Закон равлика
– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.
Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.
Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.
Хвилини за три вони продовжили розмову.
Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.
Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.
– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?
– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…
– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.
– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.
– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…
І він виїхав до зали.
«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.
Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.
– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?
Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.
– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!
– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На, візьми мою візитівку, в мене телефон помінявся. Там і мобільник зазначений. Подзвониш, тоді треба буде зустрітися, – аби він приїхав і щоб хазяїн був… Вибори ж зовсім незабаром… Коньячку хильнеш?
Останнє питання пролунало несподівано і якось навіть занадто приязно. І Віктор згодився. Олекса налив і йому, і собі.
– Знаєш, – сказав він, піднімаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моєму житті! Тобі не зрозуміти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…
– І гірше за майбутнє, – додав Віктор.
– Ну, цього ніхто не знає, – Олекса мотнув головою і випив коньяк душком.
Віктор пив коньяк поволі. Коньяк виявився несподівано шляхетним на смак.
– Це що? – запитав Віктор, поглядом показуючи на чарку.
Олекса дістав із полиці під кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив її в руках.
– «Мартель», – прочитав він спокійним голосом. – «Гуманітарка» від давніх друзів… Якось я так його начмелився, що потім усю ніч уві сні ходив… А вранці ноги боліли, ніби вони на місці… Гаразд, допивай і йди, бо наші не дуже люблять, коли тут неінваліди затримуються…
Віктор кивнув, потис Олексі на прощання руку і, не озираючись по боках, не розглядаючи відвідувачів, вийшов із кав’ярні.
21
Наступна ніч довела, що біляпередвиборча робота триває цілодобово або лишень у нічну зміну. Щойно Віктор повернувся з Татарки з відчуттям виконаного на «відмінно» завдання й у передчутті похвали, його відразу посадили в джипі, і от уже вони втрьох із Павлусем і Сергієм Павловичем мчать вечірнім Києвом, і ніхто його про результати поїздки не розпитує. Сергій Павлович мовчки сидить поруч із Павлусем на передньому сидінні. Видно, вони на нього чекали, але ж він цього не знав! І не пояснили нічого: куди, навіщо?
– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусеві шеф.
Джип різко загальмував. Сергій Павлович повернувся.
– Ходімо подивимося! – кинув він Вікторові, і Віктор відразу вийшов із машини. Розгледівся.
Вони стояли на проспекті Перемоги. Попереду висвітлювалися вуличними ліхтарями монументальні тварини, що охороняли вхід до київського зоопарку. На їхній вигляд у Віктора серце тьохнуло.
– Не туди дивишся! – відволік його голос шефа. – Сюди дивися!
Віктор повернувся й зрозумів, що стоять вони перед довгим потрійним стендом для афіш і просто на них дивляться два різних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергія Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасів: приклеєна реклама косметичної фірми «Ґраціола».
– Ну як? – задоволено подивився на Віктора Сергій Павлович.
– Чудово!
– Тримай! Гарна ідея коштує гарних грошей! – шеф простягнув Вікторові кілька купюр.
Перед тим, як сховати бакси до кишені куртки, Віктор кинув на них швидким оком і зрозумів – тут зо три сотні, якщо не більше. Просто купюри були невеликі.
– Їдьмо! – наказав шеф.
Джип загарливо рвонув із місця і відразу ж став у лівий ряд, змусивши «жигулі», що мчали в ньому, різко загальмувати.
– А куди ми? – спитав Віктор, подавшись уперед, просунувши голову між Павлусем і шефом.
– На склад неліквідів, – відповів Сергій Павлович. – До речі, як там твої інваліди?
– Порядок… Тільки в них є зустрічне прохання…
– Дороге?
– Нівроку, але зі смаком. Вони просять більярд для інвалідів, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…
– Нема проблем, я саме збирався свій на новий міняти… Відвеземо їм, там і ніжки підріжемо…
Питання розв’язалося ще простіше, ніж Віктор сподівався. Більше питань у нього до шефа не було, і решту дороги в джипі грало радіо «Шансон», включене Павлусем.
«Склад неліквідів» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовні нагадував склад. Принаймні високим залізним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту і ще суворішою залізною брамою. Усередині ж поруч з об’ємним сферичним ангаром із дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вікон якого лилося на вулицю затишне жовте світло.
Чолов’яга, що відчинив браму їхньому джипу, був одягнений у військовий камуфляж. Він одразу зачинив браму й пішов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.
Усередині їх зустріли ще троє чоловіків у камуфляжі. Вони привіталися із Сергієм Павловичем, проігнорувавши Павлуся й Віктора. Відійшли з ним убік, пошепотілися.
Павлусь і Віктор чекали хвилин п’ять, поки не закінчилися ці ділові шепотіння. Потім Сергій Павлович кивком голови покликав їх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залізними східцями з поруччям з одного боку. Унизу горіла чергова червона лампочка. Віктор перечепився і ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь піймав його, схопивши за плече. Плече відразу заскімлило – Віктор оцінив фізичну міць і реакцію охоронця. Відкрив очі ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пішли двоє в камуфляжі. Але не зміг. Не помітив він цього, а тепер лише один із них вів їх східцями униз. Але от східці скінчилися. Проводир клацнув вимикачем, і в просторому підвальному коридорі спалахнуло світло – чотири великі «стоватки». Віктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабіч коридору через однакові проміжки чорніли нефарбовані залізні двері, «припорошені» іржею.
Проводир питально озирнувся на Сергія Павловича.
– Спочатку до близнюків, – неголосно мовив шеф. Потім знову кивком покликав Віктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорі.
За залізними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком і киблем. На лівій лаві лежали знайомі близнюки-іміджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкіт дверей, прокинулися, сіли.
Права рука одного була з’єднана наручниками з лівою рукою іншого.
– Ну, як нашим канаркам у клітці? – запитав співучо Сергій Павлович, підійшовши до них ближче. – Скарги на ставлення є?
Один із близнюків заперечно мотнув головою. Віктор уважно придивився до їхніх облич – синців і саден не було.
Проводир дістав із внутрішньої кишені камуфляжної куртки складені вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув і хвилини три-чотири уважно читав.
– А з ким усе-таки ви розмовляли в сауні? – запитав він, дочитавши «твір» близнюків.
– Та ми не знаємо, це Жора його знає, – відповів один.
– Гаразд, даю вам ще добу, – він простяг пописані аркушики «говіркому» близнюку. – Згадаєте і допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творі того, що мені самому відомо, – будемо робити вас сіамськими близнюками, і без наркозу. Ходім!
Проводир замкнув двері камери близнюків. Озирнувся на шефа.
У другій камері добряче потовчений і прикутий наручниками до кільця в стіні стояв навколішки Жора. Коли вони зайшли, він повільно повернувся.
– Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у сауні говорив? – Сергій Павлович опустився навпочіпки і дивився тепер шефу «іміджмейкерів» просто в очі. – Знаєш, у мене більше нема часу на балачки. І грошей на твоє утримання шкода. Ти думаєш, ти тут за бюджетний рахунок сидиш, суко? Я за кожну добу п’ятдесят баксів плачу… І, щиро кажучи, не бачу рації більше витрачатися… Мало того, що ти грубо порушив Закон равлика, то ще й мовчиш!
– Який ще закон? – промукав Жора.
Сергій Павлович повільно звівся на рівні ноги, зітхнув. Пошукав поглядом співчуття у Віктора, але Віктор ніяк на погляд шефа не відреагував. Просто вже спав стоячи. Хоча слухав і чув усе, що мовилося в камері приватної в’язниці.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги