Жарінь. Зупинись, подорожній!

Не злетів тополиний пух. Немов свіжа паморозь обсипала пасма волосся і прилипла до нього навічно.

Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всі зрозуміли: не повернеться більше професор Мохнацький, закінчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди піднімалося вгору, скільки його не нахиляли донизу, погасло.

Ця вістка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподівань, побоювань і очікуваного горя. Всі стали враз самотніми, мов птахи, яким зруйнували гніздо. Вістка була неймовірно страшною. Надто несподівано відійшов той, хто непомітно, але міцно увійшов у життя близьких йому людей і мимоволі став володарем їхніх дум і помислів.

На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?

Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.

– Кінець… Поїзд пішов під укіс…

Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.

– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!

Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.

Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.

– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.

Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.

Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:

– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.

Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.

Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?

– Хто там? – почувся сухуватий голос у відповідь на короткий дзвінок.

– Тут живе електромонтер Дзядек?

Двері відхилились, і в щілину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку від протигаза, витягнулася.

– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.

Променисті зморшки збіглись довкола очей.

– На яких правах вештаєшся нині?

– На пташиних.

– У Львові живеш?

– Ні…

– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новій Європі. Не чіпають… Мало того, з Українського крайового комітету приходив якийсь – референтом назвався – і пропонував роботу.

– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, підіть тепер і скажіть: передумав. Негайно. Вам треба жити в місті. – Сарабай сів на табуретку біля умивальника. – Ви знаєте, чого я прийшов?

– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папірчиків і дипломатії. Свідків у хаті нема, телефону – теж.

Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядекові треба розвідати, хто з колишніх підпільників або й не підпільників, але людей певних, залишився в місті, на якому вони зараз становищі, чим дихають. Він – електромонтер, спеціальність для такої справи вдячна. Хай на це піде три-чотири місяці. За той час на Тернопільщині їм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинівську. Казьо дасть знати Миронові і принесе від нього пароль…

– А далі як? – засумнівався Дзядек. – Ми ж тоді мусимо десь зустрітися, обговорити план дій. Як намітимо день, годину, місце? Все це, бачиш, дуже складно. Прийти вам з Тернопільщини до Львова і чекати тут, поки Казьо обійде з паролем наших, ризиковано та, зрештою, і неможливо. Вас схоплять. Добре було б дати якийсь сигнал, коли прийдете. А перед тим за тиждень-два обійти з паролем, додаючи: «За стільки-то часу після сигналу». Але який, щоб усі знали? Маґістрат підірвати, чи що? – пожартував.

– Ви маєте рацію, – задумався Сарабай. – Маґістрат висадити в повітря нам не вдасться… – Враз він пожвавився, і в очах блиснули хитрі іскорки. – Нічого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тоді… Давайте намітимо місце.

– Думаю, Личаківський цвинтар.

– Так. Біля гробниці капелана Стажинського. Куток глухий. Знаєте де?

– Це з того боку, від Погулянки.

– Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

– Ніби так. Тільки що за сигнал?

– Пораджуся з хлопцями, придумаємо.

Сарабай згадав про Марію Шварц, колишнього організатора політшкіл в КПЗУ. Цікаво, де вона тепер? За радянської влади працювала парторгом на ткацькій фабриці. Можливо, виїхала. Треба дізнатися. З її допомогою можна б почати організацію підпілля серед ширших кіл.

– Про арешт польських учених чув?

– Дещо чув. А ви докладно знаєте?

– Те, що й усі. Кілька десятків забрали і – камінь у воду. Ніхто не знає.

Попрощалися. Сарабай вийшов через подвір’я на вузеньку Бляхарську вулицю і провулками поспішив до Краківської площі, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виїхали, стара буде вдома. Вона повинна впізнати Мирона. Адже в її сутеринах колись таємно збирався їхній осередок, у Берти Антін лікувався від рани. Вона скаже, де Марія.

Берта затряслася, побачивши на порозі незнайому людину. Очі, повні панічного жаху, застигли мертво.

– Марія? Яка Марія?… Я не знаю… Повірте мені, тут нема ніякої Марії.

– Заспокойтеся, пані Шварц, – Мирон лагідно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашої дочки. Не впізнаєте?

Полуда страху повільно спливала з зіниць матері.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нічого не кажуть німці? – спитала і знову насторожилася.

– Я не живу у Львові. Мені треба бачити Марію. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тінями в зляканих очах, підійшла ближче і сказала пошепки:

– Вона ховається. Комуністів арештовують. Та й не тільки комуністів. Ви, напевне, знаєте про вчених… А вони ж не євреї. Нам у сто разів гірше. Як уже Мохнацького, таж то така фігура…

– Що – Мохнацького?!

– Забрали. А ви хіба нічого не чули?

Сарабай витер краплі холодного поту з чола. Цього він не чекав. Навіть не припускав у думці чогось подібного. Сьогодні мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Віру… А професорові і Юлі привіт передати від Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч різьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлі.

– За що ж його? – вирвався стогін.

– Не знаю, – похитала головою Берта. – Нічого не знаю. Ми, євреї, чекаємо, коли утворять ґетто. Кажуть, незабаром. Там, може, спокійніше буде, там і Марію не знайдуть.

– Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевільну. – Євреї чекають на ґетто? Як ви можете таке…

– А що інше, що інше? – В безнадійному сумі Берта опустила на подолок вузлуваті руки. – Кажуть, буде утворена єврейська громада з юденратом, з своєю поліцією. Там буде легше. А зараз на вулицю не можна вийти. Б’ють, штовхають, на тротуар ногою не ступиш, на всіх магазинах, трамваях – «юден ферботен!» З центральних кварталів повикидали людей на вулицю – йди куди хочеш. А там хоч притулок буде.

Сарабаєві важко було повірити, що він чує ці слова з уст єврейки. Та невже вони не уявляють, що таке ґетто?

– І Марія так думає?

– І Марія… Вона лише в пророцтва не вірить. Та й добре, що не вірить… Бо ми, старі євреї, знаємо… Ой, знаємо! Кров Назарея на голови юудеїв. Так буде. Сповниться проклін вашого пророка. Так буде… Але кожний день життя дорогий. Я тільки прошу Бога, щоб послав мені смерть раніше від Марії. Цим і живу. А загинути всім… усім… Так каже рабин, так кажуть усі старі євреї.

– Не треба так… – мовив Мирон. – Люди винні, вони й розплатяться за злочини. І люди переможуть лихоліття. Тільки не покорою і смиренням. Не треба піддаватися почуттям приреченості. Боротися треба всім, і євреям теж. Я хочу побачити Марію.

Берта якийсь час мовчки похитувала головою, і Мирон бачив, як її очі наливаються докором і ненавистю. Раптом вона ніби прокинулася від сну, закричала:

– Не піде Марія більше з вами! Ідіть, геть ідіть! Досить уже того, що я натерпілася через вас. Відколи виросла моя дитина, на ноги стала, не було мені спокою. Вічний страх, обшуки, переховування. А інші жили, жили! Тільки ми гнані, як собаки, як дикі звірі! Геть, геть ідіть, я більше не віддам вам дочки!

Стара у відчаї била головою об стіну. Враз обм’якла і важко сіла на старий, з вишкіреними пружинами фотель. Ледве чутно прошепотіла:

– Його кров упаде на нас і наших дітей… І нікому не буде порятунку… Ми станемо глиною для нової Вавилонської вежі. І ви будете глиною. Нами розчинять, а вами замісять. Цього хоче Бог, а він у нас один…

Сарабай повернувся до дверей. Не було потреби далі розмовляти з Бертою.

У цей час з другої кімнати несподівано увійшла Марія. Схудла, змучена, ніс ще більше видовжився, а обличчя спокійне, як у статуї.

– Марія!

– Добридень, Мироне, – привіталася і холодно подала йому руку. – Я чула вашу розмову. Моє сховище недалеко. В кімнаті є ніша. Це не надійне сховище. Але іншого немає. Тобі легко загубитися серед людей, а я зі своїм семітським обличчям не сховаюся ніде. Тому не осуджуй і не дорікай. Різко змінилися обставини, мусять мінятися і форми…

– Форми чого? – перебив Мирон, роздратований панахидним тоном її мови. – Форми боротьби чи ховання від неї? Ховання як самоціль, заради тільки свого власного життя? Я прийшов по тебе, Маріє. Невже ти думаєш, що все пропало, і ми поставлені на коліна? Чи так, як і твоя мати, ти віриш у проклін Христа?

– Я невіруюча, ти знаєш… Але з тобою піти не можу, не маю права… Я могла виїхати на схід, але ж мати… Не залишу й тепер… І не тільки її. Свій народ не залишу. Ти закинеш мені єврейський націоналізм. Як хочеш…

– Тим більше, тим більше! – Мирон схопив Марію за руки. – Що залишається для вас зараз, крім боротьби? Тож чи не краще загинути в бою, ніж над ямою, викопаною власними руками? Хто посіяв серед вас облудну надію на автономію в ґетто?

– В ґетто ми будемо всі разом…

– Вас зженуть туди, щоб легше винищити. А щоб цього не трапилося, треба євреям-комуністам іти в підпілля, з нами! Маріє, – Мирон заговорив спокійніше, – ти сьогодні підеш зі мною. Ми розпочинаємо велику боротьбу. Ти будеш першою, хто зробить лазівку в ґетто, хто зв’яже майбутнє ґеттівське підпілля з зовнішнім світом. Таким зв’язковим може бути тільки єврей, чуєш?

Марія ледь помітно похитувала пониклою головою.

– Схаменися, ти ж Марія Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

– Моя нація гине. І я буду разом з нею…

– Тож знай, – Сарабай відступив до порога, – за ваші страждання і смерть колись вам співчуватимуть. Та похвали не буде ніколи. Прощавай.

Мирон вийшов з кімнати. Марія вибігла за ним. Спинила, обняла, і голова її забилась у нього на грудях.

– Простіть мені всі… О, ради Бога простіть!

Скрадаючись задвірками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме поліцейська година. Він тихенько натиснув на клямку – двері не зачинені – й увійшов до кімнати. Тихо. В хатніх сутінках розгледів білу подушку і на ній милу голівку.

Вірочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рівномірного дихання дівчини і до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нічого ж на світі не сталося. Це він повернувся з роботи додому, трохи запізнившись. Молода дружина не дочекалася чоловіка, схилилася в ліжку над дитиною і заснула. Миронові не хочеться її будити – лише тихесенько підійде, схилиться і поцілує кохану в чоло.

Вірочка… Спить, по-дитячому підклавши під щоки долоні. Мирон милується її блідим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звідки взялася ця чудна дівчина, яка зуміла своїм коханням, відвертим, наївним і чистим, як поцілунок дитини, перемогти його безнадійну любов до іншої? Коли ж це трапилося? Тоді, як вона стояла біля парканця, втікши з банкету? Коли він ніс її безвладне тіло і знав, що дівчина помре? Ні… Тоді був лише жаль, а не кохання. Аж розплющила Віра очі, озерні плеса, і зрозумів Мирон, що врятував її життя не тільки для неї…

Рівномірне Вірине дихання притихло перед пробудженням. Мирон кинувся до ліжка. Нагнувся, послухав. Дихає. Але згадка про те, що вона могла загинути, що взагалі її може не стати серед цієї розшалілої завірюхи, злякала Мирона. Легко торкнувся пальцями волосся, просив прокинутися.

Якийсь час сонні Вірині очі дивилися на нього й не впізнавали. Потім проясніли, блиснули радістю, Віра схопилася, забувши про біль у грудях.

– Мироне, ви? Прийшов-таки…

Сарабай узяв її за плечі, примусив лягти.

– Лежи спокійно. Ну… от ми й побачились. Не в неділю і не біля парканця…

– А я вже не вірила…

– Як твоє здоров’я?

– Було зовсім добре. Але після того нещастя з професором знову злягла. Сьогодні краще… До Юлі заходили?

– Зараз пошлю Казя. Він удома?

– Мабуть, у майстерні… Мироне… Відверніться, я одягнуся.

Але підвестись на ноги Віра не змогла.

До кімнати увійшов Казьо. Глянув на Мирона так, ніби вчора його бачив.

– Сервус, Мирку. Піти по Юлю?

– Іди.

Сарабай стояв біля вікна і в напруженні чекав, коли відчиняться двері й увійде Юля – розбита горем, зламана нещастям жінка, яку треба розраджувати.

Увійшла. Посміхнулася і поглядом попросила не висловлювати співчувань. Мирон пригорнув її, провів долонею по волоссю, затримав у пальцях біле пасемко.

Юля запитала про Антона. Хай не приїздить і про неї не журиться. Казьо не дасть пропасти, є знайомий лікар… Та це ще й не скоро. Пізньої осені… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, відповіли, що нічого не знають, ніяких арештів не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немає…

Мирон не потішав Юлю. Все на світі стало голим у своїй жорстокості й нещадності. Відійшли з побуту дипломатичні вуалі і добрий тон. Зникла фальш недомовленості й співчуття. На карту поставлені життя і смерть. І люди зараз мислять лише цими категоріями.

Не вибачаючись перед жінками, Мирон і Казьо зайшли в майстерню і там про щось недовго розмовляли.

Потім Казьо провів Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:

– Перекажи Антонові, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втім… мабуть, воно мене якось зцілило. Мої жіночі слабості минули. Мені тільки шкода, що невчасно ми обзавелись сім’єю. Пішла б з вами. І скажи йому, щоб беріг себе. В мене залишився тільки він. І дитина. Колись була більша сім’я. Тепер я лише жінка… – додала сумно.

Юля й Казьо вийшли. Віра покликала Мирона. Він бачив, що дівчина хоче йому щось сказати і бентежиться, не може зважитися.

– Кажи, Вірочко.

– Мироне… Ти незабаром підеш. Вибач, що перейшла на «ти». Мені важко інакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене, для всього мого життя.

Побляклі від недуги світло-зелені очі потемніли від затаєного хвилювання, бліде, змарніле обличчя налилося бентежною свіжістю.

– Я… я люблю тебе, Мироне. Люблю так міцно, що без вагання піду за тобою і розділю все, що зустрінеться нам на дорозі… Ні-ні, це не завчені слова гімназистки. Коли б були інші, я сказала б по-своєму. Так, як ніхто ще не казав. Але немає інших слів… Мироне, моя любов не може тебе зв’язувати. Я знаю… ти кохаєш Юлю, і вона варта…

Мирон стиснув долонями щоки дівчини.

– Не треба більше. Я також люблю тебе. Сильніше від смерті, яка благословила нашу любов. І тому я не загину, як не загинула ти, коли несла мені своє кохання. Я повернусь до тебе, знайду, де б ти не була…

Віра сахнулася його обіймів.

– Знайдеш? Чому – знайдеш? Я ж піду з тобою. Ще сьогодні. Ти не хочеш, Мироне?…

– Люба… Нам не можна тепер хотіти чогось для себе. В тебе ж батьки, і ти поїдеш з Казьом до них.

– Сама, без тебе? Як я буду без тебе? Місяці, роки, не знаючи, чи ти живеш… Ти мусиш взяти мене з собою.

Віра тамувала плач. Мирон мовчки гладив її косу і сам вагався. Але ж ні… Тепер, коли немає навіть криївок?

– Я не загину. Ніколи про це не думай. А ти поживеш сама, приглянешся до людей, навчишся розрізняти біле від чорного, золото від облуди – без нічиїх підказувань. І тоді будеш моїм другом, а не тінню. Увійдеш у життя з повноцінним квитком. Так ти колись сказала? Не плач, люба…

Віра схлипнула востаннє. Миронові слова звучали як вирок.

– Бувай здорова, Вірочко. Я знайду тебе, коли настане час. Мусить той час прийти.

Мирон обсипав поцілунками її очі, руки. Підвівся. Поправив вилоги піджака, як перед входом в аудиторію, і, зібраний, напружений, мов нерв, вийшов у пітьму липневої ночі.

Примечания