Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Saxifraga – ломикамінь

– Станьте-но, прошу вас.

– Зупиніться.

– Я хочу вийти. Спасибі.

– Що? Візник мене знає? Ще далеко додому? Так.

– Я тільки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?

– Сергію! Сергію Костянтиновичу! – До мене обертається бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоїми очима й зникає в натовпі. Мені стає моторошно і холодно. Січе мжичка, постійна київська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».

Впізнаю в гурті Кривинюка.

– Михайле Васильовичу що тут діється?

– О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.

Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович – з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?

– Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? – Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки з’являються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстер’єра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.

– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!

І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.

З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…

А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

Та я їду до Тебе, їду!

У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.

Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..

Леся. Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто… Ніхто, чуєш?

Мама. Адже він приречений… Лесю, дитино моя!

Леся. А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…

Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…

Леся. Ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.

Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє – руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі:

– Я зовсім щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всім стільки турбот, та я інакше не можу, не можу, і все, – вже й так я досить «проклята» тією Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».

Я їду до Тебе, Сергію! Я вже їду!..

По перону бігали люди з мішками, проходили пани з панями, під’їздили візники. Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.

Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.

Їду до Тебе, Сергію.

І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.

І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.

Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!

З’явися мені таким, яким уже не будеш…

У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.

Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.

І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.

– Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.

Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.

– Рада познайомитись. Лариса Косач.

– Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.

– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.

– Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».

– Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».

– От бачите, так і познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибіром міряю, отак придивляюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, коли годна – ото людина!

І Ти знову посміхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тіпати Тебе, аж мені моторошно зробилось. Це вже тоді було.

– Я бачу, Ви маєте он свій Сибір – у грудях.

– Ет, то пусте! Знаєте що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапіти?

Пара за парою проминали нас, із подібними жестами, з подібним сміхом… Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились, і обличчя палали – може, від веселощів, може, від задухи, а може, від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить її?

Ти найняв човен з вітрилом.

– Куди ж правити? – запитав.

– Просто так… – І я показала рукою на обрій.

Вітрило напнулось, хвиля загомоніла – і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами.

– Се ми виїхали на чисте, як кажуть моряки. А знаєте, Ларисо Петрівно, мені сьогодні так задушно було, так дихати було нічим, а тут, коло вас, якось полегшало – від вас вільнішим духом віє, правду каже Тучапський.

Саме на ці його слова вітер доніс мідяний гук військового оркестру, потім уривок солдатської пісні з лівадійських казарм – десь од царської резиденції.

– Ви кажете, що від мене вільнішим духом віє, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то мені коло вас… ну, у вашім колі, товаристві друзів Тучапського… ну, знаєте, так, як я була колись на чужині й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.

Править не треба було – вітер і хвиля гнали самі. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м’яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю, а я сповідалась. Сповідалась людині, з якою щойно познайомилась, але щось було в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

– Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.

Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.

– Темна ніч – зараз море горітиме, – сказав Ти.

І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само – я вже свідомо прагнула невідворотності.

Я набрала рукою води, підкинула вгору – і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.

– Ви мені – море, а я вам – гори, – сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські – вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.

Сергій. Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

Леся. Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.

«Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.

Сергій. Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тім’я мов щось пече.

Леся. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от… Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не полагається, питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – Аравійська пустеля, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвінким мовчанням!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумієте, Сергію Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але і сей мій розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустелі…

Ти мовчав. А шлях був крутий і битий. Лишились унизу рясні кучеряві сади-виноградники.

Пропали лаври і пишні магнолії. Минулися розкішні намети платанів. Бовванів здалеку останній кипарис, густо повитий плющем.

– Наші земляки, – показав Ти на білі берези, що ясніли серед яворів і темних дубів. Фаетон підіймався все вище і вище. Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі, потім не стало жодної рослини живої.

Крейда, пісок. Над шляхом нависло неплідне та голе каміння – червонясте, сіре. Сухо, ніде ні билини – усе задавило каміння. Сонце палить крейду. Вітер порох здіймає, задуха.

– Се наче дорога в Нірвану.

І раптом Твій поклик – ми на вершині.

– Saxifraga.

– Ломикамінь, – повторюю я.

На шпилі, на гострому сірому камені, горить вогонь великої пломінкої квітки – краплі роси блищать на дні свіжих пелюсток.

– Я шаную її, Сергію, більше од пишного лавра. Ломикамінь – це моя квітка, квітка таких поетів, як я… Та як мені соромно «тільки писати» в той час, як люди «живуть і гинуть», як мені прикро, що моя робота така безпечна. І дітись від себе я не можу.

Ти заквітчав мою голову ломикаменем і поцілував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже підкочувалися до горла, коли заплакав Ти.

– Ах, ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Давні герої плакали не соромлячись і, проте, були справжніми, щирими героями. А ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більше ні над чим…

Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…

… Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?

…Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.

Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами. Вікна дзвеніли од тої бурі. Студенти кричали:

– Авторку! Авторку!

Михайло Петрович Старицький зійшов до зали, взяв мене за руку і вивів на поміст. Мені аж дух забило. Ще гучніше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залі. Я намагалась бути спокійною, спиралась на Старицького і спокійно вклонилась публіці. Відчула тільки, що зашарілася вся, та зосереджено вдивлялась в аудиторію.

До Старицького підбіг якийсь поліцейський чин і став на нього гримати, але буря оплесків не стихала, і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік…

– Ларисо Петрівно, хочете побувати на хрещенні Сергія Костянтиновича? – хитро запитав мене Кривинюк того ж вечора.

– Та облиште, Михайле Васильовичу, це не для неї – нас «архангели» можуть застукати. Ларисо Петрівно, це Кривинюк жартує!

– Ні, ні! Ви знову ховаєтесь від мене – я хочу побути з вами сьогодні…

Так воно і сталось. На човні ми поїхали на лівий берег до корабельних майстерень. З усіх кінців Дніпра пливли човни – горіли зорі на небі, горіли цигарки, пароплав прочахкав мимо, при його світлі я побачила, що човнів було багато – робітництво пливло на свій мітинг.

– Ви вже тут? – здивувався Ти, побачивши Віру Крижанівську, всю в чорному, як завжди. І зашарівся по-дитячому.

– І ви тут сьогодні? – здивувалась Крижанівська, побачивши мене з Кривинюком і Мержинським. Вона почувалася тут надто по-свійськи, якось по-робочому, я ж – трохи знічено.

Ти теж був у своїй стихії. Робітники сиділи на дебаркадері, а біля стапелів човни оточували корабель, який ще тільки обшивався залізом, – робітники корабельних майстерень. На човнах з боку Дніпра і в цехах з боку лісу виставлено робітничі пікети. Кривинюк нахилився до мене:

– Коли «архангели» нагрянуть, держіться мене – он наш човен!

Десь зблизька, але з темряви, почувся Твій голос, світились бакени поряд, Київ мерехтів на тому боці.

Робітництво гуло, здалеку наближався пароплав. Ти затих на якийсь час, а потім знову Твій пристрасний голос володів цією дивною, вперше баченою мною аудиторією. Ця аудиторія вимагала своїх ораторів – вона приймала Тебе за свого.

Горіли цигарки на землі, зірки миготіли в небі, вода билася в обшивку дебаркадера.

Мержинський. Ось вам, товариші, картина нашого становища! От вам справедливість нашого начальства! Питається, коли ж цьому настане кінець? Коли нарешті з нами будуть обходитись, як із людьми, а не як зі скотиною? Коли доб’ємося ми собі людських прав? Тоді, товариші, коли ми навчимося приймати близько до серця інтереси своїх товаришів, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спільною образою, тоді ми зрозуміємо, що, вдаривши одного робітника, начальство принизило й образило всіх нас…

До мене нахилилась Віра Крижанівська і шепотіла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотіла про Тебе, такого далекого і належного всім цим живим і полум’яним душам з корабельних майстерень.

– Це, Ларисо Петрівно, типовий революціонер-романтик. Ви ж таких уподобляєте. Дуже нервовий і вразливий, він із-за цього Шума підняв цілу бучу в нашому Комітеті й добився свого – завтра буде страйк.

Мержинський. Товариші! Невже ми залишимо непокараним цей звірячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тільки ойкати та охати? Невже нікому з нас не стане соромно за свою байдужість? Ні, заради своїх людських прав, заради своєї честі ми не повинні допускати, щоб наші права і нашу особистість топтав ногами всілякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбігається на всі боки. Ми ж люди, чуєте, ми ж усе-таки люди, ми чесні трудівники, що своїм потом і кров’ю утримують зграю хижаків, які над нами насміхаються і вважають згірше скотини! Годі терпіти! В кого є совість, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розуміти образи, – повстаньте всі як один, і чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не беріться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – він принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде відповідь.

Сотні робітників на човнах і на дебаркадері, біля стапелів корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де іменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усі принишкли, але ідея страйку вже заполонила кожного. Віра Крижанівська по-товариськи обціловувала Тебе, а я охолоджувала гарячі руки в нічній дніпровській воді, терла собі скроні і чоло…

…Поїзд зупинився, очікуючи на зустрічний. В темряві бігали ліхтарі залізничників, миготіли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станційний дзвін. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моєму голосі, у моєму шепоті, що лишався із сичанням грудневого дощу, із завиванням поліського вітру, з биттям мого серця:

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила Тебе! Я бачила Тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує.

А вже коли я сиділа, Ліля могла мене вивезти в колясці. Так ми гуляли Берліном. Німці карнавалили. В неділю ввечері йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всі карнавали дощ ніби підстьобнув. Тріскіт барабанів, бубнів, тамбуринів, свист і виск флейт, кларнетів – і над усім пісня розмаїта. Укоханий рефрен, підхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! – Нім.).

Лілея. А Сергій Костянтинович якийсь як не з сього світу, наче чимось ізсередини просвічений. Кривинюк – міцний, він же весь наш клан покорив. І що мені діяти?

Леся. Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нічиєї ради, треба мати таку одвагу. Маєш?

Лілея. Знаєш, сестричко, мені інколи здається, що він мене так мало любить. А мені хотілося б чогось шаленого, дикого. Я ж його…

Леся. Ой Лілеє, ти ще таке дитя. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомо «измерений». Треба тут чогось іншого, нематематичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш. Тоді менше буде жалю – вір мені, – ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо завтра не завжди приходить…

Лілея. Ой Лесю, тобі так усе ясно і просто.

Леся. Гірше нікуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває без вина п’яна і тверезість не належить ні до моїх цнот, ні до моєї професії. Я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.