Марія Стюарт

Інколи в ті роки молоду королеву пригнічує дрібний клопіт, інколи їй набридають обтяжливі державні справи, часто і дедалі частіше вона почувається чужою серед суворих, войовничих аристократів, їй огидні суперечки з фанатичними священиками і потаємними інтриганами; в такі години Марія Стюарт тікає у Францію, в батьківщину свого серця. Щоправда, вона не може покинути Шотландію і тому в замку Голіруд сама собі створила маленьку Францію, невеличкий світ, де можна зовсім непомітно й вільно віддаватися улюбленим схильностям, свій Тріанон. У круглій башті Голіруду Марія Стюарт створює собі на французький смак лицарський, романтичний двір; із Парижа вона привезла гобелени й турецькі килими, пишні ліжка, меблі й картини, гарно переплетені книжки, своїх Еразма, Рабле, Аріосто і Ронсара. Тут розмовляють і живуть по-французькому, тут увечері при миготливих свічках грають музику, влаштовують товариські ігри, читають вірші, співають мадригали. На цьому мініатюрному дворі вперше по той бік Ла-Маншу спробували ставити «Маски», невеличкі класичні принагідні вистави, що їх згодом англійський театр доведе до найпишнішого розквіту. Далеко за північ там танцюють у костюмах, і під час одного з тих танців у масках – “The purpose”, «Мети» – молода королева з’являється навіть перебрана за чоловіка, в чорних вузьких шовкових штанах, а її партнер – молодий поет Шастеляр – одягнувсь як жінка, і то була мить, яка, напевне, породила б у Джона Нокса сповнений злоби жах.

А втім, на ці години веселощів з обережності не пускають пуритан, фанатиків та подібних до них буркотунів, і марно обурюється Джон Нокс цими souparis та dansaris, вечерями й танцями, і гримить з амвона собору Св. Егідія, аж борода йому метляється, наче маятник: «Князі більше звикли грати музику і сидіти на бенкетах, ніж читати і слухати святі слова Господа. Музики і лестуни, які завжди занапащають молодь, подобаються їм більше, ніж старі та мудрі чоловіки, – про кого тут може думати цей непогрішний? – які своїми святими настановами прагнуть бодай почасти присадити гордість, у якій ми всі народилися». Але те молоде і веселе коло має небагато охоти дослухатися до «спасенних настанов» kill joy, убивці радості; чотири Мері, кілька по-французькому настроєних кавалерів щасливі, що можуть в осяйному й теплому просторі дружби забути про похмурість суворої і трагічної країни, а передусім Марія Стюарт може скинути холодну маску величності й бути лише молодою веселою жінкою в колі однолітків та однодумців.

Така потреба лише природна. Але Марії Стюарт завжди небезпечно піддаватися своєму недбальству. Прикидання пригнічує її, обережність протягом довгого часу їй нестерпна, а проте саме ця чеснота – «невміння промовчати», це “je ne sais point déguiser mes sentiments”[8] (як вона колись написала) – в політичному аспекті завдала їй більших прикрощів, ніж іншим людям – найпідступніше ошуканство і найнещадніша жорстокість. Адже невимушеність, із якою поводиться королева поміж тих молодих людей, зі сміхом приймаючи їхню пошану і, можливо, мимоволі навіть вимагаючи її, породжує в тих розгнузданих недоречне панібратство, а для палкої натури воно становить навіть спокусу. Щось у цій жінці, чию красу на портретах не можна побачити повною мірою, збуджувало чуттєвість, можливо, окремі чоловіки на основі непомітних ознак ще тоді передчували, що під лагідним, люб’язним і начебто цілком упевненим поводженням цієї схожої на дівчинку жінки прихована страхітлива здатність піддаватися пристрастям, немов вулкан під милим краєвидом; можливо, вони ще задовго до того, як сама Марія Стюарт пізнала власну таємницю, відчули й винюшили чоловічим інстинктом ту нестримність, бо була в ній якась сила, що радше розпалювала в чоловіків чуттєвий потяг, ніж породжувала прагнення романтичного кохання. Можливо, Марія Стюарт, і то саме тому, що її інстинкти ще не прокинулися, легше дозволяла невеличкі довірчі жести – погладжування руки, поцілунок, вабливий погляд, – ніж досвідчена жінка, яка знає про небезпечну здатність такої невимушеності спонукати до фізичної близькості; хай там як, Марія Стюарт дозволяла молодикам навколо неї інколи забувати, що жінка в ній як королева має бути недосяжна для кожної сміливої думки. Одного разу один молодий шотландський капітан на ймення Гепберн уже дозволив собі дурнувато-зухвалу недоречність щодо неї, і тільки втеча врятувала його від найтяжчого покарання. Але Марія Стюарт надто поблажливо проминає цей прикрий інцидент, легковажно вибачає капітану, наче то був прощенний гріх, і тим самим додає духу іншому аристократові зі свого вузького кола.

Ця пригода почалась як суто романтична, але, як майже кожен епізод у шотландському краї, сформувалась у криваву баладу. Месьє Данвіль, перший поклонник Марії Стюарт на французькому королівському дворі, якось звірився своєму юному другові й компаньйонові поету Шастеляру про свої марення. А тепер месьє Данвіль, що разом з іншими дворянами супроводив Марію Стюарт у подорожі до Шотландії, має повертатися до Франції, до дружини й обов’язку, натомість трубадур Шастеляр лишається в Шотландії, немов представник чужого почуття. Аж ніяк не безпечно складати всякчас ніжні віршики, бо гра легко перетворюється в дійсність. Марія Стюарт бездумно приймає поетичне вшанування від молодого й дуже досвідченого в усіх лицарських мистецтвах гугенота, ба навіть відповідає на його вірші своїми поезіями; яка чутлива до музики, самотня серед грубого й відсталого середовища молода жінка не почуватиметься влещеною, чуючи, як її вшановують такими зачудованими строфами:

Oh Déesse immortelleEscoute donc ma voixToy qui tiens en tutelleMon pouvoir sous tes loixAfin que si ma vieSe voie en bref ravie  Ta cruautéLa confesse périePar ta seule beauté.Богине горда, гойна і сяйлива,Послухай, ти безсмертна, голос мій.Мене ти опікаєш, норовлива,Закон панує наді мною твій.Хоча усе моє життя —Лиш спалах марного чуття,Твоя жорстокість невблаганнаВ тумані тане забуття,Як сяє твоя врода бездоганна!

А надто, коли вона почувається невинною? Бо щирим коханням у відповідь на свою пристрасть Шастеляр похвалитися не міг. Він змушений сумовито признатися:

Et néansmoins la flâmeQui me brûle et enflâme  De passionN’émeut jamais ton âmeD’aucune affection.І все-таки вогонь,Що пропікає від долонь до скронь,  КоханняЗ душі твоєї не добув либоньБодай зітхання.

Мабуть, лише як поетичну пошану сприймає Марія Стюарт ті вірші серед багатьох інших придворних і догідливих лестощів, бо, й сама поетеса, знає про гіперболізацію в усьому ліричному, зі сміхом слухає такі строфи свого гарненького селадона і без ніяких інших думок терпить як вияв грайливості завелику галантність, що на цьому романтичному жіночому дворі не видається дивною. Марія Стюарт невимушено жартує і пустує з Шастеляром не менш простодушно, ніж зі своїми чотирма Мері. Невеличкими безневинними компліментами вона засвідчує особливе ставлення до нього, обирає його (адже відповідно до придворної ієрархії він навряд чи може підступити до неї) як партнера для танців, під час однієї танцювальної фігури – falking-dance – нахиляється якось надто близько до його плеча, дозволяє йому промовляти вільніше, ніж заведено у Шотландії, і то за три вулиці від амвона Джона Нокса, що пише, мовляв, “such fashions more lyke to the bordell than to the comeliness of honest women”;[9] можливо, одного разу вона навіть дозволила Шастеляру під час маскараду або гри у фанти побіжний поцілунок. Але самі по собі не сумнівні такі довірчі жести все-таки чинять поганий вплив, бо молодий поет, подібно до Торквато Тассо, вже не сприймає виразно різницю між королевою і слугою, повагою і панібратством, між галантністю і пристойністю, між поважністю і жартом і з гарячою головою йде за своїми почуттями. Отож раптом стався прикрий інцидент: якось увечері юні дівчата, які прислужували Марії Стюарт, знайшли в спальні королеви Шастеляра, що заховався за завісами. Спершу вони не припускали нічого непристойного і вважали цю молодечу дурість за жарт; дівчата жвавими і вочевидь гнівними словами вигнали зухвальця зі спальні. Та й Марія Стюарт сприймає цю нетактовність уже не з вибачливою поблажливістю, а зі щирим обуренням; цей випадок ретельно приховали від брата Марії Стюарт, і про справжнє покарання за таке страхітливе порушення звичаїв невдовзі вже не говорили. Але така поблажливість була недоречною. Або той йолоп унаслідок легковажного ставлення до своєї витівки в колі молодої королеви радше відчув заохочення повторити свій жарт, або щире й палке кохання до Марії Стюарт позбавило його всіх гальм, – хай там що, він потай їде вслід за королевою в її подорожі у Файф, тож ніхто при дворі навіть не здогадувався про його присутність, і тільки тоді, коли Марія Стюарт уже наполовину роздяглася, того безголового знову знайшли в її спальні. Злякавшись від несподіванки, ображена жінка скрикнула, пронизливий крик пролунав по всьому будинку, з сусідньої кімнати забіг її єдинокровний брат Морей, і тут уже не було змоги ані простити, ані замовчати. Марія Стюарт начебто вимагала тоді (цьому годі повірити), щоб Морей одразу заколов зухвальця кинджалом. Проте Морей, на відміну від палкої сестри, під час кожної дії завжди розважливо обраховує всі наслідки і тому достеменно знає, що вбивство молодика в спальні королеви не тільки замастить кров’ю підлогу, а й заплямує честь. У такому переступі слід звинуватити публічно, порушника слід прилюдно покарати на міському ринковому майдані, щоб довести отак перед народом і світом цілковиту невинність володарки.

Через кілька днів Шастеляра повели на ешафот. Його зухвалу сміливість судді вважали за злочин, його легковажність – за злостивість. Вони одностайно засудили його до найсуворішої кари: смерті від сокири. Марія Стюарт, навіть якби хотіла, тепер уже не мала змоги помилувати безголового; посли вже повідомили про інцидент усім монаршим дворам, у Лондоні та Парижі з цікавістю приглядалися до дій королеви. Тепер кожне слово на користь Шастеляра витлумачили б як визнання частки провини. Тож королева змушена видаватися суворішою, ніж, напевне, була настроєна особисто, і покинути товариша своїх веселих і приємних годин без надії та допомоги в його найтяжчу годину.

Шастеляр помирає, як і годиться при дворі романтичної королеви, бездоганною смертю. Він відмовляється від будь-якої священицької підтримки, тільки поезія має втішити його, а також усвідомлення, що

Mon malheur déplorableSoit sur moy immortel.Біда моя плачевнаБезсмертна стане, як я.

Сміливий трубадур, випроставшись, іде до місця страти і замість псалма або молитви проказує вголос по дорозі славетне “Épître à la Mort”[10] свого приятеля Ронсара:

Je te salue, heureuse et profitable MortDes extrêmes douleurs médicin et confort.Тебе вітаю, Смерте, радісна й корисна,Від мук тяжких розрадо добромисна!

Перед ешафотом Шастеляр ще раз підвів голову для вигуку, що більше скидався на зітхання, ніж на звинувачення: “O cruelle dame!”[11] – потім спокійно нахилився, щоб отримати вбивчий удар. Цей романтик помер у стилі балади, вірша.

Але бідолаха Шастеляр – лише один із темної зграї, він просто перший, хто загинув за Марію Стюарт, він випередив решту. З нього починається примарний танок смерті всіх, хто пішов за цю жінку на ешафот; приваблені її долею, вони і її втягнули в свою долю. Вони їдуть з усіх країн і, немов на картині Гольбейна, безвільно тягнуться за чорним кістяним барабаном, крок за кроком, рік за роком: монархи і регенти, графи і дворяни, священики і воїни, юнаки і діди – всі жертвують і пожертвували собою задля неї, що безневинно винна в їхній похмурій процесії, а потім і сама, немов спокутуючи, приєдналася зрештою до них. Доля дуже рідко наділяє одну жіночу постать такою могутньою магією смерті: Марія Стюарт, немов темний магніт, найнебезпечніше притягує всіх чоловіків навколо себе на згубний шлях. Кожного, хто опинився на її шляху, – байдуже, прихильного до неї чи ні, – чекає лихо і насильна смерть. Ненависть до Марії Стюарт нікому не дала щастя. Але ще тяжча кара спіткала тих, хто наважився любити її.

Тому цей епізод із Шастеляром тільки на перший погляд видається випадковістю, звичайним інцидентом, бо тут уперше розкривається – хоча Марія Стюарт одразу й не зрозуміла – закон її долі: їй не дозволено безкарно бути недбалою, легковажною і довірливою. Її життя від першої години налаштоване так, що вона має зображувати представницьку постать, королеву і завжди лише королеву, офіційну постать, м’яч у світовій грі, і те, що попервах видавалося ласкою: раннє коронування, її природжений статус є, власне, прокльоном. Адже завжди, коли Марія Стюарт намагається належати собі, жити тільки своїми настроями, своїм коханням, своїми справжніми схильностями, її страхітливо каратимуть за це недбальство. Шастеляр – лише перше попередження. Після дитинства без буття дитиною Марія Стюарт у невеличкі проміжки, перше ніж і вдруге, і втретє її тіло й життя продають якому-небудь чужому чоловікові за якусь корону, кілька місяців намагається бути лише юною і безтурботною, тільки дихати, жити й радіти, але суворі руки відривають її від легковажної гри. Занепокоєні інцидентом, регент, парламент і лорди наполягають тепер на новому шлюбі. Марія Стюарт повинна обрати собі чоловіка, річ зрозуміла, не такого, який подобається їй, а такого, що збільшить могутність і багатство країни. Уже давно проваджені переговори миттю прискорили, бо державних мужів опанував своєрідний страх, що ця бездумна жінка може, зрештою, якоюсь новою дурницею остаточно занапастити свою славу і значення. Знову починаються махінації на шлюбному ринку: Марію Стюарт ще раз загнали в зачароване коло політики, яке нещадно замикає її долю від першої години до останньої. І щоразу, коли Марія Стюарт намагається бодай на мить розбити те холодне коло навколо свого теплого справжнього життя, вона розбиває і чужу, і власну долю.

Розділ 6

Великий політичний шлюбний ринок

1563–1565 роки

Тієї пори дві молоді жінки мали найбільше залицяльників у світі: Єлизавета, королева англійська, і Марія, королева шотландська. Якщо хто в Європі мав право на корону і не мав дружини, він посилав тепер своїх сватів: Габсбурґ і Бурбон, Філіп II, король іспанський, і його син Дон Карлос, ерцгерцог австрійський, королі шведський і данський, діди і хлопчаки, чоловіки і юнаки; на політичному шлюбному ринку давно вже не було таких щедрих пропозицій. Адже шлюб із королевою завжди становить для володаря найзручніший спосіб збільшити свою владу. За доби абсолютизму великі спадкові володіння були розбудовані завдяки не війні, а шлюбам: об’єднана Франція, Іспанія, що охопила світ, і землі Габсбурзького дому. А тепер несподівано стали вабити вже останні коштовні коронні діаманти Європи. Єлизавета чи Марія Стюарт, Англія чи Шотландія, – той, хто здобуде одну з цих країн завдяки шлюбу, той переможе й у світовій грі, тоді настане край водночас і змаганням між країнами, і другій, релігійно-священицькій війні. Якщо внаслідок шлюбу з котроюсь володаркою Британський острів дістанеться католицькому королю, стрілочка на терезах боротьби між католицизмом і протестантством остаточно схилиться на користь Рима, ecclesia universalis, світова церква, знову стане переможна на землі. Тому ця гарячкова гонитва за нареченими означає незмірно більше, ніж родинну справу, в ній символічно відображене важливе для всього світу вирішення.

Важливе для світу, але для обох жінок, для обох королев це ще й вирішення, яке визначає життя. Адже їхні лінії долі нерозривно пов’язані між собою. Якщо одна з обох суперниць завдяки шлюбу підніметься вище, трон другої почне невпинно хитатися, якщо одна шалька терезів піднімається вгору, друга має опуститися. Марево начебто дружби між Марією Стюарт і Єлизаветою може існувати тільки так довго, поки обидві неодружені, одна просто королева Англії, а друга просто королева Шотландії, а коли рівновага зсунеться, котрась із них стане могутніша, переможе. Проте рішуче стоїть гордість проти гордості, жодна королева не хоче поступитися суперниці, – і не поступиться. Тільки боротьба на життя і смерть може покласти край цій страхітливій плутанині.

Для пишно поставленої вистави цієї боротьби між сестрами історія двох суперниць обрала найбільший формат. Обидві, і Марія Стюарт, і Єлизавета, надзвичайно і незрівнянно обдаровані. Поряд із їхніми енергійними постатями решта тогочасних монархів – по-чернечому зашкарублий іспанський король Філіп II, по-хлопчачому примхливий французький король Карл IX, незначущий ерцгерцог австрійський Фердинанд – видаються немов пісними другорядними акторами, жоден з них і близько не сягає високого духовного рівня, на якому ці надзвичайні жінки протистоять одна одній. Обидві розумні, – їхньому розуму часто стають на заваді лише жіночі примхи та пристрасті, – обидві честолюбні аж до несамовитості, вони з найперших юних літ украй добре підготовані до свого високого становища. Обидві вміють взірцево поводитись у своїй представницькій ролі, обидві засвоїли гуманістичну культуру за доби її найпишнішого розквіту. Кожна поряд із рідною мовою вільно розмовляє латиною, французькою та італійською мовами, Єлизавета, крім того, ще й грецькою, листи обох силою своєї пластичної виразності набагато перевершують листи їхніх найкращих міністрів, листи Єлизавети незмірно барвистіші та образніші, ніж листи її розумного державного секретаря Сесіла, листи Марії Стюарт більш відшліфовані й своєрідні, ніж гладенькі дипломатичні листи Мейтленда чи Морея. Розум, розуміння мистецтва і монарший спосіб життя обох королев можуть заслужити схвалення найсуворіших суддів; якщо Єлизавета породжує захват Шекспіра і Бена Джонсона, Марія Стюарт – Ронсара і Дю Белле. Але вся схожість між обома жінками обмежується лише спільним високим культурним рівнем, і тому тим гостріше постає їхня внутрішня протилежність, яку поети від самого початку відчули й зображували як суто драматичну.

Ця протилежність абсолютна тому, що навіть лінії життя просто-таки геометрично наочно відображують її. Вирішальна відмінність: Єлизаветі було важко на початку, а Марії Стюарт – наприкінці. Щастя і влада Марії Стюарт зростали легко, ясно і швидко, немов ранкова зоря на чистому небі; вона народилась як королева і ще дитиною її вдруге помазали на королеву. Але не менш круто й раптово відбувається її падіння. Доля Марії Стюарт сконцентрована в трьох або чотирьох окремих катастрофах, отже, сформована суто драматично, – саме тому її завжди обиратимуть за героїню трагедій, – натомість піднесення Єлизавети відбувається повільно й наполегливо (тому слушним для неї може бути тільки широке, суто епічне зображення). Господь нічого не дарував їй і не давав легкою рукою. Ще дитиною її проголосили бастардом, рідна сестра запроторила її до Тауеру, погрожувала смертним вироком, тож Єлизавета спершу була змушена з допомогою хитрощів і рано сформованого дипломатичного хисту виборювати саме своє життя і стерпне ставлення до себе. Марії Стюарт мала монаршу гідність від самого початку завдяки успадкуванню, а Єлизавета була змушена створити її своїм тілом і життям.

Дві такі різні лінії життя неминуче повинні розходитись у різні боки. При нагоді вони можуть перетинатись і накладатись одна на одну, але ніколи не здатні по-справжньому поєднатися. Адже основоположна відмінність – одна народилася з короною, немов із косами на голові, а друга виборювала, здобувала хитрощами, завойовувала своє становище; одна з самого початку була легітимною королевою, а друга мала сумнівний статус – яскраво проступала в кожному поруху та відтінку їхніх характерів. У Марії Стюарт легкість і невимушеність, із якими дісталося їй усе, – зарано! – формують незвичайну легковажність і самовпевненість, наділяють її відважною сміливістю, що становить і її велич, і згубу. Господь дав їй корону, ніхто не може відібрати її в неї. Вона має правити, а решта – коритися, і, навіть якщо увесь світ сумнівається в її праві, вона палко відчуває панування в своїй крові. Марія Стюарт легко й не вимагаючи доказів проймається натхненням, швидко й запально, немов хапаючись за руків’я меча, ухвалює постанови, і, немов безстрашна вершниця, що, смикнувши за вузду, одним стрибком, одним махом долає бар’єри та перешкоди, думає, ніби зможе взяти гору над усіма політичними труднощами і небезпеками самою крилатою хоробрістю. Якщо для Єлизавети владарювання означає гру в шахи, розв’язування головоломок, постійну інтенсивну напругу, для Марії Стюарт – це лише гостра насолода, піднесена радість існування, лицарський турнір. Вона має, як одного разу сказав про неї папа, «серце чоловіка й тіло жінки», і саме внаслідок цієї легковажної сміливості, егоїстичної суверенної зарозумілості, що роблять її постать такою придатною для вірша, балади, трагедії, її спіткала передчасна загибель.

Адже Єлизавета, наскрізь реалістична натура, майже геніальний знавець дійсності, здобуває перемогу, власне, завдяки тільки розумному використанню бездумності й дурниць своєї лицарської суперниці. Ясними і гострими пташиними очима – гляньте на портрет Єлизавети – вона з недовірою дивиться на світ, небезпек якого навчилася боятись надто рано. Ще дитиною вона мала нагоду спостерігати, як швидко колесо фортуни котиться вниз і вгору і що лише один крок відокремлює королівський трон від ешафота і знову-таки лише один крок веде від Тауеру, цього передпокою смерті, до Вестмінстерського палацу. Тому Єлизавета завжди відчуватиме владу як щось плинне, а все певне – немов під загрозою; обережно і перелякано тримає Єлизавета корону і скіпетр, неначе вони зі скла й можуть будь-якої миті випорснути з рук; власне, все її життя минає в турботі та нерішучості. Всі портрети переконливо доповнюють збережені описи її характеру: на жодному портреті вона не дивиться ясно, вільно й гордо, як справжня повелителька, її нервове обличчя завжди наполохано й неспокійно напружене, ніби вона дослухається до чогось, ніби чекає на щось, на її вустах ніколи не сяє впевнена усмішка. Боязливо й водночас марнославно підносить Єлизавета свій блідий лик над помпезною пишнотою надміру лискучої від діамантів сукні, вона немов мерзне під тією заважкою розкішшю. І ми відчуваємо: тільки-но вона лишається сама, тільки-но з її кістлявих плечей спадає врочисте вбрання, тільки-но зникають рум’яна з худеньких щік, із неї заразом спадає і величність, лишається тільки жалюгідна, розгублена, рано постаріла жінка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своїй скруті і ще меншою мірою тямить панувати над світом. Така боязкість, властива королеві, не може справляти дуже героїчного впливу, і ці вічні зволікання й вагання, нездатність вирішити, звичайно, не мають у собі нічого величного, але державницька велич Єлизавети перебуває не на романтичному рівні, а на іншому. Її сила розкривається не у відважних планах і постановах, а в упертій і тривалій праці примноження й забезпечення, заощадження і збирання, власне, в міщанських і господарських чеснотах: якраз її вади, її боязливість і обережність стали продуктивними в державницькому розумінні. Якщо Марія Стюарт любить тільки себе, Єлизавета любить свою країну, як реалістка, вона сприймає своє владарювання з чуттям обов’язку як професію, натомість Марія Стюарт, цей романтик, сприймає своє королювання як покликання, яке ні до чого не зобов’язує. Кожна з обох жінок сильна і кожна слабка у якомусь іншому аспекті. Якщо героїчно-безглузда відвага довела Марію Стюарт до згуби, зволікання й вагання Єлизавети зрештою забезпечили їй перемогу. Адже в політиці повільна впертість завжди бере гору над нестримною силою, ретельно вироблений план – над імпровізованим поривом, реалізм – над романтизмом.

Але в цій боротьбі між сестрами протилежність має ще глибший характер. Єлизавета і Марія Стюарт – полярні типи не тільки як королеви, а і як жінки, немов природі раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвітньо-історичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшої подробиці.

Марія Стюарт – повноцінна жінка, жінка від першої до останньої риси, і якраз найважливіші постанови її життя походять із цього найнижчого джерела її статі. Але це не означає, ніби нею постійно керували пристрасті, ніби над її натурою панували лише інстинкти, бо перше, що впадає у вічі в Марії Стюарт, коли придивлятися до її характеру, – її довга жіноча стриманість. Довелося чекати не один рік, перше ніж у ній узагалі прокинулося чуттєве життя. Ми довго бачимо (і портрети підтверджують це) приязну, лагідну, милу, недбалу жінку з легенькою млістю в очах, майже дитячу усмішку на вустах, нерішучий, пасивний характер, жінку, схожу на дівчинку. Марія Стюарт напрочуд чутлива (як і кожна справді жіноча натура), її настрій украй мінливий, вона з найменшого приводу може почервоніти, збліднути, швидко і легко течуть її сльози. Але ці квапливі, поверхневі хвилі її крові довгі роки не зворушують глибин її єства, саме тому, що Марія Стюарт – цілком звичайна, справжня, реальна жінка, вона розкриває свою властиву, справжню силу тільки в пристрасті, – загалом лише раз у житті. Але тоді ми відчуваємо, яка на диво сильна жінка в ній, якою великою мірою вона піддається поривам та інстинктам, як безвольно вона прикута до своєї статі. Адже тієї величної миті екстазу раптом зникають, немов відкинуті, вищі, культурні сили, що були притаманні цій доти холодній і стриманій жінці, прориваються всі греблі доброї вихованості, звичаїв та гідності, і, поставлена перед вибором між честю і пристрастю, Марія Стюарт як справжня жінка віддає перевагу не королівській владі, а жіночій натурі. З неї одразу спадає королівська мантія, вона почувається лише голою та гарячою, як і ті незліченні, які прагнуть брати і давати кохання, і ніщо не надає постаті Марії Стюарт такої величності, як те, що задля єдиної прожитої повною мірою миті існування вона просто-таки зневажливо відкидає державу, владу і гідність.