Справжній Мазепа

– Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!

Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!

І доповнює віршика словами:

– Героям слава! – завершує Пушкін.

Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

– Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

– Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…

– «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…

У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:

– Аллах акбар! – продовжує Пушкін. – Це ти, братику, про Шаміля й чеченських терористів? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загриміти. Ось мене колись за «Гавриліаду» тягали. Ледь відкараскався. Хотіли мундіри голубиє засадити.

– У всякого своя доля…

– І правда, і сила, – киває головою класик. – Отож, другі мої сердечнії, з війною в мене, як-то кажуть москалі, нє сложілось. Думав покласти голівоньку на дуелі. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрів у публічнім домі Жоржика Дантеса. Не вилазив він із борделів, скурвий син. Став якось із ним за чаркою балакать. А він мені: «Нащо в муках на дуелі помирати? Давай краще кумедію затіємо». До кумедій я, звісно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоєї Наталі клинці підбивати. І до її сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипів. «Шельма, – погоджується він. – Ти свою жону почни ревнувати». – «Воно мені треба?» – це я йому. «То ж кумедія», – нагадує він. «Гаразд, – погоджуюсь, – а що далі?» – «Далі мені письмо лайливе нашкрябаєш. Ти ж мастак! А я тобі – виклик на дуель! – пояснює Дантес. – І ніби кулею в твій прутень поцілю». Це мене таки потішило! Я гину, як невольник честі, та й ще з простреленим мужським достоїнством! Ото балачок буде!

– Алєксандр Сєргєіч, невже таке було? У мене в голові не вкладається, – скаржиться Гоголь.

– То хильни горілки, – радить класик, – воно помічне.

І продовжує далі:

– Ну от, Дантес біля моєї Натальї Ніколаєвни в’юном увивається. А воно ж дурне. Втелющилося у французика по самісіньки вуха. Як і її сестричка, Алєксандрина, в мене. Ще одна їхня сестричка, Катька, заміж за Жоржика мріє вискочити. Сам чорт ногу зламає – хто з ким і де. Увесь свєтський Пєтєрбург лише про нас і пліткує. А ми з Жоржиком для більшого ще й заграничних послів у цю катавасію втягнули – голяндського, французького, хотіли навіть агліцького… Бідний Бенкендорф не знає, що діяти, цар уже мене на авдієнцію кличе. Міжнародний шкандаль назріває… Тільки наша дуель може покласти край цій чортівні…

– Я, – вставляє слово Гоголь, – коли був за границею, то читав про дуель вашу. Там усе так натурально описано…

– Менше би ти, Миколо, по заграницях шастав, – радить Пушкін. – Я, приміром, із Росії-матушки нікуди не виїжджав. А ти, бачу, через ті заграниці геть від коренів відірвався. Мушу тобі сюжети підкидати. А щодо газет заграничних – то брешуть вони, як собаки.

– Навіщо так! – подає свій голос на захист зарубіжних мас-медіа Штернберг.

– Чого це ти? – дивується російський класик. – І хто ти такий взагалі?

– Хлопець він наш, – пояснює Тарас. – Хоч і німець.

Пушкін недбало махає рукою.

– Німці, зрештою, теж люди…

І продовжує розповідь:

– Узяв я собі секунданта Данзаса. Найтупішого мого однокашника по Царськосєльському ліцею. Погодили умови дуелі. Вирішили стрілятись до скону. Погода – пречудова. Сніг, сонце… А ще ж – русскіє бєрьози… Зарядили пістолі. Звісно, холостими. Повільно крокую до бар’єру. Назустріч Дантес. Стріляє, я падаю. В штанях у мене спеціально прилаштований міхур зі свинячою кров’ю. Тече вона по матні, капає на сніг. Жоржик біжить до мене. «Стій! – кричу. – Я ще можу… вистрелити. І маю на це право!» Беру пістолет у ліву руку, цілюся… А дай, думаю, Жоржика полякаю, хай у штанці напудить. І кажу Данзасу: «Мій пістоль снігом забився. Не вистрілить. Поміняй». Той – радий старатися. Дає інший. Із справжнім зарядом! Дивлюся я на Жоржика, а в нього писок – як сніг – білий-білісінький… «Так тобі, скурвий сину, й треба, – кажу подумки. – Це за посиденьки з моєю Наталочкою у Полетикіних покоях». Бабах! Вогонь виривається з пістоля. Жоржик зі страху гепає у сніг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…

– Ай да Пушкін, ай да маладєц! – вигукують хором Тарас і Штернберг.

А Гоголь нервово тре свого носа.

– Мені, – каже він, – по секрету казали, що та дуель – затія масонів.

– Бабські плітки! – одмахується Пушкін. – Я сам масон. Колись у Кишиневі в ложу вступив.

– Завжди халепа з тими молдаванами… – коментує Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той світ спровадили, й Олеся масоном зробили…

Класик же оповідає далі:

– Данзас, хоч і тупий, але ж чим чорт не шуткує, коли Бог спить. Ще здогадається, що ми з тої дуелі кумедію зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пітер. Там я вдаю хворого при смерті чистісінько. Як у Мольєра. Всі мене жаліють. Лейб-хірург Арендт розповідає про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жізнь кончина…» Мене швиденько відспівують у Конюшенній церковці. Потім галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанія весела – Саша Тургенєв, Нікіта Козлов, жандармський капітан. Ріжемося в карти, п’ємо водку. Бо ж холодно. У монастирі домовину закопують – порожню. І я – вільний!

Пушкін дивиться на присутніх. «Ну, як?» – ніби запитує.

– Не смерть – а п’єса! – захоплено вигукує Гоголь.

– Ти, Миколо, слухай і на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобі про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класиків, то діло немаловажне…

– Що ж його придумати?

– Та хоча б, буцімто тебе живцем закопали, – радить Пушкін. – До такого ще ніхто не додумався…

– Не слухай, земляче! – відмовляє Тарас. – А то ще справді закопають…

– Знаєш, Олександре Сергійовичу, – озивається Штернберг, – народ недобре обманювати…

– Гей, німчику, – сміється класик, – наш народ любить, коли його дурять. Ось мій тезко, цар Алєксандр Пєрвий, свою удавану смерть за справжню видав. Тоді надумав простим мужиком Фьодором Кузьмічом представлятися… А я що – гірший?

– Хуже, вєдь ти нє царь! – чується владний голос. Розчиняються двері (їх кілька в покої), і на порозі постає мужик у лаптях та косоворотці.

– А це що таке? – виривається в присутніх.

– Ужо і нє узнайотє?

– Господі Ісусє! – складає руки Гоголь. – Нєужто покойний імпєратор Алєксандр?

– Собствєнной пєрсоной…

– Тьху! – плюється Тарас. – Ще тільки царя бракувало… Люлечку запалити, чи що?

– Я інсценіровал свою смерть, – пояснює екс-государ. – Подданиє нє зналі, кому прісягать. С наслєдніком я не опрєдєлілся. Думал, к власті прідут лібєрали – Пєстєлі, Муравйови-Апостоли… Реформи правєдут, констітуцію прімут. Я етого жєлал…

– То що? – питається Тарас. – Уся ота катавасія на Сенатській площі – твоїх рук діло?

– А чья же?

– Ну і ну… – каже Пушкін.

І дивлячись на колишнього царя, починає декламувати:

– Ето ти про мєня, своего государя-імператора, так красіво напісал? – пустив скупу сльозу августійший. – Нєдооцєніл я тебя, тьозка. Аказиваєтся, ти мєня понімаєш! Как нікто другой!

– Ми, паети, чувствуєм сєрцем, – скромно констатує Пушкін. – І слишім глас нєбєс.

Тарасу теж припекло щось своє прочитати:

На щастя, цар ледве розуміє язик Южной Русі. Він ледь вєлікорусскій вивчив. Бо раніш все по-французьки балакав…

– О чьом ви, маладой чєловєк? – питає декламатора.

– Та це я так… Краще повідай, царю, як живеш, – просить Тарас, розкурюючи люльку.

Ніхто не помічає, як запалений сірник летить у прочинене віконце.

– Да так і жіву, хлєб жую, – оповідає про теперішнє своє життя колишній властитель. – Как простолюдін, странствую по Рассєє-матушкє…

– Очєнь похвально, – тішиться Гоголь, – по Росії нада проєздіться, познать єйо страхі і ужаси.

– От і познаю, – каже Алєксандр Павловіч. – Ізучаю народ, каторим раньше управлял.

– Воно тобі нада? – дивується Тарас. – Сидів би в своєму Пітері і горя не знав.

– Нада, – впевнено рече екс-цар. – Когда познаю радную родіну, кнігу напішу – «Как обустроіть Рассєю?»

Тут чути добірну російську лайку.

– Фойєр, фойєр! – репетує фройляйн Шіллер.

У вікні з’являються язики полум’я.

«Де вже ту Росію обустроїш?» – думає Штернберг.

– Що це ти читаєш? – чую над вухом голос Вакуленка.

– Бестселер від Едічки.

– І як?

– Шиза…

– А ти чогось іншого чекав? То дай моїй Оксані почитати.

– Навіщо?

– Вона цікавиться таким, – сміється Вакуленко. – Каже: постмодернізм.

Віддаю списані аркуші колезі-сусіду.

Наступного дня він повідомляє: «Оксані сія писанина дуже сподобалася. Каже: супер-пупер».

– Та ну! Розігруєш?

– Який там розіграш! Літератори та їхні шанувальники – люди химерні. Точніше – схиблені…

Певно, Вакулі видніше.

Зустрічаюся з Едічкою.

– Ви мене висунули на Нобеля? – цікавиться він.

– Так, як член Нобелівського комітету…

– А інші члени? – запитує світоч постмодернізму.

– Є перші відгуки. Позитивні.

– Ви – моя надія…

– Буду старатись, – кажу пацієнту, щоб швидше відкараскатися.

До нас підходить комп’ютерний геній і, піднявши пальця, повчає: «Ті, кому Бог дав особливі дари, мають утверджувати вічне, а не топити свою душу в морі суєтності. Ці люди мусять знати своє покликання. І йти туди, куди воно веде їх».

– Сподіваюся, вам є про що поговорити, – кажу. – А мені треба йти на засідання комітету. Маємо прийняти важливе рішення.

Едічка розуміюче киває головою. Щось запитує комп’ютерного генія. Вони жваво обговорюють.

Сьогодні нарешті очуняв Професор. Після інциденту з Едічкою в нього була істерика. Професора накололи транквілізаторами. Він замкнувся в собі, ні з ким не розмовляв. Тепер почав вимагати, щоб йому дали можливість поспілкуватися зі мною.

– Я слухаю, – кажу йому.

Він мовчить. Блукає поглядом по рівних стінах, міцно пригвинченому до підлоги ліжку, заґратованому вікні. Потім ніби прокидається. І свердлить мене поглядом.

– Слухаю вас, – озиваюся знову.

Погляд пацієнта важко витримати.

Нарешті Професор подає голос.

– Мене зрадили. І це зробили ви! А я вам вірив…

– Хіба це зрада, коли рятують ближнього?

– То – не ближній. То ворог!

– Ворогів теж треба любити. Так заповідав Ісус Христос.

– Ваш тезаурус неістинний, – менторським тоном повчає психічнохворий. – Ворогів люблять лише мазохісти.

– Отже, Ісус – мазохіст?

– Не чіпайте Христа! – різко обриває Професор. – Він наш, український Бог! Христос і нація – найвища святість…

– Безперечно.

– Ви усвідомили свою провину? – грізно питає пацієнт.

Сперечатися немає сенсу.

– Меа кульпа! – вдаряю себе в груди.

– Маєте знешкодити Едічку. Заради нашої Батьківщини, заради доброго, але стражденного українського люду…

– Якщо наполягаєте, то більше не побачите цього чоловіка, – заспокоюю Професора.

– Це – не чоловік, це – потвора!

Звісно, Професор лишається в ізоляторі.

Увечері, коли приходжу додому, мене перестріває Оксана. Сьогодні її чоловік черговий. На ніч вона лишається сама. Якщо, звісно, не зважати на «шибеника» Василька.

– Ви читали текст Едічки? – питає, очевидно, щоб затіяти розмову. – Яка фантазія… А стилістика!

(Пригадуються слова Рудика: мовляв, є хворі, а є необстежені…)

– Я не дуже розбираюся в красному письменстві, – кажу, аби ця дама дала мені спокій.

– Не ухиляйтеся. Кажіть правду. Я відчуваю єством: ви любите літературу. Література – це храм…

«Література – це божевільня», – чомусь саме таке спадає на думку. Проте вголос кажу:

– Мені якось погано уявляється, буцімто Шевченко, Гоголь, Пушкін і цар Олександр Перший зустрічаються. Та ще й у борделі…

– Свята простота! – Оксана м’яко торкається моєї руки. – Ви занадто спрощено розумієте літературу. Вона не є реальністю.

– А чим вона є?

– Грою в реальність, – пояснює моя сусідка, повільно відводячи руку. – І фантазією. Бажано – на грані фолу.

Погоджуюся. Намагаюсь якось завершити розмову. Однак…

– Не хочете запросити мене на чай? – запитує (чи провокує?) Оксана. – Або на каву?

Відмовляти незручно. Чемним таки треба бути.

– З великим задоволенням… (Хоча зовсім інше маю на думці…)

– Тож чекайте, – багатозначно мовить сусідка.

На дворі темніє. Знову осіння ніч.

Ви ж знаєте, що таке осінні українські ночі?

Оксани довгенько немає. Забула? Передумала? І слава Богу.

Якби ж то. Стукіт у двері.

Вона приносить пляшку вина. Здається, імпортне.

– Чай не охолов? – питає.

Всідається. Дивиться на мене. І раптом:

– Ну хіба я не красуня? А коса – довга, пишна… Очі чорні, як терен. А стан?… Та ви не дивитесь!

І після короткої паузи наказує: «Відкоркуйте вино».

Розливаю напій у чашки. Фужерів не маю. Розумію: так не гречно бути. Але що вдієш? Оксана, звісно, кривиться. Пити з чашок вино – фе! Вона хоче шику. Аристократизму – хай навіть позірного…

Раптом щось находить на мене. Починаю лаятися. Подумки:

«Яка це з біса Оксана?! Солоха! Відьма! Цікаво, хто для неї аз єсмь – чорт, дяк чи козак? На чорта ніби не схожий. Не роблю каверз роду людському, зокрема й прекрасній половині. Дяк? Ну, дяк – це як інтелектуал. Гарні й мудрі рече словеса, ловлячи часом на цю приманку хтивих жіночок. А козак?… Козаками усім хочеться бути. Дужими, сильними. Але безтурботними. Може, жінці якраз і треба чорта, дяка й козака – в одній особі».

Мовчу. І моя гостя теж. Лише опорожнює чашку.

Наливаю ще.

– Ти не відповів на моє питання.

(Хіба ми вже на «ти»?)

– Питаєш про красу твою неземну? – починаю пригадувати… й іронізувати.

– Не будь таким наїжаченим. Розслабся…

Оксана (безцеремонно!) своєю рукою гладить мою руку.

– Ти теж гарний…Наче дівчина.

Починає говорити. Її мова – нестримний потік свідомості. Розбурханої, хаотичної, часто мозаїчної. Водночас це наче словесний душевний стриптиз.

– У мене теж була дівчина, подруга кохана!.. Тепер нема. Ти знаєш, що таке самотність? коли тебе ніхто не розуміє? і ти нікому не можеш довірити спрагле тіло, переповнене чуттєвістю, яке хоче ласки; хоче, щоб його пестили, торкалися, язиком у потаємних заглибинах…

Вона – лесбіянка?!

– Ти цього не знаєш; та й – звідки? я теж не знала; а коли у мене почали рости груденята, і з’явився пушок на лоні, та нікого не було вдома (батько-мати на роботі, сестра майже доросла, та й хати вона не трималась) – я ставала перед шафою з великим дзеркалом на дверях – знаєш, колись були такі старі шафи із потемнілими від часу свічадами; дивитися в них – все одно, що подорожувати іншим світом, Задзеркаллям… Я скидала геть усе з себе і дивилась на своє відображення – з ніг до голови… Милувалась, торкалась рожевих сосків, гладила живіт – гарний, гладенький, – ніби зі слонової кістки зроблений; зовсім не такий, як у теперішніх безсоромних дівиць, що оголюють пупки, провокуючи в чоловіків, зголоднілих на секс, спермоінтоксикацію…

(Певно, Оксанку чоловік-медик такою термінологією збагатив…)

– Пальці бавилися кучериками, їм хотілося туди, де тепло, волого, таємничо; де ота горошинка, від дотику до якої робилося млосно… Тіло моє вигиналося (уявляєш, яке воно було у потьмянілому свічаді); на чолі з’являлися краплини поту; а шкіра вкривалася сиротами… Коліна вже підгиналися; я падала на канапу (стару, потерту – та хіба це важливо?); вона була для мене – як розкішне ложе; а пальці все завзятіше пестили розкішницю; і ось… ось-ось! здригається тіло – наче пронизане струмом, в голові паморочиться; я кудись лечу; немає ні кімнати, ні дзеркала, ні канапи; лише – небосинь, білі хмарки, химерні, чудернацькі, легкі, як вата. Солодка вата! І «Що ти робиш?!» І ляпас. «Безсоромниця! Хвойда! Паскуда! Що! Це! Таке?» Хриплий батьківський голос. Я каменем падаю на землю зі своєї солодкої високості. І розбиваюся. Сором виїдає очі… «Одягайся! Бач, розляглася!» – грубо, ґвалтовно ріже голос. І це після того, що зі мною було, – того прекрасного, небесного… Ляпас – від батька! Хіба вони, чоловіки, нас розуміють?! Їм треба, щоб ми велися так, як їм хочеться. А нам хочеться інакше. І-нак-ше!