– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосі?
– Не знаю, – сказав король по паузі. – Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство – іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше – знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно. Для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море – величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.
– А заморські купці є?
Оберон зневажливо махнув рукою:
– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.
– Шкури бебриків? – перепитала я машинально.
– Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…
Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.
– І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.
Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.
З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.
– Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?
Оберон мовчав.
– Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?
Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.
– Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.
Я пожвавішала:
– Може, видати принцес заміж за людожерів?
– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.
– А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?
– Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.
– А якщо принц, приміром, удівець?
– Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.
У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)
На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)
Та головне – надія є. Маленька, але є.
– Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?
Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?
– Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.
– Зрозуміл-ло, – я закусила губу. – А ви з ними поговорити не намагалися?
– З нареченими?
– Із принцесами!
– Про що?
– Про те, що так поводитися – кепсько!
– Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання – кепсько?
– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.
Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!
– Не варто, Ліно, – сказав король, і моє серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.
Я перевела подих. Надія зміцніла.
– Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?
Король пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.
Зупинився. Широким рукавом змахнув із дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.
– Дивись. Ось п’ять принцес – Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.
Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних сукнях.
– Ось обіцянка…
Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.
– Кожна з принцес може вийти заміж за кого завгодно, – Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. – При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки – якщо! – котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… – він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, – інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто обіцянка стає непроникною, ось такою… – і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?
– Як усе це складно, – з сумом протягла я.
– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…
Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.
– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
* * *У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.
– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.
– Це вже авантюра!
Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.
– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.
– Як?
– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.
– А чого б це їм битися?
– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.
Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:
– Не вдасться. Я вже намагався.
– І що ти їм казав?
– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде, і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?
Гарольд засопів.
– А вони?
– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.
Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.
– А якщо вони в когось закохаються?
– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…
– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.
– Не шкода? Що ти задумала?
– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.
– Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливої впевненості.
– Не сумнівайся, – я випнула груди. – Знаєш, що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.
Розділ п’ятий
Сестри-охоронниці
Сонце схилялось усе нижче, але до сутінків було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самісінький ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка – знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилет із нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукава й холоші були коротшими, ніж треба, – мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів – не жарт!
Гарольд крокував поруч – статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом – вжик-вжик – вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали із подивом: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?
Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.
Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.
Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила якась дикувата музика, що дивно заворожувала. Я раптом злякалася.
Самовпевнених б’ють по вухах – як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними – маленька дівчинка, нетяма. Вони глузували з Гарольда – а як же насміхатимуться наді мною?
Ми йшли через площу, і люди видивлялися на нас зусібіч. Я спіткнулася раз, удруге. Може, ще не пізно повернути назад?
Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!
Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й по команді невидимого диригента заграли нову мелодію – веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках – я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні десь із п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загукали хором:
– Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!
Голоси у дівчат були пронизливі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: це ж треба! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…
Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак, безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися наквацяними вустами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах і не збліднути надто різко. (У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.)
Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких овечок у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи – коліна, втримайте, щоб не підвели…
Ми піднялися по стертих сходинках (храм же новий, коли ж устигли до дір стоптати?), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати – блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока сконала б від заздрощів.
Купол зсередини був порожнистий – чим вище, тим темніший. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися спалахуючи іскорки-світлячки.
– Наші гості вражені пишнотою храму, – пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні з кріслами принцеси в них здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас згори, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.
І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?
– Вітаємо сестер-охоронниць, – сухо сказав Гарольд, трохи вклонившись. – Ми до вас у справі.
– Невже? – задивувалася та, що сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний брязкіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».
Ах, ось воно що… От хто в них за головну заправляє…
– Яка нудьга, – сказала Філуменина сусідка праворуч – руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хриплуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».
– А що це за дівча ти нам привів? – запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розповзлася за шість років! А була ж тоненька, як бадилинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, сідниця ледве в кріслі вміщається. А туди ж – «дівча!».
Я виждала секунду – і скинула каптур.
Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна лише Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує, інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох!», та, крайня ліворуч, – Розіна, – заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним – Стелла – просто посміхнулася.
– Ліно! – вигукнула Розіна. – Магу дороги! Яким вітром?
– Тим самим, – сказала я статечно. Мені вже стало зрозуміло, що розмови в цьому залі не буде. Стоїш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!
Принцеси вивчали мене, переморгуючись (точнісінько, як противні десятикласниці).
– Ти не дуже змінилася, – Філумена примружила чорні, обрамлені пухнастими віями очиська. – У вашому світі всі такі маленькі?
(Ну от. Знайшла слабке місце і б’є, й лупить!)
– У нашому світі, – сказала я холодно, – минуло лише чотири місяці. Тому поки ви тут думаєте про сиві волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закінчити.
Вони знову переглянулися.
– Ми зовсім не думаємо про сиве волосся, – сказала товста Ортензія, нервово поправивши світлий локон на скроні. У своєму блакитному платті вона була схожа на неосяжну хмару.
– Ми думаємо про принців, – сказала Розіна й захихотіла. Вона була найбільш негарна з усіх принцес і найрозцяцькованіша. Ніби сіра миша в червоному й золотому мереживах. Зачіску її прикрашав діамантовий метелик із дротяними вусиками, і, коли Розіна сміялася, ці вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.
Стелла, її сусідка, мовчала. Вона була єдина, хто досі не зронив ні слова.
– Принцеси, – я прокашлялася. Голос мій звучав не дуже переконливо, але в цьому залі й тихі звуки підсилювались і здіймалися під купол. – Я прийшла до вас із важливою й невідкладною справою. Йдеться про ваше життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давні знайомі. Без усього цього, – я вказала рукою навколо, – цирку.
Розіна перестала посміхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ортензія швидко поглянули на Філумену. Руда Алісія мимохіть підтягла мереживну рукавичку, смарагдову із золотом, у тон дуже пишного зеленого плаття.
– Гарольде, – незворушно промовила Філумена. – Поясни колишньому магові дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державі відбулися певні зміни. Сестри-охоронниці самі обирають, де і як приймати гостей і чи приймати взагалі. Вас направив король?
– Так, – сказала я швидко, не даючи можливості Гарольду відповісти. – Шість років – довгий строк. Але за останню добу в Королівстві відбулися іще деякі зміни. І поки що ви про них не знаєте, хоча стосуються вони насамперед вас!
Товста Ортензія заколихалася в кріслі, як холодець. Руда Алісія відкинулася на спинку, прибравши на обличчі втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальці, Розіна гикнула.
– І це дитя з іншого світу заявилося, щоб нас просвітити? – холодно запитала Філумена.
Я затамувала подих.
Коли ми йшли неосвоєними землями, я була не «дитина». Я вбивала сисунів, які корінням випивали людські соки, я тримала склепіння підземного тунелю, я звільняла принцес з-під завалів піску. І вони тепер сміють так зі мною розмовляти?
Я видихнула, знову набрала повні легені повітря й відіпхнулася ногами від мозаїчної підлоги. Якщо мені не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась – вийде смішний стрибок на місці (і тоді вже точно кажи пропало…).
Я зависла в повітрі над самісінькою підлогою. Моє тіло роздумувало: повернутися назад чи підійматися вище?
У цю мить я зустрілася поглядом з Філуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку в футбольних трусах.
Ну, постривай!
Надувшись, як кулька, я здійнялася ще на кілька метрів. Гарольд дивився на мене з тривогою. Зі свистом видихнувши, я зависла майже під куполом – на рівні облич принцес, які сиділи на тронах. Відчуття було таке, наче вперше після довгої зимової перерви сіла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидіння занадто високе, і педалі незручні, і кермо трішечки звернуте вбік, а ти однаково їдеш, утримуєш рівновагу й весело думаєш: а як гальмуватимеш?
Я розкинула руки. Світло било зусібіч, мої хрестоподібні тіні лежали на підлозі й на стінах, і, що найприємніше, одна з них упала просто Філумені на обличчя. Значить, зараз вона бачить тільки мій підсвічений ззаду силует.
Ага, «дитя з іншого світу»?! Розіна здригнулася, Ортензія закам’яніла, Стелла відкинулася назад, Алісія, навпаки, низько нахилилася вперед, ніби розшукуючи під ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.
Складки мого плаща розсунулися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.
– Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? – після довгої паузи запитала Філумена.
– Ви в небезпеці, – я говорила уривчасто, берегла дихання. – Рада магів мого світу прийняла рішення.
– У твоєму світі немає магів, – прохрипіла Ортензія.
– Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.
Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!
– Нам приведуть принців із твого світу? – Алісія нарешті випросталася. Щоки її налилися різким пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.
– Ні. Вас видадуть заміж тут.
– За кого? – швидко запитала Розіна.
Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.
– Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.
Три вигуки пролунало одночасно:
– Нісенітниця!
– Дурниці!
– Дурепа!
Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.
Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…
– Усе просто, – я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. – Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море – принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…
Я не могла більше говорити – мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри – чи то метелики, чи то світляки. От якби гепнутись із такої висоти – мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б…
Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинала мішанина вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»
– Вихід один, – я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги (а насправді – щоб не завалитися набік). – Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте обіцянку назад. Вирішуйте швидше.
Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.
– Я готова повернути обіцянку, – пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.
– Тільки спробуй! – просичала Алісія.
– Не давай себе залякати, – голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. – Це обман. Це блеф!
– Ні! – гаркнула я з-під купола. – Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!
Ці мої слова виявилися фатальною помилкою.
Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.
– Он воно що… – медовим голосочком проспівала Алісія. – Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?
– Значить, – підхопила Філумена, – король більше не хазяїн у своїй країні?
– Прийде рада магів і переконає Оберона, – хмикнула Ортензія. – Хі-хі…
– Тьху, брехуха! – вигукнула Розіна. – А я повірила!
Стелла мовчала.
– Ліно, – я почула напружений голос Гарольда, – спускайся…
– Слухайте, ви! – я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. – Ну що ви вперлися, як віслючки? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!
– Припини істерику, магу дороги, – з відразою промовила Філумена. – Ніхто не зістариться. Ніхто не помре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців – але ви їх приведете. Це наше останнє слово.
– Ах, так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…
І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.
Розділ шостий
Поява уйми
Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.
У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.
Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.
– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.
– Що?
– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.
– Не любиш ти принца.
– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
– Спасибі, – сказала я зітхаючи.
– За що?
– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
– Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
– І план, кажеш, гарний?
– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
– Тепер вони ще наскаржаться королю…
– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
– Звідкіля ти знаєш?
– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…
– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.
– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…