– Вiтаю вас, владцi Європи, – сказав вiн, – нiколи ще, либонь, свiт не бачив стiлькох владних мужiв в однiй залi… Зiбрав я вас, аби висловити занепокоення останнiми вiйнами, якi ви ведете мiж собою. Через це я не отримую всього, що належить менi…
– Ходiмо, – прошепотiв Свенсон i рiшуче взяв мене за руку.
– Хто це такий? – здивовано запитала я. – Що за король королiв?…
– Не твое дiло, – рiзко вiдповiв норман i потягнув мене геть вiд дверей.
Ми йшли тим самим потаемним ходом, яким я дiсталась сюди, i вiдчувалось, що Свенсон чомусь нервуеться. Вiн до болю стиснув мою руку, i я побоювалась, аби цей здоровань випадково ii не зламав. Раптом вiн зупинився. Попереду нас виросли двое чоловiкiв у сiрому одязi з шаблями наголо.
– Хто такi? – загрозливо запитав один iз них.
– Пiдданi Його Величностi Короля Польського, – вiдповiв норман.
– І ця маленька курвочка також?
Я зцiпила зуби, щоб не вiдповiсти iм, як слiд.
– І вона також, – твердо вiдповiв Свенсон.
Запанувала мовчанка, пiд час якоi чоловiки пiдозрiло дивилися один на одного. Тi двое врештi вiдступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вiкiнга, анiж повiрили йому.
Ми вийшли назовнi. Перед нами височiла темна базилiка Святого Марка, над якою пiдiймався повний яскравий мiсяць. Через вiтер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.
– Тi двое – справжнi зарiзяки, – сказала я, – хто вони?
– Охоронцi того… вельможi, – вiдповiв Свенсон.
– Короля королiв?
– Так. А тепер тiкай звiдси чимдуж…
Софiя урвала свою розповiдь, примружившись вiд липневого сонця, що сходило все вище.
– Кажеш, були одягненi в сiру одiж? – перепитав Христоф.
– Так, – вiдповiла жiнка, – в такi самi строi, як i тi, з якими ти бився учора.
– І якi убили спершу волоцюг, потiм трьох королiвських вартових, якi прийшли зi Свенсоном, а потiм i його самого, – доповнив львiв’янин.
Софiя закусила губу.
– І все ж таки, чому той «король королiв» мав таку владу? – мовив Христоф.
– Я все ж таки випитала про це у свого рятiвника… – сказала жiнка пiсля мовчанки, – тi королi були володарями своiх земель. А вiн розпоряджався iхньою смертю. Вирiшував хто, коли i як мусить вмерти. Нiхто не знае, звiдки в нього така влада. Вiн – справжнiй король страждання. Король болю…
Роздiл ІІІ
Поморянський алхiмiк
Русине, подив твоi в них викликають лiси
Всюди, куди божества лiсовi та сатири водили
В густозарослих лiсах стежку боги вiднайшли
С. Кльонович. Роксоланiя
Ігнацiй Цибульський iшов вулицею рiдного мiстечка, де знав, мабуть, усi небезпечнi нерiвностi й мiсця, позбавленi брукiвки. Вiн ходив нею ще зовсiм малим, коли батьки вiдправили його на науку до школи при парафiяльному костелi Святоi Трiйцi. Бо саме ця вулиця провадила вiд його дому до плебанii отця Стефана, де вiдбувалось навчання. Ходив вiн цiею вулицею i парубком, бо якраз там, де вона закiнчувалась, жила чорноока Вiрця, що тепер вже тридцять лiт, як панi Цибульська.
Останнi десять рокiв цей шлях провадив вiд iхнього обiйстя до водяного млина, яким володiли Цибульськi. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацiй проводив на цьому млинi весь свiй час удень, а подекуди й вночi, як це бувало в жнива. Стежив, аби найманi мельники сумлiнно виконували свою роботу.
Словом, вулицю добродiй Цибульський знав краще, нiж власну кишеню, й мiг, якби довелося, пройти тут iз зав’язаними очима. Однак, зараз вiн iшов по нерiвнiй брукiвцi, як по розпеченому залiзу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.
Втiм, його мiстечко, що мало назву Поморяни, о цiй вечiрнiй порi виглядало таким же, як i завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньоi розлогоi рiчки i голосами собак, якi перегукувались мiж собою. Над мiстом височiв замок Сененських.[19 - Родина Сененських (герб Дембно) володiла замком у Поморянах вiд 1494 року приблизно, до 1620-го.] Зграбний i похмурий, вiн прилягав до мiського валу, чи то пiдтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.
Ігнацiй Цибульський прямував до свого млина, який сьогоднi стояв без роботи. Була недiля, перша пiсля Івана[20 - Свято Івана Купала за схiдним календарем припадае на 7 липня.] i робiтники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.
Однак, млин не пустував… Крiзь щiлини було помiтно, що хтось всерединi запалив свiтло. Ігнацiй пiдiйшов до дверей i, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотоi Липи, рiчки, що протiкала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Вiд цього власник млина нервово сiпнувся i тривожно глянув на широкi водянi кола, що залишила по собi риба.
Дверi млина вiдчинились до половини. З-поза них злодiйкувато визирнув худорлявий чоловiк у темному одязi. Вiн все ще мiцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якоi митi рiшуче iх зачинити.
– Впусти мене, Казимире, – наказав Ігнацiй.
Чоловiк у чорному одязi ширше прочинив дверi i вiдступив убiк, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всерединi, обвiв поглядом добре знайоме йому примiщення. Це були звичайнi сiни з низькою стелею, що провадили далi до жорен. Тут панi Цибульська марно боролася з порохом. Вiн i далi товстим шаром вкривав зачовгану пiдлогу, двi лавки та стiл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втiм, цього разу на столi та лавках стояли досить незвичнi предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були склянi колби, заповненi кольоровими рiдинами, невеликi дiжки, з яких сочився важкий сморiд, а найголовнiше – посеред сiней стояв невiдомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно змiiлися довкола нього. Пiд цим устаткуванням пломенiв пальник, нагрiваючи пузату сталеву колбу, всерединi якоi щось люто шипiло.
– Ти вчасно, – хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним дверi.
Пiсля цього вiн опустив велику дверну колоду й кiлька разiв перевiрив, чи надiйно та лягла на скоби.
Ігнацiй мiж тим зауважив, що поряд з колбами та iншим алхiмiчним начинням багато порожнiх пляшок з-пiд вина, а сам Казимир дещо непевно стоiть на ногах. «Байдуже, – подумав Цибульський, – якщо цей дивак справдi зробить те, що менi обiцяв, то хай зiп’еться хоч до Delirium tremens[21 - Delirium tremens (лат.) – бiла гарячка.]».
Вiн зустрiв Казимира декiлька тижнiв тому. Той спочатку найнявся допомагати його робiтниам у млинi. Робочих рук не вистачало, i Цибульський надто його не розпитував, хто вiн i звiдки. Казимир тiльки розповiв, що був колись спудеем, а потiм подався найманцем у Лiвонiю, де кiлька рокiв воював на боцi вiйськ Радзивiлла.[22 - «…на боцi вiйськ Радзивiла» – Миколай Радзвивiл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лiвонськоi вiйни.] Згодом, коли найманцям почали платити менше, нiж обiцяли, вирiшив повертатися спочатку на Волинь, звiдкiля був родом, а потiм вирушив у Галiцiю.
Казимир увесь час носив темну простору одiж, схожу на рясу монаха чи мантiю аптекаря, яка, щоправда, була вже сiрою вiд борошна. Мельники ще розповiдали про його дивовижне стрiлецьке вмiння. Мовляв, цей чоловiк iз власноруч змайстрованого лука заiграшки влучав у качку на льоту.
Та якось одного вечора Казимир вiдвiв господаря млина вбiк i повiдомив, що мае цiнну таемницю, якою охоче з ним подiлиться. Звiсно, не задарма.
– Про що йдеться? – перепитав Цибульський, жваво вiдмахуючись вiд комарiв, що над рiчкою були великими та кусючими.
– Про перли, – коротко вiдповiв той.
– Якi ще перли? – не зрозумiв Ігнацiй.
– Про тi, якi я можу добувати з пiску, – пояснив Казимир стишеним голосом, – точнiше, я вмiю звичайний рiчковий пiсок перетворювати на перли.
Цибульський недовiрливо глянув на свого робiтника.
– А лайно на гречаний мед. Еге ж? – хминув вiн i ляснув себе по загорiлiй шиi, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнськоi кровi, навiть не намагалася злетiти. Чи радше не могла.
