Перетворення (збiрник)
Франц Кафка
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924) увiйшли оповiдання «Вирок», «Перетворення» й «Голодомайстер».
Творчiсть Ф. Кафки можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його стосунки з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес», де заручини автора перетворюються на арешт героя, а «суд» над ним, тобто розрив заручин, обертаеться стратою…
Свiт творiв Кафки дивовижний тим, що в ньому всi – невiльники. Анi героi, анi читачi не мають змоги виплутатися з невiдступного абсурду життя.
Франц Кафка
Перетворення
повiсть та оповiдання
Вирок
Це трапилося чудового весняного недiльного ранку. Георг Бендеманн, юний комерсант, сидiв у своiй кiмнатi на другому поверсi одного з тих низьких недовговiчних будинкiв, якi вiдрiзнялися один вiд одного лише висотою та кольором i тяглися довгою вервечкою уздовж берега рiчки. Вiн щойно завершив писати листа до друга своеi юностi, який мешкав зараз за кордоном, повiльно, нiби бавлячись, заклеiв конверт, сперся лiктем на письмовий стiл i подивився з вiкна на рiчку, на мiст i на пагорби протилежного берега, вкритi немiчною зеленню.
Вiн думав про те, як цей друг, незадоволений своею кар’ерою на батькiвщинi, багато рокiв тому виiхав до Росii, фактично втiк. Тепер вiн мав свою справу у Петербурзi, i це спершу давало непоганi прибутки, але потiм рух зупинився, на що друг скаржився пiд час своiх вiзитiв додому, останнi, щоправда, траплялися дедалi рiдше. І тепер вiн виснажливо i безрезультатно працював на чужинi, чужинськоi форми борода прикривала його знайоме з дитинства обличчя, жовтавий колiр його обличчя натякав на хворобу, яка неминуче розвинеться. Друг розповiдав, що не мае зв’язку з мiсцевою колонiею своiх землякiв, але мало бувае i у товариствi тамтешнiх мешканцiв, тож уже майже напевно приречений на холостяцьке життя.
Що можна написати такому чоловiковi, який явно прорахувався, якому можна поспiвчувати, але неможливо нiчим допомогти. Ймовiрно, варто порадити йому повернутися додому i спробувати налагодити життя тут, серед колишнiх друзiв – адже для цього немае жодних перешкод – та i, зрештою, тут вiн мiг би розраховувати на дружню допомогу. Але це би означало тiльки пом’якшене, але вiд того ще бiльш болюче визнання марними усiх його дотеперiшнiх спроб i пораду покинути все це, повернутися назавжди i дати всiм кидати на себе здивованi погляди, бо лише друзi зрозумiють його, i йому доведеться вiдчути себе постарiлою дитиною, яка може тепер хiба що слухатися своiх бiльш успiшних друзiв, якi залишилися вдома i нiкуди не iздили. Але хiба iснували якiсь гарантii того, що з усiх цих прикрощiв, якi доведеться йому заподiяти, буде якась користь? Можливо, не вдасться навiть повернути його додому, адже вiн сам зiзнався, що бiльше не розумiе порядкiв, якi панують на його батькiвщинi, i попри все так i залишиться на чужинi, ображений на такi поради i ще бiльше вiддалений вiд друзiв. Але якби вiн i справдi послухався, а потiм, ясна рiч, випадково, а не через поганi намiри, – вiдчув лише приниження, не порозумiвся би з колишнiми друзями i не змiг би дати собi раду без них, страждав би вiд сорому i врештi-решт опинився взагалi без батькiвщини i друзiв, то хiба не було би краще для нього таки залишатися на чужинi, як i ранiше? Хiба за таких умов можна сподiватися, що тут вiн справдi досягне якогось покращення?
Враховуючи вищенаведене неможливо було взагалi уявити собi якесь вiдповiдне письмове звертання до нього, яке без сорому могло би бути скероване навiть до найвiддаленiших приятелiв, ясна рiч, якщо взагалi вдасться втримати епiстолярний контакт. Друг ось уже три роки не приiздив на батькiвщину i пояснював це непевнiстю полiтичноi ситуацii в Росii, через що навiть коротка вiдсутнiсть дрiбного комерсанта була би недоречною, тодi як сотнi тисяч росiян спокiйно iздять собi по свiту. А тим часом для самого Георга за цi три роки багато що змiнилося. Про смерть його матерi близько двох рокiв тому, вiдколи Георг замешкав разом зi своiм батьком, друг ще довiдався i надiслав своi спiвчуття у листi, висловивши iх надзвичайно сухо. Пояснити це можна було хiба що неможливiстю уявити собi скорботу з приводу такоi подii на чужинi. Вiдтодi Георг i у фiнансовi справи змушений був втручатися значно активнiше. Можливо, за життя матерi батько вважав, що лише вiн здатен вирiшувати дiловi питання, i не давав синовi проявити себе, може, вiд моменту смертi матерi батько просто став стриманiшим, хоча i продовжував працювати у фiрмi, а можливо, – точнiше, навiть дуже ймовiрно, що зiграли роль щасливi випадковостi, у кожному разi протягом цих двох рокiв фiрма дуже несподiвано розвинулася, довелося удвiчi збiльшити кiлькiсть персоналу, а реалiзацiя збiльшилася у п’ять разiв, i стало очевидно, що далi буде ще краще.
Але його друг про всi цi змiни не знав. Ранiше, здаеться востанне, у листi зi спiвчуттями з приводу смертi матерi, друг намагався переконати Георга виiхати до Росii i детально писав про перспективи його iмовiрноi дiяльностi у Петербурзi. Тi цифри були мiзерними у порiвняннi з масштабами, якi справа Георга мала зараз. Але Георговi зовсiм не хотiлося писати друговi про своi комерцiйнi успiхи, а якби вiн зробив це зараз, заднiм числом, то тим бiльше виглядав би дивно.
Тож Георг обмежувався у своiх листах лише описами дрiбниць, якi спливають у пам’ятi спокiйного недiльного пообiддя. Вiн просто хотiв залишити незмiнним уявлення друга про батькiвщину, адже за довгий час на чужинi друг, мабуть, давно звикся саме з таким уявленням. Траплялося, що Георг тричi у трьох рiзних листах описував друговi заручини якогось малознайомого чоловiка з такою ж малознайомою дiвчиною, аж поки друг всупереч намiрам Георга не починав цiкавитися цiею дивиною.
Георг писав друговi про такого розряду подii тим бiльш охоче, що нiяк не мiг наважитися зiзнатися про власнi заручини мiсяць тому з Фрiдою Бранденфельд, дiвчиною iз заможноi родини. З нареченою вiн часто розмовляв про свого друга i про iхне дивне листування.
– Отже, вiн не приiде на наше весiлля, – сказала вона. – Але ж я маю право познайомитися з усiма твоiми друзями.
– Я би не хотiв турбувати його, – вiдповiдав Георг. – Зрозумiй мене правильно, вiн швидше за все приiде, у кожному разi я так думаю, але вiн почувався би змушеним до цiеi поiздки, почувався би ображеним, мабуть, заздрив би менi, вiдчував незадоволення i нездатнiсть якось позбутися цього незадоволення, i так i поiхав би назад iз усiма цими вiдчуттями. Поiхав би самотнiм – ти уявляеш, як це?
– Так, але чи не дiзнаеться вiн про наше весiлля вiд когось iншого?
– Цьому я, звичайно ж, не можу запобiгти, але враховуючи його спосiб життя, навряд.
– Якщо у тебе е такi друзi, Георге, тобi взагалi не слiд було заручатися.
– Так, це наша спiльна провина, але я би не хотiв зараз нiчого мiняти.
А коли вона, важко дихаючи пiсля його поцiлункiв, таки промовляла: «Все ж таки мене це ображае», – вiн вирiшував, що не буде нiчого страшного у тому, щоб написати про все друговi.
«Нехай сприймае мене таким, який я е, – говорив вiн собi. – Я не можу вирiзати iз себе того, ким став, не можу стати кимось, хто бiльше надавався би для дружби з ним».
І справдi, у довгому листi, який вiн написав цього недiльного пообiддя, Георг повiдомляв друговi про заручини такими словами: «А найкращу новину я зберiг насамкiнець. Я заручився iз фройляйн Фрiдою Бранденфельд, дiвчиною iз заможноi сiм’i, яка приiхала сюди вже пiсля того, як ти виiхав, i то вже доволi давно виiхав, тож навряд чи ти знаеш ii. Ще трапиться нагода розповiсти детальнiше про мою наречену, а сьогоднi достатньо тобi знати, що я дуже щасливий, а у наших iз тобою стосунках помiнялося лише те, що замiсть звичайного друга тепер ти маеш щасливого друга. А крiм того, моя наречена також стане твоею подругою, вона передае тобi вiтання i незабаром сама тобi напише, а це для такого самiтника, як ти – немало. Я знаю, що рiзнi перешкоди не дозволяють тобi приiхати, але, можливо, мое весiлля стало би вiдповiдною нагодою подолати цi перешкоди? Хоча, ясна рiч, ти сам краще знаеш, як тобi вчинити, я нi на чому не наполягаю. Вирiшуй, як тобi зручно».
Георг продовжував сидiти за письмовим столом i ще довго вдивлявся у вiкно, тримаючи у руцi цього листа. Повз його вiкно проходив знайомий i помахав йому з вулицi на знак привiтання, але Георг вiдповiв йому лише стриманою посмiшкою. Його думки були деiнде.
Врештi вiн запхнув листа до кишенi i вийшов зi своеi кiмнати, перетнув навскоси невеличкий коридор, що вiв до кiмнати батька, де Георг не був уже кiлька мiсяцiв. У таких вiдвiдинах рiдко була необхiднiсть, адже вiн постiйно бачився iз батьком на роботi, вони обiдали одночасно, в тому ж ресторанi, вечорами кожен розважався як сам собi хотiв, але зазвичай обидва сидiли ще якийсь час iз газетами у вiтальнi, якщо Георг не зустрiчався iз друзями або не вiдвiдував свою наречену.
Георга вразило, якою темною була батькова кiмната навiть такого сонячного ранку. Таку густу тiнь вiдкидав, мабуть, мур, який височiв по той бiк вузенького дворика. Батько сидiв бiля вiкна у кутку, прикрашеному рiзноманiтними предметами, якi викликали спогади про матiр, i читав газету, яку тримав перед очима трохи боком, намагаючись таким чином вiдкоригувати якусь проблему iз зором. На столi стояли рештки снiданку, з якого було спожито небагато.
– О, це ти, Георге! – сказав батько i пiдхопився назустрiч синовi. Його важкий халат розкрився пiд час ходи i поли затрiпотiли, мов на вiтрi.
«Мiй батько – все ще велетень», – подумки сказав собi Георг.
– Тут нестерпно темно, – сказав вiн уголос.
– Так, справдi темно, – погодився батько.
– А ти ще й зачинив вiкно?
– Менi так бiльше подобаеться.
– Надворi дуже тепло, – додав Георг, нiби навздогiн уже сказаному ранiше, i сiв.
Батько прибрав посуд, поставивши його на креденс.
– Я взагалi-то лише хотiв сказати тобi, – продовжив Георг, неуважно стежачи за рухами батька, – що я повiдомив про своi заручини у Петербург, – вiн витяг iз кишенi кутик листа, а потiм знову дав йому опуститися всередину.
– У Петербург? – запитав батько.
– Моему друговi, – сказав Георг i зазирнув батьковi в очi.
«На роботi вiн зовсiм iнший, – подумав Георг. – А тут сидить прямо i схрещуе руки на грудях».
– Так. Твоему друговi, – з притиском повторив батько.
– Ти ж знаеш, батьку, що я спершу хотiв промовчати про своi заручини. З мiркувань тактовностi, i лише через це. Ти ж сам знаеш, що мiй друг мае непростий характер. Я сказав собi тодi, що вiн може довiдатися вiд когось iншого про моi заручини, хоча це i малоймовiрно, враховуючи його самiтницький спосiб життя. Такому я не можу запобiгти, але вiд мене вiн про це не довiдаеться.
– А тепер ти передумав? – запитав батько, поклав велику газету на пiдвiконня, а на газету – окуляри, якi прикрив долонею.
– Так, тепер я передумав. Я вирiшив, що коли вiн мiй добрий друг, то моi щасливi заручини повиннi i для нього стати щастям. І тому я бiльше не зволiкатиму з тим, щоб повiдомити йому. Але перед тим, як вiдправити листа, я ще хотiв сказати про це тобi.
– Георге, – сказав батько i розтягнув у посмiшцi беззубого рота. – Послухай! Ти прийшов iз цим до мене, щоб порадитися. Це, безумовно, робить тобi честь. Але все це нiчого не варте, навiть ще менше, нiж нiчого, якщо ти зараз не скажеш менi всю правду. Я не хочу торкатися речей, якi тут нi до чого. Вiдколи померла наша дорога матуся, сталося чимало неприемного. Можливо, i для цього настане час, i, можливо, навiть швидше, нiж ми думаемо. Дещо проходить повз мою увагу в роботi, i нiхто вiд мене цього не приховуе – а я i не збираюся робити вигляд, нiби це вiд мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшае, я вже не можу встежити за всiм. Так дiеться не тiльки через речi об’ективнi, але i через смерть нашоi коханоi матерi, яка виявилася для мене важчим випробуванням, нiж для тебе Але оскiльки ми вже заговорили про цю справу, про цей лист, то я прошу тебе, Георг, не обманюй мене. Це дрiбниця, не варта навiть одного подиху, тож, будь ласка, не обманюй мене. Цей друг у Петербурзi справдi iснуе?
Георг в задумi пiдвiвся.
– Не будемо чiпати моiх друзiв. Тисяча друзiв не замiнять менi батька. Знаеш, що я подумав? Ти не достатньо себе бережеш. А вiк уже вимагае свого. Я не впораюся без тебе на роботi, i ти добре це знаеш, але якщо робота шкодитиме твоему здоров’ю, то я хоч завтра лiквiдую фiрму. Так бiльше тривати не може. Ми повиннi змiнити твiй спосiб життя. Докорiнно змiнити. Ти сидиш тут, у темрявi, а у вiтальнi тобi було би значно свiтлiше. Ти лише куштуеш снiданок замiсть того, щоб належно попоiсти. Нi, батьку! Я покличу лiкаря, i ми будемо ретельно дотримуватися його вказiвок. Ми помiняемося кiмнатами, ти переселишся до моеi, а я – сюди. Для тебе нiчого не змiниться, усi меблi перенесуть. Але все це зачекае, тепер ляж у лiжко i полеж iще трохи, тобi необхiдно вiдпочити. Ходiмо, я допоможу тобi роздягнутися, побачиш, я це вмiю. Чи, може, ти вiдразу пiдеш до моеi кiмнати i ляжеш у мое лiжко. Так було б найкраще.
Георг стояв зовсiм близько вiд свого батька, який опустив на груди голову з сивим волоссям, що стирчало в рiзнi боки.
– Георге, – тихо промовив батько, не поворухнувшись.
Георг миттю став навколiшки бiля батька i зазирнув у зiницi його втомленого обличчя, якi здавалися занадто велетенськими i пильно вдивлялися у вiчi синовi.
