продає все старим компаніям і сам виходить з гри. Операція була надзвичайно вигідною, і Ковпервуд щедро розплатився не тільки з Мак-Кенті й Едісоном, а й з усіма, хто діяв з ним заодно. «Блискуча операція», – погоджувалися Мак-Кенті й Едісон. Покінчивши з газом, Френк став думати, за яку прибуткову справу йому б тепер узятися, що б таке ще прибрати до рук.
Але перемога на цьому терені спричинила за собою невдачі на іншому: тепер під загрозу було поставлено становище Ковпервуда й Ейлін у чиказькому світі. Шрайхарт став непримиренним ворогом Френка, а з його думкою в світі рахувалися. Норі Сімс також, природно, був на боці своїх давніх приятелів. Однак найжорстокіший удар завдала Ковпервудам пані Енсон Меррил. Незабаром після новосілля у Ковпервудів, коли «газова» війна була в самому розпалі і проти Френка висувалися звинувачення в таємній змові, пані Меррил поїхала в Нью-Йорк і там випадково зустрілася зі своєю старою знайомою пані Мартін Вокер, що належала до того вищого філадельфійського товариства, в яке Ковпервуд колись марно намагався проникнути. Знаючи, що Ковпервудами цікавляться і пані Сімс, і багато інших, пані Меррил не забарилася скористатися нагодою та рознюхати про їхнє минуле.
– До слова, вам ніколи не доводилося чути в Філадельфії про такого собі Френка Алджернона Ковпервуда або про його дружину? – запитала вона пані Вокер.
– Бог із вами, люба Неллі! – вигукнула її приятелька, не розуміючи, як така витончена жінка може навіть згадувати про них. – Чому ви питаєте? Невже ці люди оселилися в Чикаґо? Його кар’єра в Філадельфії була щонайменше скандальною. У нього там зав’язалися якісь справи з міським скарбником, той украв півмільйона доларів, і обидвох посадили у в’язницю. Але це, любонько, ще не все. Він зійшовся з однією дівулею, якоюсь панною Батлер. Між іншим, її брат, Овен Батлер, у нас тепер – впливова шишка… І, можете собі уявити, – тут вона закотила очі догори. – Поки він сидів у в’язниці, помер її батько, й уся сім’я розпалася. Ширилися навіть чутки, ніби старий наклав на себе руки (під «старим» вона мала на увазі батька Ейлін – Едварда Мелія Батлера). А коли цей суб’єкт вийшов із в’язниці, то незабаром кудись зник. Подейкували, що він розлучився з дружиною, виїхав на Захід і знову одружився. Його перша дружина з двома дітьми і досі живе в Філадельфії.
Пані Меррил була вражена, але зробила вигляд, що все це її дуже мало зачіпає.
– Цікава історійка, – стримано зронила вона, думаючи про те, як легко буде тепер поставити цих вискочок на місце й яке щастя, що вона ніколи не приділяла їм своєї уваги.
– А ви колись бачили її, цю його нову дружину?
– Так, начебто, тільки не пам’ятаю, де. Ймовірно, на вулиці, вона вічно ганяла то верхи, то в кабріолеті.
– Вона руда?
– Так. Така яскрава білявка.
– Мабуть, це вона й є. Про них нещодавно писали щось у газетах. Мені просто хотілося переконатися.
Пані Меррил уже заздалегідь обмірковувала всілякі отруйні натяки на адресу Ковпервудів.
– Вони, ймовірно, намагаються тепер проникнути в чиказький світ? – зневажливо усміхнулася пані Вокер. Ця посмішка однаково стосувалася і Ковпервудів, і чиказького вищого світу.
– Цілком можливо, що в східних штатах такі спроби і могли б увінчатися успіхом, – уїдливо, своєю чергою, зауважила пані Меррил, – але у нас у Чикаґо вони ні до чого не приведуть.
Стріла потрапила в яблучко, і розмова на цьому припинилася. А коли пані Сімс, приїхавши до пані Меррил із візитом після її повернення з Нью-Йорка, мала необережність заговорити про Ковпервуда, або, вірніше, про гармидер, здійнятий пресою навколо його імені, їй кортіло раз і назавжди виявити точку зору на цю пару.
– Якщо бажаєте знати мою думку, то я порадила б вам триматися подалі від цих ваших друзів, – тоном, що не допускає заперечення, проронила пані Меррил. – Я все про них знаю. Й як це ви відразу не збагнули, з ким маєте справу? Вони ніколи не будуть прийняті в товаристві.
Пані Меррил не визнала навіть за потрібне щось пояснювати. Але пані Сімс скоро дізналася все від свого чоловіка, обурилася до глибини душі і навіть неабияк злякалася. Неприємна історія! «Але хто ж тут винен? – перебирала вона подумки. – Хто перший ввів їх у світ? Едісон, звісно!» Але Едісони, хоч і не займали чільного місця в світі, були невразливими. Залишалося одне – виключити Ковпервуда з числа своїх знайомих, що пані Сімс і не забарилася зробити. Престиж Френка похитнувся, але сталося це не відразу і не відразу стало зрозумілим навіть для них самих.
Спочатку Ейлін звернула увагу на те, що число запрошень і візитівок, що ще нещодавно сипалися, як із рогу достатку, різко скоротилося. А по «середах», які вона поквапилася призначити як свої прийомні дні, в її вітальні ледь назбирувалася незначна купка гостей. Спершу Ейлін дивувалася – адже ще зовсім недавно у них у будинку збиралося блискуче товариство. Невже ж тепер ці люди не бажають її більше знати? Всього три тижні минуло після новосілля, і замість сімдесяти п’яти або хоча б п’ятдесяти осіб, котрі зазвичай заходили до них або залишали візитівки, у них стали бувати не більше двадцяти. Ще через тиждень – тільки десятеро, а місяць потому до них вже рідко-рідко хтось зазирав. Правда, кілька людей залишилися вірні Ковпервудам, але це все була дрібнота – одним вона сама надавала заступництво, інші були залежні від її чоловіка, як, наприклад, Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд. І їхня увага тільки підкреслювала порожнечу, що утворилася навколо Ковпервудів. Ейлін себе не тямила від гніву, сорому, образи та розчарування.
Є, певна річ, товстошкірі люди зі сталевими нервами, котрі, домагаючись своєї мети, згодні йти на будь-яке приниження, але Ейлін не належала до їхнього числа. І хоча вона сама кинула виклик громадській думці та знехтувала правами першої дружини Ковпервуда, тепер тремтіла від страху вже за власне майбутнє та соромилася свого минулого. Адже тільки молодість, пристрасть, шарм і чоловіча чарівність Френка змусили її свого часу вчинити так сміливо та нерозважливо. Якби не було цього, Ейлін доброчинно вийшла б заміж, не подавши жодного приводу до лихослів’я. Тепер же їй здавалося, що вона скомпрометувала себе безповоротно і тільки міцне становище в чиказькому світі може виправдати її у власних очах і, як вона гадала, в очах чоловіка.
– Канапки треба прибрати на лід, Луїсе, – сказала вона дворецькому в одну з перших невдалих «серед», обводячи поглядом майже незаймані страви, розкладені на старовинній севрській порцеляні. – Квіти відішліть у лікарню, а крюшон і лимонад віддайте на кухню. Тістечка подасте нам до обіду.
– Слухаюсь, мадам, – погодився, нахиливши голову, дворецький і, мабуть, аби потішити господиню, додав: – Жахлива погода. Може, це завадило?
Ейлін спалахнула і вже хотіла обуритися: «Займайтеся своїми справами!», але стрималася.
– Можливо, – сказала вона коротко і пішла до себе. Якщо слуги починають гомоніти про це, отже, справа зовсім кепська. Ейлін вирішила почекати до наступного тижня, щоб точно переконатися, винна в її невдачі погода чи ні, чи справді ставлення суспільства до них так змінилося. Але наступної середи гостей приїхало ще менше. Співаків, котрих вона запросила, довелося відпустити додому. Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд, чудово обізнані про плітки, що ширилися містом, прийшли, як зазвичай, але трималися натягнуто і здавалися чимось стурбованими. Це також не пройшло повз увагу Ейлін. Крім них, були ще тільки дві дами – пані Вебстер Ізраельс і пані Генрі Гадлстоун. Ні, щось негаразд. Ейлін довелося послатися на нездужання і піти до себе, вибачившись перед гостями. Третього тижня, побоюючись ще більшої ганьби, вона заздалегідь оголосила себе хворою. Цікаво, скільки ж буде залишено візитівок? Їх виявилося три. Це був крах. Ейлін зрозуміла, що її «середи» з тріском провалилися.
Тим часом і Ковпервудові довелося випробувати на собі все зростаючу недовіру і навіть ворожість чиказького світу. Вперше він почав здогадуватися про реальний стан речей на одному званому обіді. Запрошення на цей захід було отримано вже давно, і вони мали необережність прийняти його, позаяк Ейлін у ті часи ще не була впевнена в остаточному провалі своїх «серед». Обід давали Следи, котрі не мали особливої ваги в товаристві. Міське лихослів’я або ще не встигло до них дійти, або вони не знали, що викликало таку різку зміну в ставленні до Ковпервуда, тоді як майже всі інші знайомі філадельфійця – і Сімси, і Кенди, і Коттони, і Кінґсленди – вже були переконані, що припустилися фатальної помилки і що Френка приймати не годиться.
Усі вони також отримали запрошення на обід, і всі, дізнавшись, що в числі гостей будуть Ковпервуди, в останню мить, немов змовившись, надіслали свої вибачення господарям: «Ми дуже засмучені», «На превеликий жаль» тощо. За стіл сіли вшістьох – самі господарі, Ковпервуди та подружжя Гоксемів, котрих, до речі, і Ейлін, і Ковпервуд не дуже й шанували. Всі почувалися не в своїй тарілці. Ейлін послалася на головний біль, і незабаром вони поїхали. Через кілька днів Ковпервуди були на прийомі у своїх колишніх сусідів Гатштадтів, куди також отримали запрошення вже давно. Господарі зустріли їх привітно, але решта товариства трималися з ними дуже стримано, якщо не сказати холодно. До того особи впливові, котрим не траплялося раніше зустрічатися з Ковпервудами, завжди охоче з ними знайомилися, – яскрава краса Ейлін виділяла цю пару з натовпу гостей. Але цього разу чомусь (Ейлін і Ковпервуд уже почали здогадуватися, чому) жодна людина не забажала бути їм представленою. Серед гостей було чимало знайомих, дехто з ними розмовляв, але більшість явно опинилася по інший бік. Френк це відразу помітив.
– Поїдемо раніше, – незабаром сказав він Ейлін. – Тут щось нецікаво.
Ковпервуд відвіз Ейлін додому і, щоб уникнути зайвих розмов, тут же поїхав. Дочасно йому не хотілося казати Ейлін, як він усе це оцінює.
Незадовго до святкування, яке влаштовував клуб «Юніон-ліґ», уже самому Френкові завдали, правда, обхідним шляхом, важку образу. Якось уранці Едісон, до банку котрого Ковпервуд прийшов у справі, по-дружньому зауважив:
– Мені треба погомоніти з вами про дещо, Френку. Чиказьке товариство ви тепер знаєте. Знаєте також, як я дивлюся на певні обставини вашого минулого, в які ви самі мене посвятили. Ну, так ось: зараз у місті тільки й розмов, що про вас. У клубах, де ми з вами перебуваємо членами, достатньо лицемірів і святенників, котрі підхопили газетну брехню і раді нагоді розіграти щире обурення. П’ять найбільших акціонерів газових компаній – найстаріші члени цих клубів, і всі вони зі шкіри геть пнуться, змагаючись за ваше виключення. Вони розкопали якісь подробиці про цю вашу історію та погрожують подати скаргу в правління клубів. Безперечно, нічого у них не вийде, вони з цього приводу радилися навіть зі мною. Але ось що стосується майбутнього вечора, тут вже самі вирішуйте, як вам краще вчинити. Не послати вам запрошення вони не можуть, але це буде зроблено тільки для проформи (Ковпервуд зрозумів, що хотів цим сказати Едісон). Згодом усе вляжеться, у будь-якому разі, я зроблю все від мене залежне, але поки що…
Він дружелюбно глянув на Френка. Той усміхнувся.
– Чесно кажучи, Джуде, я весь час чекав чогось подібного. Жодної несподіванки тут для мене немає, – анітрохи не бентежачись, вимовив Ковпервуд. – Даремно ви про мене турбуєтеся. Все це для мене – не нове, я знаю, звідки вітер віє, і знаю, як треба ставити вітрила.
Едісон торкнувся руки гостя.
– Але хоч би що ви вирішили, навіть не пробуйте подати заяву про вихід із клубу, – застеріг він фінансиста. – Це означало б зізнатися у власній слабкості. Та вони на це і не розраховують. Я вам раджу не здаватися. Все обійдеться. Мені здається, що вони вам просто заздрять.
– Я і не думав цього робити, – відповідав відвідувач. – Жодних підстав мене виключати у них немає. Я впевнений, що з часом все обійдеться.
Однак самолюбство Френка дуже зачепило те, що йому довелося вести подібну розмову, хоча б навіть із Едісоном. Утім, йому довелося ще не раз переконатися в тому, що світ вміє диктувати свою волю.
Найбільше Ковпервуд обурювався через витівку, яку дозволили собі Сімси щодо його дружини, хоча він дізнався про це лише набагато пізніше. Ейлін приїхала з візитом і почула, що «пані Сімс немає вдома», в той час як біля під’їзду стояла низка екіпажів. Жінка під враженням навіть злягла, і Ковпервуд, котрий тоді ще нічого не знав, не міг зрозуміти, що з нею, і дуже хвилювався.
Якби Френк не здобув блискучої перемоги на діловому терені, наголову розбивши супротивника в останній і вирішальній сутичці за контроль над газовими підприємствами, – становище стало б і зовсім безрадісним. Проте Ейлін була дуже пригнічена: вона відчувала, що товариство спрямовує своє презирство швидше проти неї, ніж проти її чоловіка, і що вирок свій воно не скасує. Врешті Ейлін і Ковпервуд змушені були зізнатися одне одному в тому, що яким би розкішним і значним на вигляд не здавався їхній картковий будиночок, тепер він розсипався, і то остаточно. Такі визнання між близькими людьми – особливо болісні. Чужа душа – темний ліс, і хоч як намагаємося ми зрозуміти одне одного, нам це рідко вдається.
Якось, повернувшись несподівано додому і заставши Ейлін у ліжку, засмучену, із заплаканими очима і зовсім саму – вона на весь день відпустила камеристку, – Френк підсів до дружини та ласкаво зауважив:
– Я ж чудово розумію, Ейлін, що відбувається. Правду кажучи, я давно цього чекав. Ми з тобою занадто гарячкували, дуже поспішали. Але не треба так занепадати духом, кохана. Я думав, що у тебе більше витримки. Нічого ж ще не втрачено. Згадай, що я тобі завжди казав? В остаточному підсумку все вирішать гроші. А в цій битві я переміг і буду перемагати далі. Вони прийшли до мене на уклін. То чи варто так впадати у відчай, дівчинко моя? Адже я не сумую. Ти – молода і своє візьмеш. Ми ще себе покажемо цим чиказьким пройдисвітам, а заодно і поквитаємося з деким. Ми – багаті, а будемо ще багатшими. Гроші всім заткнуть рота. Ну, годі киснути, посміхнися. Розумію, сяяти в товаристві приємно, але і без цього на світі є багато цікавого, заради чого варто жити. Ось що, вставай, одягайся і гайда на прогулянку, а потім кудись обідати. Адже я з тобою. Хіба це не найголовніше?
– Так, милий, – глибоко зітхнувши, мовила Ейлін.
Вона хотіла було піднятися, але знову безсило опустилася на подушки. Сльози бризнули з її очей. Сховавши обличчя в плечі чоловіка, вона плакала – від радощів, що він її втішає, і від горя, що її заповітна мрія не збулася.
– Та це ж я не для себе однієї, я і для тебе цього хотіла, – говорила вона схлипуючи.
– Знаю, люба, знаю, – заспокоював він жінку. – Але зараз про це не думай. Усе обійдеться. Все буде добре. А тепер вставай і їдьмо.
І все ж у душі він розгнівався на малодушність Ейлін. Слабкість завжди дратувала його. Колись він змусить чиказьке товариство жорстоко заплатити за все. Ейлін між тим трохи підбадьорилася. Вона вже соромилася своєї слабкості, бачачи, як мужньо тримається Ковпервуд.
– Який ти молодець, Френку! Ти – просто незвичайний! – вигукнула вона.
– А чого сумувати? – сказав він весело. – Якщо не доб’ємося свого в Чикаґо, доб’ємося деінде!
Він подумав про те, як спритно обійшов старі газові компанії та Шрайхарта, і про те, що буде і далі, звісно, не менш вправно вести свої справи!
14. Підводні течії
Уже першого ж року цього вимушеного самітництва – і особливо в наступні – Ковпервуд відчув, що означало прожити залишок своїх днів поза суспільством або в середовищі, що постійно нагадувало б йому про те, що він не належить до кращого, або, точніше, привілейованого кола, яким би обмеженим і нудним воно не було. Коли Френк намагався вперше вивести Ейлін у світ, йому здавалося, що, завоювавши становище, вони зуміють влити новий, живий струмінь у цей затхлий світик, навіть додати йому трохи блиску. Але всі двері зачинилися перед ними одні за одними, і врешті-решт, вони змушені були або зовсім відмовитися від спілкування з людьми, або шукати знайомства серед дуже різношерстої публіки – кликати до себе в будинок після першої ж зустрічі художників і співаків або заїжджих акторів, на честь котрих можна було дати обід. У них продовжували бувати тільки Гаксеми, Відери, Бейлі – родини, які не дуже важили в місцевій громаді. Іноді Ковпервуд приводив до себе обідати або вечеряти котрогось приятеля з махлярів, або пошановувача картин, або перспективного художника, і тоді Ейлін виходила до гостей. Зрідка їх навідували або запрошували до себе Едісони. Але це мало прикрашало їхнє життя, вони тільки гостріше відчували, якої зазнали поразки.
Чим більше Ковпервуд міркував над цією поразкою, тим ясніше ставало йому, що він тут ні до чого. До нього ставилися цілком прихильно. А от якби Ейлін була іншою… Проте він ні в чому не дорікав їй і не думав про те, щоб покинути дружину. У важкі дні його тюремного ув’язнення Ейлін була йому вірною. Вона підбадьорювала його, коли він цього потребував. Ні, він її не залишить, треба почекати та подивитися, що тут можна зробити. Правда, цей остракізм добряче вже йому набрид. Тим більше що його ніби й не цуралися зовсім, навіть наче й не проти були зустрічатися з ним. Своїх приятелів-чоловіків він усіх зберіг – і Едісона, і Бейлі, і Відера, і Мак-Кібена, і Рембо, і багатьох інших. А декотрі світські дами, нітрохи не засмучені зникненням Ейлін, висловлювали жаль із приводу того, що Френк ніде більше не з’являється. Час від часу робилися навіть спроби запросити його без дружини. Спочатку він незмінно відповідав на такі запрошення відмовою, потім став іноді ходити на обіди та вечори сам-один, не повідомляючи про це Ейлін.
Саме в ці часи Ковпервуд уперше відчув, наскільки далека від нього Ейлін як розумом, так і складом характеру. Емоційно, фізично вони були близькі одне одному, але Френк жив своїм життям, відокремленим від Ейлін, і велике коло його інтересів було недоступне їй. На думку чиказького товариства він особливо не зважав, але тепер міг порівнювати Ейлін із дамами з аристократичних кіл Європи, бо після своєї поразки в світі та фінансової перемоги він вирішив знову побувати за кордоном. У Римі – на прийомах в японському та бразильському посольствах, куди завдяки своїм статкам Ковпервуд отримав доступ, і при новому італійському дворі – він зустрічав чарівних світських левиць: італійських графинь, знатних англійок, американок із вищих кіл, наділених смаком і тактом. Здебільшого, вони бачили в ньому чоловіка з чарівними манерами, гострим і проникливим розумом, і взагалі вважали його непересічною особистістю. До Ейлін же – він не міг цього не помітити – ставилися набагато холодніше. Вона була занадто зухвалою, вродливою, занадто розкішно одягалася. Її квітуче здоров’я й яскрава краса кидали виклик жінкам, наділеним скромнішою і блідішою зовнішністю, хоча по-своєму і не позбавленим привабливості.
Під час одного великого прийому при дворі, на який Френк, поступаючись наполяганням Ейлін, без особливих зусиль роздобув запрошення, він почув, як хтось позаду нього сказав:
– Ось вам типова американка.
Ковпервуд стояв осторонь, розмовляючи з грецьким банкіром – своїм сусідом по готелю, а Ейлін прогулювалася залою з дружиною цього банкіра.
– Дивіться, який викличний гарнітур, скільки самовпевненості й яка смішна наївність!
Френк озирнувся, щоб з’ясувати, до кого відносяться ці слова, і побачив Ейлін. Її жорстоко розкритикувала витончена леді, мабуть, англійка, котра мала гарну зовнішність та безперечно належала до вищого світу. Він мусів визнати, що вона багато в чому має слушність, але хіба можна підходити до Ейлін зі звичайною міркою? Хіба можна звинувачувати її в тому, що вона здорова, сильна істота та що кожна жилка аж тремтить у неї від повноти життя. Для нього вона була привабливою. Дуже шкода, що люди з консервативнішими поглядами ставляться до неї з такою недоброзичливістю. Чому не бачать вони того, що бачить він, – наївну пристрасть до розкоші, бажання неодмінно бути на виду, викликані, ймовірно, тим, що Ейлін замолоду була позбавлена можливості виїжджати в світ, хоча тільки про це й мріяла? Ковпервуд жалів Ейлін. І разом із тим уже починав розуміти, що для світської кар’єри йому, мабуть, потрібна зовсім інша дружина – стриманіша, з великим смаком, чуттям і тим природженим тактом, без якого не можна досягти успіху в суспільстві.
Із цієї поїздки Ковпервуд привіз у Чикаґо чудового Перуджино, кілька прекрасних полотен Луїні та Превіталі, портрет Цезаря Борджіа роботи Пінтуріккйо, дві величезні африканські червоні вази, куплені в Каїрі, позолочений різьблений консоль часів Людовика XV, придбаний у одного антиквара в Римі, два химерних венеціанських бра і пару старовинних італійських світильників, які він розшукав у Неаполі і мав намір поставити у себе в бібліотеці – по кутах. Так поступово поповнювалася і росла його художня колекція.
Приблизно в той же час стало змінюватися і ставлення Ковпервуда до жінок. І раніше, коли він уперше зустрівся з Ейлін, у нього вже був вироблений свій, доволі сміливий погляд на життя і взаємини статей, а головне, він був твердо впевнений у тому, що вільний чинити, як йому заманеться. З того часу, як він вийшов із в’язниці і знову пішов угору, йому не раз доводилося ловити кинутий на нього крадькома погляд, і він не міг не бачити, що подобається жінкам. Ейлін лише нещодавно стала його дружиною, але вже багато років була його коханкою, і період першого палкого потягу минув. Френк кохав Ейлін не тільки за її вроду, а й за незмінно гарячу прихильність. Проте й інші жінки починали тепер цікавити його, іноді навіть будити в ньому пристрасть, і він не намагався підшукати цьому якісь пояснення чи моральні виправдання. Таке життя і така людина. Від Ейлін він приховував, що його тягне до інших жінок, розуміючи, як їй це буде гірко, проте це було так.
Незабаром після свого повернення з Європи Ковпервуд якось зайшов у галантерейну крамницю на Стейт-стрит купити краватку. Ще в дверях він зауважив даму – вона прямувала до іншого прилавка та пройшла зовсім близько від нього. З першого погляду він зрозумів, що перед ним – одна з тих світських левиць, до котрих його тягнуло останнім часом, хоча милуватися ними йому доводилося тільки здалеку. Витончена, елегантно, але строго одягнена, мініатюрна, струнка, з темним волоссям та очима, смаглявою шкірою, крихітним ротом і пікантним кирпатим носиком. Загалом це була шикарна леді за шаблонами чиказьців того часу. Вираз її очей свідчив про життєвий досвід, а завзято-зухвале обличчя пробудило у Френкові усвідомлення своєї чоловічої переваги і бажання будь-що підкорити її собі. На зухвало-зневажливий погляд, який вона метнула в його бік, Ковпервуд відповів пильним і владним поглядом, що змусив дівчину негайно опустити очі. Він дивився на неї не нахабно, а лише наполегливо та багатозначно. Незнайомка була легковажною дружиною одного успішного адвоката, поглинутого своїми справами і самим собою. Після цієї мовчазної розмови вона з удаваною байдужістю зупинилася неподалік, роблячи вигляд, що уважно розглядає мережива. Ковпервуд не зводив з неї очей, сподіваючись, що та знову подивиться на нього. Але він поспішав у справах, не хотів спізнюватися і тому, вирвавши аркуш із записника, написав назву готелю, а внизу зробив приписку: «Другий поверх, вітальня, вівторок, перша година дня». Дама стояла впівоберта до нього, й її ліва, затягнута в рукавичку рука була опущена. Проходячи повз, непомітно сунути їй записку труднощів не склало. Ковпервуд так і вчинив, і побачив, як незнайомка затиснула папірець у своїй руці. Ймовірно, вона крадькома весь час спостерігала за ним. Призначеного дня і години леді чекала його в готелі, хоча він навіть не підписав свого імені. Цей зв’язок, що здавався йому спочатку дивовижним, тривав, однак, недовго. Його кохана була цікава, але аж надто химерна та вибаглива.
Потім у Гадлстоунів – своїх колишніх сусідів – він якось зустрів на обіді панночку двадцяти трьох років, котра на короткий час дуже захопила його. У неї було смішне і не дуже милозвучне прізвище – Хаббі (Елла Ф. Хаббі, як він з’ясував згодом), але дівчина була дуже мила. Головна її зваба ховалася в пустотливому лукавому личку і хитрих очицях. Батько Елли був заможним комісіонером із південної Вотер-стрит. Варто було Френкові звернути на неї увагу, як дівуля не забарилася закохатися в нього, що, втім, було доволі природно. Вона була молода, недосвідчена, вразлива, блиск слави затуманював їй голову, а пані Гадлстоун уже давно на всі лади вихваляла Ковпервуда та пророкувала йому велике майбутнє. Коли Елла з ним зустрілася, то побачила, що той дуже жвавий, відверто нею милується, нітрохи не страшний і не суворий, в усілякому разі, з нею. Панночка була цілковито зачарована, і варто було Ейлін відвернутися, як усміхнені очі дівчини негайно з захопленням поглядали на Френка. Після обіду всі перейшли до вітальні, і тут Ковпервуд найприроднішим і невимушеним чином запросив Еллу відвідати його в конторі, якщо їй доведеться бути неподалік. Але очі його виказували інше, викликавши у відповідь жаркий і збентежений погляд. Панночка прийшла, і вони стали зустрічатися. Але зв’язок цей також був нетривким і не захопив його. Дівчина була не з тих, котра могла б утримати Ковпервуда після того, як було вдоволено його цікавість.