Жарінь. Зупинись, подорожній!
– Де Пилип, питаю?
Опришко з усієї сили копнув ногою Пушкаря в живіт. Той гикнув і гепнувся на долівку.
На Андрія посипалися удари. На світанку повели його в сільраду. Щоб більше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод і підганяв києм, подряпаним від скла після нічної роботи.
Андрій не знав, що з ним зроблять: уб’ють самі чи віддадуть гітлерівцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть він зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться їм перебратися через камеральний ліс у гори і в Річці зв’язатися з комуністами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогодні вранці вирішив піти слідом за хлопцями через Зібранівку й Хімчин і захопити з собою в карпатські нетрі друзів.
Пропало… Адже ж хлопці нічого не зроблять без нього…
Розпечений до білого казан викотився з-під землі, загорілися дерева, зайнялися стріхи на хатах, спалахнули факелами тополі при дорогах. Андрій глибоко вдихнув ранішнього повітря, широко розкрив запухлі від побоїв очі, голосно зітхнув. І не за себе, – за ту надію, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужівкою серце.
«Кому оці світанки яснітимуть? Хто їх сопілкою зустріне, чия пісня землю на сон заколише?»
Він згадав усе своє життя від початку і не пожалів, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старості кохав… І відчув тепер Опришко виразно, як ніколи, – бо й ніколи було, – як по-парубоцькому молодо любить він Марію Ковбанючку, Іванову маму, перше й останнє своє кохання.
«Ой, Маріє, Маріє, як марно пішло все на цьому світі… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».
Він так бажав тепер її побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синіми очима, які не зблякли від праці й літ.
Мабуть, чула Марія серцем Андрієву мову, мабуть, його думки застукали в її шибку на світанні, бо вийшла на дорогу до царини і вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупіт, людей побачила, підбігла, зупинилася, і руки, підняті вгору, зів’яли.
– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.
– До Пацикова кози кувати! – відповів Михасюк. А плескатий Лесько ошкірився:
– Скажіть, вуйно, Василеві, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.
Синє, опухле обличчя Опришка розпогодилося, і ранішній промінь сів скупою усмішкою на губи. А позаду нього червоніли невиспані очі й сльозилися люттю та злою радістю помсти.
Опришко зупинився.
– Розв’яжи руки, Пушкарю, втікати не буду.
– Розв’яжеш йому, Маріє, як дошками забиватимуть, – відповів Пушкар.
Марія схлипнула, підбігла до Андрія і припала до його грудей. Він схилив кудлату голову до її чола, хотів щось сказати, а слова забулися…
– Отак-то, небого…
Виминув Марію, і пішли вони далі в напрямі до колишньої сільради. Дивилася Марія їм услід, і була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, і цей біль, і туга, і давнє кохання повернули їй молодість. Мов дівчина, перескочила перелаз і побігла гусячою толічкою вниз до школи.
У приміщенні сільради – голі стіни. Нових портретів ще не навішали. На столі – чорнильниця й папір. Пушкар інсценує суд.
– Коли вперше знюхався з комуністами?
Опришко глузливо оскалив зуби.
– Ти, Миколо, змахуєш за цим столом на осідлану корову. Веди в Коломию та передай німцям, ті, напевно, краще вміють протоколювати.
– А в нас не німецька влада, а українська. На! – Пушкар тицьнув Опришкові перед очі бандерівську відозву. – Приколи її, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.
– Задницю нею витреш, та не свою, а німецьку, коли тебе покличуть, – процідив Андрій.
Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лиці. Плюнув Андрій кров’ю в Пушкареве обличчя.
– Ти лише зв’язаного бити вмієш, гадино!
Пушкар шаленів.
– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межі! На! На! Маєш-ш… – він задихався і бризкав слиною.
Опришко заточився, відлетів у кут; звідти його штовхнули наперед і почали ним жбурляти від стіни до стіни; били палицями по крижах і голові. В Андрія текла кров з носа й вух, але він ще не падав.
– Почекайте, ґазди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрію? – наїжився до Опришка Василь Ковбанюк. – Відай, у цій кімнаті ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаємося, щоб я боржником у вас не був?
Андрій глянув на Василя і вперше тепер помітив, що він на диво схожий на матір. Справді, нічого немає бандитського в його очах. Мав Кривда рацію колись… Можливо, він зараз і вдарить, та невміло. Невміло, бо за плугом батько вчив ходити, а вдарить, бо Опришко сам штовхнув його до Пушкаря своєю недовірою. Дивився на парубка, як батько на сина, згадав суперечки з Кривдою, Іваном, і докір сумління вперше загриз серце.
– Бий і ти, Василю, – зітхнув. – Ти один серед цих усіх маєш за що мене бити.
Підвелась було рука у Василя й опустилась. Скреготнув зубами, вибіг із сільради.
Знову накинулись на Опришка. Кожний хотів ударити найдошкульніше. Андрій упав.
– Що ви робите?! – на мить зупинив самосудців крик з дверей.
Оглянулися: на порозі стояв блідий Шинкарук. Михасюк зневажливо махнув на вчителя рукою. Опришка знову били палицями по спині і глумилися.
– Зупиніться! – закричав не своїм голосом учитель.
Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:
– Не ваше мелеться, не відгортайте!
– Таж ви уб’єте його!
Учитель кинувся між оскаженілих карателів, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю і зойкнув від болю.
– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!
– Ви що, за комуністів прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивіться, щоб і вам…
Від образи Шинкарук пополотнів. Навідліг ударив парубка долонею по лиці.
– Шмаркачу… Ти смієш мене за груди шарпати?
Михасюк охолов, відступив знічений.
– Я за людину, не за комуніста… При кожній владі є суд. І ви не смієте, не смієте самі розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кімнати і переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідіть геть звідси, нелюди!
Він нахилився над Опришком і розв’язав йому руки. Андрій ще мав силу підвестися. Хапаючись за одвірок, вийшов з сільради і, спираючись на тини, поплівся не на Дідицьке, а мимо хат Якубського до камерального лісу.
Ніхто не дивився йому вслід. Стояли збентежені. Пушкар змотував воловід, Лесько сунув за грубу палицю.
– Це ви так Україну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афішу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.
На толоці зустрів Богдана. Хлопчина біг до батька, голосно схлипуючи.
– Вірочка!.. – він закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…
– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.
– А ти все таїш, таїш від мене… За що ж її… За що ж її мали арештувати?
Шинкарук пригорнув сина.
– Ох, як я їх ненавиджу! – хлипав Богдан.
Батько мовчав. Він не мав що сказати синові. В самого душа спустошилася. До цієї хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надія, віра… Тепер не було в серці нічого. І він не міг порадити синові, кого треба ненавидіти, – весь світ чи себе самого.
Шинкарук помітив на вилозі Богданової блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив її.
– Викинь це геть, – сказав і простягнув руку до грудей хлопця.
– Ні, ні! – відступив Богдан. – Ні, не відбирай і цього. Ти ні в що ніколи не вірив, і тобі добре. А я не можу так…
Хлопець повернувся й, ніби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.
Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?
Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.
– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.
Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.
VII
За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!
Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.
Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.
Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.
Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.
– Вас фюр айн місферштендніс?[1]
У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.
Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:
– Ваше прізвище Бендас?
– Достовірно так, – вклонився професор.
– Колишній професор Краківського університету?
– Достовірно так! – прояснів Бендас.
Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:
– Міністр освіти?
Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночі? Жовніри українського війська, якого ніхто ніде ще не бачив, чи новостворена українська поліція? Відповів затинаючись:
– Власне, ні… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славіст.
– Заспокойтеся. Нас не цікавлять зараз ваші посади і функції. Наш нічний візит до вас майже випадковий. – Він звернувся до офіцера по-німецьки: – На вулиці Зіморовича мешкає професор-славіст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.
– Цум тойфель! – гаркнув німець. – Де ж тоді він? Не знаєте випадково, пане професоре?
Бендас зорієнтувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серці. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздрості й злоби, і він нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як і була».
– Знаю, – відповів. – На Замарстинівській. Це в другому кінці міста.
Офіцер полагіднішав. Він глянув на годинник, примружив очі і, зміркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсім ласкаво:
– Будьте добрі, проведіть нас.
– Але ж ніч, такий час… – пробував відмовитися Бендас.
– Назад привезе вас наша людина! – зовсім не в тон попередній просьбі прозвучав наказ.
Бендаса відпустили тоді, коли він серед нічної темряви вказав на будинок Мохнацького.
Супроводжував його в автомобілі високий військовий з рудими вусиками і швидкими очима.
Професор намагався переконати себе в тому, що він виконав лише наказ озброєних людей.
– Що зроблять з Мохнацьким?
– Нічогісінько. Порозмовляти хочуть.
Бендас знав, що це не так. Але не хотів ставати віч-на-віч з своїм сумлінням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сірниковій коробці, й шепотіло докірливо: «Це твоє останнє слово в дискусії… Останнє…» Тому почав нав’язувати супутникові розмову.
– Яка приємність бачити українських жовнірів!
Військовий повернув голову.
– Ви, наскільки мені відомо, не чистокровний українець.
– Я? (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…
Військовий захихикав.
– Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.
– Ви дозволяєте собі глузувати…
– Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…
Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:
– А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?
Відповідь була непряма.
– Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.
– Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?
– Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.
– Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?
– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.
Бендас остовпів. І про це знають?
Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.
– До побачення. Моє прізвище Якубський.
– Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.
– Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.
Збентежений Бендас пробелькотів услід:
– О пане…
В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.
А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»
О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.
Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:
– Любе моє, засни. Все буде добре…
Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.
У перші дні війни Кривда вирішив евакуюватися на схід разом з деякими викладачами університету. Щодня приходив додому пригнічений, до невпізнання нервовий і дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою відповідав на його наполегливу пропозицію негайно виїжджати. Професор нагадував тепер дідугана, який чіпляється за одвірок старої хати, коли діти переселяються в іншу.
– Зрозумійте ж, нарешті, – кипів Антін, – нікому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять ні вас, ні мене, ані Юлю.
– Ви їдьте, – мовив Мохнацький. – Я не піду трясти по світу старими кістками. І куди, куди? Під голе небо, від села до села, з міста до міста – у вічному страху й невигодах… Ні, ні. Це не для мене. Що громаді, те й бабі…
Просила Юля і бачила: марно.
– Нічого мені не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нічого не зроблять… І чого втікати? Усім втекти, щоб легше було тут німакам господарювати? Я не впізнаю вас, діти мої…
Розуміли обоє: батьків докір справедливий. Але сьогодні неможливо будь-що зробити. Йти поодинці в підпілля – що це дасть? Все сталося так несподівано. Армія відступає, підприємства, організації евакуюються, ніхто не дає ніяких розпоряджень, крім евакуації. Навіть Мирона ніде не видно. А їхати без батька – він же старий і немічний. Залишилися всі.
За день перед приходом окупантів до них забіг Сарабай і в хату, повну журби й нерішучості, вніс хвилю свіжої бадьорості, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того відчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлі з тюрми на вулиці Лонцького, а під час жовтневої демонстрації два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».
«Радіє, що спокій минув?» – ворухнулося в Антоновому серці неприязне. Але тільки на мить. «Ні, Мирон розумний і найбільш рішучий серед нас. Таким був завжди. І тепер він перший знайде вихід із становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цієї раптово розшалілої грози».
– Що нового, Мироне? – спитали разом Антін і Юля, і професор запитливо виставив сиву борідку, зупиняючись на порозі спальні.
– Буде жити! – радісно зітхнув Сарабай і знітився. Він уперше помітив тінисті плями на дрібному Юлиному обличчі, вільно скроєне плаття на її колись стрункій талії. Зніяковів, наче винний у тому, що безнадійна любов до цієї жінки не минає навіть тепер, коли вона чекає дитини від Антона, коли Мирон сам уже зрадив своє кохання, цілуючи непритомну Віру, яка в ці дні боролася зі смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляється…
Але ніхто його не зрозумів. Антін пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борідку, скоса зиркаючи на Юлю, і тільки вона жіночим інстинктом відчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькій клітинці серця, давно наглухо окутаній любов’ю до своєї сім ї, щось ворухнулося, тьохнуло і боляче обірвалось.
– Ми не знаємо, про кого ти говориш, Мироне.
– Аа-х!.. – Сарабай побагровів, наче той юнак, у якого вивідали таємницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нічого? А мене вдома не було кілька днів. Це я про ту дівчину, яка була зі мною у вас на банкеті. Її поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинів… Я приніс її тоді до Казя напівживу, – розповідав Мирон і бентежився під здивованими поглядами друзів. – Але я про важливіше прийшов сказати, – він провів долонею по обличчю, немов стер з нього ніяковість, і в очах знову спалахнув відчайдушний сарабаївський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…
Мирон замовк, зустрівшись із зляканими Юлиними очима. З них збігла враз ревнива цікавість – чому саме тут, на Замарстинові, настиг Віру осколок? З серця спливла гіркота, яка плеснула було й залила те ніжне й незабутнє, що залишилось в ньому з дівочих днів… Тепер Юля знову була тільки дружиною і матір’ю.
– Як – прощатися? – ледве прошепотіла вона.
Сарабай помовчав. Він прийшов сказати, щоб вони йшли обоє. Але ж Юля…
– Ми з Антоном ідемо в підпілля. За ці дні я зв’язався з Круком на Тернопільщині. Радились в обкомі. Наш намір схвалили, ми зникнемо.
Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польської поліції, коли викрадала Антонів рукопис, та, що не зойкнула на допиті в Костельницького, тепер злякалася самотності, впала грудьми на стіл і затряслася в риданні, захлипала, склавши руки на животі, наче від болю.
– А як же я… Як?
Антін узяв її за плечі, витер долонями сльози з щік.
– Будь мужньою, Юлечко. До кінця…
Того вечора вони й пішли.
…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вікном.
Здригнулася від грюкоту в двері, настирливого дзвінка й команди:
– Ауфмахен![2]
Схопилася, вибіг із спальні професор.
Квапно одягнувши халат, Юля підійшла до дверей.
– Хто?
– Ауфмахен! – вдарила хрипка відповідь разом з стуком чобота в двері.
Професор заступив собою Юлю, відчинив.
Tpoє військових з камінними обличчями увійшли в коридор і, не питаючи дозволу, ступили до вітальні.
– Документи!
Офіцер кинув погляд на фотографію в паспорті, згорнув паспорт.
– Це ваша дочка? – показав на Юлю.
– Так.
– Заміжня?
– Вдова, – квапливо пояснив професор. – Місяць тому зять помер від туберкульозу.
– А може, з совітами втік?
– Ні, – твердо відповів Мохнацький.
Офіцер підморгнув військовим у пілотках. Ті цинічно розглядали Юлю з ніг до голови, перешіптувалися, кивали на її красиве обличчя. Юля зрозуміла небезпеку. Опустила руки, впали поли халата, показавши розповнілий стан. Гидливо скривилися.
– Одягайтеся, професоре, підете з нами! – наказав офіцер.
Мохнацький стояв занімілий, зляканий. На круглому кашкеті гітлерівця зяяв череп. Він чув уже про цю емблему. Гестапо.
– Ну, швидко, швидко!
– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мій вік і…
– Шнель, шнель!
– Я нікуди вночі не піду, – відступив професор назад.
Юля підійшла до офіцера.
– Не забирайте його. Він старий, він професор!
– Якраз тому нам і потрібний ваш батько, – глузливо посміхнувся офіцер. – Треба вирішити одну наукову проблему. Не бійтеся, фрау, вранці він повернеться.
Мохнацького виводили. Поглядом, повним відчаю й любові, він приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотів сказати, але опанував себе і промовив спокійно:
– Не забудь на ранок приготувати міцної кави, любочко…
Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кінця… Мужньою до кінця…» – повторювала в думці і стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли дві пілотки й кашкет. Потім кашкет повернувся, показавши вишкірений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами і зник за дверима.
Зовсім далеко, наче в довгому тюремному коридорі, глухо брязнув замок.
– Та-а-а-тку! – в нестямі закричала Юля і непритомна впала на підлогу.
VIII
Вірі ставало краще з кожним днем. На початку липня – над містом догулювала тополина заметіль – дівчина вже могла стояти біля вікна й дивитися-дивуватись, звідки береться оте лапате, пухке сніговиння серед літа, від якого небо хмариться і наче холодніє, сивіють голови кленів і людей.
А в грудях боліла рана. Лікар, Казів знайомий, вийняв з-поміж ребер осколок ще тоді, коли Віра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталі, схожий на жилакувату дубову тріску, що вилетіла з-під сокири дроворуба, дивилась, і самій було чудно, що може бачити зблизька і мацати пальцями смерть.
Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинстві, не ту, що мучить агонією знесилене тіло, коли людині настає час умирати, а неприродну, жорстоку смерть від заліза.
З цього шматка можна було б зробити цвях і ним прибити нову віконну раму в новій хаті, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дівчина вишила б скатертину на святковий стіл або весільну сорочку коханому…
Смерть від заліза. Віра пережила її, відчула, переболіла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим більше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розуміти, що боятися цієї смерті – значить загинути. Вбивати її треба. Заради життя.
Ловила себе на думці, зовсім недавно чужій і незрозумілій: скільки куль можна відлити з цього осколка, скільки смертей можна знищити у відплату за одну?
На вулиці серед тополиної заметілі снувала смерть. Вона свавільно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобітьми, розмовляла чужою мовою, вигравала марші на губних гармошках.
Віра, колись така байдужа до того, що робиться на світі, тепер відчувала, як народжуються в глибокій схованці її душі, ворушаться, печуть ненависть і зло.
«Чого їм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати і палити?»
Вірі хотілося жбурнути цим шматком сталі в обличчя рудому солдатові, що недбало розвалився на парканці, димить цигаркою і спльовує, топче те саме місце, де колись стояла вона, обійнята першим коханням, мов полум’ям. Тоді на землі цвіли півонії – тепер зів’ялі й розтоптані, тоді ясніло небо – нині його заволокла юга.
У грудях болить. Що там болить? Слід від осколка, безсила лють, від якої хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слід від туги за коханим? Якою наївною була вона, коли думала, що від кохання болить лише серце.
А тополиний пух чіпляється за волосся дітей, жінок, і зловісним та страшним здається оте сивіння світу. Ось поспішає якась молода жінка, незґрабно заносячи повним животом. У неї побіліло волосся, страшно дивитися на її голову, хоч на ній тільки пух. Біжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко відчиняє хвіртку.
Та це ж Юля!
Увійшла. Темні підкови під темними очима, знесилено опущені плечі, відчай болісно стулив губи. Стоїть перед нею Казьо з німим запитанням у погляді, і Віра склала долоні на грудях.
– Батька забрали вночі… Гестапо… – прошепотіла, рукою провела по чолу, по волоссю.