– У тебе немае нiякого друга у Петербурзi. Ти завжди любив жартувати i не стримувався навiть зi мною. Звiдки вiзьметься у тебе друг аж там! Я нiколи в це не повiрю.
– Тату, ну спробуй згадати, – сказав Георг, пiдвiв батька з крiсла i зняв iз нього халат, бо старий уже ледь тримався на ногах. – Незабаром мине вже три роки вiдтодi, як мiй друг приiздив до нас. Я пригадую, що тобi вiн не дуже подобався. Я щонайменше двiчi приховував його присутнiсть вiд тебе, поки вiн сидiв у моiй кiмнатi. Я цiлком можу зрозумiти твою вiдразу до нього – вiн доволi своерiдний чоловiк. Але потiм ви раптом порозумiлися i непогано поспiлкувалися одне з одним. Я тодi вiдчув себе таким гордим, що ти слухаеш його, киваеш i розпитуеш. Якщо ти добре подумаеш, то обов’язково згадаеш. Тодi вiн розповiдав неймовiрнi iсторii про росiйську революцiю. Наприклад, як вiн, перебуваючи у службових справах у Киевi, бачив священика, який пiд час бунту вийшов на балкон, вирiзав собi кривавого хреста на долонi, пiдняв цю долоню i промовляв до натовпу. Ти не раз потiм переповiдав цю iсторiю.
Пiд час цiеi розмови Георговi вдалося знову посадити батька в крiсло i обережно зняти з нього вбранi на пiдштанники трикотажнi штани та шкарпетки. Подивившись на не надто чисту бiлизну, вiн вiдчув докори сумлiння за те, що занедбав батька. Стежити за тим, щоб батько ходив у чистому, безперечно, було одним iз його обов’язкiв. Вони з нареченою ще не розмовляли прямо про те, як виглядатиме життя батька пiсля iхнього одруження, а просто мовчки погодилися, що старий залишиться у своему помешканнi. Але зараз син без найменших вагань вирiшив, що забере батька до свого майбутнього дому. Якщо добре подумати, то навiть могло би виникнути вiдчуття, що турбота, яку там виявлятимуть до батька, буде уже дещо запiзнiла.
Вiн вiднiс батька на руках у лiжко. Коли уже майже бiля самого лiжка зауважив, що батько у нього на руках бавиться ланцюжком його ж годинника, Георга охопило жахливе вiдчуття. Старого навiть не вдалося вiдразу покласти у лiжко, так мiцно вiн тримався за ланцюжок.
Але щойно батько опинився у лiжку, все минулося. Вiн сам накрився i натягнув ковдру на плечi. У його поглядi на Георга не було недоброзичливостi.
– Правда ж, ти пригадуеш його? – запитав Георг i пiдбадьорливо пiдморгнув батьковi.
– Я добре накритий? – запитав батько, нiби сам не мiг подивитися, чи достатньо добре накритi ноги.
– Отже, тобi вже подобаеться у лiжку, – сказав Георг i поправив ковдру.
– Я добре накритий? – ще раз запитав батько i, здавалося, з особливим зацiкавленням очiкував на вiдповiдь.
– Не турбуйся, ти добре накритий.
– Нi! – вигукнув батько, нiби настромлюючи вiдповiдь на запитання, рiзко вiдкинув ковдру з такою силою, що вона миттю розправилася у польотi, i зiрвався у лiжку на рiвнi ноги. Вiн притримувався за плафон однiею рукою. – Ти хотiв назавжди накрити мене, мiй синочку, але я ще наразi не накритий! І навiть якщо це моi останнi сили – на тебе iх ще вистачить, навiть буде занадто. Звичайно, я знаю твого друга. Вiн був би менi хорошим сином. Саме тому ти зраджував його усi цi роки. Бо по-iншому з якоi причини? Ти думаеш, я не плакав за ним? Саме тому ти зачиняешся у своему кабiнетi, щоб нiхто тобi не заважав, буцiм-то начальник зайнятий – а сам пишеш своi фальшивi листи у Росiю. Але батька, на щастя, нiхто не повинен вчити, як бачити наскрiзь власного сина. Ти думав, що тепер ти перемiг, що опинився зверху, всiвся своею задницею, i батько пiд тобою вже не ворухнеться, а синочок у цей момент вирiшить одружитися!
Георг дивився на жахливе видовище, яке являв зараз його батько. Друг iз Петербурга, якого батько, виявляеться, знав так добре, раптом викликав у нього дуже щемливi почуття, як нiколи ранiше. Вiн бачив його, загубленого у далекiй Росii. Бачив на порозi розграбованого, спустошеного магазину. Друг стояв помiж поламаних полиць, знищених товарiв, трiснутих труб. Навiщо йому довелося поiхати так далеко!
– Так подивися ж на мене! – вигукнув батько, i Георг майже машинально кинувся до лiжка, щоб схопити все на льоту, але застиг на пiвдорозi.
– Тому що вона задерла спiдницi, – почав батько, – бо вона ось так задерла своi спiдницi, ця дурна гуска, – i для бiльшоi наочностi вiн пiдняв сорочку так високо, що можна було розгледiти на його стегнi шрам, отриманий на вiйнi, – бо вона задирала спiдницi ось так i ось так, i ти кинувся на неi, а щоб спокiйно задовольнитися нею, ти спаплюжив пам’ять про матiр, зрадив свого друга i запихнув свого батька у лiжко, щоб вiн i не поворухнувся. Але ж вiн усе ще ворушиться, правда?
Тепер батько вже стояв вiльно, не тримаючись, i вимахував ногами. Вiн аж свiтився вiд власноi проникливостi.
Георг стояв у кутку, подалi вiд батька. У певний момент вiн постановив спостерiгати за всiм якомога уважнiше, аби його не могли застати зненацька за допомогою якогось обхiдного маневра, ззаду чи згори. Тепер вiн знову пригадав собi це давно забуте рiшення, але воно вiдразу ж зникло з його свiдомостi, нiби хтось швидко протягнув нитку до вушка голки.
– Але твiй друг не зраджений! – вигукнув батько i пiдсилив сказане, похитавши туди-сюди великим пальцем. – Я був його представником тут, на мiсцi.
– Комедiант! – не змiг стриматися вiд вигуку Георг, i хоча вiдразу ж збагнув, що наробив, i навiть прикусив язика, вибалушивши очi вiд болю, було уже надто пiзно.
– Так, я справдi ламав комедiю! Комедiя! Гарне слово! Чим ще може потiшити себе старий батько-вдiвець? Скажи менi, будь ласка, – i залишайся у момент вiдповiдi моiм ще живим сином, – що залишалося менi у моiй комiрчинi, де мене переслiдувала хамська прислуга, менi, кого старiсть пронизуе аж до кiсток? А мiй син iз трiумфом пiшов у свiт, пiдписував пiдготованi мною угоди, купався у задоволеннях i хизувався перед батьком непроникно чесним виразом обличчя! Ти думаеш, я не любив тебе, я, той, хто тебе породив?
«Зараз вiн нахилиться, – думав Георг. – А щоб вiн упав i розбився!» – прошипiло щось у нього в головi.
Батько нахилився, але не впав. А оскiльки Георг не наблизився, як того сподiвався батько, то старий знову випростався.
– Залишайся на мiсцi, ти менi не потрiбен! Ти думаеш, що у тебе достатньо сили, аби прийти сюди i стояти осторонь, бо так тобi зручнiше. Але ти помиляешся! Я все ще сильнiший. Якби я був сам, то менi, мабуть, довелося б вiдступити, але тепер менi додала сили ще й мати, та i з твоiм другом ми домовилися, а всi твоi клiенти у мене в кишенi!
«Навiть у нiчнiй сорочцi вiн мае кишенi!» – сказав сам собi Георг i подумав, що таким зауваженням можна було би знищити батька. Але про це вiн думав лише коротку мить, i вiдразу ж забув.
– Вiзьми-но свою наречену i прийдiть до мене! Я вимету ii геть, ти не встигнеш i оком змигнути!
Георг недовiрливо скривився. Але батько лише кивав на пiдтвердження щойносказаного, кивав, дивлячись у бiк Георга.
– Ти дуже розважив мене сьогоднi, коли прийшов i запитав, чи писати друговi про заручини. Вiн знае все, дурненьке телятко, знае все! Я сам йому написав, бо ти не додумався забрати у мене письмовi приладдя. Тому вiн i не приiздить усi цi роки, бо знае все у сто разiв краще, нiж ти сам, i твоi зiм’ятi та нечитанi листи вiн тримае у лiвiй руцi, тодi як у правiй у нього – моi!
Вiн натхненно змахнув рукою у себе над головою.
– Вiн знае усе у тисячу разiв краще за тебе! – вигукнув батько.
– У десять тисяч разiв! – сказав Георг, щоб висмiяти батька, але ще невимовленими цi слова набули смертельноi поваги.
– Я вже багато рокiв чекаю, коли ти звернешся до мене з цим питанням! Думаеш, мене хвилюе щось iнше? Думаеш, я читаю газети? Ось! – i вiн кинув у Георга газетою, яку занiс до себе в лiжко. Це була стара газета, й згаданi у нiй прiзвища нiчого не говорили Георговi.
– Як довго ти зволiкав, перш нiж дозрiв! Мати вже померла, вона не дожила до цього щасливого дня, твiй друг гине у Росii, ще три роки тому вiн пожовтiв до смертi, та i я, сам знаеш, як моi справи. У тебе ж е очi!
– Отже, ти шпигував за мною! – вигукнув Георг.
Батько спiвчутливо i нiби ненароком промовив:
– Це ти, мабуть, збирався сказати ранiше. Тепер це вже зовсiм недоречнi слова.
А потiм голоснiше:
– Тепер ти нарештi знаеш, що iснуе окрiм тебе, досi ти знав лише про себе. Ти був фактично невинною дитиною, але у глибинi душi – ти родом iз пекла! Тож знай: я велю стратити тебе, втопити!
Георг вiдчув, що його виганяють iз кiмнати, ззаду за ним батько iз гуком упав на постiль, i цей звук вiдлунював у Георга у вухах. Вiн перестрибував сходинки, нiби котився вниз по нахиленiй площинi, збив iз нiг служницю, яка хотiла пiднятися сходами, щоб прибрати у кiмнатах вранцi.
– Боже! – скрикнула вона i прикрила обличчя фартухом, але Георг уже зник. Вiн вискочив iз ворiт, перебiг дорогу i кинувся до води. Вiн уже вхопився за перила мосту, нiби голодний за iжу. Перекинувся на другий бiк, бо в юностi був чудовим гiмнастом, i батьки пишалися цим. Вiн ще тримався руками за поручнi, але руки його вже слабшали, побачив омнiбус, який легко заглушив би звук вiд його падiння, ледь чутно вигукнув:
– Коханi батьки, я ж вас завжди любив! – i вiдпустив руки.
У цей момент через мiст сунув безкiнечний транспортний потiк.
Перетворення
I
Одного ранку Грегор Замза прокинувся iз тривожного сну i побачив, що у своему власному лiжку перетворився на потворну комаху. Вiн лежав на панцерно-твердiй спинi i коли трохи пiдводив голову, бачив свiй ребристий брунатний, роздiлений дугоподiбними лусками живiт, на якому ледь трималася ковдра, готова цiлком зiслизнути на пiдлогу. Його численнi i жалюгiдно тоненькi порiвняно з iншими частинами тiла нiжки безпорадно мерехтiли у нього перед очима.
«Що зi мною трапилося?» – подумав вiн. Це не був сон. Його справжня, хiба що трохи замала, людська кiмната продовжувала свое спокiйне перебування помiж добре знайомими стiнами. Над столом, на якому були розкладенi зразки тканин – Замза працював комiвояжером, – висiв портрет, який вiн напередоднi вирiзав iз журналу i помiстив у красиву позолочену рамку. На портретi зображено жiнку в хутрянiй шапцi i горжетцi, жiнка сидiла прямо, демонструючи глядачевi важку хутряну муфту, в якiй цiлком зникла уся нижня частина ii руки.
Грегор перевiв погляд на вiкно, i похмура погода – чутно було, як дощовi краплини стукають по пiдвiконню, – змусила його засмутитися ще бiльше. «Цiкаво, якщо я посплю ще трохи, то, мабуть, зможу забути про всi цi дурницi», – подумав вiн, але це було неможливо здiйснити, бо вiн звик спати на правому боцi, а у своему теперiшньому станi йому не вдавалося зайняти звичну позицiю. Як би вiн не напружувався, перевертаючись на правий бiк, але однаково скочувався назад, на спину. Вiн спробував щонайменше сто разiв, заплющив очi, щоб не бачити, як смикаються його нiжки, i припинив спроби лише коли вiдчув у боцi легкий, незнаний досi тупий бiль.
«О Боже, – подумав вiн. – Чому я вибрав собi таку важку професiю! Щодня, щогодини я в дорозi. Хвилюватися доводиться значно бiльше, нiж на звичайному робочому мiсцi, у магазинi, а крiм того, слiд ще терпiти незручностi подорожi, переживати, чи встигнеш на потяг, миритися з поганим i нерегулярним харчуванням, постiйно перебувати у людському натовпi, який нi на мить не зупиняеться, не стае анiтрохи привiтнiшим. Чорт забирай це все!» Вiн вiдчув легке свербiння на животi; повiльно пiдсунувся на спинi ближче до бильця лiжка, щоб легше було пiдняти голову, знайшов мiсце, яке свербiло, повнiстю вкрите дрiбними бiлими плямами незрозумiлого походження, i хотiв торкнутися цього мiсця однiею нiжкою, але вiдразу ж вiдсмикнув ногу, бо навiть найлегший доторк примушував його тремтiти i вiдчувати холод.
Вiн зiслизнув назад у свое попередне положення. «Вiд цих прокидань удосвiта, – подумав вiн, – можна збожеволiти. Людина повинна мати можливiсть виспатися. Іншi комiвояжери живуть як одалiски. Наприклад, коли я до обiду повертаюся в готель, щоб записати отриманi замовлення, цi панове ще снiдають. Якби я спробував дозволити собi щось таке, мiй шеф викинув би мене геть тiеi ж митi. Хоча хто знае, чи не було би так навiть краще для мене. Якби я не стримувався через своiх батькiв, то давно би вже звiльнився, я би сам пiшов до шефа i сказав би йому все, що думаю вiд чистого серця. Так, щоб вiн гепнувся зi свого столу! Вiн мае дивну звичку сiдати на стiл i звiдти розмовляти з пiдлеглим, а той на додаток ще й мусить пiдходити дуже близько, бо шеф недочувае. Але ще не все втрачено, щойно я зберу грошi, аби виплатити йому борг своiх батькiв, – а це триватиме рокiв п’ять-шiсть, – тодi так i зроблю. І ми попрощаемося раз i назавжди. Але зараз менi таки доведеться встати, бо мiй потяг вiдходить о п’ятiй».
І вiн подивився на будильник на скринi. «Боже мiй!», – подумав вiн, стрiлки показали пiв на сьому i спокiйнiсiнько попрямували собi далi, перевалили за пiв на сьому, майже наблизилися до за чверть сьома. Невже будильник не подзвонив? З лiжка було видно, що будильник поставили правильно – на четверту, тож вiн точно дзвонив. Тодi як можна було проспати цей звук, вiд якого тремтiли меблi? Вiн спав неспокiйно, але, мабуть, вiд цього сон виявився мiцнiшим. І що тепер робити? Наступний потяг вiдправляеться о сьомiй, щоб наздогнати його, доведеться страшенно поспiшати, а тут ще навiть зразки не спакованi, та i сам вiн почуваеться не надто свiжим i енергiйним. А навiть якщо вiн встигне на потяг, то однаково не зможе уникнути прочухана вiд шефа, бо кур’ер чекав на нього бiля потяга о п’ятiй, тож давно розповiв про його спiзнення. Кур’ер був людиною шефа, позбавленою власноi гiдностi i розуму. А що коли захворiти? Це було би дуже пiдозрiло i соромно, адже за п’ять рокiв служби вiн жодного разу не хворiв. Шеф, мабуть, приведе лiкаря зi страховоi компанii, дорiкатиме батькам через лiнь сина i вiдкине всi виправдання, посилаючись на слова лiкаря, на думку якого люди завжди здоровi, просто не хочуть працювати. І хiба у цьому випадку його слова були би аж настiльки безпiдставними? Якщо не зважати на дивну пiсля такого тривалого сну сонливiсть, Грегор почувався цiлком здоровим i навiть добряче зголоднiв.
Поки вiн поспiхом обдумував усе це, так i не наважившись виповзти з лiжка, – годинник показав за п’ятнадцять сьому, – у дверi, розташованi бiля верхнього бильця його лiжка, обережно постукали.
– Грегоре! – крикнула мати. – За чверть сьома. Хiба ти не збирався iхати?
