Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю

Вони вже й далекі, ці роки дитинства, ці перші уроки людяності й ненависті, подиву перед словом («Слово народне – чіпке, влучне, то ніжне, то убивчо невідпорне – мій перший учитель в поезії»), перед народним співом – весільно-величальним, сумовито-елегійним, жартівливо-відчайдушним, перед колядками, щедрівками і купальськими піснями. Але й близькі ці дні дитячі, бо з кожним роком, з кожним новим сповідально-вимогливим поглядом у себе, в свої «труди і дні» все частіше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогаді про те, що вже не повернеш і вповні не відтвориш у слові. Можливо, тільки тепер, коли невмолимо час вивершує лік життя до сиволіття, поет так пронизливо ясно відчуває й усвідомлює, що без сповідальної – до немилосердної, самокатувальної відвертості – проникливості в сенс своєї творчої праці, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до істинності спілкування образним словом з минулими і сьогоднішніми Теліжинцями.

Теліжинці виступають в усій творчості поета своєрідним моральним імперативом, яким вивіряються ціннісні орієнтації Драча-поета, Драча-громадянина. Не випадково він згадує про ті уроки етики, уроки моральності, які подавали йому, малому хлопчині, його бабусі. «Можливо, найголовніші етичні корені мої від двох бабусь – баби Корупчихи і баби Маройки. Перша – втілення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втілення доброти войовничої, зухвалої, перекірливої, викличної. А як вже вони ненавиділи одна одну – ці основоположниці моєї моральності! В моєму характері щось відклалося і від їх несумісності».[2]

Зрозуміло, відклалося щось від несумісності добра тихого, лагідного і добра войовничого, незмирливого, навіть зухвалого не лише в особистому характері поета, але й у характері його поезії, вплинуло на принципи поетичного світобачення, світосприймання. Бунтівливий дух Драчевої поезії своєрідними протуберанцями вибухає і в наступних збірках – мовби продовжуючи свій родовід від «Соняшника», «Протуберанців сонця», «Теліжинців», але з виразно заглибленим поглядом у свій внутрішній світ. Перефразовуючи рядки Р.-М. Рільке, які поет узяв епіграфом до вірша «Пам’ять», можна узагальнити: поезія Івана Драча на сучасному, так би мовити, етапі розвитку свій космізм мислення спрямовує не в напрямку галактичних зір, а до зір земних, до зір-віконець теліжинських хат, світлом яких зігрівається і душа поета, і його погляд на тривоги планети:

Я вдивляюсь у своє життя,Так я йду чи ні – скажи мені.А було б колись того знаттяУ дитинстві тому, в напівсні.Все суворіш, все нещадніш б’єКрига по сумних моїх словах,Та зоря з Теліжинець як є,Що стоїть у мене в головах.(«Я вдивляюсь у своє життя…»)

Уже не так пишно і негадано рвійно розростаються до гіперболічних розмірів метафори, їх поет підкоряє зосереджено цілеспрямованому вираженню ідеї вірша, змушуючи працювати на основну думку так, щоб ясніше її увиразнити і чіткіше означити авторську позицію. Поет стає безжальнішим до себе, до своєї поезії, більше народжується сумнівів, тривожнішає погляд у минуле. Образ млина («Так млин шумить…») символізує швидкоплинний нестрим щоденності, яка перемелює літа поетові й жадібно чекає, коли він примчить на шум вічної ріки життя:

Все млин шумить. Тлумак везу я,Наохляп мчу на клич ріки,І чвал коня, мов шал Везувія,Ось-ось шпурне під заставки.

Жадоба шаленого лету крізь роки в нестримному прагненні віддати вповні себе в це мливо діяльного життя з відчайдушною зухвалістю перекриває фатальну неминучість зникнення у шумі вічної ріки. І хоча порівняння «мов шал Везувія» почувається в цьому вірші чужорідним, мовби десь причаїлося напохваті для нелегкої рими «везу я», вірш розгортається в суцільну метафору, перевагу перед якою в цій збірці можна віддати хіба що вражаюче образній «Литовській Погоні». І в ній, в образі-символі литовської погоні, оживає ота особливо нещадна спрага самосуду, спрага сповіді-вивірення, сповіді-очищення, яка так виразно і послідовно пронизує цю збірку:

Що мені в тих запінених конях?Чом не гасне видіння жахне?!Стародавньої Литви ПогоняІ батожить, і смужить мене.

Поет стривожено запитує себе, чому цей образ вояків на шалених конях, побачений на стародавньому гербі міста Вільно під назвою Литовська Погоня, який окрилив Максима Богдановича на створення славетного патріотичного вірша, забирає його совість у полон, вимучує ночами, змушує до нещадних очищень:

Може, все, що мене обімшило, —Лесті зашморг, достатку шлея?Тож мечем харалужним, не шиломБий мене, щоб отямився я.Витни гидь мою, вижери жаром,Прокопить, прогрими, протопчи —Під твоїм громопадним ударомЯ здригаюсь і стогну вночі!

Ця непогамовна душевна потреба зумовлена не скептичним усвідомленням безпорадності самовираження і не капітуляцією Слова перед громаддям проблем світового масштабу, а передусім усезростаючою самовимогливістю поета, його бажанням вийти на новий – вищий і відповідальніший – виток поетичного осягнення людини і світу. Такою ж безжальною потребою вивірити себе на нових координатах життєвого досвіду і поетичної майстерності вражає «Балада про пера». Мимоволі зринає в пам’яті символічний образ Ворона Едгара По, коли народжується образний ряд містично-пророчих з’яв алегоричного вираження емоційно-смислових контрастів Поезії. Конфліктна невідповідність між засобами вираження і можливостями поетичної музи згармоніювати трагічну суперечність світу змушує поета ставити болісні питання, а не формулювати задовільні відповіді. Заманливо скористатися і мудрим пером сови, і шалено сміливим пером орла, і промінно-світлим пером солов’я, і хочеться пестити улюблене, ясне, ранкове, жайворонкове перо, але душа почуває, що жодне із цих пер не виповість усього, що гримить цим політично контрастним світом. Кожне окремо не виповість, тому, можливо, поет тулить до серця всі ці пера і не віддає жодне на виміну. А чому?

Чому їх сила завжди на заваді —Й вони в душі взаємно перетяті,Й коли гримить світів лихий огром,Найбільш пишу німим своїм пером?!

Цей же мотив вічної безпорадності перед білим аркушем паперу пронизує «Білу баладу». Процес творчого самокатування («О мазохізме, хіба тобі тужно? Аркуш наситився – біла блощиця…») нагадує поетові безпорадних дітей на білім снігу, які навчаються ходити білім світі, – так творчий задум розтинає лезом паперу вени й обезкровлює до болю тіло і душу. Навіть ота жанрова сцена, яку зауважив поет на березі океану («Хлопчик будує фортецю, Океан – навпаки…»), народжує асоціацію вічної боротьби творчої людини з океаном часу, нерідко безпорадної і безперспективної, але мужньої і достойної людини, бо історія людства підтверджує, що ця боротьба приносить успіх, безсмертя в часі («Хлопчик і Океан»).

Могутня енергія цього запитання-відповіді характерна й для інших віршів, вона змушує поета відповідально замислюватися над життям і творчістю своїх попередників і сучасників («До Гоголя», «Вірменський хліб», «Незворушність»). Йому все частіше хочеться припасти до джерел, вдивитися в образ національної історії, трагічного і героїчного буття народу.

Спрага пізнання національної історії така невтолима, така пекуча, що не дає спокою буквально «ні вдень, ні вночі», – події, постаті, навіть речі викликаються запитально з минулого, громадяться, вимагають оприлюднення на папері. Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк та Іван Гонта, Тарас Шевченко і Микола Лисенко, Василь Стефаник та Іван Франко, Богдан Хмельницький і Марія Заньковецька, Йосип Сліпий і патріарх Володимир – кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог, на поселення в його суверенному художньому світі з тим, щоб поет запліднив їх оригінальним символічним кодом.

Іван Драч переважно здійснює пошуки в сфері духовного, де потреба самосвідомості й морального очищення превалює над зображенням побаченого, над картинами людського життя і природи. І хоча поет не уникає сюжетних віршів, віршів-портретів, віршів-картин, головне для нього – підпорядкувати зовнішню фактуру вірша вивершенню образу внутрішнього стану чи настрою. У вірші «Калина на тому світі» образ калини з лугу в Теліжинцях «проріс» і вразив своєю сліпучою виразністю («Червоні грона груденят були // Запаяні прозорим хижим льодом. //По пахви дерево в снігу стояло…») за океаном, коли натомлений поет виборсувався зі сну, вражений дивовижною асоціацією імені маленької дівчини Калини з рідним деревцем. Прозвучало з вуст матері це ім’я – і вві сні народився образ калини:

З Теліжинець калина проросла,Прорвавши твердь кремнисту планетарну,Щоб міг до неї серцем притулитисьВ цій завірюсі, в скрусі світовій…

Здавалось, суто фрагментарні, випадкового нашарування деталі й спостереження, але якщо в них є нервовий вузол, який зв’язує їх з особою поета, зі станом його душі, з настроєм мислення, вони переростають у самостійне мистецьке явище. Ось невеличка мачинка загорілась чистим вогнем квітування за півкроку до пекельного лихоліття зими («Мачинка»). Поступово наростає філософське осмислення суті й мужності малого життя, в якому є велика доцільність існування в світі природи. Вибухає воно і палає, попри всі безнадійності подальшого існування, і своїм нестримним вільним горінням утверджує істинність, закономірність будь-яких природних форм життя на землі:

Є виклик силі тій вогненній,Провіщий є і дивний знак —Над смерть горить манюній геній:Кульгавий, впертий, точний мак.Чом нас так вабить це палання,Аж завмираєм лячно ми,Мов вогневинка ця останняПеред лихим вогнем зими?!

Знову ж запитання-відповідь, знову роздум і сумнів, знову прагнення змусити нас замислитись і шукати для себе відповідь-самоочищення.

Образ дерева в наш екологічно тривожний час породжує в уяві своєрідний технологічний процес його переробки в папір для нього, для поета, який словом чистим і ясним повинен оправдати цю жертву:

Постій. Спинися. Не рубай. Зажди.Зупиним шал словесної води.Бо ж тільки на ясну і чесну піснюЗрубати можна цю криницю кисню!(«Дерево»)

Таким же вражаюче предметним є образ заліза у вірші «Залізо». Динамічна експресія нагнітання цього образу від рядка до рядка витворює гіперболічне уявлення про жах «озалізнення», охолодження планети:

Од заліза на лютій орбітіАж заточується Земля…

Пригадаймо, що про XIX століття писав Є. Баратинський: «Век шествует путем своим железным», а що вже казати про В. Брюсова, Е. Верхарна, О. ґастєва, М. Семенка…

У багатьох віршах Івана Драча відчувається характерне для нашого часу прискорення і нарощення асоціацій, які в калейдоскопічній мінливості не втрачають основних ідейно-смислових контурів і водночас володіють емоційно-експресивним впливом на читача.

Іван Драч, як ніхто інший з сучасних українських поетів, «розіп’ятий» на вітрах часу; він змушений підкорятися йому – звідси така динамічна мозаїка настроїв і переживань, широка амплітуда тем, образів і асоціацій, звідси його прагнення сміливо ступати в больові місця сучасності, пропускати крізь себе високочастотні хвилі інформативних перевантажень. В його уяві пульсує наймодерніший образ сучасної цивілізації, де стільки нових понять, речей, явищ, майже не закорінених у міфологію і передісторію українського буття, які проступають у його поезії як таємничі прообрази майбутньої світобудови, як знаки нової цивілізаційної якості та як есхатологічне знамення («Балада про кібернетичний собор», «Балада ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти», «Чорнобильська мадонна», «На дні роси, або Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики»):

Чорний атомний клекітТак нуртує нас – мене і добу,Так вимучує совість і мозок,Що кусаємо груди матері…(«Симфонія «Леонардо»)

Іван Драч прицільно вглядається в цей мерехтливий світ технологічних знаків і смислів, прагнучи виразити кенотипічний рівень сучасної цивілізації, до якої поет має якийсь особливий, жадібний смак. Він чутливо відтворює технічну пластику речей без захоплення технократичним майбутнім та без соціально-естетичної войовничості. Це радше тривожні роздуми, які переростають у метафоричні передбачення і похмурі сюрреалістичні візії:

Що маю нести в сиві сині далі?Пшеничну ласку в молодих рукахЧи чорний рак водневих вакханалій,Що серце їсть п’яти материкам?

Поет все частіше озирає цей несамовитий світ «скептичним зором мудреця», очі все запитальніше зазирають у глибини власної душі, уникаючи несподіваних асоціативних зіткнень. І хоча його метафорично-асоціативне поле широке, проте соціальні, публіцистичні акценти часто триножать баскі асоціативні злети буйної фантазії. Болить щоденність, косить хижим оком політика, зазиває і знесилює огромом проблем, на які відповідей нема; нависають холодним осіннім дощем отруйні тумани наруг і образ, претензій і зобов’язань – усім ти повинен, за все ти маєш давати одвіт – за передчасні втрати побратимів і за рухівські поділи-розколи, за нелади у світовому українстві та за бездіяльність української інтелігенції…

Усе рідше метафора домінує над думкою, більше того, моралізаторська сентенція поривається пригасити гру абстрактних колажів, цю яскраву стихію образних вітражів, без якої ми не уявляємо Драча-поета. Народжуються вірші, до яких він робить часову «прив’язку», але й без цього уточнення адресата, мовби з метою застереження від надто розлогого розширення цих образних узагальнень, читачеві неважко відшукати реальні аналогії. Багато образно-смислових конструкцій Івана Драча будуються на парадоксальному зіткненні «чужорідних», незближуваних асоціативних образах (творчість – форма мазохізму; чистий аркуш паперу – біла блощиця, яка випиває кров поетову; новонароджені рядки – діти на білім снігу, – і це лише з одного вірша «Біла балада»), але саме ця «чужорідність», нерідко алогічна контрастність руйнує стереотип сприйняття традиційної поезії, особливо поезії української з її послідовно пестливим викохуванням нових поетичних квітів на щедрій грядці народнопоетичної творчості. Іван Драч не з такою безоглядною зухвалістю, як, скажімо, Андрій Вознесенський, перенасичує багаторазово ускладненими метафорами вірш – в українського поета почуття ідейно-естетичної співмірності образу і думки внутрішньо виважується орієнтацією на глибинне чуття фольклору.

Згадаймо цикл поета «Балади з криниці фольклору». Але коли вже йде мова про домінантний образ-символ калини, то пригадаймо першу збірку «Соняшник», а в ній вражаюче могутню симфонію «Смерть Шевченка» з рядками:

Петербурзьким шляхом, по колінаГрузнучи в заметах, боса йшлаЗморена, полатана Вкраїна,Муку притуливши до чола.І намисто сипалось під ноги,Ніби кров змерзалась на льоту.«Сину, сину», – слухали дорогиТих ридань метелицю густу.«Може б, сину липового чаюЧи калини, рідному, бува…»А дорога ген до небокраю —На дорозі мати ледь жива.

Згодом у «Протуберанцях серця» такі фольклорні образи-символи, як вишня, м’ята, вода, терен і особливо калина, одержать своє творче переосмислення, хоча увага критики до освоєння І. Драчем фольклорних мотивів і образів була найчастіше лише констатуючою. Приваблювало інше, а саме: полемічна пристрасть, експресивна яскравість новочасного образного мислення, націленість на конкретну суспільно-публіцистичну тему, яку поет формулював негадано метафорично і з нічим не впокорюваною афористичною зухвалістю (цикл «Балади з криниці фольклору»). У кожній новій книзі поезій ці спалахи яскравого образного «перекроювання» узвичаєних істин вражають, але поет уже цілеспрямованіше притишує себе, більше дбаючи не про фізичну суть вірша, а про внутрішню, духовну його роботу на емоції і розум читача. Навіть більше того – не стільки читача, як себе, наче своїми віршами звільняється від непосильного тяжіння сумнівів і переживань на власному сумлінні, на власній совісті. Він не приховував, як важко йому дається оцей процес самоочищення, цей труд душі й тіла:

Коли орлом,Коли волом —Сиджу за столом.Орлинії крилаІ ремиґання вола?!Се ж патологія,Навіть зла…Та тільки двосилаОрла і ВолаНароджує крила —Крила в стола…(«Коли орлом, коли волом…»)

Отак орлом і волом виборює поет у Слові право на сумнів і сум’яття, підстьобує або, як він сам любить говорити, «батожить» самоіронією («Іронія», «Сум’яття», «Ніколи», «Обходити десятою дорогою», «Переливати з Пустого в Порожнє»), а то й з розкутою сповідальністю признається, що час вивітрює в ньому романтизм, що він винищує в собі лжу й іржу:

І дивлюсь на сонце не орлом,А скептичним зором мудреця —Під совиним молодим криломЛиса мудрість проживає ця.(«Чом соромлюсь пишноти прикрас»)

Поет із іронічною дозою скептичності сприймає фальшив’я слав, яке накочується на тих, котрі колись були для нього уособленням шляхетності, а тепер із хижим нетерпінням рвуться до фінішу, де їх чекає «стрічка слави з димом нагород». Але це не лише осудження стороннього позирання глядача на забіги інших за славою. Це ще й застереження для себе, спроба задуматися, а чи особисто ти не береш участі в цьому виснажливому для душі, а отже, для поезії марафоні крізь засліплення телевізійними юпітерами, крізь принадні для самолюбства радіоінтерв’ю, газетні портретування («Я дивлюсь на це фальшив’я слав…»).

У цих контрастах настроїв, роздумів і узагальнень є своя полемічна правота. Передусім правота позиції, вірніше, критичного погляду на все, що оточує поета, – на славу, яку всі співпереживають (одні – з захопленням, із радістю за успіхи улюбленого поета, інші – з заздрістю, зі скептичною недовірою до того, чи співмірна слава й поезія), на сумніви і переживання, яких ніхто, крім поета, не знає, а якщо він і виливає їх на папір, то чи кожен повірить, що все це переболене власним серцем, а не є наслідком поетичної версифікації на тему…

Тому з’являється в поезії Івана Драча образ Великої Води – алегорія не проясненого логікою, не виявленого системою доказів, не висвітленого до чуттєвого «визнання» настрою душі. Її не можна назвати ні старістю, ні мудрістю, ні розчаруванням, ні усвідомленням, ні сумнівом, ні пізнанням… Це той настрій душі, це той стан думок і почувань, коли поволі час розставляє на свої місця цінності та життєві орієнтири, коли зрілість не спішить авантюрно зазирати в майбутнє і коли майбутнє змушує сповідально озиратися в минуле, коли коло друзів рідіє і роки дихають тверезою духовною самотністю. Тоді й запраглося дослухати «голосу з-за двохсот літ» і написати болісно-зворушливий, сповідальний «Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліжинцях», бо

Летить з дитинства сизопера птицяІ прямо в душу тяжко загляда!(«Мій син фотографує мою матір»)

На дитячих спогадах, підсилених фантазійним розкриленням реальних подій, народжується поема «Віра, Надія і перша моя любов». Чому для нього «заговорила» трагічна доля двох молоденьких розвідниць – Віри і Надії, шаленим вихором війни занесених сюди, в принишклі серед снігів Теліжинці, і тут стривожила дитяче серце? Мабуть, тому, що з болісною гостротою сьогодні постає перед людством проблема миру, що війна знищує передусім молоді життя і тривога за долю майбутніх поколінь, за їхнє моральне право жити в мирі, любити і народжувати дітей неначе розтинає невидимим скальпелем і спогад поета, і погляд на сьогоднішній день, і його мрії та роздуми про майбутнє планети. Іван Драч у поемі баладно виповідає спогад-роздум, наче воскресає давнє, минуле з тим, щоб нині, у мудрості життєвого досвіду, усвідомити, чия ж вина в цій трагедії. Сьогодні поет бере у свідки пам’ять свою і свої перші почуття, думки-судження баби Маройки і баби Корупчихи, передчасну загибель юних Віри і Надійки, сивину, мов сиву рану, капітана. Збігають роки, замітають сліди війни сніги часу, але не пригасає в душі біль першої закоханості й жах- не для свідомості прозріння того, що між життям і смертю існує ледве вловима і легко долана межа. Шість десятиліть відділяють поета від тих реальних чи нереальних («Чи все це наснилось? Було – не було?») подій, але в душі пам’ять про них непогасна.

Повернення з вершини духовно вартісних літ до першоджерел тієї Великої Води, яка шалено крутить його, сьогоднішнього, у вирі роздумів, сумнівів і тривог, – таким бачиться концептуальний вимір творчих зусиль одного з найоригінальніших поетів сучасності. Не випадково, а закономірно образи-символи Теліжинців і калини символізують вічну причетність душі поета до цих рідних до щему в серці, неопалимих орієнтирів життя і творчості:

Синиця на груди шибку взяла,Допався і я до свойого села,Усе розструсив на великій дорозі,Стою на святому на сивім порозі,Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.(«Балада про ступу»)

Пережив багато. Бачив, як «закочувалося за вечірній пруг Тичинине золотооке сонце», як «землі закривалася чорна книжка» над Малишком, як спалахнула востаннє «одчайдушна блискавка брови» Василя Симоненка, з жахом відчув, як дихає на його плечах тирса з труни Григора Тютюнника, почув, як зронилися востаннє з Сосюриних вуст слова ці вишневі: «Любіть Україну! Любіть Україну!», бачив, як, мов та яблуня з буйними плодами у великому городі Тумань, упав Високий Майстер Микола Бажан і як нестримно плакало відчаєм зливи небо над труною Гончара…

Накопичилося за ці роки багато болю, гніву, переживань, тому доводилось часто оприлюднювати саркастичним пером свої розчарування, які зродилися з наївної віри в державотворящу енергію чорноземного свого народу: «О націє чорноземна, годована груддям чорнозему, // Годована голодом чорним, екстраексперимент сталінського раку, коли ти вже наберешся державного розуму?!» – запитував Іван Драч і в 1963-му, і в 1993-муроках.

Бунтівлива злість, приперчена саркастичною зневагою до тих, хто готовий цілувати «пантофлю Папи», викликала таку ж злість, але злість ідеологічну, великодержавницьку, з боку тих, про кого поет скаже у вірші «Саркастичне» ще далекого 1967 року в книзі «Балади буднів»:

Сам возлежав за кермом, як бонза,Його просякла ген по черево бронза,Другий духовним конквістадоромЗад свій везучий просяк мажором,А третє, нещасне, в бездарності хиже,Передній машині багажничок лиже…

Бачите, не пише для народу, як закликали трудящі, скльовуючи з величавої руки «мудрої», «непомильної Партії» отруйні зернятка зневаги до «гнилої інтелігенції», а творить якісь «формалістичні викрутаси». Сам Микита Хрущов у зореносній Москві 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року подав приклад високої принциповості в оцінці авантюрних експериментів у сфері мистецтва різними «космополітами», «формалістами», «відщепенцями» та «абстракціоністами», а що там, на периферії, хіба нема цих «трюкачів», цих «формалістів»? Є вони, а якщо нема – треба знайти.

Тодішній секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба на нараді «творчого активу та ідеологічних працівників» України 8 квітня 1963 року скаже, що «деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко» якраз і позначені «формалістичними викрутасами зі словом», що неодмінно призводить «до викривлення ідейно-художнього змісту творів».

Та сприймаймо з довірою спогади Івана Драча, які видрукувані в книзі 1995 року «Вогонь з попелу»:

«Я не розумів, що зі мною коїться, як не розумів, що творять зі мною. Мене, такого благовірного комсомольця і комуніста, звинувачували в… націоналізмі (?). Викликали, лякали, роз’яснювали, розчовпували, страхали і жахали, манили й заманювали. Голова ради загону і Голова учкому, секретар комсомольської організації спецчастин 16-го понтонно-мостового полку, кандидат у члени партії, студент-першокурсник говорить на політінформації про… повстання радянських в’язнів у Караганді… “Їх душили танками!” – “Звідки це ти взяв?!” – “Чув…” – “Од кого чув?…” – “Усі казали…”».

Тоді, в 1959-му солдатському, і явилося йому уві сні пророче видіння: «…начеб несуть мене, прохромленого, на тризубі, як на вилах-трійчатах, несуть, як прапор, а я боюсь упасти і тримаюсь за зубці, бо тисячі людей ідуть за розп’ятим на тризубі, як за прапором».

Мине тридцять років – і підніметься могутня хвиля всеукраїнського Руху, прапором якого стане Іван Драч, і розіпне себе він свідомо на тризубі – на цьому символі нашої незалежності й нашої вічної спраглості вибороти свободу.

Ці молоді, бунтівливі, непокірні шістдесятники шуму наробили не лише на літературному городі. Тривожною хвилею покотилися по обласних містах України судові процеси над українською інтелігенцією. 13–14 квітня 1966 року у Львові відбувся закритий судовий процес над М. Осадчим, М. Звиричевською та братами Горинями. З Києва прибувають на підтримку підсудних І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний, В. Чорновіл, І. Дзюба.

Секретар Львівського обкому партії В. Куцевол доповідав ЦК КПУ: «В той же день, 15 квітня, коли заарештованих виводили з будинку суду, біля входу зібралося до 30 чоловік знайомих та родичів підсудних, у центрі яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновіл, Холодний, які ображали працівників міліції та конвою, обурювались діями властей у зв’язку з арештом Горинів, кидали підсудним квіти та скандували слова «Слава!», «Слава патріотам!», а на адресу радянських органів кричали: “Ганьба!”».

Ще в лютому 1966 року Іван Драч разом з іншими, стривоженими процесами в Луцьку та Івано-Франківську, а саме: із З. Франко, М. Коцюбинською, І. Дзюбою, Г. Кочуром, Ф. Жилком, Б. Антоненком-Давидовичем – усіх їх 78, підписує лист на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха і голови КДБ України В. Нікітченка, в якому висловлюється стурбованість наростанням судових процесів і прохання дозволити бути присутніми на процесах над їхніми друзями і близькими знайомими.