Ідеологія

Розділ І

Примітивний інтелектуалізм

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка та провідників новітнього народництва та соціалізму? Мабуть, не ті, з якими єднаються в нас імена Данте, Макіавеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити всю різницю між націоналізмом і народництвом, то знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуттях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин і контемпляція, інтуїція і логіка, агресія і пасивність, догматизм і релятивність, віра і знання. Ось так коротко можна охарактеризувати оцю різницю.

ХІХ століття було золотим століттям розуму, а разом із тим і золотим століттям нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і заразом його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, – найяскравіше сформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового й інтелектуального. Для Шопенгавера «сила, яка животіє і буяє в рослині, яка творить кристал, яка тягне магніт до північного бігуна», яка діє в матерії як «втеча і пошук, розлука й отримання», нарешті, як «тягар, що… виявляється в кожному предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця», так само, як прагнення людини до життя, все це лише різні форми виявлення того, що ми в собі називаємо волею. Але цю волю відчуваємо в інших тілах лише в аналогії з нашою власною, самі ж тіла відомі нам тільки, як уявлення нашої свідомості, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум каузальної причинності, позбавлений усілякої містики і будь-яких таємниць.[3] Власне саме таким бачив світ і ХІХ століття; це не був світ тих, хто творять, а тільки світ тих, хто його обсервують; не тих, хто діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний закон. Не містична воля була рушієм життя, а цілком прозаїчні, відкриті розумом причини. Треба лише пізнати ці причини та закони, і ми запануємо над світом, над фізичним, так само, як і над суспільним. «Знання – сила», це правило Бекона стало головною максимою не лише мужів науки, але й політиків минулого століття. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людству та його меті. Через знання – до реформування суспільності. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVI столітті отримала своїх пророків, у XVIII столітті – перших «святих», а в ХІХ столітті, мов лавина, летячи з гори у долину, забрукована і вульгаризована, дісталася до рук української демократії.

В цьому вигляді й засвоїв собі цю релігію наш демократичний націоналізм. Вона, як жодна інша, припала йому до смаку. Після героїчного XVII століття, яке закінчилося для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, це був поворот знудженої, провінціоналізованої генерації до світу фактів. Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум як мотив був обов’язковою передумовою будь-якої акції. Світ людських учинків, так само, як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною рушійною силою був «безмотивний, внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху» (Ґ. Зіммель),[4] лише світ конкретних феноменів, видимих дій, із яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала добрим, чого хотіла, а лиш те хотіла, що вважала добрим. Для них, як для Вольфа, розум міг вважати щось добрим або за злим, а у волі бачили вони безпричинну, незбагнену силу, лише її повсякчасний прояв, «звичайний акт нашого осуду, що стоїть під впливом логічних вражень» (Ґодвін).[5] Людина, як і предмети фізичного світу, вводить у рух не сама по собі, не під впливом внутрішніх, а під впливом зовнішніх причин, там – матеріальних імпульсів, а тут – переконань. Звідси є простий висновок: треба лиш вигадати логічний, ідеальний устрій суспільності та переконати людей у його доцільності, й усі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв’яжуться водночас. На доказ такої можливості Юм колись посилався на досліди Гюґенса, що вигадав «найліпшу модель корабля», чому ж не можна було так само видумати й «найліпшу модель» співжиття людей чи народів? Це було б щось на кшталт «Нової Атлантиди» Бекона, «нормальним» взірцем суспільного устрою.[6]

Правда, кажуть вони, люди й досі дають себе вести афектам інстинктам, але це не означає, що апелювання до їхнього глузду не змусив би їх скоритися правді, виведеній дедуктивно з розуму; що дійсність не можна б було підкорити його владі. Щастя людей залежить від поступу знання та думок. Те, що розум вважає за правдиве, гарне та добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтанно творчим чинником історії є інтелект, а що ж є історія, як не його поступове вдосконалення, як не розвиток ідей, як не перемога нашого «людського» над нашим тваринним, інтелекту над інстинктом? Без апелювання до інтелекту не можна ні пізнати закони розумних суспільних відносин, ні упорядкувати останні.

Всі ці необов’язково наївні роздуми були для нашого провансальця аксіомами. Це ж про нього сказав Ґете:

І в цьому погоджувався позитивіст із провансальцем. Чого не можна було схопити думками, те для них, як та воля, не існувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Ігнорування, неуцтво – ось головні прокляття людства. В галузі біології неуцтво стало причиною холери й інших пошестей, надмірної смертності, недуг; неуцтво ж стало причиною всіх соціальних лих, починаючи від війни та соціального визиску і закінчуючи на національних чварах. Те, що можна було схопити (ergreifen), – людський добробут – було ідеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всі соціальні недомагання можна було вилікувати через піднесення основаної на науці зовнішньої культури, яка визволяє людство з нужди і турбот. Соціальна проблема стала проблемою вдосконалення матеріального стану суспільності через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тільки в соціальні взаємини, а й у національні, неуцтво було причиною і національних чвар, де діяв незбагненний афект, що не хотів нічого знати про закони логіки. Разом із Боклем наші націоналісти думали, що «найбільшим супротивником нетолеранції», як і всіх афектів, які роблять пекло з людського життя, є знання. На його думку, лише «поширенню знання» завдячуємо ми, наприклад, скасування інквізиції, цього «найбільшого лиха, яке знало людство».[7] Чому ж завдяки тому самому знанню не вдалося б людству запровадити рай і в міжнаціональні стосунки? Та ж supremus motor душевного та суспільного життя є всесильний інтелект! – твердили вони.

Ця теорія була настільки спокуслива для будь-якої демократії, вимагала від неї так мало, була настільки до вульгарності проста, що її моментально прийняло за свою все українофільство минулого століття. Українофіли також були «націоналістами», але без галасу. Причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до надорганічного боротьба за існування; причиною національних чвар була розумова відсталість, боротьба ідей, а головне – непорозуміння. Ніщо інше, як непорозуміння, ігнорування, неуцтво, відсутність культури і були причинами того, чому людські раси впродовж тисяч років знищували одна одну. Аби цей ненормальний (і образливий для «нашого культурного століття») стан усунути, треба лише науково обґрунтувати ідеал людства, треба тільки розплющити очі гнобителям і гнобленим на цю ненормальність, і все буде гаразд! Гноблених – відучити від їхнього «шовінізму», гнобителів – від фальшивих ідей імперіалізму, і одних, і других – від національного засліплення. Яким способом? – Вочевидь, освітою, переконуванням і пропагандою ідей вселюдського братерства… Розумних причин для ворожнечі між націями немає, цю ворожнечу підтримує лише жменька пануючих (царів і панів). Історія – це вічний поступ вільної думки, постійне подолання забобонів, повільний шлях до тріумфу розуму над афектом і волею, над усім, що темне, незбагненне, задерикувате та фанатичне, що загачує людству шлях до землі обітованої, думали вони.

Розцвіла в нездоровому повітрі уярмленої нації, ця ідея неподільно запанувала над поколіннями нашого ХІХ і початку ХХ століття. Не було такої течії, від крайніх лівих до крайніх правих, де б ця ідея не панувала тим чи іншим способом. Спершу в першій ясній і скристалізованій програмі українства ХІХ століття, – у кириломефодіївців. Вони визнавали, справді, що Україна була розп’ята і замучена її супротивниками, але, приписуючи їй власну забудькуватість і великодушність, твердили, що вона не пам’ятає лиха, готова простити їм усе і навіть «проливати свою кров» за ворогів, якщо тільки ті «просвітяться» і визнають свої «помилки». Чужий імперіалізм в Україні був для «братчиків» явищем анормальним, причиною його було ігнорування. Треба його було розвіяти, «прокинутися зі сну і дрімоти» та «викорінити з своїх сердець безглузду ворожнечу» до інших народів, і на слов’янській землі настане спокій.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання мефодіївців. Вічне прагнення народів до експансії не було для них співставиме поняттю нації, як, наприклад, іманентне поняттю газу намагання заповнити будь-яку порожнечу; ворожнечу між народами вважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями і попами на загальну згубу», як у своїй незрівнянній демократичній мові висловлювалися мефодіївці.[8] «Розумні» причини – в світі фізичних явищ, і «розумні» аргументи – в світі надорганічному, вони лише керували всім навколо нас, вони ж мали перемогти всі «темні» сили, що стояли на дорозі до царства чистого розуму.

Якщо мефодіївці були першими, що сформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їхнім популяризатором став М. Драгоманов. Він виріс в отруйному оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст та еклектик з голови до п’ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко (родом русин – національністю росіянин (лат.). З приємністю вхопився він за тезу, настільки вигідну і настільки зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозважливі». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманов не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людським ігноруванням: «Коли люди були не такі розумні, як тепер, то між різними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували між собою так, як, наприклад, кінь жахається верблюда, або собаки ворогують із котами тощо».[9] А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню вдалося погодити кота з псом, так має вдатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, наприклад, лисицю з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори дриґом усе їхнє відчуття світу, в якому пріоритетом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт і воля.

Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманов (бодай йому так здавалося), «і згодом розумніші люди стали думати, що такий гніт одного (народу. – Д. Д.) іншого – річ неправедна, вкрай нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого».[10] Отже, шляхетним завданням українського «націоналіста» стало переконувати супротивника в «безглуздості» його агресії та невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію зупинити культурний гніт українського шкільництва «однією силою педагогічних аргументів».[11]

Один із видних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з «мілітаризмом») писав, що відносини між націями мають нормуватися розумовим принципом енергетичного імперативу, який чисто «науково наказує їм сидіти тихо і не витрачати на марно сили у непродуктивній боротьбі».[12] Як із точки зору енергетичного імперативу, плуг вищий за соху, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше за вічні сварки та бійки, так, із тієї ж самої точки зору, вигідніше мирне співжиття народів, ніж їхня ворожнеча.

Щоб ця ворожнеча зупинилася, треба лиш «переконати» ворогів в її безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні аргументи. Вірив у них і Драгоманов. Так, найбільшим аргументом проти надання українству державно-правового характеру було в нього те, що ці потяги не можуть витримати критику «освіченого» чоловіка; що їх відкинуто науковою критикою й аналізом. Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж керує розум. Афект у соціальному житті не відіграє жодної ролі і він радить перенести «точку опори соціального та політичного руху в Росії з почуття і віри – на науку і розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналіз, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити й національну проблему.[13]

Це було якесь політично-національне толстовство. Толстой також проповідував, що не треба бути фантастом, аби вірити, що спершу в усій Європі, а потім і на всій кулі земній запанує братерство народів, як тільки вони відповідно «просвітяться» і зрозуміють «безглуздість» їхньої ворожнечі.[14] Слідами цього толстовства, популяризованого Драгомановим, пішла і майже вся українська публіцистика. Галицькі молодоукраїнці хвалили Драгоманова за те, що той не виставляв українську «квестію з формально націоналістичного боку», а лише з педагогічно-практичного,[15] тобто, не з точки зору ірраціональної волі нації до життя, а лише з огляду логічного обґрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печатку в українофільстві між першою та другою революціями, вважала, що боротьба українства за існування була «ідейною боротьбою», боротьбою не двох взаємовиключних воль, а лише боротьбою ідей, за якої завжди є змога переконати супротивника аргументами логіки.[16] Навіть українська революційна публіцистика дотримувалася думки, що національне питання (тобто, міжнаціональна ворожнеча. – Д. Д.) – це щось ненормальне, нерозумне, щось надумане (буржуазією, як у мефодіївців, царями та попами) для того, щоб штучно нацьковувати один народ на інший.[17] За відповідної просвіти сатанинська полуда, накинута на очі народу (пролетаріату), спаде, і позбавлені своєї буржуазії (панів і царів) народи зіллються в братерському союзі, у вічному царстві всесильного розуму.

В повній злагоді з наведеними думками, твердив один із головних українських часописів перед революцією, що говорити про неприязнь росіян до нас можна лише в патологічному стані. «Неуцтво («невежество») пояснює багато з того, що українці беруть за неприязнь, за негативне ставлення до їхньої національної справи».[18] Тому й драгоманівці були переконані, що «доводи розуму та справедливості» змусять супротивника змінити своє негативне ставлення до української національної справи,[19] бо виною такого ставлення є тільки непоінформованість чужинців, «прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью» стосовно українських змагань.[20]

Такий більш-менш був зміст усієї української преси. Спершу тон їй надавав Драгоманов, після 1900 року – М. Грушевський. Для нього так само прагнення українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її ірраціональним прагненням життя та влади; українські домагання є логічним висновком роздумів над розумним устроєм соціальних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці прагнення є «безсумнівні для будь-якої, просто тільки гуманно і культурно налаштованої, людини», хоч би й із ворожого табору. Тому й ці домагання треба було «аргументувати більше від розуму». Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за порадою професора, але тим гірше для подій! Бо засадниче мають рацію все ж не події, не та «темна» сила, що панує і над людським розумом, і над учинками людей, і над їхніми мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, «коли б були вислухані свого часу, витворили б тривкий моральний зв’язок між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством із іншого».[21] Дотеперішня непримиренність українського та неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само, як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним «нетямущими» ігнорантами… Яким домом для, Боже, вільних мусіла видаватися шановному професорові історія, яку робили Олександр, Цезар, Кромвель, Наполеон, Мадзіні й інші «нетямущі» та «некультурні» люди, що ось уже кілька тисяч років тримають людство у патологічному стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології єдиними світочами людства…

Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно налаштовані галицькі кола. «Молода Україна» писала, що боротися за свій революційний ідеал треба «зброєю знання, одинокою зброєю наших часів». І далі: «знання і наука, що нині змінили весь овид землі, є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами», свячені ножі засадниче відкидаються…[22] Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Європи, 1900 рік, час, коли, за визнанням самих прихильників цього кредо, ніколи становище української нації не було настільки подібне до становища за часів Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас настільки поширена, настільки загально прийнята серед офіційного українства, настільки сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.