Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

IX

Як до діда Івана смерть приходила

Побитий Дідух мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим старий Дідух не міг опертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловив світло місяця через діру в стодолі. В’язався очима, держався того місця і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидимий світ провалиться.

ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.

Іван: Аді, це ангели перед смертю показуються. Промінь місяця знову втік з-перед очей.

ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.

ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ – ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО. ВІН П’Є СВОЇ СЛЬОЗИ, ДАЄ ВОЛАМ НАПИТИСЯ З ПРИГОРЩІ. І ЙОМУ ЩЕ ПЕКУЧІШЕ, ЩЕ ГРИЗОТНІШЕ, А ВОЛИ НА КОЛІНА ПАДАЮТЬ, А МАТИ ЙДЕ ГЕТЬ-ГЕТЬ ПО РІЛЛІ ДАЛЕКО ПО ПОЛЮ.

Знову промінь місяця прокрався до Іванового виду.

Іван: Мама із того світа має прийти та й над своєю дитиною має заплакати. Таке Бог право їм надав. Наново скотився у пропасть.

ЗГОРИ, З ВИСОЧЕННОЇ ВИСОКОСТІ, СНОПИ ТЯЖКОЮ ТЯГОТОЮ НА НЬОГО ПАДАЮТЬ. ПАДАЮТЬ І ЗАКИДАЮТЬ ЙОГО. ОСТЮКИ ЛІЗУТЬ У РОТ, В ГОРЛО, ПАЛЯТЬ ЧЕРВОНИМИ ІГЛАМИ, КОЛО СЕРЦЯ РОЗХОДЯТЬСЯ І ПЕЧУТЬ ПЕКЕЛЬНИМ ВОГНЕМ, І РІЖУТЬ В САМІСІНЬКЕ СЕРЦЕ. ГОРЛАТІ ДЗВОНИ НАД НИМ ДЗВОНЯТЬ, КРИСАМИ ГОЛОВУ ДОТОРКАЮТЬ. ДЗВОНОВІ СЕРЦЯ ВІДРИВАЮТЬСЯ ОД ДЗВОНІВ, ПАДАЮТЬ ЙОМУ НА ГОЛОВУ, РАНЯТЬ. УЖЕ ВІН ВЕСЬ НЕ ПІД ЯЧМІННИМИ СНІПКАМИ, А ПІД ДЗВОНОМ, ВЕЛИКИМ, ТЯЖКИМ, МІДЯНО-ЧОРНИМ – З ГОЛОВОЮ ЙОГО НАКРИВ.

Іван: Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й я все не вітєкав. Прости мені, Господи милосердний. Хреста купив собі камінного – за дзвона. А кумові Михайлові не оддав заробленого ячменю, і той ячмінь мені смерть робить.

ВОРОТА В СТОДОЛІ ОДЧИНЯЮТЬСЯ. ДО СТОДОЛИ ВСОТУЄТЬСЯ БІЛА ПЛАХТА, ВСОТУЄТЬСЯ БЕЗ КІНЦЯ І БЕЗ МІРИ. ЯСНО ВІД НЕЇ, ЯК ВІД СОНЦЯ. ПЛАХТА УПОВИВАЄ ЙОГО, ІВАНА ДІДУХА, ЯК МАЛЕНЬКУ ДИТИНУ, ВПЕРЕД НОГИ, ПОТІМ РУКИ, ПЛЕЧІ. ТУГО, ТУГО. А НАКІНЕЦЬ ГОРЛО ОБСОТУЄ ТУГІШЕ, ВСЕ МІЦНІШЕ. ВІТРОМ ДОВКОЛА ШИЇ ОБЛІТАЄ І ОБСОТУЄ, ОБСОТУЄ ОТА БІЛА ПОЛОТНЯНА ГАДЮКА, ЩО ВИПОВЗЛА З МІСЯЧНОЇ НОЧІ.

Іван прокидається серед стодоли. Місяць дивиться на нього безжально і моторошно. Старий Дідух щулиться. Знаходить мотузку коло дверей, виходить надвір. Місяць не дає йому спочину. Плечі ломить.

Старий Дідух робить петлю з мотузки-воловода, накидає на грушку. Ще залишилось тільки голову туди встромити.

Старий біжить до воза, щоб підкотити до груші і з воза петлю дістати.

Не дивиться на воза, напружено тягне.

Підтягає під грушку, де місяць в петлі завісися. Хоче стати на воза.

На возі стоїть камінний хрест, якого він ще вдень туди висадив. Блиском кам’яним пронизує. Старий хреститься…

Біжить Іван Дідух, запряжений у воза, серед місячної ночі, тягне хрест на горб. Біжить довго і тяжко, весь змокрілий, розгарячілий.

Тягне старий Дідух хреста на собі. Ставить.

Стоїть камінний хрест. Блиском кам’яним пронизує.

Стоїть Іван Дідух на колінах, молиться:

– Господи милосердний, ба що-м так глибоко зогрішив, що женеш мене за світові води, Господи?! Поля навколо в місяці, в безлюдді. Хрест на горбі блиском кам’яним пронизує.

X

Як діда Івана сини з Іванихою остаточно на Канаду переломали

Вечір. Сидять двоє синів за столом, горбатяться в думах. Іваниха вечерю споряджає, на стіл подає. Сини розглядають мапу, сини грамотні, Іван неграмотний, лише порекло вміє виводити – сердиться, бурчить.

– Канада, Канада, прямо сказ напав.

Син менший припрошує:

– До столу би йшли, на мапу би глянули.

Старий однікується, сидить на лаві, там вечеряє:

– Був наймитом, а потім вибув десять років у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені ща не йде до трунку. Мапа, та мапа, прямо сказ напав. Стара, а стара?

Іваниха одмовчується, дід Іван допитується:

– Так вони тебе вже підійшли ці два, пилили, пилили, аж перерубали, і ти вже – Канада.

Старший син напосідається:

– Хто хоче наймитом після вашої голови бути, хто хоче переломаним ходити?

Менший син в’їдається в печінки дідові:

– Ти наш тато, то й заведи нас до землі, а не до горба свого, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватися.

Старий Іван кидає кришки в рот.

– Грамотні ви оба, письменні, а я темний, та вже ви мене дотиснули, догризли мою старість – спродам все до кришки, най буде Канада.

Стара Іваниха аж рогач упустила, а в синових руках мапа трісла.

XI

Як дід Іван гостей іскликав, перед Канадою прощав, і який він мав туск у грудях

Гостей у Івана хата повнюща, ґазди і ґаздині.

Хата гола – дід спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий укінці мусив податися.

Гостей у Івана хата повна, спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горілки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.

Іван: Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте мене мали за ґазду, а мою – за ґаздиню…

Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів наперед себе і хитав головою, як би молитву говорив, і на кожне її слово головою потакував. Схожий був у цю хвилю на великий камінь, якого долішня хвиля викарбутувала з води і поклала на берег, і стоїть він на березі, тяжкий і бездушний.

Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду, і сумує, що не гнітить його тягар води від віків.

Отак Іван глядів на людей, з якими прощався, як на утрачене щастя. Дивився Іван на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, договорював тяжко.

Іван: Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в нею жадаєте. Дай вам Боже здоров’я, куме Михайле, я вам вибачєю, і ви мені вибачєйте.

Подав Михайлові порцію горілки. Дивилися один одному в очі. Цілували один одному руки.

Михайло: Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце, та й допоможе ласков своєю наново ґаздов стати! Я вам прощаю, і ви мені прощєйте…

Іван: Так, так. Коби Бог позволив…

Ґазди ворушилися, наливали, пили, хитали головами, балакали, дотягувалися до мисок.

Іван: Ґазди, а проше, дотягуйтесь. Гадав собі, що вас за стіл пообсаджую, як прийдете на весілля найменшого мого, але інакше зробилося. То вже таке настало, що за що наші діди і тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж собі, ґазди, та й вибачєйте за решту.

Дід Іван взяв порцію горілки та й підійшов до жінок, що сиділи на другім кінці стола від постелі, ґаздині теж ворушилися, наливали, пили, хитали головами, ще жвавіше балакали і менше дотягувалися до мисок.

Дід Іван підійшов до старої, аж порепаної, ґаздині з жвавими, надто молодими дівочими очищами, цокнувся злегенька.

Іван: Тимофіїхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивлюся на вас, та й мені, як якийсь казав, молоді літа нагадуються. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна були! То за вами не одну нічку збавив, то-сте в танці ходили як сновавка – так рівно! Ба де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте, та й вибачєйте, що на старість танець нагадав. А проше…

Стара Іваниха плакала в рою старих жінок, що теж плакали, втиралися, заглядали одна одній в очі, сміялися, знову плакали, аж схлипували.

Старий Іван глянув на свою стару, що плакала між жінками, і ґречно вийняв з-за пазухи хустину.

Іван: Стара, ня, нако тобі платину та файно обітрися, аби я тут ніяких плачів не видів! Гостей собі пильнуй, а плакати ще доста часу, ще так наплачешся, що очі тобі витечуть.

Старий Іван відійшов до ґаздів, крутив сивою головою і собі скидав сльозу зі щоки.

Іван: Щось би-м сказав, та най мовчу, най шаную образи в хаті і вас яко ґречних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, бачите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя?

Стара не втихомирювалася. Жінки її заколисували – ще й до того своїм плачем. Чоловіки пили собі, поодвертались.

Іван: То я тебе викорінював на старість із твоєї хати? Мовчи, не хлипай, бо тобі сиві кіски зараз обмичу, тої Гамерики не побачиш.

За стару заступилася Тимофіїха, стара, порепана ґаздиня, що молодою в танцях ходила як сновавка.

Тимофіїха: Куме Іване, а лишіть ви собі жінку, таже вона вам не ворог, та й дітям своїм не ворог, та їй тужно за родом та й за своїм селом.

Іван: Тимофіїхо, як не знаєте, то не говоріть ані дзелень! То їй тужно, а я туда з вискоком іду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.

Люди дивилися на нього як на покійника.

Іван: Озьміть та вгатіть мені сокиру отут в печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що зі мною робиться!

Дідові лікті совалися по столу, голова здригалася, аж баби хрестилися на образи.

XII

Як гості діда Івана заговорювали і як дід Іван з бабою Іванихою на людях випрощувався

Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати!

Іван: А проше, ґазди, а возьміть же без церемонії та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами…

Сусід Гьоргій діда Івана слухав, а кумові Михайлові підтакував.

Гьоргій: Ця земля не годна стілько народа здержати та стільки бід витримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні.

Старий Петро підкахикував, хліб пожовував, вуса витирав рукавом, на діда Івана дивився – прощався.

Петро: І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер п’ять, що їв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук ніхто нас не годен вирвати, хіба лиш тікати.

Старий Іван слухав і не слухав, та своє задубіле, закам’яніле вів.

Іван: Най їм Бог помагає їсти той хліб, а мені однаково гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я – зробок, ціле тіло – мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.

Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:

– Колись на ці землі буде покаяніє, бо народ поріжеться! Не маєте ви за чим банувати, тужити!

Іван Дідух, господар останніх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кінь у спеку од ґедзів.

Іван: Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що народ поріжеться. Але ж то Бог не гнівається на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш векслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землею не згоріли…

Од баб одділилась Іваниха, старий Дідух злився, що вона з синами його переломила, і не давав їй спокою.

Іван: А дивіться-но на ту стару скрипку, та пускати її на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаєте, що вона заїде на місце? От перевернеться десь у окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі і подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!

Підійшла Іваниха, баба Дідушка, старенька і сухонька, тиха і готова до всього на світі.

Іван: Катерино, що ти собі, небого, у своїй голові гадаєш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба має тебе їсти? Та тут порядній рибі нема що на один зуб узяти. Аді!

Натягав шкіру на жінчиній руці, показував людям.

Іван: Лиш шкіра та кості, куди цему, ґазди, йти з печі? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старість у далеку дорогу вибралась. Аді, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу.

Іван обійняв стару, як в молодості. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.

Іван: Не хотіла-с іти на ту Канаду, то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не видітимеш. Та прости мені, стара, що, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

– А то ті, небого, в далеку могилу везу… – Але сих слів вже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв.

Всі голови мужиків на груди похилив.

Іван: Ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кождому своє дійшло, та напийся раз, аби-м тебе на віку раз видів п’яну.

XIII

Про що дід Іван сільську громаду просив

Старий ніяковів, а все ж насмілився, чарку перехиливши, і рукавом утершись:

– А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас із старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегодні, зійшли на обідець та виказали очинаш за нас. Може, пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів крейцар.

Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий ґазда Яків аж почервонів од дідової довіри, проказав:

– Наймемо, наймемо і очинаш за вас викажемо…

Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здається, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я на собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м’го віз і гірко наверх висаджував, але поклав. Такий тєжкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собі тримати, як мене тримав. Хотів памнєтку по собі лишити.

Стулив долоні в трубу і притискав до губів.

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нім вік свій стратив, окалічився. Коби міг, та й би в пазуху його сховав та й взєв з собов у світ. Тужно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

Очі Іванові замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.

– Аді, стою перед вами і говорю з вами, а той горб не виходить мені з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав – та й на нім забув, силу мав – та й на нім лишив.

Одна сльоза котилася по лиці, як перло по скалі.

– Та я вас просю, ґазди, аби ви, як на святу неділю поле будете святити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибіжить покропить хрест свіченою водицею, бо знаєте, що ксьондз на горб не піде.

Молодий Яків обізвався, як і перше:

– Я вибіжу, я покроплю хрест.

Старий Іван продовжував, як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Просю я вас за це дуже ґречно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.

Кум Михайло розводив Івана:

– Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловік, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали. Ой ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.

Отак Михайло Івана розраджував.

XIV

Як діда Івана громада прощалаі як вони з кумом Михайлом літа молоді ловили

Почалась справжня пиятика, справжньої ще не було, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопів.

Господар припрошував:

– Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцію горівки зо мнов не випили. Заки ще в своїй хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.

П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:

– Грай, грай, мой, заки я в своїй хаті! – Торсав молодих, підохочував до танцю, сам пристукував. – Мой, маєте так танцювати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилося!

У хаті всі пили, всі говорили, ніхто не слухав. Бесіда йшла сама до себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло: Як-єм його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!

Андрей: Коби-м учинився серед такої пустині – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звір, лиш не видіти б ні крамарів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си і зараз западе, то б не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрягли, а нам кусня хліба не дають прожерти… Е, коби то так по-мому…

Гьоргій: Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой ні! Був чех, був німець, був поляк, г… пробачайте, взєли. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мадзур – біда, очі випечи – та й гріха за него нема…

Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.

У шум, гамір, і зойки, і жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, ніби і в горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.

Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.

– Ой Іванку, брате!

– Ой Михайле, приятелю!

Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.

XV

Як дід Іван з хатою прощався, з селом прощався і з камінним хрестом на горбі

Син торсав за рукав:

– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.

Іван на нього так дивно витріщив очі.

Син побілів, подався назад.

Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.

– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.

Вийшли обоє з хати.

Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.

Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.

Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.

– Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!

Іван не дивився в його бік.

Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.

– Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!

Люди задеревіли.

Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.

На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.

Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:

– Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!

І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…

Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.

Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний хрест і все дивиться на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть маленьку труну. На її вічку білий тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних квітів. З отих самих, що ростуть попри каміння. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.

За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі погаслі свічки. Під пахвами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого – ясно-жовті.

Перша жінка: Лежав як рибка і все ротик роззявляв.

Друга жінка: Водиці йому треба було раз по раз.

Третя жінка: Пашіло од нього вогнем. Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця накидав, аби горіли.

Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.

Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лізуть – йдуть серединою вулиці, як подерті тіні.

А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.

Малий Андрійко побіг за похороном. Його завернули…

– Не поїду, – не своїм голосом закричала Іваниха, оторопівши од маленького похорону.

Її сини просто підхопили під руки і понесли.

Вона випручувалась. П’яні сини тримали маму залізно. Старий Дідух тільки за голову тяжко схопився руками.