Нетерпiння серця
Стефан Цвейг
Стефан Цвейг (1881–1942) – найпопулярнiший австрiйський письменник, автор новел, романiв i белетристичних бiографiй. Їх екранiзували генii кiно, на них виросли поколiння читачiв. Секрет його творiв простий: Цвейг вiдкривае таемницi людського серця, блискуче передае найтоншi порухи душi, розповiдае про незвичайно сильнi почуття, що штовхають героiв на подвиги i злочини, про божевiльнi пристрастi, гордiсть i здатнiсть до самопожертви… Драматичнi долi героiв, любов i ненависть на межi життя й смертi, глибокi душевнi депресii майстерно описанi автором, що й сьогоднi робить його твори актуальними.
Є митi у життi, що iх по праву можна назвати доленосними, коли якась дiя, навiть мимохiть мовлене слово можуть круто змiнити долю людини. Саме про це роман Стефана Цвейга «Нетерпiння серця» – про загострене почуття самотностi, обдурену довiру, про нетерпiння серця, що не дочекалося щасливого повороту долi. Це iсторiя про кохання паралiзованоi Едiт, дочки магната з провiнцiйного угорського мiстечка, до молодого лейтенанта, який спочатку, жалiючи дiвчину, зi спiвчуття вдае, що вiдповiдае на ii кохання, а потiм тiкае. Авторовi вдалося показати, наскiльки беззахисне людське серце, на якi вiдчайдушнi вчинки штовхае воно людину.
Стефан Цвейг
Нетерпiння серця
«Хто мае, тому дасться» – цi слова з Книги Мудростi може з упевненiстю пiдтвердити кожен письменник: «Хто багато розповiв, тому розкажуть». Немае нiчого помилковiшого, нiж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадуе, безкiнечно вигадуе з невичерпного запасу подiй та iсторiй. Насправдi ж, замiсть того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити образам та подiям знайти себе, вони ж бо, за умови, що вiн не втратив здатностi бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповiдача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповiдае про свою.
Також i цi подii менi розповiли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсiм неочiкуваний спосiб.
Минулого разу у Вiднi я, втомлений вiд рiзноманiтних справ, ввечерi зайшов у ресторан у передмiстi; як я думав, вiн уже давно вийшов iз моди i там мало вiдвiдувачiв. Але щойно я туди увiйшов, одразу досадливо усвiдомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усiма ознаками щироi радостi, котру я подiляв зовсiм не так бурхливо, пiдвiвся мiй знайомий i запросив за свiй стiл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловiк був нестерпним чи неприемним сам по собi, але вiн належав до того сорту настирливо товариських натур, якi так само, як дiти – поштовi марки, – колекцiонують знайомства i тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своеi колекцii. Для цього добродушного дивака – за сумiсництвом путнього та розумного архiварiуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося iм’я, що час вiд часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мiй хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мiй друг А. сказав менi… а мiй друг Б. вважае», – i так неухильно до кiнця алфавiту. Вiн завжди аплодував на прем’ерах своiх друзiв, телефонував з привiтаннями наступного ранку артисткам, не забував про днi народження, замовчував неприемнi газетнi замiтки, а хвалебнi – надсилав зi щирою увагою. Отже, не неприемна людина, адже вiн вiд усього серця старався i був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцiю знайомств новим об’ектом.
Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим iронiчним словом зазвичай називають у Вiднi цей рiзновид добродушних паразитiв серед пiстрявоi групи снобiв) – марна справа, бо кожен iх знае, i знае, що без грубощiв захиститися вiд iхньоi зворушливоi, проте нав’язливоi уваги неможливо. Отож, змирившись, я пiдсiв до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увiйшов пан: високого зросту, вiн звертав на себе увагу своiм молодявим рум’яним обличчям та елегантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього вiйськового. Мiй сусiд одразу ж iз властивою йому запопадливiстю пiдскочив для привiтання, хоча той пан вiдповiв на його завзяття радше байдужо, нiж ввiчливо. Ще не встиг новий гiсть зробити замовлення офiцiанту, що пiдбiг до нього, як мiй друг-ятамбув вже пiдсунувся до мене i тихо зашепотiв:
– Знаете, хто це?
Оскiльки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навiть не дуже цiкавий, екземпляр своеi колекцii, i злякавшись надто довгих пояснень, я без зацiкавлення коротко вiдповiв «нi» i повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужiсть лише сильнiше схвилювала збирача iмен, i завбачливо прикривши рот рукою, вiн тихо, з придихом сказав:
– Та це ж Гофмiллер з головного iнтендантства – ви ж знаете – котрий на вiйнi отримав орден Марii Терезii…
Оскiльки цей факт не вразив мене так, як очiкувалося, вiн почав iз захватом патрiотичноi хрестоматii викладати менi, чого досяг цей ротмiстр Гофмiллер, спочатку в кавалерii, потiм пiд час розвiдувального польоту над П’яве, коли вiн один збив три лiтаки, нарештi в однiй кулеметнiй ротi, у складi якоi вiн три днi утримував дiлянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрi я тут пропущу) i раз по раз висловлюючи свiй безмежний подив вiд того, що я нiколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрiйською вiйськовою винагородою.
Мимоволi я пiддався спокусi глянути на його стiл, щоб iз вiдстанi двох метрiв подивитися на героя, вiдмiченого печаткою iсторii. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який нiби говорив: «Цей фрукт уже щось наплiв про мене? Нiчого на мене витрiщатися!» І одразу ж iз явною неприязню той пан рвучко пiдсунув крiсло i повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я вiдвiв погляд i з того моменту уникав зачепити бодай краечок його столу зацiкавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моiм завзятим базiкою i при виходi ще встиг помiтити, як вiн одразу пересiв до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як менi про нього, доповiсти йому про мене.
Ось i все. Лише один погляд. Я б точно забув про цю коротку зустрiч, але випадок розпорядився, щоб наступного ж дня в маленькому товариствi я знову зiткнувся з цим неприступним паном, який, до речi, в вечiрньому смокiнгу мав ще привабливiший та елегантнiший вигляд, нiж учора в шерстяному костюмi спортивного крою. Ми обидва намагалися приховати легку посмiшку, ту зловiсну посмiшку мiж двома людьми, котрi мають таемницю та оберiгають ii вiд iнших. Ми впiзнали одне одного i, мабуть, однаково дратувалися i пiдсмiювалися над учорашнiм безталанним звiдником. Спочатку ми уникали розмовляти один з одним, що зрештою стало неможливим через жваву дискусiю, що точилася довкола.
Причину тiеi дискусii легко вгадати, якщо я скажу, що вона вiдбулася в 1938 роцi. Майбутнi лiтописцi нашоi епохи одного разу встановлять, що в 1938 роцi майже кожна розмова в кожнiй краiнi нашоi розгубленоi Європи повнилася здогадками: бути чи не бути новiй свiтовiй вiйнi. Ця тема неминуче полонила кожну зустрiч. Інколи виникало враження, що не люди намагалися звiльнитися вiд страху, висловлюючи своi здогадки та надii, а сама атмосфера, розбурхана, насичена прихованою напругою, шукала виходу в словах.
Розмову почав господар дому – адвокат за професiею та норовливець за характером. Загальновiдомими аргументами вiн доводив загальноприйняту дурницю про те, що молоде поколiння добре знае вiйну i не вплутаеться так легковажно в нову: вже пiд час мобiлiзацii гвинтiвки стрiлятимуть у протилежний бiк, бо старi фронтовики, як вiн, не забули, що на них очiкуе. Ця хвалькувата легковажнiсть, iз якою вiн вiдкидав можливiсть вiйни так само недбало, як струшував порухом вказiвного пальця попiл iз сигарети, мене розiзлила, адже у цей час десятки та сотнi тисяч фабрик виробляли вибухiвку й отруйнi гази. Не варто завжди вiрити в те, у що хочеться, навiдрiз вiдповiв я. Вiйськове управлiння та органiзацii, що керують военним апаратом, теж не сплять, i поки ми тут тiшилися утопiями, вони сповна використали мирний час, щоб заздалегiдь органiзувати й отримати, так би мовити, готовi до бою маси. Саме зараз, у мирний час, коли всенародне плазування завдяки удосконаленню пропаганди зросло до неймовiрних розмiрiв – треба дивитися фактам у вiчi – у ту мить, коли по радiо пролунае оголошення мобiлiзацii, нiде не буде супротиву. Людина – це порошинка, сьогоднi ii волю взагалi не беруть до уваги.
Звичайно, всi були проти мене, адже, як показуе практика, людина потребуе самозаспокоення, а усвiдомленоi небезпеки намагаеться позбавитися найчастiше тим, що визнае ii незначною та незначущою. Мое ж застереження вiд дешевого оптимiзму було недоречним хоча б тому, що в сусiднiй кiмнатi вже чекав розкiшний званий обiд.
Несподiвано моiм секундантом виступив кавалер ордену Марii Терезii, той самий, в якому мiй хибний iнстинкт припускав супротивника.
– Так, безглуздо, – гарячкувато вiдказав вiн, – у наш час зважати на бажання чи небажання людського матерiалу, оскiльки в наступнiй вiйнi основна робота виконуватиметься машинами, а людей розжалують до такого собi складника цих машин. Уже в попереднiй вiйнi я зустрiчав на полi бою небагатьох, хто мав чiтку позицiю: схвалював або заперечував вiйну. Бiльшiсть людей, як вiтер – хмару пилу, пiдхопило та закрутило у великий вихор, трясучи iх, немов горох у мiшку. Одним словом, людей, що втiкали на вiйну, було навiть бiльше, нiж тих, хто тiкав вiд вiйни.
Я здивовано слухав, зацiкавлений передусiм тiею гарячковiстю, з якою вiн говорив.
– Не вводьмо себе в оману. Якщо сьогоднi почнуться вербування на якусь екзотичну вiйну в будь-якiй краiнi, в Полiнезii чи в якому закутку Африки, – сотнi i тисячi кинуться туди, навiть не розумiючи, чому саме це роблять; можливо, через бажання втекти вiд себе або вiд безрадiсних життевих обставин. Вiрогiднiсть супротиву вiйнi, на мою думку, не бiльша нуля. А одноосiбний супротив системi завжди вимагае значно бiльшоi мужностi, нiж коли просто пливеш за течiею, а саме – особистоi мужностi, котра вимирае в наш час органiзацii та механiзацii. На вiйнi я стикався майже виключно з масовою мужнiстю, мужнiстю в строю. Та якщо ii розглянути пiд лупою, то проявляються дуже дивнi компоненти: багато марнославства, багато легковажностi чи навiть нудьги, але передусiм – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осмiяним, страх дiяти самостiйно i – передусiм – страх стати в опозицiю до загального запалу; бiльшiсть iз тих, кого на полi бою вважали наймужнiшими, особисто я (пiзнiше i в цивiльному життi) знав як сумнiвних героiв. Будь ласка, зрозумiйте, – сказав вiн, ввiчливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – iз себе я в жодному разi не роблю винятку.
Менi сподобалася манера, з якою вiн говорив, i я хотiв пiдiйти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, i, оскiльки нас посадили далеко один вiд одного, ми бiльше не мали змоги поговорити. Лише коли всi почали розходитися, ми зiткнулися в гардеробi.
– Думаю, – усмiхнувся вiн, – наш спiльний покровитель заочно нас уже познайомив.
Я усмiхнувся у вiдповiдь:
– І доволi добре.
– Напевне, змалював мене таким собi Ахiллесом, а моiм орденом хизувався, немов своiм?
– Приблизно так i було.
– Так, вiн неабияк пишаеться ним. Так само, як i вашими книжками.
– Дивний чолов’яга! Але е й гiршi. До речi, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.
Ми вийшли. Вiн одразу ж заговорив до мене:
– Повiрте, коли я говорю, що всi цi роки нiщо не завдавало менi бiльшого клопоту, нiж цей, як на мене, надто примiтний орден Марii Терезii, то це не просто гучнi слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кiнця, – що коли я його отримав там, на фронтi, то мене пройняло до мозку кiсток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищi ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожнiй вiйнi дiставався, можливо, лише дюжинi людей… Тобто це дiйсно немов зiрку з неба дiстати. Так, для хлопця двадцяти восьми рокiв це означае чимало. Ти стоiш перед строем, а всi дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, i кайзер, його недосяжна величнiсть, вiтае i тисне тобi руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цiннiсть лише в нашому мiлiтаристському свiтi, а коли вiйна закiнчилася, менi здалося смiшним пройти крiзь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дiйсно був хоробрим (iмовiрно, не хоробрiшим, нiж десятки тисяч iнших) i мав щастя бути помiченим i – можливо, це найдивнiше – повернутися живим. Уже рiк потому, коли люди скрiзь почали витрiщатися на маленький шматок металу i ковзати по менi побожними поглядами, менi остогидло викроковувати живим пам’ятником, i роздратування вiд цiеi постiйноi уваги було однiею з вирiшальних причин, чому пiсля вiйни я так швидко звiльнився з армii.
Вiн пришвидшив ходу.
– Я сказав: «однiею з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумiлiшою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнiвався у моему правi на цю нагороду i, у всякому разi, – у власному героiзмi. Я ж бо знав краще за стороннiх спостерiгачiв, що за цим орденом ховаеться хтось, хто менш за все був схожим на героя, навiть був, безсумнiвно, антигероем – один iз тих, хто стрiмголов кинувся на вiйну, щоб урятуватися вiд розпачливоi ситуацii. Радше, дезертири, що втекли вiд вiдповiдальностi, нiж героi патрiотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а менi життя з нiмбом та блиском видаеться неприродним та нестерпним, i я, чесно, вiдчув полегшення, коли бiльше не мусив демонструвати на мундирi свою героiчну бiографiю. Але мене ще й досi дратуе, коли хтось вiдкопуе мою колишню славу; тому зiзнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий пiдiйти до вашого столу i накинутися на цього базiкала, мовляв, нехай вихваляеться кимось iншим, а не мною. Весь вечiр мене дратував ваш шанобливий погляд, i найбiльше менi хотiлося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати цi брехнi, вислухати, якою кривою дорiжкою я дiйшов до мого геройства – це доволi дивна iсторiя, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужнiсть – нiщо iнше, як слабкiсть навиворiт. До речi, я i зараз, як на сповiдi, можу вам ii розповiсти. Те, що сталося з людиною чверть столiття тому, вже стосуеться не ii, а нiби когось iншого. Ви маете час? І чи не буде вам нудно?
Звiсно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустiлими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нiчого не змiнив у його розповiдi, можливо, сказав «улани» замiсть «гусари», трохи посунув на картi гарнiзони, щоб iх не впiзнали, i завбачливо прибрав усi справжнi iмена. Але нiде я не навигадував чогось суттевого i тепер розповiдатиму вже не я, а оповiдач.
«Є два типи спiвчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, е лише нетерпiнням серця, бажанням якнайшвидше звiльнитися вiд неприемного хвилювання через чуже нещастя, те спiвчуття, котре зовсiм не спiвчуття, а лише iнстинктивний опiр власноi душi чужому стражданню. Друге – едино справжне – не сентиментальне, воно вимагае вчинкiв, воно знае, чого хоче, i сповнене рiшучостi терпляче вистояти до самого кiнця i зробити все, на що стане сил, i навiть бiльше».
Все почалося з неоковирностi, з цiлком невинноi дурницi, з gaffe,[1 - Нетактовнiсть (фр.).] як кажуть французи. Пiсля цього я спробував залагодити мою дурiсть, але коли хочеш поспiхом полагодити шестерню, то, як правило, псуеш весь механiзм. Навiть сьогоднi, багато рокiв по тому, я не можу зрозумiти, де закiнчилася моя невдача i почалася моя провина. Гадаю, я нiколи цього так i не дiзнаюся.
Тодi менi було двадцять п’ять, i я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я вiдчував схильнiсть чи внутрiшне покликання до вiйськовоi служби. Але коли в старiй австрiйськiй родинi службовцiв двое дiвчат та четверо завжди голодних хлопцiв сидять за вбого накритим столом, то iх не запитують про схильностi, а швиденько вкидають до горнила професii, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульрiха, котрий вiд тяжкого навчання пошкодив зiр ще в народнiй школi, влаштували в духовну семiнарiю, мене, за мiцну статуру, вiдправили в вiйськову школу; вiдтодi нитка життя розмотуеться автоматично, самому для цього робити нiчого не потрiбно. Держава потурбуеться про все. За кiлька рокiв, за встановленим державним зразком, iз блiдого пiдлiтка вона безкоштовно викроiть молодшого лейтенанта з пушком на пiдборiддi i передасть його, готового до вжитку, армii. Одного дня, на день народження кайзера (менi ще не було вiсiмнадцяти) вiдбувся наш випуск, i скоро по тому на моему комiрцi з’явилася перша зiрка; так було пройдено перший етап, i тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далi кар’ерою аж до пенсii та подагри. Служити в кавалерii, на жаль, надто дорого, i це також у жодному разi не було моiм бажанням; це було примхою моеi тiтки Дейзi, другоi дружини батькового старшого брата, з якою вiн побрався, коли перейшов з мiнiстерства фiнансiв на вигiднiшу посаду голови правлiння банку. Вона була снобом i дуже багатою, тому не могла стерпiти, щоб хтось iз родичiв, хто носить прiзвище Гофмiллерiв, «спотворював» родину службою в пiхотi; позаяк ця примха коштувала тiтцi сто крон у мiсяць, то я мусив за кожноi нагоди щонайшанобливiше дякувати iй за це. Нiхто не думав (а сам я – найменше), чи подобаеться менi служити в кавалерii, чи взагалi в армii. Коли я сидiв у сiдлi, менi було добре, а далi, нiж шия коня, я не заглядав.
Того листопада 1913-го, напевне, з однiеi канцелярii в iншу спустили якийсь наказ, i отже – вжжик – i наш ескадрон вже перемiстили з Ярославичiв у iнший маленький гарнiзон на угорському кордонi. Не мае значення, чи я назву справжню назву цього мiстечка, чи нi, бо два гудзики на мундирi не можуть бути бiльш схожими один на одного, нiж австрiйськi провiнцiйнi гарнiзони. Там i тут тi самi державнi казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офiцерський клуб, до цього три готелi, двi кав’ярнi, кондитерська, винарня, жалюгiдне вар’ете з потяганими субретками, котрi помiж дiлом придiляли увагу офiцерам та добровольцям. Вiйськова служба скрiзь означае однаково пусту рутину; година за годиною розподiленi за непорушним сторiчним регламентом, а вiльний час теж не набагато вiдрiзняеться. В офiцерському клубi тi самi обличчя, однаковi розмови, в кав’ярнi однi й тi ж партii в карти та бiльярд. Інколи навiть дивуе, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймнi iнше небо та iнший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахiв подiбних мiстечок.
Щоправда, одну перевагу новий гарнiзон (на противагу попередньому, галiцiйському) мав: гарнiзон, з одного боку, був близько до Вiдня, з iншого – не дуже далеко вiд Будапешта, i тут була станцiя швидкого потяга. Тож хто мав грошi – а в кавалерii завжди служили доволi багатi молодi люди, не кажучи вже про добровольцiв, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантiв – той мiг (якщо вчасно вшитися) поiхати до Вiдня вечiрнiм потягом о п’ятiй, а нiчним – о пiв на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рiнгштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякi щасливчики навiть тримали там постiйне житло чи кiмнату в заiжджому дворi. На жаль, такi освiжаючi легковажнi прогулянки в той час були поза межами мого мiсячного бюджету. З розваг менi залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у бiльярд (ставки в картах у бiльшостi випадкiв були задорогими для мене), чи у ще дешевшi шахи.
Того разу пообiдi (це було, мабуть, у серединi травня 1914-го) я так само сидiв у кондитерськiй iз аптекарем iз «Золотого янгола», котрий був i вiцебургомiстром нашого гарнiзонного мiстечка. Ми давно зiграли звичнi три партii i розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й пiти – та куди пiдеш у цiй глушинi? Розмова, немов догорiла сигарета, вже ледь жеврiла. Раптом розчиняються дверi, i хвиля свiжого повiтря вносить милу дiвчину в легкiй спiдницi-кльош: карi мигдалевi очi, смаглява шкiра, чудово одягнена, зовсiм не провiнцiйна, а головне – нове обличчя в цiй нестерпнiй одноманiтностi. На жаль, ця тендiтна нiмфа не звертае уваги на нашi шанобливi погляди; гордо i стрiмко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столикiв прямо до стiйки i замовляе en gros[2 - Гуртом (фр.).] дюжину тiстечок, торти та шнапс. Менi одразу кидаеться в очi, як devotis-sime[3 - Шанобливо (iт.).] вклоняеться iй пан кондитер – я нiколи не бачив, щоб шов на спинi його фрака так сильно напинався. Навiть його дружина, пишна грубувата провiнцiйна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощi наших офiцерiв (адже до кiнця мiсяця часто залишаються якiсь невеличкi борги), пiдводиться зi свого мiсця за касою i майже розтае в солодких речах. Доки кондитер записуе замовлення в книгу, ця мила дiвчина безтурботно хрумкотить пралiне i перемовляеться з панi Гросмайер; ми вже непристойно завзято витягуемо шиi, проте на нас вона не кидае жодного погляду. Звiсно, молода панi не обтяжуе гарненьку ручку пакунками: панi Гросмайер ввiчливо запевняе, що все буде надiйно доставлено. І вона навiть не думае, як звичайнi смертнi, розплачуватися готiвкою бiля металевого касового апарату. Одразу зрозумiло: шляхетний покупець, вищий гатунок!
Зробивши замовлення, вона повертаеться до виходу, i пан Гросмайер поспiхом вискакуе вiдчинити iй дверi. Мiй аптекар також пiдводиться зi свого мiсця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливае повз нас. Вона дякуе з королiвською люб’язнiстю – чорт забирай, якi оксамитовi очi, немов у ланi! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими комплiментами, вийде з крамницi, i з величезною цiкавiстю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви ii не знаете? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжне iм’я звучить iнакше) Кекешфальви, ви ж знаете Кекешфальву?
Кекешфальва: вiн вимовляе iм’я так, нiби кидае банкноту в тисячу крон, i дивиться на мене, чекаючи, що я – певна рiч! – з побожним трепетом вигукну: «О, звiсно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнiзонi лише кiлька мiсяцiв тому, не маю жодного уявлення про цього таемничого бога, тому ввiчливо прошу пояснити менi, що пан аптекар i робить iз задоволенням провiнцiйного марнославства. І звiсно, значно багатослiвнiше та детальнiше, нiж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснюе вiн менi, – найбагатша людина в усьому окрузi. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, лiворуч вiд головноi дороги – жовтий палац iз квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., i лiсопильня в Бруцi, й кiнний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шiсть чи сiм будинкiв у Будапештi та Вiднi.
– Так, важко повiрити, що у нас е такi багатющi люди, котрi вмiють жити, як справжнi магнати. Взимку вiн у маленькому вiденському палацi на Якквiнгассе, влiтку – на курортах; власне, в цьому будинку вiн проводить лише кiлька мiсяцiв навеснi, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Вiдня, шампанське та французькi вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, вiн iз задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – вiн товаришуе з паном фон Кекешфальвою, в минулi роки часто мав iз ним справи i знае, що той завжди охоче приймае у себе офiцерiв; одне його слово – i мене буде запрошено.
То чом би й нi? В болотi такого провiнцiйного гарнiзону задихаешся. Йдучи бульваром, уже знаеш в обличчя усiх жiнок, знаеш, який у кожноi з них лiтнiй та зимовий капелюшки, яка святкова i яка повсякденна сукня – все залишаеться незмiнним. І собак знаеш, i служниць, i дiтей з першого погляду, i навiть зi спини. Знаеш кожен витвiр мистецтва товстоi богемськоi куховарки в офiцерському клубi, а вiд одного погляду на завжди однакове меню в трактирi починае нудити. Знаеш напам’ять кожну назву, кожну вивiску, кожен плакат у кожному провулку i кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазинi – кожну вiтрину. Знаеш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрiй годинi в кав’ярнi з’явиться пан окружний суддя, i те, що вiн сяде злiва вiд вiкна i рiвно о пiв на п’яту замовить каву зi збитими вершками, а от пан нотарiус знову прийде рiвно на 10 хвилин пiзнiше, о четвертiй сорок, i – чарiвне рiзноманiття – через його слабкий шлунок вип’е склянку чаю з лимоном i, запаливши звичну вiрджинську сигару, розповiсть звичнi анекдоти. Ох, знаеш всi обличчя, всi мундири, всiх коней та кучерiв, усiх злиднiв у всiй околицi, самого себе знаеш до вiдрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дiвчина, цi медовi очi! Отож я кажу моему покровителю з удаваною байдужiстю (тiльки б не виказати свою радiсть цьому самозакоханому пiлюльнику!), що, звiсно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.
І дiйсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два днi вiн приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той iндик, та подае менi жестом благодiйника надруковане запрошення, в яке калiграфiчно вписали мое iм’я; це запрошення свiдчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошуе пана лейтенанта Антона Гофмiллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмiй годинi вечора. Слава Богу, нашi люди також не в тiм’я битi i знають, як поводитися в таких випадках. У недiлю зранку, одягнувшись у кращий одяг, бiлi рукавички та лаковi черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виiхав iз вiзитом ввiчливостi. Служник – старий, стриманий, хороша лiврея – взяв мое запрошення i вибачаючись пробурмотiв: «Господарi будуть дуже засмученi, що не зустрiлися з паном лейтенантом, але вони в церквi». «То й на краще, – думаю я, – вiзити ввiчливостi – не найприемнiша справа, як на службi, так i поза нею». У будь-якому разi, я виконав свiй обов’язок. У середу ввечерi я пiду туди i будемо сподiватися, що менi сподобаеться. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два днi по тому, у вiвторок, я дуже зрадiв, коли знайшов у себе в кiмнатi вiзитну картку з загнутим кутиком вiд пана Кекешфальви. Цi люди, думаю я, мають бездоганнi манери. Всього через два днi пiсля мого вiзиту ввiчливостi зустрiчний вiзит менi, маленькому офiцеру, – бiльшоi ввiчливостi та поваги навiть генерал не може забажати! Тепер я очiкую вечора середи з дiйсно хорошим передчуттям.
Однак доля з самого початку зiграла злий жарт (власне, треба було вiрити у прикмети i звертати бiльше уваги на маленькi знаки). В середу о пiв на восьму вечора я вже був повнiстю готовий: найкращий мундир, новi рукавички, лаковi черевики, стрiлка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мiй денщик якраз розправляе складки на шинелi й оглядае, чи все добре (менi потрiбен для цього денщик, бо в моiй погано освiтленiй кiмнатцi е лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у дверi – посланець. Черговий офiцер, мiй друг, ротмiстр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двое уланiв, напевне, п’янi як чiп, посварилися, i, зрештою, один вдарив iншого прикладом по головi. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з вiдкритим ротом i без свiдомостi. Невiдомо, чи його череп взагалi цiлий. Полковий лiкар вiдчалив до Вiдня у вiдпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищi милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилае саме за мною, щоб я його виручив; допоки вiн клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол i розiслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивiльного лiкаря, в кав’ярнi чи деiнде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або пiвгодини я нiяк не зможу звiльнитися. Чорт забирай, саме сьогоднi мусила статися така халепа, як на зло, сьогоднi, коли мене запрошено! Все нетерплячiше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навiть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю едино можливе в цiй прикрiй ситуацii – посилаю мого денщика фiакром (це задоволення коштуе менi чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спiзнюся через непередбачувану ситуацiю на службi, i так далi. На щастя, цей гармидер у казармi тривае не дуже довго, оскiльки з’являеться сам полковник зi швидко знайденим лiкарем, i тепер я можу непомiтно зникнути.
