Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:
– Не далi як учора я мав намiр сказати своiй племiнницi, що тiльки два типи чоловiкiв можуть смiятися, коли залишаться самi. Той, хто смiеться сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Рiч у тiм, що вiн звiряе свiй жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разi, у нього е внутрiшне життя. Цей чоловiк, гадаю, звiрявся дiдьковi. Йому було байдуже, чи почуе його хто-небудь. Жарт самодостатнiй, якщо вiн досить низький.
– Про що ви патякаете? – спитав Гренбi. – Точнiше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяе собi жартувати з його сатанинською Величнiстю?
Патер Браун подивився на нього i блiдо посмiхнувся.
– Ах, – сказав вiн, – в тому й жарт!..
Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченiшою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутiнки, якi щораз поступалися мiсцем темрявi. Священик продовжував, стомлено знизивши голос i поклавши лiктi на стiл:
– Я цiкавився родом Масгрейвiв. Це – вiдважна родина, i живуть вони довго, i навiть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маете почекати з виплатою.
– Ми до цього цiлком готовi, – вiдповiв юрист, – i все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вiсiмдесят, хоча вiн ще живчик. Люди в тутешньому готелi смiються i кажуть, що вiн нiколи не вмре.
Патер Браун рiзко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столi. Вiн подався вперед i зазирнув в обличчя спiврозмовнику.
– Ось! – зойкнув вiн неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як вiн помре? Як же вiн помре?
– Заради Бога, про що ви? – спитав Гренбi.
– Я про те, – пролунав iз напiвтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоiв Джеймс Масгрейв.
Гренбi ледь вдалося придушити трепет, але вiн все ж спитав:
– Який?
– І справдi найгiрший у свiтi, – вiдповiдав патер Браун. – У будь-якому разi, багато суспiльств i цивiлiзацiй вважають його таким. З давнiх-давен, у племенах i в громадах, вони каралися жахливо. Як би там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масгрейв i чому вiн це зробив.
– Що ж вiн вчинив? – поцiкавився юрист.
– Вiн убив свого батька, – вiдповiв священик.
Правник аж схопився зi стiльця i подивився через стiл.
– Його батько в замку! – рiзко вигукнув вiн.
– Його батько в ровi, – сказав священик. – Який же я дурень, що не здогадався вiдразу, коли щось не сподобалося менi в цих обладунках! Пам’ятаете, як виглядае та кiмната? Як ретельно вона прибрана i прикрашена? Двi схрещених бойовi сокири по один бiк камiна, двi – по iнший. На стiнi круглий шотландський щит, i такий самий, круглий i шотландський – на iншiй стiнi. Один бiк вогнища охороняють лицарськi обладунки, а по iнший бiк – порожнеча. Нiколи не повiрю, що людина, котра прикрасила кiмнату настiльки симетрично, залишить несиметричною одну деталь. Звiсно, там були й другi обладунки. Що ж з ними сталося?
Вiн почекав трохи, i потiм продовжував вже спокiйнiше:
– Чим бiльше я думаю, тим бiльше переконуюся, що це дуже хороший план убивства. Вiн вирiшуе вiчну проблему: куди подiти труп? Тiло може стояти всерединi цих обладункiв години, навiть днi, слуги будуть ходити i виходити з кiмнати, поки вбивця не дочекаеться зручного випадку i, витягнувши його пiд покровом ночi, не кине в рiв. А тодi як легко все пiде! Якщо тiло занурене в стоячу воду, рано чи пiзно в обладунках XIV столiття залишиться один скелет – тож, виявлення його в ровi старого прикордонного замку досить iмовiрне. Навряд чи хтось буде його там шукати, але якщо вiзьмуться, не знайдуть нiчого, крiм того самого скелета в обладунках. Але ж я про це здогадувався. Коли ви сказали, що я шукаю якiсь слiди, то мали рацiю. Я побачив слiди, глибоко вдавленi в берег, i збагнув: той, хто залишив iх, або занадто важкий, або нiс щось дуже важке. Так, до речi, з цiеi маленькоi подii можна витягти ще одну мораль. Пам’ятайте, коли я стрибнув, як кiшка?
– У мене в головi мутиться, – сказав Гренбi, – але я потроху вловлюю суть цього жаху. Добре, ви стрибнули, i що ж?
– Сьогоднi на поштi, – сказав патер Браун, – я згадав, що баронет, за його словами, був там саме тодi, коли ми до нього з’явилися. Розумiете, що це означае? Це означае, що його не було в замку i повернувся вiн, поки ми його чекали. Ось чому ми чекали так довго. Коли я це збагнув, то раптово побачив все.
– Ну, – нетерпляче спитав правник, – що ж це було?
– Вiсiмдесятилiтнiй стариган може ходити, – сказав патер Браун. – Вiн навiть може розгулювати по полях собi на втiху. Але дiдусь не може стрибати. У нього це вийде ще гiрше, нiж у мене. Так, якщо баронет повернувся, поки ми чекали, вiн мав прийти, як i ми, перестрибнувши через рiв, – мiст i пiзнiше не опустили. Я скорiше припущу, що вiн сам не дав йому опуститися, щоб вiдкласти прихiд небажаних гостей, – мiст дуже швидко полагодили. Але це не мае значення. Коли я побачив смiшну картинку – сивочолий чоловiк у чорному скаче через рiв, то вже знав, що цей чоловiк молодий, переодягнений старим. Ось вам i вся iсторiя.
– Ви хочете сказати, – повiльно вимовив Гренбi, – що цей милий юнак вколошкав свого батечка, сховав тiло в обладунки, а потiм у рiв, змiнив зовнiшнiсть, i так далi?
– На його щастя, вони з батьком дуже схожi, – сказав священик. – Ви бачите за цими портретами, яка велика в родинi сiмейна схожiсть. І потiм: ось ви кажете, що вiн змiнив свою зовнiшнiсть. Але в якомусь сенсi будь-який одяг – маскарад. Старий приховуе себе пiд перукою, молодик – пiд iноземною борiдкою. Коли вiн поголився й одягнув перуку на свою стрижену голову, то став точнiсiнько, як татусь, ну, пiдгримувався трiшечки. Гадаю, тепер ви розумiете, чому вiн iз такою ввiчливiстю радив вам приiхати сюди наступного дня i в автомобiлi. Сам вiн приiхав уночi, потягом. Вiн випередив вас, вчинив злочин, переодягнувся i був готовий до перемовин.
– Ох, – сказав задумливо Гренбi, – готовий до перемовин!.. Ви, певна рiч, хочете сказати, що справжнiй баронет вiв би iнакше?
– Вiн би просто сказав вам, що капiтан не отримае нi пенса, – пояснив священик. – Як не дивно, тiльки вбивство могло стати цьому на завадi. Але я хочу, щоб ви оцiнили всю хитрiсть того, що вiн сказав вам. Його план вiдповiдав кiльком завданням одразу. Цi росiяни шантажували його за якийсь злочин, гадаю, за зраду пiд час вiйни. Йому ледве вдалося втекти, i, можливо, вiн послав iх помилковим слiдом у Ригу. А найвишуканiша його вигадка – це слова про те, що вiн визнае сина спадкоемцем, але не людиною. Хiба ви не бачите? Так, вона гарантувала post obit, але ще й дозволяла те, що незабаром стане найбiльшою проблемою.
– Я бачу тут кiлька проблем, – сказав Гренбi, – яку з них ви маете на увазi?
– Якби навiть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним нiколи не зустрiчаеться. Зречення вирiшувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, вiн i зараз над нею мiркуе. Як же теперiшнiй господар помре?
– Я знаю, як вiн мав би померти, – сказав Гренбi.
Слуга церкви, здавалося, був занурений у своi думки.
– Але i це не все, – задумливо сказав вiн. – У цiй теорii йому подобалося щось… ну, щось теоретичне. Розум його бридко радiв, коли вiн зiзнався, граючи одну роль, що скоiв злочин в iншiй ролi. Ось що я розумiю пiд iнфернальною iронiею, пiд жартом, який можна розповiсти нечистому. Сказати вам те, що назвали б парадоксом? Коли ти – в самому серцi пекла, дуже приемно говорити правду, та так, щоб нiхто нiчого не второпав. Ось чому вiн iз таким задоволенням видавав себе за iншого, а потiм зневажив сам себе, як того i заслуговуе. Ось чому вiн смiявся сам у картиннiй галереi.
Гренбi аж пiдскочив на стiльцi, нiби його ривком повернули до простих, життевих справ.
– Ваша племiнниця! – зойкнув вiн. – Адже ii матiнка хотiла, щоб вона вийшла замiж за Масгрейва! Мабуть, справа тут у багатствi i титулi?
– Атож, – сухувато вiдповiв патер Браун. – Сестра моя дуже цiнуе розсудливий i пристойний шлюб.
Пiсня летючоi риби
Усi думки пана Перегрина Смарта, як мухи, крутилися навколо одного улюбленого надбання й одного улюбленого жарту. Це був невинний жарт – просто вiн усiх питав, чи бачили вони його золотих рибок. Жарт цей був ще й дуже дорогий, але пан Смарт потай тiшився ним, цiлком iмовiрно, навiть бiльше, нiж самим скарбом. Заговоривши з кимось, хто жив по сусiдству, в нових будинках, що оточили стару сiльську галявину, вiн не зволiкаючи пiдводив розмову до предмету свого обожнювання.
Доктор Бердок був перспективним молодим бiологом, iз вольовим пiдборiддям i зачесаним на нiмецький лад чорним волоссям. І пан Смарт зробив перехiд без зусиль: «Ось ви цiкавитеся природознавством, а моiх золотих рибок не бачили?». Науковцю, переконаному прихильнику еволюцii, вся природа уявлялася единою, але все ж на перший погляд зв’язок був далеченьким, оскiльки цей фахiвець був цiлком поглинений походженням жирафи.
Патер Браун був священиком католицькоi церкви в сусiдньому мiстечку. В бесiдi з ним думками пана Смарта стрiмко пробiг ланцюг логiчних ланок: католицизм – Рим – апостол Петро – рибалка – золотi рибки. З паном Аймлаком Смiтом, керуючим банку – субтильним i блiдим чоловiком, чепуристим в одязi, хоча i скромним у поводженнi – вiн рiзким ривком повернув розмову до золотого стандарту, вiд якого до золотих рибок залишався вже лиш крок. Вiконт Івон де Лара (за титулом – француз, а за походженням швидше росiянин, якщо не татарин) був блискучий мандрiвник, дослiдник Сходу. Тому ерудований i кмiтливий пан Смарт, висловивши пильний iнтерес до Гангу й Індiйського океану, невимушено перейшов до запитання про те, чи мешкають у тамтешнiх водах золотi рибки. У пана Гаррi Гартоппа, дуже заможного, але дуже сором’язливого та мовчазного чоловiка, котрий тiльки-но приiхав iз Лондона, вiн витягнув урештi-решт визнання, що риболовля його не цiкавить, i тодi додав: «До речi про риболовлi, а моiх рибок ви вже бачили?»
Золотi рибки були примiтнi тим, що iх зробили iз золота. Цю ексцентричну, але дорогу дрiбничку виготовили колись за примхою котрогось схiдного принца, i пан Смарт пiдчепив ii чи то на розпродажу, чи в антикварнiй крамничцi, якi регулярно вiдвiдував, прагнучи оснастити свiй будинок якнайрiдкiснiшим непотребом. Крокiв за десять здавалося, що це – чаша доволi незвичайних розмiрiв, в якiй плавають також незвичайних розмiрiв живi золотi рибки. Поблизу, однак, вона виявлялася величезною дутою кулею чудового венецiйського скла. По тонкому цьому склу була накладена легка райдужна пелена, i пiд нею, серед рiзнокольорових тiней, висiли неприродно великi рибини зi золота, з великими рубiнами замiсть очей.
Увесь цей вирiб, без сумнiву, був дуже дорогим, особливо якщо врахувати безумство, в яке впадають колекцiонери. Навiть новий секретар пана Смарта Френсiс Бойл, хоча й був iрландцем, до того ж не надiленим особливою обачнiстю, i той не без подиву слухав, як безтурботно просторiкуе його господар про своi коштовностi перед ледь знайомими людьми, котрих у цi мiсця, як волоцюг-нероб, привiв випадок, – адже колекцiонери зазвичай обережнi i навiть потайливi. Знайомлячись зi своiми новими обов’язками, пан Бойл переконався, що й у iнших це викликало подiбнi почуття – вiд легкого подиву до рiшучого осуду.
– Дивуюся, що йому ще не перерiзали горло, – сказав камердинер пана Смарта з прихованою iронiею, наче хотiв насправдi сказати: «засмучуе» (природно, в переносному сенсi).
– Дивуюся, як вiн не береже свое добро, – сказав головний службовець пана Смарта, котрий залишив справи в конторi, щоб допомогти новому секретарю. – Адже вiн навiть старий засув не потурбуеться засунути на своiх старих дверях.
– Я взагалi дивуюся, – сказала домогосподарка пана Смарта з тiеi категоричнiстю i з тiеi туманнiстю, якими вiдзначалися ii сентенцii. – Ну, добре, коли це патер Браун або лiкар, але коли вiн розмовляе з iноземцями, це, менi здаеться, означае випробовувати долю. І справа не тiльки в вiконтi. Той, iз банку, також занадто вже жовтий, як на англiйця.
– Ну, Гартопп – точно англiець, – статечно вiдповiв Бойл, – настiльки англiець, що i слова про себе не скаже.
– Отже, багато про себе думае, – заявила домогосподарка. – Може, вiн i не iноземець, тiльки вiн не такий уже й дурень. Вважаю, чужинцем здаеться – чужинцем i виявиться, – багатозначно додала вона.
Їi несхвалення, без сумнiву, погiршилося б, якби вона чула розмову у вiтальнi того ж дня, пiд вечiр, – розмову, в якiй iшлося про золотих рибок, а ненависний iй iноземець займав мало не чiльне мiсце.
