Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – англiйський християнський мислитель, журналiст i письменник кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Лицар-командор iз зiркою ватиканського ордену Святого Григорiя Великого. Усього Честертон написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи. Зажив слави як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких був патер Браун. Цей, на перший погляд, нiчим не примiтний священик завдяки своiй спостережливостi й вмiнню зiставляти факти вмiв майстерно розкривати найскладнiшi i найзаплутанiшi злочини.
До видання увiйшло 9 новел з детективним сюжетом, серед яких «Стрiла небесна», «Прокляття золотого хреста», «Казочка патера Брауна» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown
Казочка патера Брауна
Стрiла небесна
Боюся, що не менше ста детективних iсторiй починаються з того, що хтось виявив труп убитого американського мiльйонера, – обставина, вiд якоi чомусь всi починають неймовiрно хвилюватися. Щасливий, до речi, повiдомити, що i наша iсторiя починаеться з убитого мiльйонера, а якщо сказати точнiше, з цiлих трьох, якi навiть можна порахувати embarras de richesse.[1 - Зайва розкiш (франц.).] Але саме цей збiг чи, може, сталiсть у виборi об’екта i виокремили справу з ряду банальних карних випадкiв, перетворивши в проблему надзвичайноi складностi.
Не вдаючись у подробицi, чутки стверджували, що всi трое стали жертвами прокляття, що тяжiе над власниками якоiсь коштовноi iсторичноi релiквii, цiннiсть якоi була, втiм, не тiльки iсторичною. Релiквiя ця була чимось на кшталт прикрашеного коштовним камiнням келиха, вiдомого пiд назвою «коптська чаша». Нiхто не знав, як вона опинилася в Америцi, але вважалося, що ранiше вона належала до церковного начиння.
Дехто приписував долю ii власникiв фанатизму котрогось схiдного християнина, пригнiченого тим, що священна чаша потрапила в такi матерiалiстичнi руки. Про таемничого вбивцю, котрий, можливо, зовсiм не був фанатиком, ширилося чимало чуток i часто писали часописи.
Безiменне це створiння набуло iм’я, точнiше прiзвисько. Втiм, ми почнемо розповiдь лише з третього вбивства, позаяк лише тодi на сценi з’явився такий собi патер Браун, герой цих нарисiв.
Зiйшовши з палуби атлантичного лайнера i ступивши на американську землю, священик, як i багато англiйцiв, котрi приiжджали в Штати, з подивом виявив, що вiн – знаменитiсть. Його низькорослу постать, його малопримiтне короткозоре обличчя, його добряче порудiлу сутану на батькiвщинi нiхто б не назвав незвичайними, хiба що не надто пересiчними. Але в Америцi вмiють створити людинi славу: участь патера Брауна в розплутуваннi двох-трьох цiкавих карних справ i його старовинне знайомство з екс-злочинцем i нишпоркою Фламбо створили йому в Америцi популярнiсть, в той час як в Англii про нього лише просто дехто чув. З подивом поглядав вiн на репортерiв, котрi, наче якiсь розбiйники, напали на нього зусiбiч уже в порту i стали питатися йому про речi, в яких вiн нiяк не мiг вважатися авторитетом, наприклад, про жiночу моду i про статистику злочинiв у краiнi, де вiн ще й кiлька крокiв не зробив. Можливо, за контрастом iз чорним колом репортерiв, що щiльно зiмкнулося навколо нього, патеровi Брауну кинулася в вiчi постать, що стояла трохи вiддалiк, яка також видiлялася своею чорнотою на ошатнiй, освiтленiй яскравим лiтнiм сонцем набережнiй, але трималася осторонь. Високий, iз жовтуватим обличчям чоловiк у великих дивовижних окулярах. Дочекавшись, коли репортери вiдпустили священика, вiн жестом зупинив його i сказав:
– Даруйте, це не ви шукаете капiтана Вейна?
Патер Браун заслуговував певного вибачення, тим бiльше що й сам вiн гостро вiдчував свою провину. Згадаймо, що вiн вперше побачив Америку, головне ж – уперше бачив такi окуляри, бо мода на окуляри в масивнiй черепаховiй оправi ще не дiйшла до Англii. У перший момент у нього виникло вiдчуття, нiби вiн дивиться на окате морське чудовисько, чия голова чимось нагадуе водолазний шолом. Загалом же незнайомець був одягнений чепуристо, i простодушний гiсть здивувався, як мiг такий красунчик спотворити себе такими безглуздими величезними окулярами. Це було все одно, якби якийсь дендi для бiльшоi елегантностi пригвинтив собi дерев’яну ногу. Загнало його в глухий кут i запропоноване незнайомцем запитання. У довгому списку осiб, котрих патер Браун сподiвався побачити в Америцi, i справдi значився якийсь Вейн, американський авiатор, один iз друзiв прибульця, котрi живуть у Францii, але вiн нiяк не очiкував, що цей Вейн зустрiнеться йому аж так скоро.
– Прошу вибачення, – сказав вiн невпевнено, – то це ви – капiтан Вейн? Чи… ви його знаете?
– Що я не капiтан Вейн – можу стверджувати досить смiливо, – незворушно вiдгукнувся чоловiк в окулярах. – Я майже не сумнiвався в цьому, коли залишав його в автомобiлi, де вiн зараз чекае. На ваше друге запитання вiдповiсти складнiше. Вважаю, що я знаю Вейна, його дядечка i, крiм того, старого Мертона. Я старого Мертона знаю, але старий Мертон не знае мене. Вiн бачить у цьому свою перевагу, я ж вважаю, що перевага за мною. Тямите, що я маю на увазi?
Патер Браун не зовсiм збагнув його. Вiн поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхiвки хмарочосiв, а потiм перевiв погляд на незнайомця.
Нi, не тiльки тому, що вiн ховав очi за окулярами, обличчя його виглядало настiльки непроникним. Було в цьому жовтому обличчi щось азiйське, навiть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцiльними пластами iронii. Серед товариських i доброзичливих жителiв цiеi краiни раз по раз зустрiчаеться такий iндивiд – непроникний американець.
– Мое iм’я Дрейдж, – сказав вiн, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснюе. Принаймнi iнше, я сподiваюся, пояснить мiй товариш Вейн. А Четверте липня[2 - Четверте липня – День незалежностi Америки.] буде iншим святкуванням.
Приголомшений священик дозволив своему новому знайомому затягти себе до автомобiля, що стояв неподалiк, де сидiв молодик iз жовтим скуйовдженим волоссям i стривоженим змарнiлим обличчям. Вiн здалеку привiтав патера Брауна i назвався: Пiтер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобiль, який прудко промчав вулицями та виiхав за мiсто. Не звиклий до стрiмкоi дiловитостi американцiв, слуга Божий почувався приблизно так, нiби його звабили в чарiвну краiну в запряженiй драконами колiсницi. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладi Вейна, який Дрейдж iнодi переривав уривчастими фразами, iсторiю про «коптську чашу» i про пов’язанi з нею два вбивства.
Як вiн збагнув, дядько Вейна, такий собi Крейк, мав компаньйона на прiзвище Мертон, i цей Мертон був третiм за рахунком багатим махлярем, у чиi руки потрапила «коптська чаша». Колись перший iз них, Титус П. Трент, мiдний король, став отримувати листи з погрозами вiд невiдомого адресанта, котрий пiдписувався Денiел Дум. Ім’я, без сумнiву, було вигаданим, але його носiй швидко прославився, хоча доброi слави i не набув. Робiн Гуд i Джек Рiзник укупi не були б знаменитiшими, нiж цей автор листiв iз погрозами, котрий не мав намiру, як незабаром з’ясувалося, обмежитися словами. Все закiнчилося тим, що одного ранку старого Трента знайшли в його парку бiля ставка головою в водi, а вбивця безслiдно зник. На щастя, чаша зберiгалася в сейфi банку i разом iз iншим майном перейшла до кузена покiйного, Браяна Гордера, також дуже заможного чоловiка, але й вiн незабаром отримав погрози безiменного ворога. Труп Браяна Гордера знайшли бiля пiднiжжя скелi, неподалiк вiд його приморськоi вiлли, будинок же був пограбований, цього разу – дуже грунтовно. І хоча чаша не дiсталася грабiжнику, вiн викрав у Гордера стiльки цiнних паперiв, що справи останнього опинилися в найжалюгiднiшому станi.
– Удовi Браяна Гордера, – розповiдав далi Вейн, – довелося продати майже всi цiнностi. Мабуть, саме тодi Брандер Мертон i придбав цю знамениту чашу. У будь-якому разi, коли ми познайомилися, вона вже перебувала у нього. Але, як ви самi розумiете, бути ii власником – доволi обтяжливий привiлей.
– Пан Мертон також отримуе листи з погрозами? – помовчавши, поцiкавився патер Браун.
– Гадаю, що так, – пiдтвердив пан Дрейдж, i щось у його голосi змусило священика поглянути на нього уважнiше: Дрейдж безгучно смiявся, та так, що у священика побiгли по шкiрi сироти.
– Я майже не сумнiваюся, що вiн отримував такi листи, – насупившись, сказав Пiтер Вейн. – Я сам iх не читав: його пошту переглядае тiльки секретар, i то не всю, оскiльки Мертон, як i всi багатii, звик тримати своi справи в таемницi. Але я бачив, як вiн якось розсердився i засмутився, отримавши якiсь листи. До речi, вiн одразу ж iх подер, отож секретар iх навiть не бачив. Секретар також стурбований: за його словами, старигана хтось переслiдуе. Коротко кажучи, ми будемо дуже вдячнi тому, хто хоч трохи нам допоможе дати всьому цьому лад. А позаяк ваш талант, патере Браун, усiм вiдомий, то секретар просив мене невiдкладно запросити вас у будинок Мертона.
– То он воно що, – сказав патер Браун, котрий нарештi почав тямити, куди i навiщо його тягнуть. – Але я навiть не уявляю, чим можу вам зарадити. Адже ви весь час тут, i у вас у стократ бiльше даних для наукового висновку, нiж у випадкового вiдвiдувача.
– Атож, – сухо погодився пан Дрейдж, – нашi висновки достатньо науковi, але занадто науковi, щоб повiрити в них. Убити таку людину, як Титус П. Трент, могла тiльки небесна кара, i науковi пояснення тут не допоможуть. Як кажуть, грiм iз ясного неба.
– Невже ви маете на увазi втручання потойбiчних сил? – вигукнув Вейн.
Але не так просто було вгадати, що мае на увазi Дрейдж. Утiм, якби вiн сказав про когось «та ще штучка», то можна було б майже напевно припустити, що це означае «дурень». Пан Дрейдж мовчав, непроникний i нерухомий, як справжнiй азiат. Незабаром автомобiль зупинився, мабуть, прибувши до мiсця призначення, i перед ними вiдкрилася дивна картина. Дорога, яка до цього простягалася серед рiдко засаджених дерев, раптово вивела iх на широку рiвнину, i пасажири побачили споруду, яка складалася лише з однiеi стiни, утворюючи коло на зразок захисного валу у вiйськовому таборi римлян. Споруда ця чимось нагадувала летовище. На вигляд огорожа не була схожа на дерев’яну чи кам’яну i при ретельному оглядi виявилася металевою.
Усi вийшли з автомобiля i пiсля певних манiпуляцiй, подiбних до тих, що виробляються при вiдкриваннi сейфа, в стiнi тихесенько вiдчинилися дверцята. На превеликий подив священика, чоловiк на iм’я Норман Дрейдж не забажав увiйти.
– Я не пiду, – заявив вiн iз похмурою iронiею. – Боюся, що старий Мертон не витримае таких радощiв. Вiн мене так любить, що, не дай Боже, помре вiд щастя.
І вiн рiшуче подався геть, а патер Браун, дивуючись все бiльше i бiльше, увiйшов у сталевi дверцята, якi тут же за ним затраснулися. Священик побачив великий доглянутий парк, що тiшив око веселим розмаiттям барв, але був абсолютно позбавлений дерев, високих кущiв i високих квiтiв. У центрi парку височiв будинок, гарний i своерiдний, але так сильно витягнутий вгору, що швидше був схожий на вежу. Яскравi сонячнi вiдблиски блукали там i тут на скельцях розташованих пiд самим дахом вiкон, але в нижнiй частинi будинку вiкон, вочевидь, не було. Все навколо виблискувало бездоганною чистотою, здавалося, властивою вже самому повiтрю Америки, на рiдкiсть прозорому. Пройшовши через портал, гостi побачили мармур, метал, емаль, що сяяли яскравими фарбами, але нiчого схожого на сходи. Тiльки в самому центрi виднiлася вмурована в товстi стiни шахта лiфта. Доступ до неi перегороджували могутнi на вигляд чолов’яги, схожi на полiцiянтiв у цивiльному.
– Достатньо фундаментальна система охорони, не сперечаюся, – сказав Вейн. – Вам, можливо, трохи смiшно, що Мертон живе в такiй фортецi: в парку немае жодного дерева, за яким хтось мiг би сховатися. Але ви не знаете цiеi краiни, тут можна очiкувати що завгодно. До того ж ви, мабуть, навiть не уявляете, що за постать Брандер Мертон. На вигляд вiн скромний, тихий чоловiчок, якщо такого зустрiнеш на вулицi, то не помiтиш. Утiм, зустрiти його на вулицi тепер було б дивно: якщо вiн i виiжджае, то в закритому автомобiлi. Але коли щось iз ним станеться, хвиля землетрусiв струсоне весь свiт вiд тихоокеанських островiв до Аляски. Чи був колись iмператор або король, котрий мав би таку владу над народами? Але ж, зiзнайтеся, якби вас запросили в гостi до царя або англiйського короля, ви пiшли б iз цiкавостi. Як би ви не ставилися до мiльйонерiв i монархiв, чоловiк, котрий мае таку владу, не може не бути цiкавим. Сподiваюся, вашi принципи не перешкоджають вам вiдвiдувати сучасних iмператорiв, на кшталт Мертона.
– Аж нiяк, – незворушно вiдповiв патер Браун. – Мiй обов’язок – вiдвiдувати в’язнiв i всiх нещасних, котрi потерпають у в’язницi.
Молодик насупився i промовчав, на його худому обличчi з’явився дивний, не дуже привiтний вираз. Потiм вiн раптом сказав:
– Крiм цього не забувайте, що Мертона переслiдуе не просто дрiбний шахрай або якась там «Чорна рука».[3 - «Чорна рука» – шовiнiстична сербська органiзацiя, яка на початку ХХ столiття вдавалася до терористичних методiв.] Цей Денiел Дум – справжнiй чортяка. Згадайте, як вiн убив Трента в його ж парку, а Гордера – бiля самого будинку, й обидва рази вибрався звiдти непомiченим.
Стiни горiшнього поверху були неймовiрно товстi та масивнi, кiмнат же було тiльки двi: передпокiй i кабiнет великого мiльйонера. У той момент, коли патер Браун i Вейн входили в передпокiй, з дверей другоi кiмнати з’явилися два iнших вiдвiдувачi. Одного з них Вейн назвав дядьком. Це був невисокий, але дуже мiцний i енергiйний чоловiк, iз поголеною головою, яка здавалася голомозою, i до того темним обличчям, що воно, здавалося, нiколи не було бiлим. Це був старий Крейк, котрий прославився у вiйнах iз червоношкiрими, природно, iменований Гiкорi Крейком, в пам’ять ще знаменитiшого старого Гiкорi.[4 - Гiкорi – прiзвисько генерала Ендрю Джексона (1767–1845), президента США з 1829-го по 1837 рiк. Гiкорi – горiхове дерево.] Зовсiм iншого типу був його супутник – верткий фертик iз чорним, нiби лакованим волоссям i з моноклем на широкiй чорнiй шворцi – Бернард Блейк, адвокат старого Мертона, запрошений компаньйонами на дiлову нараду.
Четверо чоловiкiв, iз котрих двiйко шанобливо наближалися до святая святих, а двое iнших настiльки ж шанобливо звiдти вiддалялися, зустрiвшись посеред кiмнати, вступили мiж собою в нетривалу чемну балачку. А за всiма цими дiями i манiпуляцiями з глибини напiвтемного передпокою, який освiтлювало тiльки внутрiшне вiкно, спостерiгав кремезний чолов’яга з обличчям негроiда i широчезними плечима. Таких, як вiн, жартiвники-американцi називають злими дядьками, друзi називають охоронцями, а вороги – найманими вбивцями.
Вiн сидiв не рухаючись бiля дверей кабiнету i навiть бровою не повiв при iхнiй появi. Зате Вейн, побачивши його, наполохався.
– А хiба господар там сам-один? – спитав вiн.
– Заспокойся, Пiтере, – з усмiшкою вiдказав Крейк. – З ним його секретар Вiлтон. Сподiваюся, цього цiлком достатньо. Вiлтон вартий двадцяти охоронцiв. Вiн такий пильний, що, мабуть, нiколи й не спить. Дуже сумлiнний чолов’яга, до того ж швидкий i безшумний, як iндiанець.
– Ну, в цьому ви петраете, – погодився племiнник. – Пам’ятаю, ще в дитинствi, коли я захоплювався книгами про iндiанцiв, ви навчали мене рiзним прийомам червоношкiрих. Правда, в цих моiх книгах iндiанцям завжди доводилося кепсько.
– Зате в життi – не завжди, – зауважив старий солдат.
– Справдi? – доброзичливо поцiкавився пан Блейк. – Хiба вони могли протистояти нашiй вогнепальнiй зброi?
– Я бачив, як один iндiанець, озброений тiльки маленьким ножем i в якого цiлилися з сотнi рушниць, убив бiлого, що стояв на мурi, – зазначив Крейк.
– Убив ножем? Але як? – здивувався Блейк.
– Вiн його кинув, – пояснив Крейк. – Метнув перш, нiж у нього встигли вистрелити. Якийсь новий, незнайомий менi прийом.
– Сподiваюся, ви з ним так i не ознайомилися, – реготнув племiнник Крейка.
