Справжній Мазепа

– Що ж сталося?

– Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…

Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.

– Іноді мені здається, – продовжує, – що шизофренія, психози – зовсім не хвороби, а певні ступені досконалості. І хто відає, чий ступінь кращий…

– Яка нудота, – зітхає Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…

– Не будемо ж ми у твоїй присутності розпатякувати про жінок, – резонно зауважує Вакуленко.

– Та ні, кажіть, – пожвавлюється вона. – Це вже цікавіше… Ось ви, Леоніде, як уявляєте майбутню подругу життя?

– Дай спокій чоловікові, – подає голос її чоловік. – Воно йому треба?

Та Оксані – хоч би що. Хміль ударив у голову…

– То ви скажете, – не відстає, – який ваш ідеал жіночої краси?

При цьому слово «ідеал» звучить загадково, навіть звабливо.

– Ну… Жінка має бути красивою, – незграбно починаю я.

– Аякже! – погоджується Вакуленко. – Жінок треба брати гарних. Інакше рід переведеться.

– Тобто? – не дуже розумію його думку.

– А отак. Українські пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками. І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собі гарних дівок. І збереглися. Бо цього природа вимагає, – просторікує Оксанин чоловік. – Від гарної дівки шаленієш. Діточок хочеться – гарненьких, як мама. А від потвори кожен…

– І навіщо таке говорити? – заступається за жіноцтво Оксана. – Буває, дівчина хоч і не красуня, зате душа у неї…

– Гарна душа у потворному тілі – помилка природи! Себто мутант, – відрубує Вакуленко. – У людини має бути все красиве. Хто це, Оксано, казав?

– Чехов.

– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатує він.

До кімнати заглядає «шибеник». Гарний – як і мама. Але розкуйовджений, замурзаний.

Ну, пора і честь знати, підіймаюсь. Дякую за гостину.

– Не забувайте, заходьте, – припрошує Оксана. І ці слова проказує з натяком, не як данину ввічливості…

Наступного дня до лікарні прошкуємо із Вакуленком.

На подвір’ї нас зустрічає комп’ютерний геній.

– Як життя? – питаємо мимохідь.

– Життя? – замислюється пацієнт і починає міркувати вголос: – Що я раніше знав? Нічого. Бо віртуальний світ – то ніщо. А зараз я серед людей. Живу їхніми радощами, печалями. Але бачу – людство іде не туди, куди має йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрітися з тим, хто найбільше вивчив глибини душі людської…

– Чудово! – підтримує Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знає глибини (себто, людської душі), прийде сам коли захоче.

– Мабуть, – згоджується хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.

Вакуленко каже, що для вікопомної зустрічі треба готуватися. Зокрема тілесно. Себто пройти процедури.

Пацієнт не заперечує. Покірно слідує за лікарем.

Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спілкуюся з хворими. Зустрічаюся з Едічкою. Він заспокоївся. Сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише.

– Добре, що ви того психа позбавили стипендії.

(Це він щодо Професора.)

– У Євросоюзі право – понад усе, – підтримую розмову.

– Знаю, – каже Едічка. – І раптом запитує: – Вам не здається, що канонізований образ Шевченка зужив себе?

– Якось не задумувався над цим… – зізнаюся щиро.

– Лисий, змарнілий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусі – це неправильно! Він інакший – молодий, драйвовий. Справжній козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотів на долю! У горілці лихо топив… Дівкам голову крутив… Був вільний – як вітер…

– А Гоголь?

– Що – Гоголь?

– Теж був козаком?

– Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…

(Треба щось сказати.)

– Генії бувають різні…

– Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.

– Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?

Пацієнт уважно дивиться, зважує.

– А мій рукопис не зникне?

– Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.

Едічка озирається.

– Тільки нікому не показуйте.

І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.

– Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.

Читаю заголовок – «Memento mori».

– Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…

– Читатиму з нетерпінням…

«Зірка нашого письменства» тисне руку.

Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…

Через кілька днів класик запитує:

– Які ваші враження?

Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…

– Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…

– Радий, що вам сподобалося.

– Сподобалося?… Не те слово. Такі твори – безсмертні…

Ці слова – як мед на душу для Едічки. Правда, він намагається стримувати почуття.

– Ви переоцінюєте мій твір.

– Переоцінюю?… Та ви самі не знаєте, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революція, переворот!

– А в яке видавництво віддасте моє «Memento mori»?

– Гадаю, його треба відразу на Нобелівську премію висувати!

– Он як? – червоніє геній. – Гадаєте, «Memento mori» сподобається членам Нобелівського комітету?

– Стовідсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.

Та чую за спиною:

– Заждіть!

Це знову він. Чого йому треба?

– Тільки не висовуйте на Шевченківську… – просить він.

– Яка там Шевченківська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таємниця. Я – член Нобелівського комітету…

(Треба було побачити обличчя нашого генія!)

– Ми недавно збиралися… – веду і далі. – Обговорювали: як це українським письменникам досі не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбільш імовірною кандидатурою, мені здається, є ваша…

– Ото було б добре… – не може натішитись Едічка. – От би купити землю біля Дніпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…

– «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.

Враз геній зиркає невдоволено:

– Ви що – в плагіаті мене запідозрили?

– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.

– Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, – маєте рацію.

– Я лише хотів сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицій!

– Недооцінив я вас, – зізнається Едічка. – Забув, що ви член Нобелівського комітету…

На цьому розмова й завершується. Повертаюся до себе в кабінет. Рука мимоволі тягнеться до рукопису, який вже кілька днів лежить у моїй шухляді. Починаю читати.

Холодний зимовий вечір. Брудний пітерський трактир. У кутку сидить чоловік, довге волосся майже по плечі. Перед ним пляшка вина. На обличчі – меланхолія. Час від часу торкається хустинкою свого довгого носа – ніби перевіряє, чи на місці той…

Відчиняються двері. До трактиру завалюються двійко веселих молодиків. Один – чепурун. Достоту – лондонський денді. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи інакший. Підтягнутий, зосереджений. Німець чи що?

Молодики вдягнені зі смаком. Естети… Можливо, художники. Правда, петербурзькі пейзажі навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снігів і фінів, де все мокре, рівне, сіре та ще й туманом оповите…

– О-о-о! – вигукує чепурун. – Очам не вірю! Земляк, батько наш.

Його товариш робить круглі очі. І запитує по-українськи (правда, з ледь помітним акцентом):

– Що се за чоловік?

– Темна ти, Віллі, людина. Це ж – Гоголь!

– Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха від чоловіка відрізнити здатен…

– То наш великий шріфтштеллєр. Як у вас Гете, Шіллер. Я тобі навіть вірші про нього читав:

– Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…

Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.

– Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.

– Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?

– …нє імєю чєсті знать.

– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навіть німець, – киває Тарас у бік Віллі, – по-нашому навчився…

Гоголь піднімає голову, дивиться мутними очима:

– Душа моя роздвоєна. Це я ще Залеському в Парижі казав. Часть її – малоросійская, а часть – вєлікоросская…

– Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескує по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалів печатаєшся, то з ляхами по заграницях вештаєшся. А про неньку-Україну й геть забув…

– О, Україна! – млосно промовляє Штернберг. – Золоті ниви, блакитне небо.

– А ти, німчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепає по столу, аж пляшка підскакує. – Ви вже на нашій Хортиці картоплю садите. Побоялись би Бога!

– Правду кажеш, земляче, – киває головою Гоголь. – Німці в нашій Украйні вже горілку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…

– Та з них християни – як із мене католик! – сердиться Тарас. – Тільки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показує на пляшку з вином. – Видать, по Італіях такого навчився? Геть зіпсували козака. Добре, що я туди не поїхав. Щось підказувало: не їдь, бо буде тобі капець. Малярійні ґедзі покусають. Тебе ж, Миколо, покусали? Бо ти гарячку мав. Слухай, брате, – Тарас обіймає Гоголя, – в Україну треба їхати…

– Так! – спалахують очі в патлатого письменника. – Їхати… Туди, де золотоверхий Київ, Дніпро… Я там в університеті буду лекції читати з історії малоросійської.

– А я вчитиму студентів малювати… – підхоплює Тарас.

– Україна дуже мальовнича, – подає голос Штернберг. – Там краєвиди…

– Німчику… – Тарас дружелюбно поплескує чужоземця по плечі. – І за що я тебе, невірного, люблю?

– Чого це я невірний? – ображається німець. – Хіба не п’ю горілку нарівні з тобою? І салом не закусюю?

– Ех… – очі Гоголя знову гаснуть, – сумно жити на цьому світі, панове…

– Звичайно, сумно, – погоджується Тарас, – особливо коли сидиш у трактирі, де Руссю пахне. Куди не поткнешся – русскій дух… Давай, Миколо, подамося кудись в кращу місцину.

– А куди?

– Як співається у нашій пісні: «де багацько шуму, грому, де гопцюють все дівки і гуляють парубки…»

– Підемо в святилище Пріапа, – підморгує Штернберг.

– Цур вам! – протестує Гоголь. – Тільки не туди…

– Чому?

– Бо там панує жалюгідна розбещеність, породжена оманливою освіченістю й многолюдством столиці.

– Столиця – це лайно, – міркує вголос Штернберг. – Особливо Санкт-Петербург.

– Миколо, ти не зрозумів! – заспокоює Тарас. – Святилище Пріапа – модний літературний салон, там ми будемо бесідувати з користю й приємністю для душі.

– Звісно, наше товариство прикрашатимуть жінки. Бо яка ж приємна бесіда без них? – додає Віллі.

– Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі! – грозить пальцем на свого друга Тарас. – Ти ж, Миколо, відаєш: у них за границею не баби, а страхіття якесь. Гірше Вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу! Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого путнього – ні радості, ні краси.

– Неправда! – у Штернберга прокидаються патріотичні почуття. – Є і в нас, у Германії, лепські діви.

– Хіба лише біля Липська, де браття-сорби мешкають, – промовляє Тарас. – Та й що б ви, псявіри, без наших слов’яночок робили? Геть би ваша гнила кров попсувалася…

– Не про се, други мої, мову ведете, – вирішує покласти край суперечці Гоголь. – Чи лепська дівка, чи паскудна – а в ній все одно нечиста сила сидить.

– Амінь, – ставить крапку Тарас, – ідемо в святилище.

Товариство, полишивши трактир, опиняється на засніженій пітерській вулиці. Потім – на Невському проспекті.

Місто гримить, блищить. Бо – ілюмінація. Кричать форейтори, мчать карети. Пішоходи тиснуться до будинків. Їхні тіні, наче привиди, ковзають по стінах…

– Усе тут обман, – філософствує Гоголь, – усе мана…

– Сансара, – уточнює Тарас.

– А що воно таке? – питає Штернберг. – Не чув я такого в Україні, не знаю.

– Гадаєш, я знаю? Так, щось приверзеться. І ти – наче перебендя-провісник…

– Ось і прийшли, – радіє Віллі, прямуючи до високого будинку.

– Це – салон? – недовірливо уточнює Гоголь.

– Ти ж сам, братику, просторікував: усе на Невському проспекті – омана, – нагадує Тарас. – Пішли. На нас чекає великих слів велика сила…

Усі троє піднімаються сходами. Темно, якісь дивні звуки… Штернберг стукає кулаком у двері. На порозі з’являється білявка не першої свіжості…

– Гутен абенд, фройляйн Шіллер, – вітається Тарас.

«Фройляйн» кокетливо посміхається. І, цнотливо опустивши очі, питає:

– Вас волєн зі дох?

– Передовсім воліємо оковитої.

– Зер гут.

І фройляйн жестом запрошує увійти.

– Які сьогодні у вас гості? – цікавиться Тарас. – Сподіваюся, пристойне товариство зібралося.

– О-о-о, – закочує очі жіночка й лепече з виразним німецьким акцентом: – Очінь благородниє гаспада – Нєстор Васільєвіч, Віссаріон Грігорьєвіч…

– Кукольника бачити не хочу! – махає рукою Гоголь. – Він мені ще в ліцеї набрид…

– Але ж Бєлінський… – нагадує Штернберг.

– О, так, він про мої сочінєнія гарні статейки пописує. Далеко хлопак піде.

– Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменстві нічого не тямить. Тупий, як сибірський валянок.

Ураз біля них з’являється чоловік з холодним поглядом і волоссям кольору трухлявої соломи.

– Ето я, Бєлінскій, тупой? – обурено питає він. – Да мєня Рассія скоро на руках насіть будєт!

– Мало кого тая Росія носила… – хмикає Тарас. – І ще поносить.

А Гоголь вигукує:

– Віссаріон Грігорьєвіч! Нєобичайно рад вас відєть! Давно хатєл тет-а-тет погаварить.

Але Бєлінський не звертає на те уваги.

– Маладой чєловєк, – строго питає Тараса, – ви тоже пішетє? Стіхі аль прозу?

– І вірші пишу, і повістинки різнії. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.

– Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отєчєствєнних запісках» раскрітікую? Камня на камнє нє аставлю…

– Подумаєш, велике цабе.

– Віссаріон Грігорьєвіч, – бере Бєлінського під руку чоловічок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето жє хахли нєобразованниє. Какая у ніх можєт бить літєратура?! Ви толька пачітайтє, как ані пішут! Стид і срам! Бєзобразіє полнєйшеє…

– Ти, как всігда, прав, Нєстор Васільєвіч.

Гоголю уривається терпець:

– Несторе! Ти ж – хохол, як і ми. І звать тебе не Кукольнік, а Кукільник.

– Назвисько, до речі, дуже точне, – втручається Тарас. – Кукіль є кукіль. Одне слово – бур’ян…

– Я нє хохол, маї прєдкі с подкарпатскіх русінов! – обурюється Нестор. – І ваабщє я с малолєтства па-рускі разгаваріваю.

– Певно, на тому Підкарпатті багацько москалів живе, – міркує Тарас.

– Да, – ніби підтверджує Гоголь, – ето самий западний край, гдє єщьо можно услишать рускую рєчь.

Щоправда, Бєлінський і Кукольник (чи Кукільник) цього вже не чують. Ведучи мову «о вєлічії вєлікорусского язика», вони виходять у бічні двері.

– А ісчо к нам Алєксандр Сєргєіч пажаловалі, – повідомляє фройляйн Шіллер.

– А це хто такий?

– О, майн Гот! – дивується німкеня. – Пушкін, канєшно. Такой абхадітєльний… Такой шьон…

– Тю! – виривається в Тараса. – Та йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив…

Стрімко відчиняються двері.

– Нісенітниця! – лунає звідти обурений голос. – Ось вони!

– Доннер веттер! – вигукує Штернберг, забувши милозвучну українську говірку.

За дверима, посеред кімнати лежить на ліжку голий чоловік зі скуйовдженими кучерями. А біля нього – дівиця в костюмі Єви пестить його срамне тіло…

– Алєксандр Сєргєіч, ти лі ето? Живой! – не може натішитись Гоголь.

– Щоб вам повилазило! Хто ж іще? – невдоволено промовляє класик російського письменства. А до дівки: – Генуг. Гензі – на кухню. Принеси водки, сала й огірків.

– Вас іст дас – огіркі?

– Закусь. Вона і у вашій грьобаній Германії так само зветься. Гуркі! Понімаєш?

– О, я-я!

Дівиця легко зіскакує з ліжка, накидає щось легеньке на плечі і біжить. Класик, докинувши кілька солоних слів, неквапом підводиться і вдягає халат.

– Алєксандр Сєргєіч, как ти? І что ето значіт? – не може прийти до тями Гоголь.

– Із псяюхами бавлюся. А що вдієш? Слава є. Грошики водяться. Писати? Для чого? Та чи я щось путнє встругну?

– А чого ти, Алєксандре, по-малоросійськи заговорив? – допитується Гоголь. – Не помічав за тобою такого раніше.

– То раніше… Я тоді камер-юнкером служив. Дєньгу від государя-імпєратора отримував на развітіє вєлікорусского язика. Хоча моя родная рєчь – французька. Я на ній совєршенно могу із’яснятся і пісать.

– А по-наськи як навчився балакать? – жваво цікавиться Тарас.

– Та вас же, хохлів, у нашій Сєвєрній Пальмірі, як і німців – Розумовські, Сологуби, Велігорські… Та й моя первая любов, Наталка Кочубеїха, з ваших була…

– Того ти й про Полтаву таке понаписував, – робить висновок Тарас. – Я тую твою поему прочитав і навіть картину намірився нарисувати – «Марія» зватися буде…

– А знаєте, – хмурить чоло російський класик, – як за тую «Полтаву» на мене критики налетіли! Наче чорні ворони на падло. Не так я їм Мазепу зобразив! От Байрон і Рилєєв правильно ізобразілі! Тьху! А той писака Бєлінський що? «Майже ніхто не впізнав у ˝Полтаві˝ Пушкіна». Це ж треба! Ще молоко на губах не обсохло – а він уже Пушкіна критикує!

– Та не нервуйся, Олесю, – заспокоює його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.

– Добре вам казать! А мені з «Полтавою» і тим Мазепою що робити?

– Знаєш, Олесю, – по-дружньому поплескує Тарас класика, – не чіпав би ти того Мазепу. Хто з ним діло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрії люди просили мене: напиши лібрето про цього гетьмана.

– Ну-ну, – хмикає Пушкін, – не так тії воріженьки, як добрії люди. І що – написав?

– Та цур йому!

– Олесю, – переводить Штернберг розмову на іншу, більш благонадійну тему, – ти так добре по-малороськи балакаєш. Наче дрібним горохом сиплеш. А приказки які знаєш! Невже у Петербурзі такого навчився?

– А чого ж, – величається класик, – я ще в Адесі бував. Такий славний малоросійський город! А які я вірші про Украйну написав!

Пушкін прикладає руку до лоба, щось пригадує і починає натхненно декламувати:

«Цікаво, – міркує про себе спостережливий Штернберг, – хто це у кого про українську ніч списав – Пушкін у Гоголя чи Гоголь у Пушкіна?»

– Та які збіса в Україні замки! – чи то дивується, чи обурюється Тарас. – Там степ і могили.

– Може, й так, вам видніше, – погоджується класик. – А взагалі мені Україна до душі – чи є там замки, чи нема. І люди гарні. І мова – м’яка, солов’їна. Не те що великороський покруч! Ось ти, Миколо, – звертається класик до Гоголя, – по-якому пишеш? Ніби по-великороськи. А почитаєш і що? Хіба то мова? Гоголь-моголь виходить. Питається, чого ти наш язик коверкаєш?

Гоголь надуває губи.

– Да я знаю, Алєксандр Сєргєіч. Учиться мені треба язику великороському. І я учусь, стараюсь – щоби буть вашим пісатєлєм.

– Старайся не старайся – один біс. Для цього треба великоросом уродитися. Словом, Миколо, з тебе великорос – як із кнура свиня…

Гоголь червоніє, наче рак печений. А Тарас радісно потирає руки:

– Олесю, так ти ж наш чоловік! І, певно, прізвисько твоє не Пушкін, а Пушкар.

– Може, й Пушкар, – каже класик. – Бо є в мені щось таке… козацьке. І хохлів я люблю. А надто хохлушок…

З’являється дівиця зі штофом на таці, салом та огірками.

– Скажу правду. Як на духу, – продовжує світило письменності російської. – Немає в москалів доброї горілки. Та й що у цій Московії є?! В Украйну ідіть, хлопці! В нашу Україну!

Розмова все більше стає крамольною…

– Александре Сергійовичу, – нетерпеливиться Гоголь, – а що було з тою дуелью?

– Кумедія, та й годі! Давайте, братове, по маленькій. Хоча й недобра московська горілка – але ж горілка.

– Ти, Олесю, її підсоли. Ще й перчиком присмач. Так козаки роблять, – радить Тарас. – Зовсім іншою стає тоді, більше смакує…

– Треба скуштувати, – погоджується Пушкін, посипаючи чарку сіллю й меленим перцем. Перехиливши, вдоволено витирає губи й одказує: – Таки добріша стала. Козаки – люди тямущі…

Знацця, так, – продовжує він. – У печінки в’їлося мені те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлівом та великим льохом. Бали, прийоми, салони… Як і лорду Байрону, мені перестало писатися. У нас із ним (як то кажуть?) творча депресія була. Але він хутенько із життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собі втіху – війноньку аж у благословенній Елладі…

– Наші задунайські козаченьки теж там воювали. Правда, проти греків, – додав Тарас.

Ці слова викликали в Пушкіна певні асоціації. І він заспівав:

Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:

– Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.