Нетерпіння серця

Він швидко провів долонею по сплутаному, вогкому від поту волоссю.

– Звісно, я консультувався з багатьма лікарями… не пройшов повз жодну знаменитість… усіх запрошував. Вони приїжджали, давали поради, говорили латиною і влаштовували консиліуми; один пробував одне, інший – інше; потім вони оголошували, що сподіваються і вірять, і їхали геть, отримавши свій гонорар, а все залишалося, як і було. Тобто їй ставало трохи краще, правду кажучи, значно краще. Раніше вона могла лише лежати, і все тіло було паралізованим… Тепер хоча б руки й верхня частина тулуба цілком нормальні, вона може сама пересуватися на милицях… їй стало трохи краще, ні – треба бути справедливим – значно краще. Але ніхто з них не вилікував її зовсім. Всі знизували плечима і повторювали: терпіння, терпіння, терпіння… Лише один не відступився від неї, лише один – доктор Кондор… не знаю, чи ви чули коли-небудь про нього? Адже ви з Відня?

Я зізнався, що ніколи не чув цього імені.

– Ну, звісно, звідки вам його знати – ви ж здорова людина, а він не з тих, хто любить галасувати про себе… Він не професор, навіть не доцент… і не думаю, щоб він мав широку практику… точніше кажучи, він її не шукає. Але це дивовижна, надзвичайна, особлива людина… не знаю, чи зможу я вам правильно пояснити. Його цікавлять не звичні випадки, з якими справиться кожен костоправ… Його цікавлять лише важкі випадки, лише такі, перед якими інші лікарі опиняються в глухому куті. Я людина невчена і, звісно, не можу стверджувати, що доктор Кондор кращий за інших лікарів, але в одному я твердо впевнений: як людина – він найкращий. Я познайомився з ним уже давно, коли хворіла дружина, і бачив, як він боровся за її життя… Він був єдиним, хто до останньої миті не хотів відступати, і ще тоді я відчув: ця людина живе і помирає з кожним хворим. У нього – не знаю, чи вірно кажу, – прямо якась жага – виявитися сильнішим за хворобу… він – не те, що інші, котрі прагнуть отримати більше грошей, професорське звання і чин радника двору… він ніколи не думає про себе, а завжди лише про інших, про тих, хто страждає… О, це чудова людина!

Старий хвилювався, його очі, нещодавно втомлені, яскраво заблищали.

– Чудова людина, кажу я вам, він ніколи не покине напризволяще; в кожному випадку він вважає себе зобов’язаним вилікувати хворого… я не вмію це висловити як треба… але він ніби почувається винним, якщо йому не вдається допомогти… він вважає себе винним… і тому… ви мені не повірите, але клянуся, це правда, – одного разу йому не вдалося те, що він задумав… він обіцяв одній жінці, що втрачала зір, вилікувати її… і коли вона все-таки осліпла, він одружився з нею… Ви лише уявіть собі: молодий чоловік одружився зі сліпою жінкою, на сім років старшою за нього… ні краси, ні грошей, до того ж іще й істеричка… Вона каменем висить у нього на шиї та навіть не відчуває до нього жодної вдячності… Це показує, що він за людина, чи не так? Тепер ви розумієте, наскільки я щасливий, що зустрівся з ним… з людиною, котра піклується про мою дитину так само, як і я. Я і в заповіт його вніс… Якщо хтось і здатен їй допомогти, то тільки він. Дай-то Боже! Дай-то Боже!

Якийсь час старий сидить, склавши долоні, ніби при молитві. Потім різким рухом підсуває свій стілець ближче до мене.

– А тепер послухайте, пане лейтенанте. Я хочу вас про дещо попросити. Я вже казав вам, яка співчутлива людина цей доктор Кондор… Але, бачите… саме тому, що він хороша людина, я й непокоюся. Розумієте, я боюся… боюся, що він, жаліючи мене, не говорить правди, не говорить усієї правди. Він постійно запевняє мене, що дівчинці неодмінно стане краще, що вона зовсім одужає… але щоразу, коли я запитую його прямо, коли ж нарешті це станеться і скільки нам ще треба чекати, він ухиляється від відповіді, повторюючи знову і знову: «Терпіння, лише терпіння!» Але я повинен бути впевненим… адже я стара, хвора людина, і мені треба знати, чи доживу я… чи побачу її здоровою, зовсім здоровою… Ні, повірте, пане лейтенанте, я більше не можу так жити… я повинен чітко знати, чи одужає вона і коли… мені треба знати, бо я не можу довше терпіти цю невизначеність…

Не в змозі опанувати хвилювання, Кекешфальва встав і стрімко підійшов до вікна. Я знав цю його звичку. Щоразу, коли на очі йому наверталися сльози, він рвучко відвертався, ховаючи обличчя. Старий теж не хотів, щоб його жаліли, – він був схожий на свою дочку! Правою рукою він незграбно намацав задню кишеню сумного чорного сурдута, зібгав і витягнув хустку; марно він намагався зробити вигляд, ніби витирає піт з чола, – я надто ясно бачив його почервонілі повіки. Він пройшовся кімнатою. Раз, удруге; щось скрипіло і стугоніло, і я не знав, що це; чи то прогнилі дошки підлоги під його ногами, чи то він сам, старий, дряхлий чоловік. Нарешті, ніби зібравшись зануритися у воду, він глибоко видихнув:

– Пробачте… я не хотів про це говорити… про що це я? А, так… завтра знову приїжджає з Відня доктор Кондор, він попередив по телефону… він відвідує нас регулярно, раз на кожні два-три тижні… Якби це залежало від мене, я б узагалі не відпускав його звідси… він міг би жити тут, у нас, я платив би йому стільки, скільки він зажадав би. Але він каже, що треба дивитися хвору через певний проміжок часу… ага… Що ж я хотів сказати? Ага, згадав… так ось, завтра він приїжджає і в другій половині дня оглядатиме Едіт; зазвичай він залишається у нас на вечерю, а вночі швидким повертається у Відень. І ось я подумав: якби хтось просто так, між іншим, запитав його… хтось цілком сторонній, кого він не знає… запитав би його просто так… при нагоді, як запитують про справи у знайомих… Запитав би, як, власне, там справи з її хворобою, і чи вважає він, що дівчина взагалі колись одужає… і чи буде вона зовсім здоровою… ви розумієте? Зовсім здоровою… і скільки, на його думку, це ще триватиме… У мене таке передчуття, що вам він не збреше… Адже вас йому не треба жаліти, вам він зможе спокійно сказати правду… від мене він змушений її приховувати – зрештою, я батько, до того ж, стара, хвора людина, і він знає, що все це шматує мені серце… Але, звісно, ви мусите почати цю розмову випадково, ненароком… так, як зазвичай запитують у лікаря про здоров’я незнайомця… Ви не відмовите?… Ви зробите це для мене?

Хіба міг я відмовити? Переді мною сидів старий і зі сльозами на очах чекав на моє «так», ніби трубного гласу Судного дня. Певно, що я йому це пообіцяв. Він одразу ж радісно простяг до мене обидві руки:

– Я знав! Я знав це ще того разу, коли ви прийшли до нас знову і були такі добрі до дівчинки опісля… ну, ви пам’ятаєте… ще тоді я одразу побачив: ось людина, яка мене зрозуміє… він, і тільки він, запитає у лікаря… І… я обіцяю вам, я вам клянуся, жодна душа про це не дізнається, ні тепер, ні пізніше, ніхто – ні Едіт, ні Кондор, ні Ілона… тільки я буду знати, яку послугу, яку неоціненну послугу ви мені зробили…

– Та що ви, пане фон Кекешфальва… адже це така дрібниця…

– Ні, це не дрібниця… ви мені робите дуже велику… величезну послугу… величезну! І якщо… – Він трохи нагнувся, і його голос, ніби боязко ховаючись, зазвучав тихіше: – Якщо я, зі свого боку, чимось… чимось зможу вам допомогти… може, ви…

Мабуть, я зробив якийсь зляканий рух (невже він хотів одразу ж зі мною розплатитися?!), бо він поспіхом додав, трохи заїкаючись, що з ним траплялося завжди від великого хвилювання:

– Ні-ні, зрозумійте мене правильно… я зовсім не думаю… я не маю на увазі нічого матеріального… я хотів лише сказати, що… я хотів лише… У мене хороші зв’язки… Я знаю багатьох людей у міністерствах, і у військовому міністерстві також… а в наш час ніколи не завадить мати людину, на яку можна покластися… звісно, лише це я і мав на увазі… Кожному може випасти така мить… ось… лише це я й хотів вам сказати.

Боязливе збентеження, з яким Кекешфальва запропонував мені свою допомогу, змусило мене присоромитися. За весь цей час він жодного разу не глянув на мене, а говорив кудись униз, ніби звертаючись до власних рук. Лише тепер він тривожно підвів очі, намацав зняті окуляри й насунув їх на ніс тремтячими пальцями.

– Може, – пробурмотів він, – нам тепер краще піти до будинку, бо… а то Едіт зверне увагу, що нас так довго немає. На жаль, з нею доводиться бути надзвичайно обережним: відтоді, як вона захворіла, у неї якась загострена чутливість: сидячи у своїй кімнаті, вона знає все, що робиться в домі… про все здогадується раніше, ніж устигаєш відкрити рота… І якщо вона, чого доброго… ось чому нам із вами краще повернутися, допоки в неї не виникло підозри…

Ми пішли в будинок. У вітальні нас уже чекала Едіт у своєму візку. Коли ми зайшли, вона підняла свої сірі проникливі очі, ніби бажаючи прочитати на наших обличчях те, про що ми говорили. І оскільки ми не виказали себе навіть натяком, вона весь вечір залишалася мовчазною та замкнутою.

Прохання Кекешфальви – по можливості невимушено розпитати незнайомого мені лікаря, які шанси паралізованої дівчини на одужання – я назвав «дрібницею»; дійсно, ця справа, якщо подивитися на неї збоку, не вимагала великих зусиль. Але я навіть не можу пояснити, як багато значило це непередбачуване доручення для мене самого. Адже ніщо так не підсилює почуття власної гідності в молодої людини, ніщо так не сприяє формуванню його характеру, як несподівано поставлена перед ним задача, здійснення якої залежить цілком і повністю від його власної ініціативи та його власних сил. Звісно, відповідальність випадала на мою долю і раніше, але завжди лише службова, військова, котра неодмінно зводилася до дій, які я як офіцер повинен був вчинити, підкорюючись наказу начальника і не виходячи за межі ясно окресленого кола обов’язків, – наприклад, прийняти командування ескадроном, забезпечити доставку вантажу, закупити коней, вирішити суперечку між нижчими чинами. Всі ці накази і їх виконання були встановлені статутом, всі вони передбачалися інструкціями – писаними і друкованими; в сумнівних випадках варто було звернутися за порадою до старшого та досвідченішого товариша, щоб перекласти на чужі плечі ношу відповідальності. Але Кекешфальва звернувся з проханням не до офіцера, а до мого внутрішнього «я», чиї здібності та можливості, досі не пізнані ним самим, ще треба було виявити. І коли ця чужа людина, потребуючи допомоги, з усіх своїх друзів і знайомих обрала саме мене, його довіра завдала мені більшої радості, ніж усі колишні похвали начальства та товаришів.

Щоправда, радість прийшла разом із певною збентеженістю, бо вона вперше показала мені, яким нечутливим і пасивним до цього часу було моє співчуття. Як я міг, буваючи в цьому домі, не поставити найпростішого запитання, що виникає саме по собі: чи надовго бідолашна залишиться паралізованою? Чи здатне лікарське мистецтво знайти спосіб проти цієї недуги? Яка ганьба! Жодного разу я не запитав про це ні Ілону, ні батька, ні нашого полкового лікаря. Я сприймав хворобу Едіт як факт, що здійснився, як щось непоправне; тривога, котра вже багато років мучила батька, заскочила мене раптово, ніби куля. А що, коли цей лікар дійсно зможе позбавити дівчину від страждань? Якби бідні, скуті нерухомістю ноги знову могли вільно й легко крокувати, якби це ображене Богом створіння знову змогло вихором носитися сходами – вгору, вниз! – гнане власним сміхом, із захватом та піднесенням! Я ніби сп’янів від цієї думки, уявивши собі, як ми удвох, утрьох будемо скакати верхи полями, як вона, замість того, щоб сидіти в очікуванні у своїй темниці, зможе зустріти мене біля воріт і піти зі мною на прогулянку. З нетерпінням я рахував тепер години, щоб швидше розпитати про все незнайомого лікаря, може, навіть із більшим нетерпінням, ніж сам Кекешфальва; ще жодного разу в житті жодне завдання не уявлялося мені таким важливим.

Наступного дня, швидко звільнившись від справ, я раніше, ніж зазвичай, з’явився в маєтку. Проте цього разу мене зустріла лише Ілона. Приїхав лікар із Відня, пояснила вона, зараз він у Едіт і, напевне, оглядає її сьогодні особливо пильно. Він там уже дві з половиною години, і, треба думати, Едіт буде надто втомлена, щоб вийти до нас. Сьогодні мені доведеться вдовольнитися лише її товариством. «Звичайно, якщо ви не маєте кращих варіантів», – додала вона.

З цього зауваження я із задоволенням зробив висновок (завжди втішно, коли таємниця довірена лише тобі одному), що Кекешфальва не втаємничив її у нашу розмову. Проте я й виду не подав. Щоб чимось зайнятися, ми сіли грати в шахи; минуло чимало часу, перш ніж, жваво розмовляючи, увійшли Кекешфальва та доктор Кондор. Мені довелося опанувати себе, щоб не виказати певної розгубленості, бо перше почуття, котре мене охопило, коли я підвівся назустріч доктору Кондору, було абсолютне розчарування. Дійсно, коли нам розповідають багато цікавого про незнайому людину, наша уява заздалегідь вимальовує його образ, щедро витрачаючи на це свої найдорогоцінніші, найромантичніші спогади. Щоб уявити собі геніального лікаря, яким змалював мені Кекешфальва доктора Кондора, я вдався до тої схеми, використовуючи яку посередній режисер і театральний гример виводять на поміст тип лікаря: одухотворене обличчя, гострі, проникливі очі, поважна постава, блискуче красномовство. Ми знову і знову неминуче робимо цю помилку, вважаючи, що природа наділяє своїх обранців непересічною зовнішністю. Ось чому я просто сторопів, коли раптово опинився перед низьким огрядним чоловіком, лисим та короткозорим; пом’ятий сірий костюм, запорошений тютюновим попелом, погано зав’язана краватка, а замість гострого погляду, котрий миттєво ставить діагноз, я зустрів тьмяні очі, які сонно дивилися крізь пенсне в дешевій металевій оправі. Ще перш ніж Кекешфальва відрекомендував мене, Кондор простяг мені маленьку вологу руку і, одразу ж відвернувшись, узяв сигарету з низького столика. Потім утомлено потягся.

Примечания