Королівська обіцянка

Розділ восьмий

Некромантів їсти ганебно

Уйма впіймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися цупкі, наче обценьки. Я поспішила вивільнитися, стала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

Там, звідки я щойно звалилася, водномить затягнулася діра в стіні. Наче випарувалася невелика ляпка.

– Отут вони й падали, – просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне вологе повітря. – Помер – гуп! – і тут.

Я обіперлася на посох – для впевненості – й оглянулася.

Загробне царство виглядало відповідно – чорна печера з низько навислим склепінням. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.

– А ось так вони підіймалися, – Уйма торкнувся залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

– Некроманти, – Уйма ворухнув ніздрями. – Бач, драбинку собі прибили, жритраву, – у його голосі було несхвалення.

– Що?

Уйма скосив на мене жовті очиська.

– Ключ при тобі?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.

– Ну то пішли, – кивнув уперед людожер.

Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він забув, хто тут кому підпорядковується!

Я зважила посох у руці.

– Ти що, раніше тут бував?

– Ні.

– То куди ми підемо?

– Туди, – Уйма вказав пальцем. – А що, є ще куди?

Я покрутила головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.

Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди, легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б мерзотно…

Потягло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

– Отут вони йшли, – сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу (принаймні мені подумалося, що то має бути мідь). Ніколи в житті не бачила такого: це було схоже на розпрямлений і витягнутий у лінію саксофон колосальних розмірів.

Ліворуч від труби був неглибокий рів, можна було розгледіти купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота – звуку падіння ми так і не дочекалися.

– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажімо, дурень – падав ліворуч. А хто боягуз – праворуч…

– Боягуз?

– Приміром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бік…

– По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, – то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як після застуди, голосом.

– Ми хороші, – заперечив Уйма. – До того ж ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.

Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.

Присів. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.

– По-твоєму, дурні гірші за інших? – запитала я дратівливо.

– Ні, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, – довго летіти.

– Отже, боягузи – найгірші?

Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг із кам’яного кришива тьмяний погнутий меч із рештками кисті, що в нього вчепилась.

Струсонув кістки разом зі зотлілим рукавом. Із задоволенням примірявся до меча, змахнув і так, й отак – аж повітря засвистіло.

– Це що, теж залишилося від мертвих? – у мене занило під ложечкою.

– Це вже потім, коли живі тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

– Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

– Не будемо.

Він подав мені цупку п’ятірню, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

– Важко бути мертвим… – бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б мені хоч один…

– Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?

– Звідки? А у нас на островах вони тисячу років гніздилися, та от лихо – їх жерти незручно…

– Отруйні?

– Не те щоб таке. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їси – потім усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волохате обличчя Уйми. Через оту кущувату бороду й не зрозумієш – каже він правду чи знущається.

Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду – над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду, схоже, простяглася рівнина – я побачила багато вогнів, що стікали до одного великого пожарища.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.