Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю

Сковорода був людиною свого часу, свого оточення і побуту, на яку впливали повір’я його доби, увесь різноґатунковий комплекс тогочасного життя: «…Демон печалі став надзвичайно мене мучити – то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями із семінарії.

Після того як ви вчора розійшлися, коли я ліг спати, уві сні мене стало переслідувати бісеня. Я втікаю, воно нападає на тебе (Ковалинського), поки я допомагаю тобі, воно знов на мене нападає, я вислизаю і ледве врятувався. Снився мені й інший сон, безперечно, більш заспокійливий, як я думаю, здоровий, який свідчить про те, що розум повертається в звичайний стан. Мені снилося, що я з надзвичайно цінним, мистецьки оздобленим срібним списом упевнено йду до якогось розкішного палацу, причому на варті всюди стоять охоронці, які слідкують за тим, щоб мені ніхто не насмілився перешкодити. Коли я дійшов до прекрасних дверей палацу, мене якісь люди почали просити перекласти і прокоментувати декілька віршів поета (не пам’ятаю, якого), які служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав і пролив багато сліз, вигукуючи: «Кто мнѣ даст море слез?»

Сковорода згадує один із своїх найбільш довершених творів, який можна було б назвати «Молитвою сліз» і який сучасною українською мовою звучав би так:

Хто дасть мені хоча б сльози,хто дасть мені сльози дощевні?Хто дасть мені моря грози,хто дасть мені ріки плачевні?Да гріх ридаюІ омиваю,У многоводнихСльозах несходнихНе почивши.Мої гріхи препекельніда ж палили очі мої роками,Серце висхло ожорсточене,мов адамант-камінь.Сліз мені он як бракує,Щоб печію прегіркую,Щоб злі її хуртовиниЗ-під нутровиниІзблювати!Ти, що у горах розвергджерелам гримучі проходи,Ти, що нагорній верхзаткав у буйнющії води,Дай мені вод цих у душу,Хай я ж цю муку розрушу,Тугу розтрощу —Сліз в тебе прошу,Утіш мене, отче!В тебе сліз благаю слізно,Щоб вимити душу од лиха,Мені сльози, сльози, сльози —З-над потіх потіха!І дурність твого привіту —Над усю мудрість світу.А плач над сміхом —Його потіха.Дивний Боже!

Цей вірш ніби кепкує з латинського заголовка: «В горі певну втіху приносять сльози». Лунає вимога цілого моря сліз для полегшення душі, і ритм вірша підвладний каскадному ритмові виклику цілому світові й Богові; недовіра, що звучить на початку твору, переходить у буйну іронію закінчення.

Після такої відчайдушної молитви можна з найбільшою інтимністю зізнатися: «Чи не здається тобі, що я був у череві морського звіра, якщо апокаліптичний (звѣр) є диявол. А дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль. Я сподіваюсь, що з цими духами я чудово і з завзятістю борюся…»

Характер Сковороди вражає постійністю.

«…Сьогодні я встав раненько – на цілу годину і третину раніше сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, бадьора, вільна, жвавіша за блискавку і швидша за Евра та наша частина, яка називається божественною, і яку Марон називає вогнем чистого повітря. Отже, за прислів’ям: «Де у кого болить, там він і руку держить», – скупий безперервно думає про гроші, купець – про товари, орач – про волів, воїн – про зброю, – коротше, що в кого болить чи радує, те є в кожного в голові й на язиці. Моє ж серце, як тільки я прокинувся, лине до свого скарбу (Ковалинського), я почав міркувати сам собі так: ми, дурні й нещасливі, обурюємось, якщо хто-небудь з нас, за звичайним уявленням, живе в злиднях або скромно, не маючи ніякого чину, тоді як одна доброчесність робить щасливим і зберігає щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарешті, доброчесності?… Якщо ні, то де ціна витраченого часу?

Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав підводити підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й зараз не вмію користуватися часом, і навіть той час, який тепер в моєму розпорядженні, витрачається на дрібниці, або, ще гірше, на смуток, або, що найгірше, – на гріхи.

На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, нехтуємо тим, що є, ніби те, що минає, може вернутись назад, або напевно мусить здійснитись сподіване».

Десь саме в ці зоряні хвилини був написаний один з найбільш характерних для Сковороди віршів, який так багато говорить про його душевні муки, в яких тріпочуть болі цілого роду людського:

Час життя дорогоцінний,Ми ж тебе не бережем!Ми ж тебе, мов порох тлінний,Розсипаєм навзаєм!Ніби прожита година повернеться знову,Ніби до власних джерел повернуться знову ріки!Ніби ж ми власноруч сіємо літ полову,Ніби ж наш вік вікувати будемо ми вовіки!Та й для чого ж нам бажатиВосьмисот предовгих літ,Коли ми життя на жартиБайдикуєм з роду в рід!Ліпше чесно жить годину, аніж цілий день у скверні,Ліпше один день святий од безбожного року.Ліпше рік один пречистий, ніж десятки літ осквернені,Ліпше десять літ пречистих, ніж тягти життя мороку.Любий друже, мить наспіла,Байдики облиш уразІ в сю мить берись до діла:Плине час і зрине час!Не наше те, що збігло мимо нас,Не наше й те, що зродить грядуща нам пора,День нинішній ще наш, а не ранковий час,Не знаєм, що несе вечірняя зоря.Як життя не вмієш жити,То повчись хоча б сих слів!Ах, твій розум поміститиСлів сих хитрих не зумів.Знаю, що наше життя – це суєти потік,Знаю, що найглупіша істотаЛюдина – пливе у нім без пуття,Знаю, чим далі вона животіє, тим глупішає з року в рік,Знаю, сліпий той, хто закладає собі життя…

Таку категоричність тону, такий сатиричний максималізм, безжалісний, знищувальний, може мати той, чиї ідеали навдивовижу високі й чиє розуміння людського покликання на землі сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту і святість. Сковорода мав право на такі різкі слова, він вистраждав цю гірку правоту: це боліло йому щоденно, це пекло його щомиті. Ця невгасима печія за людину була такою плодючою, що латинський двовірш про молоде козля, од якого відштовхнувся поет при написанні своїх строф, виглядає, в порівнянні з віршем Сковороди, милим і наївним зернятком, з якого зріс такий важкий і такий колючий колос.

Є у Сковороди один невідомо коли написаний вірш, напоєний гіркотою, породженою стосунками з найулюбленішим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув світ. Зазнавши несподіваного удару долі, правитель канцелярії вельможного князя Потьомкіна, уваги якого прагнули князі і графи, їде в своє село Хотетово і кличе до себе філософа. У вірші їхні взаємини гранично спрощені, але добре передано дух їх:

Філарет старенький якось у пустеліЛіта свої доживав у лісовій оселі,А один хлопчина, Філідоном звався,В пущу до старого вчитися пробрався.В світі ж тільки й слави – що про дідугана:Святість його – щира, мудрість – бездоганна.

Філідон просить старого вказати йому шлях у житті «святий і твердий». Філарет відповідає, що зі світом, поки живеш, треба боротися, і далі повчає:

«Не братайся з тими, хто все зло ховає.Жий у дружбі з добрим – добрий серце має,Не вганяй за вітром, як ті вітрогони,Хай в тобі панують розуму закони.Тільки так затям ти: в кому дух свобідний,Тому стелить доля шлях шорсткий і бідний».Філідон, уздрівши, що це не на рукуСтарий собі плеще, враз відчув докуку:«Вельми тобі вдячний, старче сивочолий!»І поплентавсь далі. «Щасти тобі, доле!» —«Хоч свята це мудрість, – дуже ж несучасна.Добре, що я вибрався од діда завчасно».

Неважко провести за цим віршем паралель зі стосунками Сковороди і Ковалинського. Останній казав, що любив серце Сковороди, але цурався його розуму; шанував життя, та не брав у голову міркувань його; шанував доброчесність, та уникав його думок; бачив моральну чистоту, та не впізнавав істини його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його.

Філідон знехтував порадою мудреця, але пізніше жорстоко розкаявся:

«Поможи мені ти, отче сивочолий!»«Сину, ти запізно вдавсь до мої школи!Не слухав раніше моєї поради, —Нехай тобі світ твій у горі зарадить».

Але в добрій душі Сковороди не було Філаретової суворості до свого учня; він, як тільки міг, залікував рани Ковалинського. І майбутній куратор Московського університету, осяяний близькістю великого вчителя, як моральне відшкодування за все своє несковородинське життя пише саме тоді знамениту біографію Сковороди, де кається у своїх гріхах. Та лише на коротку мить вистачило йому, великому сановнику, таємному раднику, чистоти й осяяності, викликаної близькістю Сковороди, – невдовзі світ знову заполонює його в свої тенета. Чи саме не в складних стосунках Сковороди з його найулюбленішим учнем ховається найбільша душевна трагедія великого мислителя й одчайдушного педагога, якого світ не зловив, зате він зловив найдорогоцінніше, що в нього було, – його найчистішого і найобдарованішого учня?!

Сковорода ж, як і Філарет, воює зі світом, як із дияволом. Світ не може його зловити, бо поет завжди займає наступальну позицію. Тонко, без особливого натиску, але переконливо засуджує він (для Ковалинського) тих, «хто дуже турбується про порядок всесвіту, а про непорядок у власних справах і не думає». Розкриваючи учневі стосунки людей у світі, він перекидає місток з античних часів у сучасну йому дійсність: «Для чого ж нам розглядати ці розкішні видовища поганців? Хіба світ і народ – не краще видовище, до того ж безплатне, подібне до відомого піфагорівського торжища? Ти бачив, як один стогне під тягарем боргів, другий мучиться честолюбством, третій – скупістю, четвертий – нездоровим бажанням вивчити безглузді речі. І хто їх всіх перерахує?»

І виникає тверда переконаність у постійному обов’язку бути завжди на чатах, бути на сторожі найдорогоціннішого, що хоче відібрати зажерливий світ, – чистої, непотьмареної душі. Сковорода звертається до юного серця Ковалинського, але широта його думки з незбагненною силою помножує адресатність.

Пізніше по честолюбству Ковалинського (а Сковорода одразу відчув, звідки чигає небезпека на молодого хлопця, який згодом стане рязанським намісником), філософ випустить і такі разючі стріли: «Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя – ні, він навіть кращий і від здорового царя».

З уст філософа часто зривались слова їдкі, які він кидав прямо в розбещене обличчя світу:

«Світ – це загорожа для дурнів і балаган пороків», – як співає наш Палінгеній.

Тому найправильнішим я вважаю – здобувати друзів мертвих, тобто священні книги. В числі живих є такі хитрі, скритні й безчесні пройдисвіти, що юнака у вічі обдурюють, вливаючи свою отруту невинній простоті й особливо нападаючи на простих – коло них у цих змій є надія на здобич… О, бережись таких! Скільки моральної шкоди завдали мені посланці диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довір’я, так, що тільки через п’ять років це відчуєш. Ах! Скористайся хоч моїм досвідом! Я той моряк, що, викинутий на берег під час аварії корабля, інших своїх братів, яких чекає те ж саме, непевним голосом попереджаю, яких сирен і страховищ їм треба стерегтися і куди тримати путь. Бо інші потонули і відійшли у вічність. Але, скажеш ти, я можу і сам стати розсудливим під ударами долі. О мій найдорожчий друже! Хіба ти не знаєш, що багато людей зазнає аварії корабля, рятується ж небагато хто – троє із ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуєшся? Якщо у тебе є ліки, невже ти з власної волі повинен прийняти отруту? Досить біди, якщо ти через свою необережність її покуштуєш».

Посланці диявола-світу завдали Сковороді стількох моральних збитків, як він сам вважає, що застереження Ковалинському читається як виразна кардіограма життєвих струсів і нещасть самого філософа. Справді, треба було самому дістати надто болючі удари від фальшивих друзів, від ницих підлесників, щоб обурення і застереження було таким щирим, але треба було бути й людиною такого духовного рангу, як Сковорода, щоб звести чисто педагогічні поради молодому другові до статусу морального обвинувачення світу, в якому живеш:

«О, справді пекельна змія! Це посланці сатани, прикриті людським образом. Я сам зазнав на собі укусів шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий геній скеровує їх на прості серця? Що в них спільного з людьми щирими, які не знають і не мають ніяких хитрощів? Що спільного, питаю я, у рака зі змією? Діаметрально, як кажуть, протилежні вони такого роду натурам і нападають на них, як вовки, безсумнівно, заради вигоди. З таких людей робляться брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які, пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощів проникаючи, нарешті, в самі небеса, змішують небо із землею, часто весь світ потрясають смутами. Але хто в достатній мірі яскраво зобразить цих демонів?»

Д. Лихачов пише про староруську людину як про людину, якій було притаманне загострене відчуття значущості всього, що подибуємо у звичайному бутті. Людина сприймає світ у цілому як величезну єдність, відчуваючи себе невід’ємною частиною цього світу. Її будинок розташований красним кутом на схід. Покійника кладуть у могилу головою на захід – він має лицем зустрічати схід сонця. Церкви повернуті вівтарями назустріч новому дневі. Схід символізує собою майбутнє, захід – минуле. Це відчуття всезв’язаності людини і світу із часів Київської Русі дожило і до днів Сковороди. Традиції староруської літератури жили в його творчості, одягнуті в барокові шати.

У староруській літературі писалося переважно про людей визначних, титулованих – князів, митрополитів, бояр. Та до визначних осіб за тих часів відносили і самітників. Слід згадати ту величезну моральну відповідальність, яка лягла на плечі цих одиноких староруських інтелектуалів. Саме їм приписується староруськими письменниками величезний вплив на хід світової історії. Не князь, не боярин, не митрополит, а святий чоловік у розмові з Богом, у заступництві за окремих людей, а то й за суспільний організм може здобутися на щось вагоме і значне в перебігу життєвих подій.

Так, виходячи зі староруської традиції самітництва, можемо розглядати подвижницьке життя Сковороди, основною домінантою якого було очищення від всілякої скверни й ушляхетнення духу. Але то вже не було самітництво – відбулося цікаве схрещення античних традицій (згадаймо спосіб життя Сократа чи Езопа) із старослов’янськими. Сковорода, щоб досягти розкутості духу, не викопував печери в глеї й не будував хижі в дрімучому лісі, не оточував своєї особи безлюддям, – навпаки – скарбами, здобутими на терені філософського усамітнення, він щедро ділився з кожним. Будь-який егоїзм, духовний чи матеріальний, був йому відворотний.

У листі до Ковалинського, бажаючи допомогти юному другові жити чесно і благородно, він писав:

«О, якби ж то у мене був духовний меч! Я знищив би в тобі скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю. О найсвятіша тверезість! О добра бідність! О спокій душевний! Як мало людей знає вас!»

Філософ був духовним мечем своєї доби. Він не тільки викривав хижацьку ідеологію і практику експлуататорських класів, але й прагнув протиставити заповзятливому ентузіазмові корисливості, радості падіння в світі плотських насолод атмосферу радості духовного піднесення.

Сковорода був сином свого часу, та він не йшов на Голгофу, долаючи сотні верстов по чужих країнах, він не видирав з рук інших прочан уламки «справжнього» хреста і шматки плащаниці – істину він знаходив у постійних боріннях думки.

Сковорода манить своєю моральною чистотою, повного узгодженістю стражденного, але осяяного високими ідеалами життя з творчістю – поезією, філософією, етикою. Його допитливий розум осягнув суперечності свого часу, не задовольнився пересічними його цінностями, пірнув у глибини античного світу і виніс на поверхню своєї доби духовні багатства. Босоніж пройшов він стовповими шляхами історії, бачив і відчув так багато, а все ж залишився дитинно-чистим, святим по-людськи, а не за куцими мірками церковної святенності. Манить його скромність і невибагливість людини, яка в останній період життя звела свою і до того мізерну власність до кількох речей – костур, сакви, флейта, книжка – і мандрувала з ними дорогами Слобожанщини. У ньому був потужний духовний магніт, що притягував серця сучасників до людини, у якої скромність не фальшива і чистота не примарна. Якби ніхто й нічого не знав про Сковороду, якби час не доніс його рукописних творів, а народ не зберіг легенд про його життя, сама тільки його епітафія змусила б людей замислитися. У чорні часи реакції, коли все прогресивне і вільнодумне, здавалось, було міцно впіймане в самодержавні лещата, він підсумував своє життя цим викликом, в якому горда суть закута у войовничу простоту: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Віриться, що Сковороді вдалося здійснити в житті той ідеал людини, про який згодом скаже Шевченко такі незабутні слова в своїй «Тризні»:

Без малодушной укоризныПройти мытарства трудной жизни,Измерять пропасти страстей,Понять на деле жизнь людей,Прочесть все черные страницы,Все беззаконные дела…И сохранить полет орлаИ сердце чистой голубицы!Се человек!..

III. «…Я ледве не торкаюся головою зірок»

Найбільшим досягненням української поезії першої половини XVIII століття були віршовані драми. Всі найвизначніші поети того часу були вихідцями з Києво-Могилянської академії. Феофан Прокопович написав слов’яно-українською мовою трагедокомедію «Владимір, славенороссійських стран князь и повелитель» (1705), а учень і послідовник його Георгій Кониський – драму «Воскресеніє мертвых» (1746). Викладач піїтики, у якого вчився Сковорода, Варлаам Лащевський, написав близько 1742 року «Трагедокомедію о тщете міра сего, составленную Варлаамом Лащевским и репрезентованную в Академіи Кіевской». Відомо, що з Кониським і Лащевським у Сковороди були найтісніші стосунки, в своїх поетичних пошуках він багато в чому продовжував традиції києво-могилянців.

М. І. Петров справедливо стверджував, що «Сковорода був духовним сином Георгія Кониського, цього гарячого шанувальника Феофана Прокоповича, і, отже, духовним онуком останнього».[3]

Сковорода захоплювався творчістю Феофана Прокоповича, широтою його інтересів, вірою в науку, розум, прогрес. Жоден з викладачів академії уже не міг піднятися до його рівня ні за своїм талантом, ні за блиском розуму, ні за вільнодумством. А що Феофан Прокопович був людиною вільнодумною, свідчить хоча б його лист до Якова Марковича, в якому він одверто висловлював своє ставлення до єпископського сану, який мав прийняти за розпорядженням Петра І. «Можливо, ти чув, що мене викликають для єпископства: ця почесть мене приваблює і спокушує так само, якби мене присудили віддати на поживу диким звірам. Справа в тім, що кращими силами своєї душі я ненавиджу митри, сакоси, жезли, свічники, кадильниці й подібні забавки; доточи до того досить жирних і великих риб.

Якщо я люблю ці речі, якщо я шукаю їх, нехай Бог покарає мене ще чим-небудь гіршим… Тому я хочу докласти всіх зусиль, щоб відвернути од себе цю надзвичайну почесть і летіти назад до вас».[4]

В академії була, звичайно, відома драма Прокоповича «Владимір», в якій автор змальовує відому подію з рідної історії – прийняття Володимиром християнської віри.

Власне кажучи, апофеоз Володимира за логікою сприйняття перетворювався на апофеоз реформаторської діяльності Петра І – пізніше Прокопович стане його близьким дорадником. Та нас цікавить найбільше в даному випадку все те, що Сковорода як здібний учень взяв у своїх академічних учителів, які були учнями і послідовниками майбутнього президента синоду.

Твори Прокоповича з мальовничим колом дійових осіб (Жеривіл, Піяр, Курояд) не лише нагадують нам бунтівничий клекіт Івана Вишенського з його знаменитими ієреміадами і прокурорськими звинуваченнями, але й майбутній солонуватий стиль Сковороди.

Моралізаторська трагедокомедія його вчителя Лащевського цікава своїм викривальним пафосом. Про тогочасне суспільство він каже, що його «видѣть без слез не мощно». Люди загрузли в гріхах користолюбства, владолюбства, зажерливості, пияцтва.

Лащевський картав не лише розпусників, але й розпусту розуму – адже це вона породжує розпусту моральну. Його трагедокомедія свідчить про безперервність сатиричної тенденції української літератури, що від бурхливих ієреміад Вишенського йшла до гостро спресованої думки Сковороди.

У Лащевського гнів проти невігласів-богословів ще поміркований:

Букварь тольки выучат единій,Да когда еще знают что и от латыни:Запроси от писаній вездѣ сочиняют,Аки бы всѣх мудрѣйши били, притворяют,А спросиш к спасенію нужѣйшаго слова,Безотвѣтна увидиш того суеслова.

У його учня він набирає сатиричного звучання. Сковорода тікав од чернечого світу, життя в якому означало б повільну смерть, знущаючись із нього: «П’ятеро людей бредуть у широчезних єпанчах, що на п’ять ліктів по шляху волочаться. На головах капюшони. В руках не жезли, а дреколія. На шиї в кожного по дзвону з вірьовкою. Торбами, іконами, книгами обвішані. Ледве-ледве рухаються, яко бики, що парохіальний дзвін везуть». Сковорода шмагає на повний розворот плеча, вистьобує з присвистом «героя свого часу», який: рухається й красується, як мавпа; відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутина; жадібний, як пес; лукавий, як змій; ласкавий, як крокодил. У цій мозаїці несумісних рис чути мистецьке дихання на повні груди, поміркованість тут проковтнута і забута…

Саме од Кониського, який підтримував нові віяння в поезії, відстоював ломоносівську систему віршування, Сковорода сприйняв глибоке захоплення античною філософією й античною поезією.

Драма Кониського «Воскресеніє мертвых» має внутрішню спорідненість з твором Лащевського. Безсмертя людської душі було у нього аргументом проти корисливості соціального зла:

«К вѣчности я рожден. Как же стану имѣнія собирать, домы огромные без потребы созидать, владѣнія распространять, не имѣя в том нужды убѣдительной, особливо, естли тіе домы создаю на развалинах хижин нищих и сирот, естли владѣнія моя тягость неудобосносная и разореніе подданым моим; принуждаю их мякинами давитися, дабы сам, продавши хлѣб их, просыщался и упывался в шумных на всякій день компаніях: пять сот у меня собак гончих, да пять сот и крестьян моих от глада померло. И се ли приуготовленіе к вѣчности?… Не помышляю о том, что в вѣчности мнѣ будет не с собаками, но с поддаными моими, и что они будут мнѣ и судіи, и мстители».[5]

Сковорода сприйняв тезу «до вічності я народжений», але рішуче відкинув містику загробного життя і воскресіння мертвих. Він теж ставить соціальне зло перед судом вічності, але замість християнського «страшного суду» в нього діє суд совісті. Як це не наївно, та рішучість і сміливість такого кроку безсумнівна.

Віяння кращих умів Києво-Могилянської академії мали відчутний вплив на творчий гін обдарованого юнака. Ніщо не твориться само по собі, спалахи гострого розуму, хай і закутого церковною схоластикою, прориваються до серця Сковороди. Він теж свого часу написав був трагедокомедію, яка до нас не дійшла, та до нас дійшли його вірші й байки (до речі, курс про байку він пройшов в академії). Тут же, в стінах академії, він успадкував і античну традицію. Особливо приваблювала його особа і творчість Горація. Сковорода цікавиться життям античного поета, його приваблює те, що Горацій понад усе цінує свою незалежність. Коли Меценат подарував йому невеличке помістя, він пише вірш, у якому звучить вдячність:

Все, що бажалось, – моє: ось і поля шматок,Садок, а поруч проточна вода з джерела,Невеликий лісок! І ліпше, і більше послалиБезсмертні мені; годі тривожити їх —Хай залишить для мене цей дарунок Меркурій.

Та, помітивши, що Меценат за це ущемлює його свободу, Горацій намагається знайти такий шматочок землі й такі умови, де можна бути незалежним. Цікаво, що саме цей аспект буття римського поета приваблював не тільки Сковороду, а багатьох співців від Хераскова до Пушкіна – в заметілі суспільної корупції поети шукали затишку для творчості, незалежності од влади тиранів.

Дійсність вимагала свого: імператор запропонував, щоб Горацій писав послання і до нього: «Знай, я незадоволений, що в багатьох творах подібного ґатунку ти не бесідуєш насамперед зі мною. Чи ти боїшся, що потомки, побачивши твою до нас наближеність, вважатимуть її ганьбою для тебе?»

Важка рука імперії лягла на вутлі плечі невисокого, підсліпуватого і гарячкового чоловіка, якого сучасники вважали генієм. Сковорода любив Горація, часто цитував його, багато строф римлянина органічно вписалися в його оригінальні роздуми, та доля їм судилася різна – послань до можновладців Григорій Сковорода ніколи не писав.

Викладаючи курс піїтики у Переяславському та Харківському колегіумах, він мав практично вчити учнів не лише розумітися на поезії, але й віршувати. Хоча б у такий спосіб:

Здрастуй, найдоброзичливіша істото, мій Михайле!Я знайшов гавань, прощайте, надіє й щастя!Досить ви грали мною, грайте тепер іншими.

Цей виключно витончений двовірш запозичений у того невідомого автора, який, хто б він не був, досить красномовно і детально описав гомерівським віршем (Жильблазові) блукання, я не маю сумніву в тому, що він і тобі сподобається. Задля вправи ми переклали його ямбічними віршами так: