Великий Гетсбі = The Great Gatsby
– Я живу у Вест-Еггу.
– Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?
– Він мій сусід.
– Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.
– Справді?
Вона кивнула головою.
– Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.
Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:
– А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!
Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.
– Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!
– А ви зверніться до Міртл, – вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. – Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?
– Якого листа? – спантеличено спитала Міртл.
– Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. – Він поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.
Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:
– Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том – свою дружину!
– Невже!
– Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.
– Тож і вона не любить Вільсона?
Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, – відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.
– От бачите! – переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. – Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.
Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.
– Коли вони все ж таки поберуться, – вела далі Кетрін, – то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.
– Тоді вже краще було б переїхати до Європи.
– О, то ви любите Європу? – несподівано голосно вигукнула Кетрін. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.
– Справді?
– Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.
– І довго там пробули?
– Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!
Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.
– Я теж мало не зробила жахливої помилки, – енергійно призналася вона. – Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.
– Так-так, – покивала головою Міртл Вільсон. – Але ви все ж таки за нього не вийшли.
– Та звісно, що не вийшла.
– А от я вийшла, – не зовсім точно сказала Міртл. – Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.
– А нащо ти це зробила, Міртл? – спитала Кетрін. – Ніхто ж тебе не силував.
Міртл на мить замислилася.
– Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, – сказала вона нарешті. – Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.
– Ти ж якийсь час кохала його без тями, – зауважила Кетрін.
– Кохала? Без тями? – обурилася Міртл. – Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.
Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.
– Якщо я й з’їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів – його саме не було вдома – якийсь тип прийшов по той костюм. – Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. – «Як? – кажу. – Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.
– Їй справді вже треба йти від нього, – знову зашепотіла до мене Кетрін. – Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.
Пляшка віскі – вже друга того вечора – тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти – мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив’язувала мене до крісла.
А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.
Міртл присунула своє крісло до мого і, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене історію свого знайомства з Томом.
– Ми сиділи у вагоні одне навпроти одного, на тих двох місцях біля тамбура, що їх завжди займають в останню чергу. Я їхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неї заночувати. Він був у фраці, в лакових черевиках, і я не могла відірвати від нього очей, але щоразу, як він на мене дивився, я вдавала, ніби розглядаю рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приїхали й почали виходити, він опинився поряд зі мною й так притиснувся своєю білою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полісмена, але він мені не повірив. Від хвилювання я була мов у тумані: коли ми з ним сідали в таксі, я навіть не розуміла, чи це таксі, чи вагон підземки. А в голові думка: «Живемо тільки раз, живемо тільки раз».
Вона озирнулася на місіс Маккі, й кімната виповнилась її робленим сміхом.
– Ох, люба! – вигукнула вона. – Я подарую вам цю сукню, як тільки вона мені набридне. Завтра я куплю собі нову. Мені треба скласти на завтра список усіх справ. Масаж, потім перманент, потім купити нашийник для собачки, й оту попільничку з пружинкою, і вінок з чорним шовковим бантом на могилку матусі, такий, щоб пролежав ціле літо. Неодмінно треба все це записати, щоб я нічого не забула.
Була дев’ята година, та майже відразу ж я знову глянув на годинник, і виявилося, що вже десята. Містер Маккі спав у кріслі, поклавши на коліна стиснуті кулаки – в позі, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважні ділки. Своєю хусткою я стер з його щоки засохлу мильну піну, що цілий вечір муляла мені очі.
Щеня сиділо на столі і, витріщаючи засліплені димом очиці, раз у раз тихенько скавучало. Якісь люди з’являлися, зникали, домовлялися кудись іти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на відстані трьох кроків. Уже десь над північ Том Б’юкенен і місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право вимовляти ім’я Дейзі.
– Дейзі! Дейзі! Дейзі! – вигукувала місіс Вільсон. – Чув? Скільки схочу, стільки й казатиму. Дейзі! Дей…
Коротким вправним ударом долонею Том Б’юкенен роз’юшив їй носа.
Потім були закривавлені рушники на підлозі ванної, обурені вигуки жінок і болісні уривчасті зойки, що перекривали весь цей галас. Містер Маккі прокинувся, підвівся і, мов сновида, рушив до дверей. На півдорозі він зупинився, обернувся й обвів поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрін, лаючись і втішаючи Міртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами між громіздких меблів, а на дивані нещасна, залита кров’ю жертва намагається сторінками «Таун теттла» прикрити гобелен зі сценами Версаля. Потім містер Маккі знов обернувся і рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слідом за ним.
– Давайте коли-небудь пообідаємо разом, – запропонував він, коли ліфт, застогнавши, поїхав униз.
– А де?
– Де хочете.
– Не чіпайте важеля, – сердито застеріг ліфтер.
– Перепрошую, – з гідністю мовив містер Маккі. – Я не помітив, що торкаюсь його.
– Гаразд, – сказав я. – З приємністю.
…Я стояв коло його ліжка, а він сидів на ньому в спідньому, з великою папкою в руках.
– «Красуня і звір»… «Самотність»… «Стара шкапа бакалійника»… «Бруклінський міст»…
Потім я лежав на лаві в холодному залі Пенсільванського вокзалу і, силкуючись у напівсні вчитати ранковий випуск «Тріб’юн», чекав поїзда, що відходить о четвертій ранку.
Розділ 3
Літніми вечорами з будинку мого сусіда линула музика. Чоловіки й жінки, мов рій метеликів, з’являлись і зникали в синяві його саду, серед шелесту голосів, шампанського і зірок. Вдень, під час припливу, я бачив, як його гості стрибають у воду з вишки на причалі або засмагають на гарячому піску його пляжу, а два його моторні катери розтинають хвилі протоки, й за ними у вирі шумовиння злітають акваплани. По суботах і неділях його «ролс-ройс» перетворювався на рейсовий автобус і з дев’ятої ранку до пізньої ночі возив гостей з міста чи до міста, а його фургончик, мов прудкий жовтий жук, бігав до станції зустрічати кожний поїзд. А в понеділок восьмеро слуг, серед них і додатково найнятий другий садівник, бралися за швабри, щітки, молотки й садові ножиці і цілий день у поті чола усували сліди вчорашніх руйнувань. Щоп’ятниці п’ять ящиків апельсинів та лимонів прибували від постачальника з Нью-Йорка, і щопонеділка ті самі апельсини й лимони покидали будинок з чорного ходу у вигляді гори розполовинених шкурок. На кухні стояла машина, що за півгодини вичавлювала сік з двохсот апельсинів; для цього треба було тільки двісті разів натиснути пальцем на кнопку. Щонайменше двічі на місяць до мого сусіда приїздив цілий загін декораторів, які привозили кількасот метрів брезенту й таку ж кількість різноколірних лампочок, ніби збиралися перетворити величезний сад Гетсбі на різдвяну ялинку. На столах, між принадних закусок, громадилися нашпиговані прянощами окісти, пістряві, мов убір арлекіна, салати, поросята в тісті й індики, в чародійський спосіб перетворені на червоне золото. У великому холі споруджувалася висока стойка з обніжком із справжньої міді, й у тому барі було все – і джини, і лікери, і всілякі трунки такого давнього походження, що більшість запрошених дівчат, через молоді літа, просто не знали, що то таке.
…О сьомій прибуває оркестр – не якийсь там жалюгідний квінтет, а в повному складі: і гобої, і тромбони, і саксофони, і альти, і корнети, і флейти, і великі та малі барабани. На цей час останні пляжники, повернувшись з берега, вже одягаються нагорі; машини з нью-йоркськими номерами вишикувалися перед домом у п’ять рядів, і в залах, у вітальнях, на верандах, що міняться всіма барвами веселки, можна побачити зачіски, зроблені за останнім неймовірним криком моди, і шалі, які не снилися навіть кастільським модницям. Бармени тільки встигають наливати, таці з коктейлями пропливають між деревами саду, і вже саме повітря стає п’янким і дзвінким від говору й сміху, побіжного обміну новинами, схожими на плітки, побіжних знайомств, що за хвилину будуть забуті, й палких вітань, якими обмінюються дами, що ніколи не знали одна одну на ім’я.
Ліхтарі яскравішають у міру того, як земля відвертається від сонця, і ось уже оркестр заграв хмільну, рвучку мелодію, і хор голосів зазвучав на тон вище. Сміх з кожною хвилиною стає жвавішим, нестримнішим, він вибухає вже від одного жартівливого слівця. Тут і там гості сходяться докупи, склад цих гуртків дедалі швидше змінюється, вони розростаються і розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З’являються і блукачки, самовпевнені дівчата, що в’юняться між осіб огрядних і статечних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на коротку, радісну мить у центр уваги гуртка і, збуджені успіхом, поспішають далі крізь море облич, голосів, кольорів, що міняться у світлі декоративних ліхтарів.
Не раз одна з таких непосид, мерехтлива у своїй сукні, вихоплює просто з повітря келих з коктейлем, вихиляє його до дна для хоробрості і, вибігши на обтягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати запальний сольний танець. На мить западає тиша; диригент люб’язно підлагоджується до її ритму, й у натовпі вже шириться помилкова чутка, ніби це – дублерка Гільди Грей з вар’єте «Фолі». Гамір знову наростає, і тепер уже розваги починаються по-справжньому.
Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбі, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень – туди приїздили самі. Сідали в машину, їхали на Лонг-Айленд і врешті опинялись у Гетсбі. Хто-небудь з присутніх знайомив новоприбулих з господарем, і потім кожен поводився так, як заведено поводитися в парку розваг. А траплялося, що гості приїздили й від’їздили, так і не познайомившись із господарем – простодушність, що приводила їх сюди, вже сама по собі правила за вхідний квиток.
Але мене було запрошено за всіма правилами етикету. Вранці в суботу шофер у сіро-блакитній лівреї з’явився на газоні перед моїм будинком і вручив мені напрочуд церемонне послання від свого хазяїна: містер Гетсбі писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завітаю до нього «на скромну вечірку». Він, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався нанести мені візит, але прикрий збіг обставин завадив йому здійснити цей намір. І розгонистий підпис: Джей Гетсбі.
Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на початку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як багато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний вигляд і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають – акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.
Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями – єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.
Певно, я б напився там доп’яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.
Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.
Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» – так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.
– Я так і думала, що зустріну вас тут, – неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї. – Адже ви казали, що мешкаєте поряд з…
Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.
– Добривечір! – вигукнули дівчата разом. – Як прикро, що ви програли!
Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.
– Ви нас не впізнаєте, – сказала одна з дівчат у жовтому вбранні. – Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.
– У вас тоді волосся було іншого кольору, – відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно – очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.
– Ви тут часто буваєте? – спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.
– Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: – Ти, здається, теж, Люсіль?
З’ясувалося, що й Люсіль теж.
– Мені тут подобається, – сказала Люсіль. – Мені хоч би де бути – аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому – нова вечірня сукня.
– І ви прийняли? – спитала Джордан.
– Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити – заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п’ять доларів.
– Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дівчина. – Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.
– Хто – він? – спитав я.
– Гетсбі. Мені казали…
Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.
– Мені казали, ніби він колись убив людину.
Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.
– А по-моєму, це перебільшення, – скептично зауважила Люсіль. – По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.
Один з чоловіків ствердно закивав головою.
– Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині, – запевнив він нас.
– Та ні, – сказала перша дівчина. – Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії. – І знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: – Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.
Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.
У цей час почали подавати першу вечерю – другу подавали після півночі, – і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю, виконуючи добровільний обов’язок – репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.
– Ходімо звідси, – прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини. – Мене вже нудить від їхньої добропорядності.
Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.
У барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.
Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.
– Що ви на це скажете? – спитав він збуджено.
– На що саме?
Він показав рукою на книжкові полиці.
– На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.
– Книжки?
Він кивнув головою.
– Справжнісінькі – і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це – тільки добре зроблені шпалери, а виявляється – справжні книжки! І сторінки є, і… Стривайте, я покажу!
Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.
– Бачите? – переможно вигукнув він. – Справжнісінький друкарський виріб. Воістину – не вір очам своїм! Цей тип – другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися – сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.
Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.
– Хто вас привів? – спитав він. – Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.
Джордан не відповіла – тільки весело блиснула очима.
– Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, – вів він далі. – Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.
– І як, допомогло?
– Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони…
– Ви нам казали.
Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі.
Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто – щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят – не хто інші, як наші дівчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.
– Ваше обличчя мені знайоме, – сказав він приязно. – Ви не служили під час війни в Третій дивізії?
– Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному батальйоні.
– А я – в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.
Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.
– Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
– А о котрій годині?
– Та о будь-якій, зручній для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усміхаючись, спитала:
– Ну як, розгулялися нарешті?
– Майже, дякую. – Я знов обернувся до свого нового знайомого. – Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд, – я махнув рукою в бік невидимого живоплоту, – він прислав до мене свого шофера із запрошенням.
Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:
– Та це ж я Гетсбі.
– Що?! – вигукнув я. – Ох, вибачте, будь ласка.
– Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.
Він усміхнувся мені підбадьорливо – ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п’ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. І ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.