Король болю
Богдан Вiкторович Коломiйчук
«Король болю» – новий авантюрний роман Богдана Коломiйчука. Дiя твору вiдбуваеться в XVI столiттi у Львовi, Поморянах, Краковi та iнших мiстах давньоi Речi Посполитоi. Тут знову з’являються героi, знайомi читачевi з першоi книги автора «Людвисар. Ігри вельмож»: майстерний стрiлець i фехтувальник Христоф, найманцi Казимир та Орест, лiкар Домiнiк Гепнер та iншi.
В 1572 роцi помирае король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІ, забираючи з собою безлiч таемниць. Та одну вiн мусить передати в надiйнi руки, навiть якщо доведеться домовитися з самою Смертю про ще один день життя… Середньовiччя представлене в романi цiкаво та захоплююче, а карколомнi мiстичнi та еротичнi пригоди персонажiв роблять цю книгу однiею з найкращих у доробку Коломiйчука.
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Король болю
Авантюрний роман
Роздiл І
Дивнi постояльцi
Вона шукае пропащi душi i змiцнюе,
Просить ласки й осягае ii,
Святiша вiд Вiрсавii.
Св. Епiфанiй[1 - З книги А. Содомори «Латинськi написи Львова».]
Шаленi пекучi вiтри терзали Малопольщу влiтку 1572 року. Вони були сильними настiльки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вiтрах завжди чекають бурi, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але ii не було. Тiльки дерева виривалися з корiнням, i залишенi десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усi найближчi околицi.
«Не на добро…», – скрушно хитали головою старцi, насмiлюючись хiба вистромити носа зi своiх осель. Час вiд часу знадвору чувся глухий стукiт в стiну. Це вiтер люто жбурляв у неi чимось, що пiдняв iз землi подекуди за кiлька стай[2 - Стая (пол. staja) – старопольська мiра довжини. Одна стая – 134 м.] звiдси. Шмат деревини, сiдло, заступ, якесь нещасне козеня або навiть теля могли прилетiти будь-якоi митi i звiдки завгодно. Так тривало вже третiй день.
І стiльки ж часу у заiжджому дворi, що знаходився за два днi дороги до Кракова, не було нових постояльцiв. Були тi, що через вiтри не могли iхати далi, але й перестали платити господарю за нiчлiг. Втiм власник двору, попри збитки, усе ж мав i вигоду, оскiльки задурно своiх гостей не годував, а тi, радше з нудьги, анiж з голоду, iли й пили багато.
Один iз них, на iм’я Христоф, наказував приносити iжу й питво йому до кiмнати, сам з’являючись серед цих своiх друзiв по нещастю вкрай рiдко. Хоча й невiдомо було, чи вiн так само, як i решта, поспiшав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудоi чорнявки, котрiй також знайшлося мiсце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну дiряву ковдру, вона солодко дрiмала, пiдклавши долонi пiд праву щоку. За вiкном люто свистiли вiтри, яких, здавалось, було там тисячi, i кожен з них мав свiй голос, мов у якомусь диявольському хорi, проте вони наче заколисували цю жiнку. Жодноi тривоги, жодного неспокою не було на ii обличчi, а отже й у ii снах.
Христоф, умостившись на стiльцевi бiля вiкна, за яким сiрiв полудень, не зводив з неi очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь ii обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, i дослiдити поглядом клаптики оголеного тiла, що виднiлися з-пiд ковдри. Хоч, можливо, вiн чекав пробудження цiеi жiнки, не бажаючи будити ii сам.
Раптом, вiн зачув чиiсь притишенi голоси за дверима i незграбнi кроки кiлькох пар нiг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихiше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цiкаво хто я, хто ця жiнка, чим ми тут займаемось i чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».
Чоловiк звiвся на ноги i нечутно пiдiйшов до дверей. Хвилину почекавши, вiн рiзко повернув ключ у дверях i щосили смикнув iх на себе. За ними виявилось три здивованi мармизи, що належали трьом захмелiлим чоловiкам, ззовнi схожих на волоцюг через свiй до краю занедбаний одяг.
Двое з них, що надмiрно спиралися перед цим на дверi, не втримали рiвновагу i провалилися в кiмнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подiбними на двiйко сполоханих свиней.
– Вiтаю, панове, – промовив Христоф, спостерiгаючи, як тi згодом мусили з навкарачок стати на колiна, дивлячись на нього знизу вгору, як на iкону або ксьондза, що приготував iм причастя.
– Е-е-е-е… курва… е-е-е… – вiдповiв хтось iз них.
– Хотiли тiльки запитати, чи не потребуе пан чогось, – ехидно промовив той, що лишився на ногах. А потiм покосившись убiк лiжка, хтиво додав:
– І панi…
– Ідiть в дупу. Усi трое, – коротко вiдповiв Христоф.
– Ги-ги, – засмiявся нахаба, – бачить пан, що ми тут всi в однаковому становищi. Нудно всiм до смертi, а в пана он яка забавка…
Вiн знову зиркнув убiк чорнявки, що вже прокинулась i дивилася на них широко вiдкритими зляканими очима.
– То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись i нам?
– Кому це вам?
Христоф потайки вiд них дiстав з-за поясу невелику нагайку i заховав ii за спиною.
– Нам, – чоловiк вказав на двох своiх товаришiв, що вже стояли на ногах i так само глипали голодними очима на лiжко, – а також iншим добродiям, що нидiють там унизу…
«Там унизу» – це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кiмната Христофа знаходилась на горищi.
– І нехай пан не турбуеться. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощiв волоцюга змiнив тон i вже тепер по-справжньому вирiшив домовитись, – i можемо навiть пановi заплатити вiдкупнi.
– Вiдкупнi? – раптом з цiкавiстю перепитав Христоф.
– Авжеж, авжеж, – закивали головами всi трое прибулих.
– Скiльки?
– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошiв…
– Здурiли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви якi божественнi перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.
– Двадцять…
– Живiт у неi плаский, а стегна пишнi. Таких, зiзнатися, я ще не бачив…
– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловiк.
– А чи вiдомо вам, який гарячий i хтивий рай помiж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощiв?… – провадив далi Христоф, – нi? То будьте певнi, що так i е! А ви пропонуете менi п’ятдесят грошей вiдкупних? Флорин, трясця вашiй матерi! Флорин i не менше!..
– Та звiдки ж нам знати? – облизавши губи, сказав торгiвець, – треба хоч глянути… Глянути, що там, пiд тим дрантям.
– То дивiться, – Христоф вказав рукою на сполотнявiлу вiд страху жiнку, що мiцно притискала до себе ковдру.
– І подивлюсь, – прохрипiв чоловiк, – i подивлюсь… Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправдi, як оповiв твiй коханок…
Вiн пiдiйшов до лiжка i вже простягнув до неi своi руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою i щосили вперiщив того по спинi.
Аж нiяк не чекаючи в поривi своеi пристрастi такоi болючоi несподiванки, прибулий щосили завив. Утiм радше вiд лютi, анiж вiд болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пицi, а далi з таким же завзяттям заходився перiщити двох його товаришiв. Усiм трьом, врештi, не лишалося нiчого iншого, як щодуху дременути з кiмнати, завиваючи, мов пси i помiж тим засипаючи кривдника найдобiрнiшими прокляттями.
Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув дверi на ключ i, вiдкинувши вiд себе канчука, втер з чола пiт. Христоф був високого зросту, мiцноi статури i мав на вигляд близько сорока рокiв. Риси обличчя його були виразнi, а погляд дещо колючий i, здавалось, насмiшливий. На щоцi, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.
– Ти безчесна людина, Христофе! – викрикнула жiнка. – Як ти мiг?
– Облиш, – спокiйно вiдповiв той, – я ж не взяв у них грошi.
