– А що ж?
– Пiсок.
– А де тодi порох?
Алхiмiк перевiв погляд на свiй апарат. Інша, така сама на вигляд дiжка, була мiцно закрiплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугонiла вiд нагрiвання. Саме в цiй дiжцi був порох, а мав бути пiсок!
– Рани Господнi! – закричав Казимир i, вхопившись обома руками за дiжку, спробував ii зiрвати.
– Бiсiв п’яниця! Ти з похмiлля все переплутав! Сучий сину! – заверещав Цибульський.
Вiн спробував йому допомогти, але навiть удвох iм не вдалося зруйнувати цю конструкцiю.
Врештi, Казимир покинув цю справу i метнувся до дверей.
– Ану стiй, падлюко! – не тямлячи себе з лютi, Ігнацiй вхопив його за рукав.
– Дурню! Тiкаймо звiдси! – вiдповiв той i спробував пiдняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив i мiцно насадив на скоби.
Колода вперто не пiддавалась. Окрiм того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спинi.
– Вiддавай моi грошi! Вiддавай усе, виродку!
Зрозумiвши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в iнший бiк, де були дверi, що провадили до млинового колеса. Налiгши на них усiм тiлом, чоловiк зiрвав iх разом iз завiсами, опинившись просто над плесом рiчки. Колесо нерухомо стояло праворуч вiд нього, позбавлене сьогоднi свого щоденного рутинного обертання.
– Курва твоя мати! Бiсове ти лайно! – почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.
По цих словах, пролунав могутнiй вибух, нiби одночасно стрiлили десяток гармат. Обидвое чоловiкiв на мить здiйнялися, наче птахи, вгору i, описавши в повiтрi дугу, гепнулися в воду.
Вiдлуння вдалинi ще довго гуляло довколишнiми пагорбами та лiсами, а над Золотою Липою простягався сiрий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, мiж якими злякано сновигала всiляка рiчкова живнiсть.
Казимир першим вистромив голову з води i судомно вдихнув повiтря. Потiм виплюнув з рота добрячий пучок водоростей i вдихнув ще раз. Горе-алхiмiк потроху почав приходити до тями i, щойно свiт перед його очима розвиднiвся, почав озиратися довкола себе.
Млин вiд вибуху добряче просiв, а в стiнi його утворилася чимала дiра, всерединi якоi палахкотiло полум’я. Колесо також похилилося, однак вцiлiло.
Неподалiк вiд Казимира пропливло людське тiло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацiй Цибульський. Алхiмiк пiдплив до нього i потягнув убiк берега. Щойно вiдчувши пiд ногами дно, Казимир пiдняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, мiг дихати. Цибульский захрипiв, забулькотiв i, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води.[23 - Гарнець – давня мiра об’ему рiдин, що становила приблизно 3,8 л.]
– Ти живий, братику, – зрадiв алхiмiк i з усiею щирiстю згрiб його в обiйми.
Ігнацiй безсило повиснув у нього на плечах, але вже за хвилину почав також приходити до тями. Перше, що вiн побачив, розплющивши очi, – був його зруйнований млин.
– Падлюко, – зашипiв Цибульський, але так тихо, що Казимир не почув цього звертання.
– Що, братику? – перепитав вiн, пiдставляючи вухо ближче до його вуст.
– Я тобi зараз покажу «братику»… – видихнув Ігнацiй i з ненавистю вхопив Казимира за горло.
Той, не сподiваючись такого випаду, i сам ще будучи ослабленим, безсило змахнув руками i знову впав у воду, тягнучи щойно врятованого Цибульського за собою. Ігнацiй продовжував гарчати, мов звiр, i нi на мить не вiдпускав свою жертву, ритмiчно занурюючи голову Казимира пiд воду. Очевидно вирiшивши втопити того, якщо забракне сил задушити.
Втiм алхiмiк, щойно врятувавшись сам i врятувавши свого душителя, аж нiяк не хотiв гинути ось так по-дурному. Зiбравши всi сили докупи, вiн зацiдив Ігнацiю кулаком по писку спочатку лiвою, а коли це не допомогло – ще й правою. Удари виявились дiйовими, i руки Цибульського на його шиi добряче ослабли. Тодi Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги i, вiдкинувши нападника геть вiд себе, щодуху кинувся до берега, розгрiбаючи перед собою воду, що в цьому мiсцi доходила йому до грудей.
Однак, фортуна, що не полишала його в рiчцi, як виявилось, пiдло зрадила на березi. Щойно ступивши на прибережне камiння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгнiваних мiщан, якi збiглися сюди, почувши вибух. Декотрi мали в руках кiлки й вила, мовби збиралися вiдганяти вовкiв вiд худоби або ж заблудлих мародерiв вiд свого шинку.
– От паскудство, – з вiдчаем проказав алхiмiк, вiдчуваючи як декiлька рук одразу вхопили його за мокрий одяг i ще безлiч тягнуться до нього з тiею ж метою.
– Цей антихрист зруйнував менi млина! – заволав з води Цибульський, – це демон в людськiй подобi!..
Всi мiщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.
– Спалiмо його, – стишено сказав хтось.
– Так, спалiмо демона! – пiдхопив iнший вже голоснiше.
– Тiльки вогонь може знищити нечисту силу! – закричали з iншого боку.
Попри переконання мiщан, що лиш полум’ям слiд боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси i копняки, то ж йому лишалося тiльки закриватися наскiльки було можливо i терпiти це приниження.
Вiд берега його потягли в центр мiстечка. Мiська площа була криво забрукованою, мала форму нерiвного квадрата i знаходилась помiж мiським костелом i ратушею. Тут до натовпу одразу приедналися ще з десяток роззяв, якi одразу ж перейнялися священною мiсiею покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому мiстечку нiколи не було правосуддя, а всi схожi справи вирiшувались збiговиськом мiщан у такий спосiб.
Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсiм пропащим i все, що лишалося – це подбати сяк-так про душу й гiдно померти. Мiщани, надiйно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звiдкiля притягти добрячого хмизу i в кого в дворi е пiдходящий стовп, щоб прив’язати до нього вiдступника.
Врештi, приготування розпочалися. Лежачи на брукiвцi, Казимир спостерiгав, як при свiтлi смолоскипiв, в землю вкопали свiжо зрубаний та поспiхом обтесаний сосновий стовбур, а пiд ним почали складати хвойнi сухi гiлляки.
– Очистiть стовп вiд смоли! – гукнув вiн своiм екзекуторам, – не люблю, як руки прилипають.
– Хочеш здаватися героем, падлюко?
Над ним раптом нависло оскаженiле обличчя Цибульського, i Казимир навiть вiдчув смердячий сопух з його рота.
– Побачимо, як ти благатимеш про милiсть, коли вiдчуеш шкварчання власного сала, – ехидного додав той.
– Поглянь, який я худий, – промовив той у вiдповiдь, намагаючись стримати тремтiння в голосi, – яке там сало? Буде суцiльна шинка…
Цибульський задоволено реготнув.
– Маеш рацiю! Буде шинка!..
– Послухай, Ігнацiю, – раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упiймати його погляд, – я найманець, але я воiн… Був у десятках битв, переможних битв. Зроби менi ласку – убий, коли буду бiля стовпа. Не дай менi зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо…
– А-а-а-а… – задоволено протягнув Цибульський, – от ти i попросився. Гаразд, я подумаю, але обiцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуешся бiля того стовпа, нiби вуж. Ге-ге-ге!..
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
