Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Я не сумніваюся, – ввічливо сказав священик, – що дива вам доводилося не тільки бачити, а й творити.

Старий Крейк гмикнув.

– Навіщо ворушити давнє, – помовчавши, уривчасто буркнув він.

– Декому подобається ворушити старе, – сказав патер Браун. – Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток у зв’язку з цією історією.

– Як вас розуміти? – гаркнув Крейк і грізно вибалушив очі, які вперше ворухнулись на його червоному дерев’яному обличчі, що чимось нагадувало руків’я томагавка.

– Ви так добре знайомі з усіма прийомами та хитрощами червоношкірих… – повільно почав служитель Церкви.

Крейк, котрий досі сидів згорбившись, мало не зіщулившись, сховавши підборіддя у свій химерний ціпок, раптом схопився, стискаючи його, як кийок, – справжнісінький тобі бандюга, готовий кинутися в бійку.

– Що? – зойкнув він хрипко. – Що за чортівня? Ви смієте натякати, що це я вбив свого зятя?

Люди, що сиділи на лавах, з цікавістю спостерігали за суперечкою низькорослого голомозого здорованя, який розмахує дивовижною палицею, і маленького чоловічка в чорній сутані, котрий застиг у повній нерухомості, якщо не брати до уваги легкі змиги очей. Був момент, коли здавалося, що войовничий здоровань з істинно індіанською рішучістю і хваткою гепне свого супротивника по голові, і здалеку вже замаячила поважна фігура ірландця-поліціянта. Але священик лише спокійно сказав, немов відповідаючи на звичайнісіньке запитання:

– Я дійшов до певних висновків, але не вважаю за необхідне посилатися на них, перш ніж зможу вичерпно пояснити все.

Чи то кроки поліціянта, котрий наближався, чи погляд священика таки втихомирили старого Гікорі, але він засунув палицю під пахву і, бурмочучи, знову насунув на голову капелюх. Безтурботно побажавши йому всього найкращого, священик не кваплячись вийшов із парку і попрямував в якийсь готель, у загальній вітальні якого він розраховував застати Вейна. Молодик радісно підхопився, вітаючи патера Брауна. Він виглядав ще виснаженішим, ніж здавалося раніше, його гнітила якась тривога. До того ж у священика виникла підозра, що зовсім недавно його юний приятель намагався порушити – на жаль, із безсумнівним успіхом – останню поправку до американської конституції.[5] Але Вейн одразу пожвавився, як тільки мова зайшла про його улюблену справу. Патер Браун ніби побічно спитав, чи часто літають над будинком Мертона літаки, і додав, що, побачивши круглу стіну, спершу прийняв її за летовище.

– А у вашій присутності хіба не пролітали літаки? – здивувався капітан Вейн. – Іноді вони рояться там, як мухи, ця відкрита рівнина наче створена для них, і я не здивуюся, якщо в майбутньому її оберуть своїм місцем гніздування пташки на зразок мене. Я і сам там частенько літаю і знаю багатьох літунів, учасників війни, але тепер все якісь нові з’являються, я про них ніколи й не чув. Мабуть, скоро у нас, у Штатах, літаків розведеться стільки ж, скільки автомобілів, – у кожного буде свій.

– Оскільки кожен обдарований Творцем, – з посмішкою зауважив священик, – правом на життя, свободу та кермування автомобілем, не кажучи вже про літаки. Отже, якби над будинком пролетів незнайомий літак, цілком імовірно, що на нього не звернули б особливої уваги.

– Авжеж, мабуть, – погодився Вейн.

– І навіть якби літун був знайомий, – продовжував священик, – він, мабуть, міг би про людське око взяти чужий літак. Наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літаку, то пан Мертон і його друзі могли б вас упізнати по машині в літаку іншої системи, чи як це у вас називається. Вам би, напевно, вдалося непомітно пролетіти майже повз вікна, тобто так близько, що до Мертона практично було б рукою сягнути.

– Ну, так… – машинально почав капітан і раптом осікся і застиг, роззявивши рота і витріщивши очі.

– Боже мій! – пробурмотів він. – Боже мій!

Потім піднявся з крісла, блідий, весь тремтячи, і пильно подивився на патера Брауна.

– Ви з глузду з’їхали? – спитав він. – Ви у своєму розумі?

Настала пауза, потім він злісно прошипів:

– Та як вам на гадку спало припустити…

– Я лише висуваю припущення, – сказав священик, встаючи. – До певних попередніх висновків я, мабуть, уже дійшов, але повідомляти про них ще не час.

І, церемонно вклонившись своєму співрозмовнику, він вийшов із готелю, щоб продовжити свої дивовижні мандри Нью-Йорком.

До вечора ці мандри привели його темними вуличками до кривих сходів, що спускалися до річки в найстарішій і запущеній дільниці міста. Під кольоровим ліхтариком біля входу в досить підозрілий китайський ресторанчик він наткнувся на знайому особу, але небагато ж залишилося в ній знайомого!

Пан Норман Дрейдж усе так само похмуро дивився на світ крізь великі окуляри, що приховували його обличчя, як скляна темна маска. Але якщо не брати до уваги окулярів, він дуже змінився за місяць, що минув із дня вбивства. При їхній першій зустрічі Дрейдж був елегантний, аж занадто, на межі, де так важко вловити різницю між денді та манекеном у вітрині крамниці. Зараз же він якимось дивом примудрився впасти в іншу крайність – манекен перетворився на опудало. Він усе ще ходив у циліндрі, але зім’ятому та пошарпаному, одяг зносився, ланцюжок для годинника й усі інші прикраси зникли. Однак патер Браун звернувся до нього з таким виглядом, ніби вони зустрічалися лише напередодні, і, не роздумуючи, сів поруч із ним на лавку в дешевому шинку, де харчувався Дрейдж. Утім, почав розмову не священик.

– Ну, – буркнув Дрейдж, – досягли успіху в помсті за смерть доброї пам’яті мільйонера? Адже мільйонери всі зараховані до лику святих, як тільки хтось із них простягне ноги – газети повідомляють, що шлях його життя був осяяний світлом родинної Біблії, яку йому в дитинстві читала матінка. До речі, в цій стародавній книжечці зустрічаються історії, від яких навіть у матінки мороз пішов би по шкірі, та й сам мільйонер, гадаю, злякався б. Жорстокі тоді панували звичаї, тепер вони вже не такі. Мудрість кам’яного віку похована під склепіннями пірамід. Уявіть собі, наприклад, що Мертона викидають із вікна його знаменитої вежі на поталу собакам. Адже з Єзавеллю вчинили не краще. Або ось Самуїл розрубав Агага, коли той просто «підійшов у тремтінні». Мертон також тремтів усе життя, поки нарешті до того дійшов, що і ходити перестав. Але стріла Господа знайшла його, як бувало в тій давній книзі, знайшла і задля науки іншим вразила смертю в його ж вежі.

– Стріла була цілком матеріальна, – зауважив священик.

– Піраміди ще матеріальніші, а там лежать мертві фараони, – посміхнувся чоловік в окулярах. – Дуже цікаві ці стародавні матеріальні релігії. Впродовж тисячоліть боги та царі на барельєфах натягують свої видовбані на камені луки, такими ручиськами, здається, можна і кам’яний лук натягнути. Матеріал, ви скажете, але який матеріал! Чи траплялося вам отак дивитися на ті пам’ятники Стародавнього Сходу, що раптом здасться: а що як давній бог і зараз таким собі чорним Аполлоном роз’їжджає по світу в своїй колісниці і стріляє в нас чорними променями смерті?

– Якщо і роз’їжджає, – сказав патер Браун, – то ім’я йому зовсім не Аполлон. Втім, я сумніваюся, що Мертона вбили чорним променем чи й навіть кам’яною стрілою.

– Він вам, мабуть, видається святим Себастьяном, котрий загинув від стріл, – єхидно реготнув Дрейдж. – Адже всі мільйонери – великомученики. А вам не спадало на гадку, що він отримав те, що йому належиться? Підозрюю, ви не так уже й багато знаєте про вашого мученика-мільйонера. Так ось, дозвольте вам повідомити: він отримав тільки соту частку того, що заслуговував.

– Чому ж, – тихо запитав патер Браун, – ви його не вбили?

– Тобто як чому я не вбив? – здивувався Дрейдж. – Нічого не скажеш, милий ви священик.

– Ну що ви, – сказав служитель Церкви, немов відмахуючись від компліменту.

– Чи не маєте ви на увазі, що це я його вколошкав? – прошипів Дрейдж. – Що ж, доведіть. Але я вам прямо скажу: невелика втрата.

– Та ні, втрата велика, – жорстко відповів Браун. – Для вас. Тому ви його і не вбили.

І, не глянувши на остовпілого власника окулярів, священик вийшов.

Майже місяць минув, перш ніж патер Браун знову навідав будинок мільйонера, котрий став третьою жертвою Деніела Дума. Причетні до справи особи зібралися там на термінову нараду. Старий Крейк сидів на чолі столу, племінник – праворуч від нього, адвокат – ліворуч, огрядний велетень негроїдного типу, котрого, як виявилося, звали Гарріс, також був присутній, мабуть, усього лише як необхідний свідок. Гостроносий рудий індивід, котрий відгукувався на прізвище Діксон, був представником чи то пінкертонівської, чи ще якоїсь приватної агенції. Патер Браун скромно опустився на вільне кріселко поруч із ним.

Часописи всіх континентів рясніли статтями про загибель фінансового колоса, зачинателя Великого Бізнесу, котрий обплутав своєю мережею світ, але у тих, хто був біля нього напередодні загибелі, вдалося з’ясувати вельми небагато. Дядечко з племінником та адвокат заявили, що на той час, коли здійняли тривогу, вони були вже досить далеко від стіни. Охоронці, котрі стояли біля воріт і всередині будинку, відповідали на запитання не надто впевнено, але загалом їхня розповідь не викликала сумнівів. Заслуговувала на увагу, здавалося, лише одна обставина. Чи то перед вбивством, чи відразу після нього якийсь невідомий тинявся біля воріт і просив впустити його до пана Мертона.

Що йому треба, було важко збагнути, оскільки промовляв він вельми непереконливо, але згодом і мова його здалася підозрілою, позаяк балакав він про поганого чоловіка, котрого покарало небо. Пітер Вейн жваво подався вперед, і очі на його схудлому обличчі заблищали.

– Норман Дрейдж. Готовий заприсягтися, – сказав він.

– Що це за птаха? – спитав дядечко.

– Мені б також хотілося це з’ясувати, – відповів молодий Вейн. – Я якось спитав його, але він навдивовижу спритно ухиляється від прямих відповідей. Він і в знайомство до мене втерся хитрістю – щось плів про літальні машини майбутнього, але я ніколи йому особливо не довіряв.

– Що він за людина? – поцікавився Крейк.

– Містик-дилетант, – з простодушним виглядом сказав патер Браун. – Їх не так уже й мало, він із тих, хто, вештаючись у паризьких кафе, натякає, що йому вдалося підняти покривало Ізіди або проникнути в таємницю Стоунхенджу. А вже у випадку, як наш, вони неодмінно підшукають якесь містичне тлумачення.

Темна прилизана голова Бернарда Блейка чемно нахилилася до священика, але в усмішці прослизнула ворожість.

– От уже не думав, сер, – сказав він, – що ви відкидаєте містичні тлумачення.

– Навпаки, – лагідно моргаючи, відгукнувся священик. – Саме тому я й можу їх відкидати. Самозваний адвокат міг би ввести мене в оману, але вас йому не одурити, бо ви самі – адвокат. Кожен дурень, вбравшись індіанцем, може переконати мене, що він і є реальний і непідробний Гаявата, але пан Крейк в одну мить розкусить його. Будь-який шахрай може мене переконати, що знає про авіацію все, але він не одурить капітана Вейна. Саме так вийшло і з Дрейджем, тямите? Через те, що я трохи розбираюся на містиці, мене не можуть одурити дилетанти. Справжні містики не ховають таємниць, а відкривають їх. Вони нічого не залишать у тіні, а таємниця так і залишиться таємницею. Зате містику-дилетанту не обійтися без покрову таємничості, знявши який знаходиш щось цілком тривіальне. Втім, маю додати, що Дрейдж переслідував і практичнішу мету, тлумачачи про небесну кару і про втручання згори.

– Що за мета? – спитав Вейн. – У чому б вона не полягала, вважаю, що ми маємо про неї знати.

– Бачите… – повільно почав священик, – він хотів вселити нам думку про надприродне втручання, позаяк загалом сам він знав, що нічого надприродного в цих вбивствах не було.

– А-а, – сказав, точніше прошипів Вейн. – Я так і думав. Власне кажучи, він – злочинець.

– Простіше кажучи, він злочинець, але злочину не вчинив.

– Ви вважаєте, що балакаєте просто? – чемно поцікавився Блейк.

– Ну ось, тепер ви скажете, що й я містик-дилетант, – дещо зніяковіло, але посміхаючись промовив слуга Божий. – Це вийшло у мене випадково. Дрейдж не винен у злочині… в цьому злочині. Він просто шантажував одного чоловіка і тому вештався біля воріт, але він, природно, не був зацікавлений ні в розголошенні таємниці, ні в смерті Мертона, дуже невигідній йому. Втім, про нього пізніше. Зараз я лише хотів, щоб він не завів нас на манівці.

– На манівці від чого? – зацікавився його співрозмовник.

– Від істини, – відповів священик, спокійно дивлячись на нього з-під примружених повік.

– Маєте на увазі, – захвилювався Блейк, – що вам відома істина?

– Так, мабуть, – скромно підтвердив патер Браун.

Стало дуже тихо, потім Крейк раптом крикнув:

– Та куди ж подівся секретар? Вілтон! Він має бути тут.

– Ми з паном Вілтоном підтримуємо один із одним зв’язок, – повідомив священик. – Мало того, я просив його зателефонувати сюди і незабаром чекаю на його дзвінок. Можу додати також, що в певному сенсі ми і до істини докопувалися спільно.

– Якщо так, то я спокійний, – буркнув Крейк. – Вілтон, як мисливський собака, йшов по сліду за цим невловимим мерзотником, тож кращого супутника для полювання вам не знайти. Але яким чином ви, в біса, докопалися до істини? Звідки ви про неї дізналися?

– Від вас, – тихо відповів священик, лагідно, але твердо дивлячись в очі розсердженому ветерану. – Я маю на увазі, що до розгадки мене підштовхнула ваша розповідь про індіанця, котрий кинув ніж у чоловіка, який стояв на мурі.

– Ви вже кілька разів це казали, – з подивом сказав Вейн. – Але що тут спільного? Що будинок цей схожий на фортецю, і отже, стрілу, як і той ніж, закинули рукою? Але ж стріла прилетіла здалеку. Її не могли закинути на таку відстань. Стріла полетіла б далеко, а ми всі тупцяємо на місці.

– Боюся, ви не збагнули, що з чим порівнювати, – сказав патер Браун. – Справа зовсім не в тому, як далеко можна щось закинути. Зброя була використана незвичайним чином – ось що головне. Люди, котрі стояли на мурі, гадали, що ніж придатний лише для рукопашної сутички, і не допетрали, що його можна метнути, як дротик. В іншому, відомому мені випадку люди вважали зброю, про яку йшла мова, тільки метальною і не втямили, що стрілою можна заколоти, як списом. Коротко кажучи, мораль тут така: якщо ніж міг стати стрілою, то і стріла могла стати ножем.

Усі погляди були спрямовані тепер на священика, але він, ніби не помічаючи їх, продовжував усе тим же буденним тоном:

– Ми намагалися здогадатися, хто стріляв у вікно, де перебував стрілець і таке інше. Але ж ніхто не стріляв. Та й потрапила стріла в кімнату зовсім не через вікно.

– Як же вона туди потрапила? – розвів руками адвокат, насупившись.

– Гадаю, її хтось приніс, – сказав патер Браун. – Внести стрілу в будинок і заховати її було неважко. Той, хто це зробив, підійшов до Мертона, встромив стрілу йому в горло, наче кинджал, а потім його осінила дотепна ідея обернути все так, щоб кожному, хто увійде в кімнату, відразу ж здалося, що стріла, немов птах, влетіла у віконце.

– Хтось, – голосом важким, як камінь, повторив старий Крейк.

Задзвонив телефон – різко, наполегливо та відчайдушно. Він стояв у суміжній кімнаті, і ніхто не встиг навіть ворухнутися, як священик кинувся туди.

– Що за чортівня? – роздратовано вигукнув Вейн.

– Він казав, що йому має зателефонувати Вілтон, – все тим же тьмяним і глухим голосом відповів дядечко.

– Так, мабуть, це він і телефонує? – зауважив адвокат, явно тільки для того, щоб заповнити паузу.

Але ніхто йому не відповів. Мовчанка тривала, поки в кімнаті раптом знову не з’явився служитель Церкви. Не кажучи ні слова, він пройшов до свого крісла.

– Джентльмени, – почав він. – Ви самі мене просили розв’язати для вас цю загадку, і зараз, розв’язавши її, я зобов’язаний сказати вам правду, нічого не пом’якшуючи. Люди, котрі пхають свого носа в такі справи, мають залишатися неупередженими.

– Гадаю, це означає, – сказав Крейк, першим обірвавши мовчанку, – що ви звинувачуєте або підозрюєте когось із нас.

– Ми всі під підозрою, – відповів священик. – Навіть я, бо саме я знайшов труп.

– Куди там підозрювати нас! – спалахнув Вейн. – Патер Браун дуже люб’язно пояснив мені, яким чином я міг обстріляти з літака вікно на горішньому поверсі.

– Зовсім ні, – сказав священик, – це ви мені описали, яким чином могли б усе це зробити. Самі – ось у чому суть.

– Він, здається, вважає цілком імовірним, – загримів Крейк, – що це я своєю рукою пустив стрілу, сховавшись десь за огорожею.

– Ні, я вважав це майже неймовірним, – скривившись, відповів Браун. – Даруйте, якщо я образив вас, але мені не вдалося вигадати іншого способу перевірки. Припускати, що в той момент, коли відбувалося вбивство, повз вікна у величезному літаку пролітає капітан Вейн і залишається непоміченим – безглуздо й абсурдно. Абсурдніше лише припустити, що поважний старий джентльмен затіє гру в індіанців і зачаїться з луком і стрілами в кущах, аби вбити людину, яку міг би вбити двадцятьма набагато простішими способами. Але я мав встановити повну непричетність цих людей до справи, ось мені і довелося звинуватити їх у вбивстві, щоб переконатися в їхній невинності.

– Що ж переконало вас у їхній невинності? – здивувався Блейк, подавшись вперед.

– Те, як вони сприйняли моє звинувачення, – відповів священик.

– Що ви маєте на увазі?

– Дозволю собі зауважити, – спокійно озвався патер Браун, – що я вважав своїм обов’язком підозрювати не тільки їх двох, але й усіх інших. Мої підозри щодо пана Крейка і мої підозри щодо капітана Вейна полягали в тому, що я намагався визначити, наскільки ймовірна і можлива їхня причетність до вбивства. Я сказав їм, що дійшов до певних висновків, а що це були за висновки – зараз поясню. Мене цікавило – коли й як висловлять ці панове своє обурення, і як тільки вони обурилися, я збагнув, що вони не винні. Поки їм не спадало на гадку, що їх у чомусь підозрюють, вони самі свідчили проти себе, навіть пояснили мені, яким чином могли б скоїти це вбивство. І раптом, вражені страшною здогадкою, з лютими зойками накидалися на мене, а здогадалися вони обидва набагато пізніше, ніж могли б, але задовго до того, як я їх звинуватив. Якби вони і справді були винні, вони б себе поводили інакше. Винний або завжди напоготові, або вперто зображує святу невинність. І він не стане спершу наговорювати на себе, а потім підхоплюватися й обурено спростовувати підкріплені його ж власними словами підозри. Так поводитися міг лише той, хто і справді не здогадувався про підґрунтя нашої бесіди. Думка про скоєне постійно точить убивцю. Він не може на якийсь час забути, що вбив, а потім раптом схаменутися і заперечувати це. Ось чому я виключив вас із числа підозрюваних. Інших я виключив із інших причин, їх можна обміркувати пізніше. Наприклад, секретар. Але я зараз не про те. Тільки що мені телефонував Вілтон і дозволив повідомити вам важливі новини. Ви, гадаю, вже знаєте, хто він такий і чого домагався.

– Я знаю, що він шукає Деніела Дума, – повідомив Вейн. – Полює за ним, як одержимий. Ще я чув, що він син старого Гордера і хоче помститися за його смерть. Тож точно відомо одне: він шукає чоловіка, котрий назвався Думом.

– Вже не шукає, – зауважив патер Браун. – Бо знайшов його.

Пітер Вейн схопився.

– Знайшов! – вигукнув він. – Знайшов убивцю! То його вже заарештували?

– Ні, – відповів Браун, і його обличчя зробилося суворим і серйозним. Новини важливі, як я вже сказав, вони важливіші, ніж ви думаєте. Мені здається, бідолашний Вілтон узяв на себе страшну відповідальність. Здається, він покладає її й на нас. Він вистежив злочинця, і коли нарешті той опинився у нього в руках, Вілтон сам здійснив правосуддя.

– Маєте на увазі, що Деніел Дум… – почав адвокат.

– Деніел Дум мертвий, – повідомив священик. – Він чинив відчайдушний опір, і Вілтон убив його.

– Правильно зробив, – буркнув пан Гікорі Крейк.

– Я теж не засуджую його – катюзі по заслузі. Тим більше що Вілтон мстив за батька, – підхопив Вейн. – Це все одно що розчавити гадюку.

– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Мені здається, ми всі зараз намагаємося приховати під романтичним покровом беззаконня і самосуд, але, гадаю, ми самі пошкодуємо, якщо втратимо наші закони та свободи. Крім того, мені здається, що нелогічно, міркуючи про причини, які штовхнули Вілтона на злочин, навіть не спробувати з’ясувати причини, які штовхнули на злочин самого Дума. Він не схожий на пересічного грабіжника, скоріше, це був маніяк, одержимий однією всепоглинаючою пристрастю. Спершу він діяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марності своїх спроб, – згадайте, що обидві жертви були знайдені майже у будинку. А виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми навіть не чули виправдань іншої сторони.

– Сил немає терпіти ці сентиментальні дурниці, – сердито обірвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негідника й убивцю? Вілтон кокнув його – молодець, і скінчена розмова.

– Саме так, саме так, – енергійно закивав дядечко.

Патер Браун обвів поглядом своїх співрозмовників, і обличчя його стало ще суворішим і серйознішим.

– Ви справді так вважаєте? – зітхнув він.

І тут же згадав, що він – на чужині, що він – англієць. Всі ці люди – чужі йому, хоч і друзі. Його землякам невідомі пристрасті, що кипіли в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.

– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.

Він різко піднявся, і всі, не знаючи ще, що він хоче зробити, відчули, що щось змінилося, немов холод пробіг по кімнаті.

– Вілтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.

– Як він убив його? – різко уточнив Крейк.

– Стрілою, – відповів священик.

У довгастій кімнаті без вікон ставало все темніше в міру того, як тьмяніло сонячне світло, що проникало у неї зі суміжної кімнати, тієї самої, де помер великий мільйонер. Усі погляди майже машинально звернулися туди, але ніхто не вимовив ні звуку. Потім пролунав голос Крейка, надтріснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квиління.

– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрілою. Цього шахрая – також стрілою.

– Тією ж самою стрілою, – підтвердив патер Браун. – І водночас.

Знову настала тиша – придушена, але і набухла, запальна, а потім несміливо озвався молодий Вейн:

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі, – твердо відповів Браун, – що Деніелом Думом був ваш приятель Мертон, а іншого Деніела Дума не існує. Ваш товариш Мертон усе життя марив цією «коптською чашею», він поклонявся їй, як ідолу, молився на неї щодня. В роки своєї неприборканої молодості він убив двох людей, аби заволодіти цим скарбом, але, мабуть, він не хотів їхньої смерті, він хотів тільки пограбувати їх. Та як би там не було, чаша дісталася йому. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Зовсім із іншою метою переслідував його Вілтон. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже служив тут, у будинку, в усілякому разі, саме тут, он у тій кімнаті, й скінчилося полювання, і Вілтон убив убивцю свого батечка.

Настала тривала мовчанка. Потім старий Крейк тихо затарабанив пальцями по столу, бурмочучи:

– Брандер, мабуть, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.

– Але, Боже милий! – не витримав Пітер Вейн. – Що ж ми тепер будемо робити? Що казати? Адже це все змінює! Репортери… бізнесмени… як із ними бути? Брандер Мертон – така ж фігура, як президент або Папа Римський.

– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…

Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.

– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума без суду і слідства вбили, як скаженого звіра. Катюзі, як кажуть, по заслузі. Що ж, чудово, якщо Деніел Дум отримав, що йому належиться, але те, що заслужив, отримав і Брандер Мертон. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то і Мертон не має права. Вибирайте що завгодно, – ваш бунтівний самосуд чи нашу нудну законність, але, заради Всемогутнього Господа, нехай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя.

Ніхто йому не відповів, тільки адвокат прошипів:

– А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що треба пробачити злочинця?