Закон равлика
Андрiй Юрiйович Курков
Журналiст Вiктор Золотарьов #2
Книга продовжуе розпочату автором у романi «Пiкнiк на льоду» розповiдь про долю журналiста Вiктора Золотарьова. Рятуючись вiд смертi в Антарктидi або беручи участь у передвиборчiй кампанii в Киевi, переживаючи жахи «добровiльного» чеченського полону, вiн усвiдомлюе справедливiсть народженого самим життям Закону равлика: без власного будиночка, даху, ти, як равлик без мушлi, – безпорадний слимак. І будь-хто, мимохiдь, може просто тебе розчавити «носаком модноi тупоносоi туфлi»…
Андрiй Юрiйович Курков
Закон равлика
1
Протоку Дрейка перетинали чотири днi, а потiм ще три днi Вiктор не мiг прийти до тями. Полярники, що прибули разом з ним на кораблi «Обрiй» з аргентинського портового мiстечка Ушуаi, спромоглися вже пристосуватися й узялися до науковоi працi, поспiшаючи зробити якiсь вимiри й аналiзи перед близькою полярною нiччю. А Вiктор усе ще вилежувався в кiмнатi житлового поверху головного корпусу. Виходив лише попоiсти та визирнути назовнi. Ставилися до нього нормально. Вiн навiть устиг заприятелювати з одним справжнiм полярником: за фахом той був бiофiзиком i займався дослiдженнями в галузi виживання людини в екстремальних умовах. Вiкторовi здавалося, що для цього досить кiлька разiв перетнути вир протоки Дрейка, ширшоi, либонь, за Чорне море. Але цей учений перетинанням протоки не цiкавився: сам зiзнався, що всi чотири днi пролежав на лiжку з туманом у головi й порожнiм шлунком.
Помалу Вiктор вивчив станцiю. Навiть надвiр почав виходити. Для цього видали йому ясно-червоний костюм iз жовтими смужками, що вiдсвiчують. Затямив iще одне правило: перед кожним виходом – нехай навiть на десять хвилин – треба записатися на дошцi, що висiла лiворуч вiд вхiдних дверей. Зазначити прiзвище й час виходу. Йому пояснили, що якщо за годину людина не повертаеться – усi рушають ii шукати.
Узагалi ж iсторiя станцii Вернадського була досить трагiчна, i Вiктор, здаеться, збагнув, чому Англiя подарувала ii Украiнi. Англiйцям тут не плужило. За роки роботи станцii загинуло шiстнадцять полярникiв i розбилося два лiтаки, що доставляли сюди запаси й устаткування. А якщо спуститися до води й озирнутися, то комплекс iз кiлькох невеличких i одного бiльшого двоповерхового будиночка з горищем-складом вiдразу починав нагадувати давне в’язнично-острiвне поселення.
І тiльки в одному мiсцi на полярнiй станцii можна було розслабитися й спокiйно посидiти, – у барi житлового корпусу. Але, власне, бар був, нiби вiдморожений. Випивку в ньому не продавали, та й самого бармена звiку не iснувало. Сюди можна було прийти зi своiм спиртним i посидiти бiля стiйки бару. Можна було випити й занюхати китичкою рiзнорозмiрних бюстгальтерiв, котрi телiпалися на пiдпiрному брусi, що починався бiля стiйки й упирався в стелю. Усi бюстгальтери були з автографами колишнiх власниць – химерна традицiя станцii: усi жiнки, що тут побували, залишали в барi цей предмет туалету, немов провокацiю для еротичних снiв полярникiв.
Вiктор теж потрапив у лабети. Але йому не йшлося про сон: руки несамохiть потяглися до твердого мережива, що берегло принадну для чоловiкiв форму. І хоч тепер iх виповнювало повiтря, але сам доторк пучками пальцiв обпалив Вiктора вiдчуттям весни. Вiн наче вiдчув запах квiтучоi вишнi.
Може, фантазiя й повела б його далi, але наразi до стiйки бару присiло двое полярникiв з кiлькома пляшками аргентинського пива. Припрошували до пива й Вiктора, але вiн вiдмовився.
– Дарма, – спiвчутливо мовив один iз них. – Це вже останне пиво – бiльше не буде!
Бiофiзика-екстремолога звали Станiслав, чи, простiше, Стась. Вiн знайшов Вiктора годинки за двi й запропонував погуляти.
Вони спустилися до дощатого пандусу – слiпу, – яким спускали й затягали моторнi гумовi човни на алюмiнiевому каркасi. Там Вiктор побачив своiх перших в Антарктидi пiнгвiнiв: порiвняно з Мишком, були вони маленькi, наче iграшковi.
– Це пiнгвiни Аделi, – пояснив Стась. – Адже ми на островi, а це ще не зовсiм Антарктида.
Вони пройшлися до дизельноi, де гув генератор, потiм – до якоiсь закритоi лабораторii, де робилися магнiтнi вимiри.
– Тут на станцii е хлопець iз Москви, мiй тезко, – озвався Стась, озирнувшись довкола i переконавшись, що поруч нiкого нема. – Вiн хворий, у санчастинi лежить. Я йому про тебе розповiв, i вiн дуже хотiв зустрiтися. Зайдеш?
– Атож, – стенув плечима Вiктор.
Повернулися до головного будинку. Вiктор подався до себе, а Стась пообiцяв зайти по нього за годинку.
Хворий москвич виявився дебелим чоловiком рокiв сорока. Лiжко санчастини було для нього закоротке. Вiн лежав горiлиць, трохи пiдiбгавши ноги. Велике обличчя було таке блiде, що слово «хворий» вiдразу набуло у Вiктора в головi поважнiшого значення.
Стась-екстремолог вийшов, залишивши iх удвох.
– Ти що тут робиш? – спокiйно i сумно запитав москвич, дивлячись на Вiктора спухлими очима.
– Так, подивитися приiхав…
– Облишмо тi манiвцi, – москвич зiтхнув. – Я – банкiр Станiслав Брониковський. Я тут переховуюсь. Удома мене пiдставили. Бачиш, я тобi все вiдразу кажу щиро. А ти що тут робиш?
– Теж переховуюсь, – визнав Вiктор, обеззброений вiдвертiстю банкiра.
– Оце до пуття, – мовив Брониковський.
– Що саме? – здивувався Вiктор.
– Нiчого. Просто до пуття, що ми – колеги.
Адже ти мiг би виявитися людиною, яку спорядили мене вбити…
Вiктор подивився на банкiра з жалем i здивуванням.
– Але наразi я знаю, що це не так… Однаково, мене вже i тут дiстали…
На кiлька хвилин запала павза, i Вiктор уже збирався йти з цiеi тихоi кiмнатки санчастини, але банкiр, вловивши бажання Вiктора, знову поглянув на нього.
– Ти заходь частiше. У мене тут шахи е… Я тобi можу посприяти! – сказав вiн таемниче.
Вiктор пiшов, пообiцявши повернутися за кiлька годин.
Вiдтодi й почав учащати до Брониковського – часу мав удосталь. Надворi було зимнувато, хоча набагато теплiше, нiж вiн очiкував. Лишень мiнус п’ятнадцять. Натомiсть у житловому будинку опалення працювало чудово. А в санчастинi i поготiв. Отож грали вони з Брониковським у шахи й балакали про всяку всячину. Вiктор помiчав iнодi, що своiми питаннями банкiр вивчае його, але дива в цьому не було. Просто в Брониковського вiдверта манiя переслiдування. І то – в поважнiй стадii. Сам Вiктор нiколи б не повiрив, що слiдком за ним, за Вiктором Золотарьовим, до Антарктиди хтось вiдправить кiлера. Хто вiн такий, аби по нього когось посилати свiт за очi? Натомiсть банкiр – прикметнiша особа. Мовою шахiв – ферзь. Тим-то, можливо, побоювання Брониковського мали якiсь пiдстави. Та й дивна хвороба прогресувала, а тутешнiй лiкар, хоч i напихав його антибiотиками, але визначити точний дiагноз не мiг. Спочатку мовив про поiздку до американцiв на станцiю «Пальмер» за триста кiлометрiв, а тодi облишив цю iдею.
Банкiр тим часом скаржився на болi в животi, майже нiчого не iв. Схоже, тiльки мiцна статура давала йому можливiсть живитися припасеними в тiлi соками, як верблюду.
Якось Вiктор зауважив, що блiдiсть Брониковського набула нового, синюватого вiдтiнку. Того дня банкiр прошепотiв Вiкторовi: «Я знаю, хто мене отруiв!» Та й по тому.
Долаючи бiль, грав iз Вiктором у шахи. Програвав мовчки. А пiсля гри дiстав з-пiд лiжка напiвповну пляшку аргентинськоi горiлки, – Вiктор уже куштував тут таку i був вiд цього пiйла не в захватi.
– Слухай-но, – почав Брониковський, розливаючи горiлку по двох чашках. – У мене до тебе пропозицiя i прохання!
Вiктор уважно поглянув на хворого банкiра.
– У мене готовий вiдхiд i документи на iнше iм’я, iх завтра яхтою привезуть. Там буде один поляк – Войцех. Вiн мае забрати мене iз собою звiдси, але щойно вiн мене побачить у такому станi… – Брониковський важко зiтхнув. – Тобто, менi вже звiдси не вибратися, але якщо хочеш – можеш поiхати замiсть мене. Тiльки-но пообiцяй зробити те, про що я тебе попрошу…
Вiктор кивнув. Брониковський пояснив, що хоче передати Вiкторовi листа дружинi й кредитку, з якоi Вiктор може у дорозi знiмати грошi, але потiм мае теж вiддати дружинi.
– Але ж у документах твое фото?
– Войцех умить замiнить його на твое. Вiн у цiй справi спец.
Вiктор зо двi хвилини помiзкував та кивнув. І вiдразу побачив на блiдому обличчi Брониковського хворобливу усмiшку.
2
Вже десь за мiсяць Вiктор зiйшов крутими схiдцями вагону на платформу Киiвського вокзалу. У кишенях штанiв лежало два паспорти. У правiй – польський, у лiвiй – синiй украiнський. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у нiй на самому днi бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник i пачка польського печива.
Похмуре небо нависло над киiвським вокзалом, але нi грози, нi дощу не вiщувало.
Вiктор вийшов на площу i спинився. Бо якби далi рушив «на автопiлотi», ноги самi вивели б до автобусноi зупинки, а потiм – i до пiд’iзду свого будинку. Але автопiлот не працював. Точнiше – його вiдключило саме життя, i тому першi кроки привокзальною площею здалися Вiкторовi кроками недосвiдченого космонавта на Мiсяцi: недоречна непевнiсть та пiдозрiлива м’якiсть асфальту пiд ногами – ось-ось провалиться. І як ото iншi так спокiйно проходять повз, поспiшають. У них автопiлоти працюють, а у Вiктора – нi. Ото ж i воно.
