Ідеологія

Вони не ставили справи суперечки двох народів у площині суперечки за владу над народом і територією спірної країни, йшлося ж тільки про втілення принципів демократії, а хто ж краще розуміється на тому, як це зробити в Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільності та переконання. І в цьому стосунку наше соціалістичне дрібне міщанство ні в чому не відрізнялося від міщанства буржуазного. В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили відразу, без вагань. Інтереси їхньої колишньої в’язниці стали їм близькими, своїми, бо вони почувалися органічною частиною… єдиного цілого,[154] а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало метою тільки запровадження і тріумф тих чи інших засад, а не панування як таке, вони радо міняли свої засади (демократію на радянство), переконані, що коли лишень приймуть засади противника, то в нього відпаде будь-який імпульс прагнути захоплення влади.[155] Що їх найбільше займало – це як би уникнути революції, не порушити порядок. «Зробити революцію було б не важко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?» Їхньою метою, цих соціалістів, було «провадити революцію в організованій, продуктивній формі»,[156] з музикою, як казав Тичина. Нашим соціалістам треба було такої революції, яка б «підняла ще на вищий щабель революційний дух мас» і «вела б до здійснення національних постулатів», але одночасно «не викликала братовбивчої (?) різні між російською та українською демократіями»; революційне, але без вибухів,[157] одним словом кажучи милою їм мовою російської демократії, хотіли робити революцію «во всю прыть тихими шагами». Єдине, на що вони орієнтувалися, то це «на добре, широке серце російської демократії», навіть на диво (грім перемоги), яке «зм’ягчить круте серце царату» і призведе до парламентаризму і до волі націй.[158] Такої віри трималися революційні соціалісти. В наївній зарозумілості вважали соціалістичні міщани схоластиками або бандитами тих, хто вірили лише в закон боротьби, реалістами ж були ті революціонери, які мріяли про «зм’ягчення» серця противника… Свої домагання реаліст мав висувати «не як протестуючі домагання, а як нагадування», бо «сумніву (в розм’якле серце супротивника) немає місця» в ніжній душі соціалістичного міщанина. Великі гасла революції, «свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено». Вони вірили в ласку супротивника «довірчиво, безхитросно, простодушно».[159] Про яку революцію тут було думати?

«Сяючі очі обивателя», який із своєю обивательською простодушною психологією підходить до розв’язання світових проблем; який у момент великої історичної катастрофи благає, аби його «не обіжено»; який під час жорстокого конфлікту двох ідей «без хитрості» мріє про непорушення узгодження з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, все це варто зафіксувати. Такої суто маніловської «пошлости», «обивательського туподумства», сентиментальної провінційної обмеженості й ентузіазму раба заледве чи можна знайти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з такою психологією, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, буржуазні чи соціалістичні, автономні чи самостійницькі? Вони споганять будь-які одним дотиком своєї «слизнякуватої, плебейської душі». Вони називали себе соціалістами, демократами? Але хіба це не плагіат із Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, боягузливе дрібне міщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче підняти до значення регулятора взаємин, які усталюються тільки силою – фізичною та моральною?

Ту саму психологію, що в Драгоманова, в лібералів, і в соціал-демократів, мали й інші соціалісти; передусім ті, які виписали на своєму стязі «борітеся – поборете», але які також вірили в «розм’якшення серця» і «переродження» мозку свого супротивника, що був для них, як трудящий люд водночас і приятелем. Голосних фраз тут також не бракувало, але не було й тіні усвідомлення засадничої протилежності інтересів обох народів, ні шляхів, якими нації здобувають собі місце під сонцем. Для українського соціалістичного народництва метою політики було не визволити націю, а лише об’єднати людство в одну соціалістичну спілку. В такому разі справа «трудящого люду» кожної окремої нації опускалася до значення місцевої проблеми, яку розв’язувати треба було не інакше, як «шляхом міжнародної революційно-пролетарської взаємності». Тому метою есерів, як і метою соціал-демократів, було вдаватися до «всіх засобів, щоб досягти миру» між братніми народами, щоб «спільно захищати інтереси трудового народу». Усвідомлення, що треба силою вибороти право нації на самовизначення, в «есерів» так само мало, як і в їхніх соціал-демократичних братів. Вони вірять, що цього самовизначення можна досягнути порозумінням з «глибоко і щиро демократичним» московським урядом.

Для них самостійність – не мета, а лише етап до федерації. Вони твердо вірять, що коли народ прийде до влади в країнах, що ворогують між собою, то закон боротьби за існування в надорганічному світі втратить свою силу, а його місце замінить закон солідарності. І хоч, за їхнім же визнанням, «українці від часів Кирило-Мефодіївського братства, через Драгоманова аж до новітньої доби, марно доводили необхідність децентралізації та федералізації Росії», то все ж і тепер цю тактику не треба залишати: доводити далі… Потім дійшли до самостійності, але не тому, що це був категоричний імператив будь-якої здорової нації, лише тому, що «іншого виходу не було». Але цей вихід є лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч і через сепаратизм, то українці завжди йдуть до своєї старої мети – до майбутньої відбудови та відродження сходу Європи. Бо, що на сході Європи мусить витворитися якась така наддержавна унія та союз, це є річ певна.[160]

Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунізм українського провансальства виходив зі засадничої байдужності до справ організації влади в цих людей, світогляд яких не сягав далі від залагодження місцевих справ, культури, економічного добробуту, – політики рідної дзвіниці. На ґрунті такої політики (а такою вона була, не зважаючи на велемовні фрази про соціалізм) вірили вони, що можливе було й порозуміння з будь-якою московською владою (з царатом, демократією, совєтами). Ця політика «малих діл» і уникання за будь-яку ціну розриву з існуючим ладом не один раз вироджувалася просто в звичайну філантропію. Драгоманов радив займатися лише такими справами, які можна залагодити в 1, 2, 3 каденції парламенту, соціалісти (політична партія!) найважливішим завданням під час голоду в Україні вважали займатися доброчинністю, тобто шукати «таких форм праці, якими вже тепер можна було б закласти ґрунт для припинення того руйнівного процесу», в який кинула край війна.

Практично ця політика зводилася до роботи з (чужим) урядом, і то «не для політики або підкопу… влади, а для реальної культурної та господарської праці,[161] і цю практику малих діл (що так нагадує мінімальну програму Драгоманова), революційна партія радить не в момент загальної стабілізації стосунків, лише (1922 року), в хвилину найкритичнішого стану більшовицької влади в Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціал-демократів, які вустами свого найвизначнішого провідника, в розпал війни (1915), проголосила найважливішою і цілком актуальною метою української політики у Великій Україні… агітацію за народну школу.[162] Та сама революційна партія есерів найважливішим своїм завданням у добу революції вважала «уживання всіх сил для стримування не лише молоді, але й усього працюючого люду від непотрібних жертв і виступів», повторюючи до нудоти прекраснодушні аргументи російського лібералізму, що дарував свою співпрацю царатові. «Ми не були революційною партією (зізнається один із провідників есерів), що непохитно втілює у життя свої погляди, а… добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді: і Бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були «соглашателями» (угодовцями) по суті, але своєю м’якотілістю допомагали створенню для «соглашательства об’єктивних умов».[163]

Заледве чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемності революційних філістерів! Співпраця з будь-якою владою, яка дала б їм змогу вирішувати свої місцеві справи, здійснювати мінімальні або просто філантропічні, чи щільні програми, того, що можна зробити й осягнути тепер, працювати на користь єдиного цілого, а не тільки рідного краю, без братовбивчої війни – в усьому проявилася настільки характерна для всіх українських партій байдужість до позиції влади, властива ідеологам племені (а не нації), які обмежували свої прагнення справами суто локальної природи.

Як під тим поглядом відрізнялися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з точки зору тих вигод економічних і культурних, які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму дивилися на ці вигоди з точки зору влади, чи вони ведуть до укріплення, чи до ослаблення чужої (взагалі то своєї) влади. Більшовики на будь-яке, навіть домашнє питання в Україні дивилися з точки зору зміцнення їхньої влади. Всі питання для них були передусім питаннями воєнними та політичними. В наших есерів – навпаки; будь-які питання воєнні та політичні були передусім питання харчування: вони готові були визнати будь-яку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для трудящого люду, як Драгоманов готовий був багато простити Олександрові III за його «полегшення» народові. По інший бік, навпаки, насамперед ставили питання влади, і жодні поступові аграрні реформи для «трудящого люду», наприклад, не відвернули російських революціонерів від порахунку з Олександром ІI і П. Столипіним. В цьому промовляв інстинкт членів нації-пана, для яких будь-які економічні поступки для класу чи для нації ілюзорні, поки в їхніх руках не опиниться політична влада. В цьому усвідомленні в одних, й у відсутності його в наших провансальців, і полягає різниця між політикою та філантропією.

Про методи політичної боротьби правих партій можу тут і не згадувати, вони принципово виключали з цих методів революційний елемент, вважаючи його чинником винятково анархістським. Менш-більше ту ж саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати – принципового опортунізму, зустрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знову ж таки всіх відтінків: від клерикалів і трудовиків – до соціалістів будь-якого штибу.

Головними практиками опортунізму були там народовці, теоретики (не занедбуючи й тактику) – радикали. Їхня перша й остаточна мета була «допомогти зрушити матеріально та справді просвітити наш народ». Аж коли ця остаточна мета буде досягнута, буде час подумати й про високо політичні справи, а поки що просувати свою мінімальну програму – тихо правничим способом, тобто не робити «нічого такого, що було б протилежно… конституції».[164] Так було сформульовано засади галицької політики ще 1890 року, доручаючи їх усім любителям правди та робітничого люду, і з того часу ці засади навряд чи змінилися. Треба було спершу добиватися особистої та краєвої волі без національної нетерпимості, що є спадком варварства,[165] спільно з відповідними елементами інших народів, у рамках існуючої державності, а тоді вже «само собою настане воля і для української нації». На змаганні до матеріального добра люду та на праці над просвітою і закінчився тодішній галицький націоналізм, поза тим слідує шовінізм. При запровадженні демократичного ладу розв’яжеться й українське питання «само собою», бо ж «мазурському люду зовсім не в голові русинів полонізувати».[166] Займатися такими речами, як національна самостійність, або навіть поділ краю – вважалося досить довгий час відсутностю доброго демократичного тону. Крім того, займатися такими справами означало б намарно витрачати енергію народу, занедбуючи «інші, на oко дрібніші справи» і працю навколо «нещасливого становища бідного люду». «Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми» є лише «покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу». Нам, українцям, було «ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами» (як поділ Галичини, самостійність), «коли народ наш бідує гірко і йому цілком інші речі дошкуляють». Ідея самостійності вже тому є фантастичною та нереальною, що «доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися». Крім того, самостійницька програма «зовсім не рахується ні з силами нашого народу, ні з політичними кордонами, що ідуть по нашій країні». «Самостійність політична в наш час – це діло страшно коштовне». Для її виборення потрібно «затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна влаштувати людові робітничому набагато корисніше життя». За облаштування цього кориснішого життя радикалізм не вагається хвалити й царя Олександра ІІІ за визволення з-під ярма німецької буржуазії естонців і латишів, хоч це зроблено лише для того, щоб «потім віддати їх під опіку російським урядникам»[167]… Утім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціальних радикалів проти будь-якого політичного ладу, що забезпечить їм «кавалок чорного хліба» і повільну працю над своїм «двиганням»; за можливість цієї повільної праці радо зрікаються вони голослівних програм і далеких справ.

Так формулювалося завдання галицьких політиків наприкінці минулого століття, але уважний читач, який уміє піднятися над фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді – «прагнення робити все правним способом», тепер – автономія, тоді – «ми прикроїли свою програму спеціально до потреб Руси Галицької», тепер – галицько-володимирська ідея й повне ігнорування самостійних змагань усієї України, тоді – відкинення самостійності як чогось занадто коштовного, тепер – заклик «рахуватися з цифрами і фактами»; версія, що війна не принесла нам нічого, крім «горя й занепаду культури, моралі й економічної руїни». Тоді – мінімальна пpoгpaмa, тепер – здійснення «умов, необхідних до і мінімального правильного розвитку суспільного життя», тоді – застереження проти ідеалістичної політики завтрашнього дня, проти політики катастроф, тепер засада, що «краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій».[168] Психологія залишилася та ж сама.

З такими ж більш-менш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою мету «без національного ворогування до народних мас інших націй»;[169] це гасло стало догмою соціалістів аж до останніх часів, коли їхня частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, що залишилася (комуністична), відверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренегатства.

Звісно, що будь-який політик мусить рахуватися з обставинами, але не має бути їхнім невільником. Самі ж галицькі опортуністи писали, що «коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд», в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу – крім мінімальної програми й повільної праці не було… Вони самі закликали своїх опонентів «показати виразно програму по всім питанням», зауважуючи, що «хто її не показує, той або її не має, або хитрує.[170] Можна сміло сказати, що наше провансальство національної програми не мало, бо її не показувало, від неї відмахувалося як від чогось нереального. Далекими ідеями захоплювалися вони, втягуючи їх у свою тактику, лише тоді, як їх накидала їм мить, аби зараз після того, коли спадали гребені масового підйому, знову повернутися до старої тактики закулісних домовленостей і до пред’явлення рахунку за «податок майна і крові»; до тактики, що розрахована не на виховання мас, а на торги з державою, до так званого парламентського кретинізму. Перемагала знову мінімальна програма; що ж до максимальної, – то її не намагалися проводити іншими засобами, лише, як нереальну, – забували. Коли ж намагалися часу від часу й про неї щось згадати, тоді виявлялася безмежна безпринципність ідеологів, які в одному і тому ж часописі впродовж одного тижня вміли до тих далеких ідей зайняти діаметрально-суперечне становище. Використовуючи безсмертну фразу провідника хліборобів-державників, самостійність була для них тактичним питанням, чимось таким, як абстиненція від виборів тощо. Отже, питанням не засадничим, не властивою метою нації, а лише справою, яка може виринути нині, а завтра зовсім зникнути з кола питань, що займають партію. Не дивно, що при такому погляді на максимальну програму рідко кому спадало на гадку зробити з неї об’єднуючий осередок для всієї політики так званих малих діл, розглядаючи її з точки зору не миттєвої користі, а відповідно до того, чи вона наближає чи віддаляє націю від її мети.

Наше провансальство «ніколи не відділяло українське питання від загального плану суспільного та політичного оновлення Росії», тобто нації-паразита.[171] В нашого провансальства не було усвідомлення, що українська національна ідея є революційною. Воно не припускало, що для її перемоги потрібен революційний запал. Звідси його ненависть до шовінізму, афекту, пристрасті як головних чинників боротьби; такі почуття непотрібні та шкідливі для принципового угодовця. Він не розумів, що національна ідея – це ідея, яка керується гаслом або/або, і звідси його ненависть до понять, що виражаються словами експансія, панування, влада. Бо угодовець бореться не за владу, а за рівність, за визволення (економічне та культурне) ціною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такої непримиримості проти чужої ідеї, яку плекала – в найбезнадійнішу добу, перед царатом – ППС. І в провансальців народжувався не один раз бунт проти існуючого, але не отриманий із глибоким відчуттям права зайняти місце того існуючого; так, як найсміливіші вибрики учня щодо свого вчителя ніколи не виходять із почуття права зайняти його місце на кафедрі.

Я процитував двох крайніх ідеологів двох крайніх партій – великоукраїнської та галицької, про так звані закони суспільного розвитку. Хто тільки механічно розумів їх, не міг засвоїти ідеї чинного втручання в перебіг подій; історія для них не сміла мати стрибків, якими є революція. Думки про революцію – це було якобінство. «Такі державні думки ішли… поруч із старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у світі дива, а потім коли й добралась до того, що побачила порядок у змісті всього на світі, то все-таки думала про скорі зміни».[172] Це все було, певна річ, «ненауково». Науковою була лише «постепеновщина», – найвища річ для провансальців, їхнє розуміння світу – явище стаціонарне, як поняття старої математики про число. Поняття змінності існує в них лише як так звана еволюція, але ніколи – як революція. Вони ніколи не поставлять гостро свої ідеї, завжди спершу оцінюють ситуацію, все нюхають, яка ідея на їхню думку висить у повітрі або приємлива масі народу, і за нею ідуть. За царату вони були культурниками, за Керенського – демократами, за більшовизму – комуністами, після фактичного розвалу Росії – самостійниками, а в Галичині – незалежниками або автономістами, nach Bedarf. Опертися на сили нації та виступити з ідеєю, яка хоча б зазирала в майбутнє, але ішла врозріз із пануючою на цей момент, вони ніколи не були в силі. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли ворог не залишав їм жодної дороги до угоди, в іншому разі угода укладалася, але й то не з примусу, а з «підскоком», зі захопленням, роблячи рекламу супротивникові, з повною вірою, що це не «передишка», а остаточне припинення боротьби, яка є «непотрібна та небажана»; найбільше деморалізуюча форма компромісу. Накинута боротьба відбувалася в атмосфері непорозуміння та туманності, на яку нездужала й сама ідеологія, що ніколи не ставила питання на вістря меча навіть у рішучі моменти; яка будь-який конфлікт із народом, пролетаріатом або трудящим людом чужої нації вважала за непорозуміння, що якнайскоріше мусить і має закінчитися. Ясно, як впливала така ідеологія на розвиток конфлікту і його результат, наскрізь ворожий будь-якій ідеї боротьби.

У тому зачарованому колі блукав наш «народолюбний» рух. Він дебатував там, де мав звертатися до мас. Він критикував там, де мав публічно оскаржувати, й укладав угоду, де мав вести безкомпромісну боротьбу. Нація не була для провансальця causa sui, і тому він мусів гамувати в собі пробуджений афект, навіть у момент бою. Він не міг прийняти гасла ксенофобії, бо людство було однією родиною, а всі люди – братами… Виступати різко проти чужої нації – це була зрада ідей пролетаріату або взагалі робітного народу, а також інтересів гуманності… Війна – це ж була руїна тисяч «я» і добробуту, найважливіших речей у світі для провінціала… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з кола угодових понять у своїй акції, бо саме поняття нації не було для нього поняттям аксіомним, самодостатнім. Яка теорія, така була й практика, яке «що», таке й «як».

Їхня політика, що визнавала лише те, що дасться осягнути тепер, у цей момент, органічно не в силі була дивитися на боротьбу за існування між націями, як на щось довготривале та природне. Діловці не бачили в війні нічого, крім руїни. А ось які підсумки боротьби за визволення робить орган українських есерів і есдеків: «Сцена відбувається при брамі раю, де товпляться представники різних українських партій, що боролися між собою на землі й які домагаються, щоб їх впустити до раю. І ось що казав їм св. Петро (такий, як повинен бути в уяві революційних філістерів): «За що ви різалися, за ідеї? Кому ж з того користь? А хто ж ту ідею здійснив? Добру ідею прийме найлютіший ворог, коли переконається в її користі, а до злої не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а ділом треба переводити ідеї в життя… Ви вмерли всі за ідею, але в тім жодної нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмів зробити нічого путнього для ідеї. За це в рай шляху немає… Не велика річ вбити людину або самому загинути від неї; велика річ жити з людьми по-людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища ідея людського життя. Навчіться на землі співати одну пісню (св. Петро називає це «де згода в сімействі»). Переводьте свої ідеї не биттям, а спільним людським життям».[173]

Що можна додати до такої філософії дрібного міщанина? І чи всі ті міркування про користь від боротьби, горювання над людьми, що згинули даремно, і віра, що добру ідею й ворог прийме, і бажання співати з ним спільну пісню «де згода в сімействі», чи ці нотки не взяті живцем з політичного лексикону наших буржуазних і революційних філістерів? І це має бути підсумком кривавих літ боротьби!?

Мимоволі пригадується інша цитата, не нашого провансальця, а європейця. Ось як розповідає, від імені свого героя, ірландського націоналіста, П’єр Бенуа в «Шляху велетнів» про психологію боротьби націоналіста: «Раптовий вигук «Хай живе республіка!» обірвав важку мовчанку. Це був Джемс Коннолі. Він підійшов до Пірса, обоє міцно обійнялися… Ніколи, як у цю мить, не усвідомлював я собі такого великого контрасту між цими людьми. В одного, у Коннолі, – тверда віра в перемогу. Його груба плебейська комплекція потребує такої потіхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосередні та реальні наслідки… Пірс навпаки – душа аристократа та поета, може боротися, знаючи, що буде переможений. Його царство – не від світа цього. Його зір сягає далі, ніж миттєва поразка. Він бере на себе посів зерна, плоди якого, він це знає, збиратимуть інші покоління».

Тут є два світогляди! У наших революціонерів, які, як той мужик, бачать лише те, що можуть намацати, зачисляючи решту до «метафізики», зусилля мусить мати реальні наслідки – нарізку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцію; коли цього немає, вони боротьбу відкидають. Плоди, які збиратиме не теперішнє покоління, – це фантазія, а ідея, в ім’я якої борються за це, – нікчемна. Те «царство не від світа цього»; це фантастична держава «милостію Божію»; це щось окультне та непотрібне». Мілорд (з того самого роману) промовляє до сера Р. Кезмента: «Я певний того, Роджере (що нас переможуть)… Однак, не зважаючи ні на що, щось вийде переможним з цієї боротьби, це щось є душею Ірландії. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Наші ліберали волочили її по англійських зібраннях. У безплідних парламентарних базіканнях… втратила вона культ твердого чину, що визволяє і відроджує».

Це «щось», та «душа» народу – це була абстракція для нашого селянина, який «не їсть того, чого не знає»; для якого безсмертним було лише тіло. Цінністю для нього є те, що можна помацати, мінімальне. Вічна воля, species нації, що втілюється століттями, зусиллями кількох генерацій, що стоїть понад добробутом і щастям одиниці та народу, над тілом – цього не визнає демократ, ліберал, соціаліст, а передусім плебей, для якого боротьба за ідеал – порожній звук.