Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю

Поетичний їжак з головою сатира і волоссям кольору витіпаних конопель

Бреде цей поетичний їжак весняними заливними луками Кончі-Озерної, похиливши лобасту голову, мудрує щось на самоті, стрепенеться, коли вайлуватий Рекс підніме на крила диких качок, приголубить – проведе їх стривоженим поглядом і з острахом нашорошить вухо, чи не почує пострілу в лугах далеких, бо з кожним пострілом він меншає на світ, маліє:

А луки захлинаються від великої води. Кущі верболозу піднімають до неба тонюсінькі гілочки-палички, немов хлопчаки міряють дно; ген засвітилися оченята перших котиків; рудастий мох уже моститься, аби присмалитися на першому гарячому сонці…

Тиха спокійна величавість високої води на просторах застиглої від передчуття бурхливого народження весни Кончі-Озерної не втишує душевного неспокою, не гасить лихої пожежі сумління. Уявлялася поетичному їжакові Велика Вода, яка підступає невидимо щомиті, щохвилі до його тимчасового дому:

і яку він ошаліло накликує на свою розпанахану самодокорами душу:

Гордий і колючий цей поетичний їжак не дається в руки, згортається в клубок своїх важких мовчань, повсякчасних саморозп’ять на хресті сумнівів і тривог. Буяв же «дух крилатий у грішній плоті», харизматичним метеором випалював морок покори в настроях мільйонів, натхненно рухав отого скрипучого воза національного лінивства і хатоскрайства, сподівався на розкрилення українського духу на весь простір державного самоздійснення, а тепер?

Тепер ті, хто боровся з його несамовитим патріотизмом, ревно вчать поета поміркованого патріотизму та єхидно докоряють за втрату харизми. Він і сам відчуває, що від цих крилатих злетів духа лишилася хіба що неспокійна, запитальна пам’ять, що іноді він сам собі нагадує іржавий уламок бойового крила, що «плугом преться по ріднім болоті». Але чи бачать вони, ці ревні патріоти, що цей уламок крила тепер вершить роботу плуга, який настирно оре «поле рідного ідіотизму» в сподіванні колись натхненно виковати із упертого плуга «золоту, крилату харизму»? Як тут не згадати вірш «Плугатар» із першої збірки «Соняшник». Молодотичинівський плуг – символ здиблення планети і буйної весни, яким і досі грає на сонячних струнах слухняна веселка:

Бреде цей поетичний їжак зарошеними високими травами Кончі, слухає, як у перелетах губить його літа тужлива зозуля, зупиняється на мить, бо Рекс звівся на передні лапи і завмер: ген сіра чапля повільно, немов намацуючи твердь, опускає ногу в сизотуманну застиглість болота, дивиться, як сонце покресало сліпучими ножами ситу темінь застиглих дубів, і, можливо, згадує ті далекі, ще не його, а батьківсько-материнської пам’яті Теліжинці, що на Київщині, в яких від 17 жовтня 1936 року горить зіркою життя його пам’ять. Горить і манить-зазиває, вимучує і втішає-заколисує неминучим вічним спокоєм у теліжинських сирих сувоях ораної-переораної землі:

Там, у Теліжинцях, Іван Драч відкрив для себе сонце своє оранжеве – Поезію – і назавжди застиг «в золотому німому захопленні» перед великим чудом з’яви образного слова.

Перша збірка 26-літнього Івана Драча мала назву «Соняшник», де на 26-й сторінці (випадковий збіг цифр?) надрукована «Балада про соняшник»:

Соняшна ця книжечка. Залита по вінця світлом подиву і захоплення світом, який відкривається у слові, росте-виростає до тичинівських «космічних хоралів» і несе на хвилях образно-авантюрних, провокативно-загонистих химерних епітетів, метафор, алітерацій – ген у нові поетичні галактики, до яких, віриться, не дотягнуться інші поети-відчайдухи:

Щоб пірнути з головою у сонце поезії, треба творити такі баскі, пружнасті образи, такий давати космічний розгін уяві, фантазії, щоб метафори, зіткнувшись у герці оригінальності, викрешували іскри співтворчості, натхненного здивування і захоплення. Саме ці завзяті драчівські метафори викресали небачений, неуявлюваний вогонь співтворчості. Тільки не повторення вже витвореного, тільки не мавпування – пошук своєї поетичної мови, своїх форм, образів, свого стилю образного самовираження! Мовби на підкріплення своєї мистецької звитяги іти «на прю» з традицією, каноном, класикою Іван Драч вводить у текст «Сонати Прокоф’єва» розділ-висловлювання самого композитора: «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»

І вже в симфонії «Смерть Шевченка» сформулює своє поетичне кредо:

Його прозові коментарі – образно вишукані, поетичні, але свідомо «білі», мовби демонструють неможливість «уярмлення» свого захоплення музикою в строгих поетичних формах. Бо соната – це не лише музичний твір, який приносить естетичну насолоду. Він провокує творчу енергію поета на «вхоплення» в образні «пастки» тих настроїв, переживань, уявлень, які народжуються від «блакитного музичного вітру».

Видається, що «Соняшник» залишається своєрідним духовним космодромом Драча-поета, з якого він продовжує стартувати, використовуючи апробовані жанрові «носії» – балади, етюди, симфонії, варіації, а також міфопоетичну систему драчівського образного мислення.

Саме «Соняшником» Іван Драч феєрично розквітувався на українському поетичному небі. Як Микола Вінграновський «Атомними прелюдами», як «Тишею і громом» Василь Симоненко.

І це не була позірна демонстрація таланту, не епатажний ривок молодого поетичного рисака на коротку дистанцію – це було справжнє творче звершення повноцінного поетичного «Я».

Іван Драч одразу ж створив свій «поетичний світ» – зі своєю поетикою, жанрами, образами, стилем, ритмікою. І одразу ж заговорили про ефектність образного слова і ритму, про оригінальність мислення – урбанізованого, космогонного, про свіжість і чистоту почуттів. У поезіях Івана Драча клекотіла магія нового образного світу – світу уяви, фантазії, гри слова, ритмомелодики, почуттів. Відчувалося зразу ж, як кажуть, з першого слова, від першочитання, що цей поетичний світ уже живе за своїми власними – сотвореними, внутрішньо пережитими, а отже, виведеними за межі реального я-буття – законами.

Нема ще тієї образно-стильової досконалості, вивершеності, ще спотикається буйна уява й образна свавільність на порозі досконалої форми, але вже клекоче енергія самооновлення української поезії. Драч першою ж книжечкою «Соняшник» і поемою «Ніж у Сонці», яку вирядив у світ на сторінках «Літературної газети» Іван Дзюба, вивів духовний рівень сучасної поетичної самосвідомості на іншу орбіту – і це стало поетичним явищем, подією.

Ясна річ, це зразу ж поставило Івана Драча в авангард «оновленців» літератури, творців нового поетичного обличчя української літератури, в якій ще вагомо посідала непорушні позиції поезія інфантильних пристосуванців – без якісної своєрідності поетичного самоутвердження. Та ще традиційно відповідальність за майбутню долю поетичної творчості лежала на таких поетичних метрах, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Леонід Первомайський, Василь Мисик, Ігор Муратов… Молоді поетичні звитяжці їх шанобливо вітали, хоча їм видавалося, що старших поетів вела якась колективна відповідальність з позицій незаперечних класиків, які пережили «критичний вік», коли їх могли репресувати, заборонити друкування творів… Лауреатські звання, визнання на просторі СРСР, хрестоматійна присутність на скрижалях історії дозволяли їм бути прихистком для юних бунтарів.

Проте шістдесятники, зокрема й Іван Драч, перейнялися відчуттям особистої творчої відповідальності за українську мову, літературу, культуру. Заряджений сильною творчою волею, Драч кинув виклик могутньому поколінню «класичної обойми» поетів, але не з метою конфронтації. Поет відчував, що пробитися в авангард, де щільно зімкнуті класичні ряди, «тихою сапою» не вдасться. Але й епатажністю, голим бунтарством і огульним запереченням нічого особливого не досягнеш, хіба що скандальної слави на якусь мить – спалахнути, щоб згоріти.

Із «новобранцем поезії» – так назвав Леонід Новиченко Івана Драча – в українську літературу (і не тільки українську, а в тогочасну радянську) прийшло нове мистецьке явище, оригінальна естетична система з новою жанровою і образно-виражальною якістю.

Іван Драч, завдяки такій вибуховій образній експресії, вихопився з цупких, якщо не «мертвих», обіймів ідеологічно заданих параметрів мислення в образах. Він рішуче відірвався від тієї «реальної реальності», яка диктувала поведінку мислення і вираження в слові, бо виросла ця поезія, точніше, вибуяла і вибухнула такою особистісно-поетичною внутрішньою енергією, якої з 20-х років – періоду «Розстріляного відродження» – ніхто не поривався легалізувати. Спалахи були. На темному літературному небі пристосуванства і виживання «служінням» раз у раз миготіли оригінальні думки і світлі почуття, яскраві образи і ритмічні «проходи» крізь цензурні рогатки, але такого природно новаторського, свідомо бунтарського поетичного явища, як Іван Драч, не було. Скажуть: а Микола Вінграновський, а Володимир Підпалий, а Ліна Костенко, Василь Симоненко, Борис Олійник, Віталій Коротич, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Василь Стус, Юрій Щербак, Микола Холодний, Василь Голобородько, Ірина Жиленко, Борис Нечерда?… Кого ще слід назвати? Ще багатьох, бо і поезія, і проза покоління шістдесятників поділили між собою лідерство і соціальне, й естетичне, виказуючи високовольтність напруги соціальних конфліктів і вже цим рятуючи літературу від загрозливої девальвації слова. Ясна річ, не всі названі й неназвані оригінально, з талановитим творчим самоздійсненням проривали глухі кордони ідеологічних застережень, далеко не всі зуміли втриматися на хвилі молодої, загонистої слави й утвердитися на національній позиції відповідальності за слово. Але передусім Іван Драч, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Василь Голобородько зарядили літературну атмосферу особливим динамізмом індивідуального самовираження і стимулювали народження різних ідейно-стильових течій в українській літературі. Знаковість поетичного шістдесятництва полягає передусім у тому, що розпочався процес художньої диференціації, яка й вберегла літературу від очевидної жанрово-стильової застиглості та ідейно-тематичної заданості.

Іван Драч, як ніхто інший із шістдесятників, розпочав руйнацію поетичних стереотипів – цих свідчень виродження і змертвіння поетичної мови як демонстраційної системи «літератури на замовлення». Правда, і йому не судилось уникнути цієї вульгарної знаковості у вигляді «паровозів» в ім’я…, поклонінь і запевнень, тобто усієї цієї велемовної стимуляції силуваних почуттів, яка межувала з містифікацією «на віру».

У «паровозному вірші» збірки «Соняшник» під назвою «Небо моїх надій» поет намагається новою, і суто драчівською, метафорикою «підкоряти» ідеологічний стандарт-тезу служіння своєї поезії ідеалам компартії через систему образних запевнень і демонстративних переконань у вірності, повній підкорі, готовності служити, боротися, захищати:

Такою ж ідеологічною заданістю і натужною емоційністю, спекулятивною міфопоетичністю наповнена «Прометеївська балада». Чого варте таке декларативне пафосне узагальнення:

Правда, не слід цю ідейну екзальтацію вважати за свідому містифікацію з метою ідеологічної мімікрії. Іван Драч якраз щиро поривався прислужитися тим вітрам «відлиги», які несподівано подули із «зореносної», тому цю ідеологічну ритуальність у деяких його поезіях слід приймати за щире образне «моління». Проте цей ритуал прирощення ідейно неоскаржуваного вірша-паровоза до поетичної збірки він не міг не виконати, хоча в «Баладах буднів» 1967 року, не кажучи вже про пізніші – «Шабля і хустина» (1981), «Київський оберіг» (1983), «Теліжинці» (1985), «Храм Сонця» (1988) та інших, – цього вдалося якось уникнути. А от збірки «Сонячний фенікс» та «Корінь і крона» витягнув на світ у 1974-му і 1978 роках за допомогою таких «ваговиків», як «Слово про Партію» і «Січнева балада 1924 року». Та це несуттєво, бо ж у «Триптиху про слова» саме про такі «висповідання» сказав:

Найдовша і найважча його боротьба – зі словом, за слово, у слові, серед слів. І духовно найпотужніша молитва в ім’я Слова:

На час виходу Івана Драча у поетичний світ літературний простір небувало активно «заселявся» як «новобранцями поезії», так і тими поетами, які були жорстоко вилучені з національної літератури. Репресована поезія заговорила з новим поетичним поколінням мовою правди і довіри до слова. Вона відкрила таке жанрово-стильове, образно-виражальне різнобарв’я, що молоді шістдесятники відчули духовну спорідненість з поколінням «Розстріляного відродження», якому на хвилі творчого злету було майже стільки, як і їм, юнакам із хрущовської «відлиги». Євген Плужник, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Тодось Осьмачка, Грицько Чупринка, Володимир Свідзінський… Вони виступали з небуття, виборсувалися із забуття з такою потужно творчою силою, що аж дух забивало від подиву та бажання здійснитися в новій естетичній якості.

Поети-шістдесятники демонстративно розхитували усталену тезу про літературний процес як «єдиний потік», що урочисто тече, обрамлений ідеологічними берегами, на яких сидять гостроокі критики і виловлюють інфантильну літературну рибу. Ті рибини, які ведуть за собою літературний косяк, підгодовуються званнями, посадами, перекладами на «общедоступну» мову, дачами, орденами, запрошенням у президії, честю виступити з вітальним словом…

Поети з духовної країни «Шістдесяті» своєю творчістю відкрили відому істину, що література живе і розвивається тоді, коли внутрішні суперечності збурюють це літературне море і воно закипає від різноманіття та різноспрямування своїх стильових течій. Виявилося, що ніякої однорідності, єдності й згуртованості літературних рядів в українській літературі нема, що нове поетичне покоління не хоче підкорятися загальноприйнятим стандартам, не погоджується, щоб їх ідейно та естетично «пригортали» до теплих грудей владно оприлюднених класиків.

Іван Драч формує свою поетичну мову і вже навіть жанрово відсторонюється від цієї пишноепітетної, метафорично-намистової поезії, яка цим словесно розцяцькованим різнобарв’ям, цим клекотом порожніх цвітінь забиває чисті запахи і кольори поодиноких тихих і буйних творінь. Квазіідеологічне сміття так навально заповнило поетичний простір, що вже відчувався запах тління, загнивання, і здавалося, що не вдасться в цих умовах колись вихопитися за межі пануючої норми, установки на середній стиль без контрастів і неформальних спілкувань із читачем.

Іван Драч запропонував альтернативний спосіб художнього мислення, який базувався на максимально індивідуалізованій системі образного самовираження. Основним елементом цієї системи була свідомо ускладнена поетична мова, завдяки якій поет передавав модерні поняття реальності з її багатовимірністю і непрогнозованою проблемністю:

На поетичному прапорі Івана Драча яскраво палахкотіло сліпучо-сонячне «Метафора». Саме парадоксальна метафоричність розцвітила сіру звичність та образну застиглість повоєнної поезії. Вона нагадувала дзеркальну кулю, від якої відбивалися тисячі блискотливих промінців, і цією грою яскравого світла творився феєрверк на святі Поезії. Читаючи «Баладу золотої цибулі», мимоволі втягуєшся в цю калейдоскопічну гру образів, які провокує золота цибуля, в цей шалений танок метафор, що нагромаджуються одна на одну, підганяють і провокують народження нових. Здається, що цій грі метафор на «задану тему» не буде кінця, бо фантазія поета така багата і нестримна, стільки в його уяві несподівано яскравих образів, що їхнє суцвіття немислимо дисциплінувати вивершенням парадоксального вінка метафор.

Кожна метафора – це яскравий спалах творчої уяви, це маленький вибух-протуберанець, який на мить висвітлює і ту неповторну магію народження нового образу, провокованого конкретним предметом – цибулею. Вона в Івана Драча «золотощока богиня продажних ринків», «заплетена німфа в зів’ялі коси подруг», «малесенька баня підземних церковок», «королева краси сільських світанкових базарів», «невинна золота фея жорстокого Апетиту», «золота граната у пащу студентського голоду», «мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів»…

Це нанизування образних смислів-метафор наростає, накопичується, образ цибулі поступово набуває багатогранної повноти символічного узагальнення. Витворюється враження, що цей образ набухає і раптом розривається і розбризкується фонтаном смислів, і як фінал – «золота агонія передсмертного стриптизу»:

Ось так реальність метафорично переростає, перетворюється, переплавляється під світлом асоціативних спалахів у своєрідний орнамент смислів, значень, ідей.

У «Баладі золотої цибулі» чи, скажімо, в найбільш популярній «новорічній баладі» «Крила» яскраво відкрилася характерна для Драча поетика багатовимірної реальності з демонструванням необмежених можливостей її перетворень. Поет мовби провокативно виказує свій дар підносити на крилах метафор і асоціацій буденне, звичайне, очевидно непоетичне і цим самим виводити реальне на рівень багатозначності, багатосмисловості. Відбувається явлення звичайного в образах, вирощених уявою поета, його нестримною фантазією, що здатна візуальний образ перетворити на такий знаковий код, який дозволяє продовжити процес доуявлення вже на рівні читацького сприйняття.

Іван Драч зрощує стилістичні дисонанси високого і низького, духовного і буденного з тим, щоб «підняти» цілком реальний образ, скажімо, дядька Гордія, дядька Зінька, баби Маройки, баби Параски, тітки Мартохи, дядька Варфоломея до символу, яким поет наче висвячує реальну людину, творить із грішника праведника всупереч усталеній соціальній доктрині. Ну які, здавалося б, із цих сільських дідів і бабів пророки правди, коли слова зависають на зів’ялих губах і не хочуть зриватися в лет, бо хто їх почує, кому вони будуть порадними?

Та поет нахиляється, вслухається, наближається до них на відстань серця – хоче почути той голос правди, який він слухав ще в дитинстві, але не перейнявся тоді його звучанням, хоче побачити ту самозначиму реальність, від якої віє природністю буття, справдешністю мовчання, яке більше за слова, бо там «своє», збережене від цього космоспраглого метушіння планетарних амбіцій і змагань:

Так доволі прозаїчно і водночас декларативно узагальнює Іван Драч своє концептуальне людинобачення на поетичному просторі буття. Вони, ці сільські дядьки і тітки, не змінюють природної форми буття, їх утримує на грані земного життя лише його пам’ять, яка наче оберігає їх від повного розчинення за межами зримого, досяжного його очам переживання.

Іван Драч розпросторює своє метафоричне вживання в образ сучасної України на звичайні явища і предмети, робить їх знаковими, виносить на рівень символічних узагальнень і вже там, з висоти метафоричних перифраз, розганяє свою фантазію до притчевого виповідання свого «мовчазного мовчання». Та «мовчазне мовчання» кричить «кричаним криком» в його душі:

«Стародавньої Литви Погоня» – цей символ сумнівів і каяття, повсякчасного саморозп’яття на хресті розшматованої душі переслідує усе творче життя поета. Не полишає і тоді, коли він бреде ситотравними луками Кончі-Озерної, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витіпаних конопель грає на лютій бритві сонця золотого, яке вишліфовує його чоло на череп, і він жовтаво вилискує сократівською впертістю. Що роїться в цій величавій голові теліжинського сатира? Про що в німотному клекоті кричить його гаряча душа?

Можливо, він згадує слова Євгена Маланюка, які любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», – можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступі життя років для розмислів і сповідей, думає про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей і переживань позірним олімпійством – не вдається згорнутися в мовчанні наїжаченим клубочком болю, не судилося затаїтися в розкоші літаповажного царювання в слові.

Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!

Ніхто. Навіть він, поет, який здатен віддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадібного до оголення страждань натовпу, не годен вивільнити себе з-під непосильної навали дум і переживань найдорожчою ціною – ціною пекельного википання душі на полум’ї впокореного слова.

Не загасити душі однієї. Поетової. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, історична пам’ять… Україна горить-вигорає у незалежному безсиллі:

Нічого іншого не лишає доля, як «меча гострити об Сізіфів камінь», ставати на чати захопленої в полон полум’я рідної землі, власної душі, волаючої, незагасної, і кричати, кричати… Якщо вже й крик не піднімає на прю з цим вогнем опущені хохлацькі п’ястуки, треба братися за меч:

А вже свище осінь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище ніяк не заіскриться живим вогнем всеукраїнського державного самоздійснення, і згадується вірш, прочитаний на І з’їзді Руху, від якого повіяло «вересневим сонцем самоти»:

Здаватися поет не збирається, хоча все частіше насолоджується самотністю:

І хоча поет чує, як «дише в горлі осінь», як сивіє і даліє рідне село Теліжинці, яким навік ужалена його душа, йому все частіше прагнеться «дихати духом його трудним» і «жувати буденну його солому». Адже там, у Теліжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди від слова і його вічних словесних мук, повсякчасних борінь зі словом…

Там, у споришевому дитинстві, в холодних росах і в скрипінні замороженого снігу під валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесідах сусідок і в подиві перед першим озвученим складом…

«Поезія – нескінченна, як саме життя. Для мене принаймні вона – вся в дитинстві, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячної роси, у щедрості сонця, з якими ти вперше зустрівся…»[1]

У розлогішій розмові на сторінках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що коріння його поезії в дитинстві – в огромі краплі роси, в шаленстві червневого дощу, в канонадах грому і граду, в безмірі щедротного сонця, в першому спалахові ненависті до чужинців, до фашистів, які осквернили купанням неглибоку і священну криницю на лузі біля калини…