– То хто ж то був, як гадаете? – нарештi спитав секретар.
– Треба пам’ятати одну загальну iстину, – помовчавши, промовив патер Браун. – Те, що занадто близько, наче невидиме. Один астроном спостерiгав мiсяць, коли йому в око потрапила мушка, i виявив там дракона, якого на мiсяцi бути не може. І менi розповiдали, що власний голос впiзнати неможливо. Й узагалi – того, що у нас перед самими очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впiзнаемо. Якщо ж близьке трохи вiддалиться, ми, мабуть, вирiшимо, що воно далеко. Давайте ж вийдемо на хвильку з дому i подивимося, як усе виглядае з iншого кута зору.
Вiн пiдвiвся i, спускаючись сходами, продовжував своi пояснення так, немов, мiркуючи вголос, намацував у темрявi нитку думки.
– Вiконт i вся ця азiйщина, природно, теж годяться до справи, в таких випадках усе залежить вiд нахилiв розуму. Людина може бути налаштована так, що впалу на нього цеглину прийме за покритий клинописом кахель iз висячих садiв Семiрамiди. Вiн навiть не подивиться на нього i не побачить, що з такоi ж точно цегли складений його власний будинок. І з вами трапилося те ж…
– Оце так штукенцiя! – перебив його Бойл, вирячившись на вхiднi дверi. – Що б це означало? Дверi знову замкненi!
У цi дверi вони увiйшли кiлькома хвилинами ранiше, а тепер упоперек них лежали масивнi темнi шматки покритого iржею залiза, тi самi, якi не змогли, за словами Бойла, утримати пташок у клiтцi. Було щось похмуре й iронiчне в цих старих замках. Вони немов самi зачинилися за гостями i не бажали iх випускати.
– Ах, ви про це! – недбало вiдповiв патер Браун. – Це я сам тiльки-но замкнув iх. А ви i не чули?
– Нi, – здивовано вiдповiв Бойл, – нiчого не чув.
– Я, власне, так i думав, – флегматично сказав священик. – Нагорi це i поготiв не може бути чутно. Тут щось на зразок гачка, що без зусилля входить в гнiздо. Коли ти поруч, то чуеш тiльки глухе клацання. А щоб почули нагорi, треба зробити ось що.
Вiн вийняв гак iз отвору, i той упав, з брязкотом стукнувшись об одвiрок.
– Вiн гримить, коли дверi вiдмикають, – пояснив патер Браун. – Навiть якщо вiдмикати дуже обережно.
– Отже…
– Це означае, – продовжував патер Браун, – що ви з кiмнати чули, як Джеймсон вiдмикае, а не замикае дверi. А тепер давайте i ми вiдчинимо.
На вулицi священик продовжував так безпристрасно, буцiмто читав лекцiю з хiмii:
– Я вже казав, що людина, налаштована певним чином, може угледiти далеке в близькому, близькому до себе ж самого, можливо – дуже схожому на себе. Так сталося i з вами, коли ви згори дивилися на гостя в химерному вбраннi. Ви, природно, не подумали про те, в якому виглядi ви самi постали перед ним, коли вiн дивився на вас згори?
Бойл не вiдводив очей вiд балкона i мовчав, тодi його товариш продовжив:
– Вам здавалося диким, неймовiрним, щоб по цивiлiзованiй Англii мiг вештатися бедуiн, та ще й босонiж. Ви забули, що в ту мить ви i самi були босi.
Бойл нарештi повернув собi дар мовлення, але йому довелося повторити слова, якi вже були сказанi:
– То це Джеймсон вiдiмкнув дверi.
– Атож, – пiдтвердив патер Браун. – Джеймсон вiдiмкнув дверi i вийшов на дорогу майже тодi, коли й ви виходили на балкон. Вiн був у нiчнiй сорочцi i прихопив iз собою двi речi, якi ви сто разiв бачили: шматок староi блакитноi фiранки – нею вiн обгорнув голову – й якийсь музичний iнструмент iз купи схiдного мотлоху. Решта доробили настрiй i справжнiсiнька акторська гра, гра майстерна, оскiльки в злочиннiй справi вiн – справжнiй художник.
– Джеймсон! – не вiрячи, вигукнув Бойл. – Ця непоказна, дохла курка! Я на нього i не дивився…
– І тим не менше, – сказав священик, – справжнiй художник. Як гадаете, якщо вiн шiсть хвилин грав чаклуна або трубадура, мiг вiн шiсть тижнiв грати скромного клерка?
– Не розумiю, навiщо… – сказав Бойл. – Яка у нього була мета?
– Своеi мети вiн досяг, – вiдповiв патер Браун, – або майже досяг. Рибки тодi вiн, певна рiч, вже забрав – можна було встигнути двадцять разiв. Але якби вiн обмежився цим, ви б все одно допетрали. І вiн вигадав зiграти екзотичного чародiя, щоб у всiх на гадцi були Індiя й Аравiя. Тепер уже i вам важко повiрити, що розгадка криеться в самому будинку. Вона була до вас занадто близькою, i ви не розгледiли ii.
– Якщо все це так, – сказав Бойл, – то це дуже ризикована затiя i вiн розрахував усе дуже точно. Адже i справдi, людини на дорозi не було чутно, поки Джеймсон кричав iз балкона. І, мабуть, вiн справдi мiг вибратися з будинку ранiше, нiж я почав мiзкувати i вийшов на балкон.
– У будь-якому злочинi розрахунок будуеться на тому, що хтось не встигне вчасно зметикувати, – зауважив священик. – Найчастiше ми i не встигаемо. Я ось, наприклад, спiзнився зi своiми мiркуваннями. Вiн, гадаю, давно вже зник – або вiдразу ж пiсля того, як у нього взяли вiдбитки пальцiв, або й ще до цього.
– Ну, ви почали мiркувати ранiше за всiх, – заперечив Бойл. – А я i зовсiм не стямився. Джеймсон був такий бездоганний i безбарвний, що на нього й увагу не звертали.
– Остерiгайтеся людей, на яких не звертаете уваги, – сказав священик. – Ви цiлком у iхнiх руках. Але i я не запiдозрив його, поки ви не розповiли, що чули, як вiн замикае дверi.
– Нi, заслуга повнiстю належить вам, – промовив Бойл.
– Заслуга належить панi Робiнсон, – iз посмiшкою заперечив патер Браун.
– Панi Робiнсон? – здивовано перепитав секретар. – Нашiй домогосподарцi?
– Остерiгайтеся жiнок, на котрих не звертаете уваги. Джеймсон – шахрай високого класу, чудовий актор, тому вiн став i хорошим психологом. Такi люди, як вiконт, нiкого не чують, крiм себе, але цей чоловiк умiв слухати i, коли ви всi про нього забули, зумiв пiдiбрати матерiал для свого романтичного спектаклю. Вiн точно знав, яку взяти ноту, щоб ви не вiдчули фальшi. Однак i вiн припустився грубого психологiчного прорахунку, не подумавши про панi Робiнсон.
– Не збагну, – сказав Бойл, – а вона тут до чого?
– Джеймсон не очiкував, що дверi будуть замкненi, – пояснив патер Браун. – Вiн знав: чоловiки, особливо такi безтурботнi, як ви з вашим господарем, можуть без кiнця i без мiри твердити, що треба зробити те i те. Але якщо про це почуе жiнка, завжди е небезпека, що вона вiзьме та й зробить.
Переслiдування Синього чоловiчка
Одного сонячного дня по приморськiй набережнiй понуро чимчикував чоловiк iз похмурим прiзвищем Маглтон. Чоло його затьмарювала печать тривоги, i комедiанти, що розмiстилися внизу, уздовж пляжу, марно чекали вiд нього схвалення.
П’еро пiдiймали до нього блiдi мiсячнi обличчя, подiбнi до бiлих животикiв мертвих рибин, але це його не тiшило. Уявнi негри, зовсiм сiрi вiд сажi, також не могли розвеселити його. Вiн був сумний i розчарований. Обличчя, крiм насупленого чола, було непоказним, тьмяним, змарнiлим, але все ж тонким, войовничiсть йому не пасувала, i розкiшнi армiйськi вуса здавалися фальшивими.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
