Повернення Казанови. Царство снів

Марколіна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчі, ніби їй читають уголос якусь не надто цікаву історію. Ані мімікою, ні жестом не зраджувала, що знає, хто сидить навпроти неї, – людина, чоловік, сам Казанова, який усе розказане, а більше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячі жінок. Зате очі Амалії палахкотіли захопленням. Для неї Казанова залишився колишнім; його голос зваблював її так само, як і шістнадцять років тому, і він відчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, і давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалія, коли його так вабить до Марколіни, як до жодної іншої жінки ніколи не вабило? Крізь матовий полиск сукні він ніби бачив дівоче голе тіло; пуп’янки її грудей розпускалися йому назустріч, а коли вона якось нагнулася підняти з підлоги хусточку, що вислизнула їй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому порухові такий знадний сенс, аж він ледь не знепритомнів. Секундне мимовільне спотикання у плині розповіді не пройшло повз увагу Марколіни, як і дивний спалах в його очах, однак у погляді дівчини Казанова прочитав раптове відчуження, настороженість і навіть проблиск відрази. Він умить опанував себе і вже готовий був з подвоєною жвавістю продовжити розповідь, як до господи увійшов опецькуватий священик. У відрекомендованому господарем абаті Россі Казанова відразу впізнав чоловіка, з яким познайомився двадцять сім років тому на одному купецькому кораблі, що простував з Венеції до Кьоджі.

– Ви тоді мали перев’язане око, – завважив Казанова; він рідко нехтував нагодою похизуватися своєю надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтій хустці порадила вам цілющу мазь, яку випадково мав при собі молодий аптекар з дуже хрипким голосом.

Абат кивнув головою й усміхнувся, приємно вражений. А тоді з хитруватим виразом на обличчі підійшов упритул до Казанови, ніби хотів повідомити якусь таємницю, однак мовив уголос:

– А ви, пане Казаново, супроводжували весільне товариство… не знаю, чи в ролі випадкового гостя, а чи весільного дружби. У кожному разі, наречена обдаровувала вас значно ніжнішим поглядом, ніж свого нареченого… Здійнявся вітер, майже буря, а ви почали декламувати якогось надзвичайно сміливого вірша.

– Шевальє зробив це, звісно, лише для того, щоб відвернути бурю, – мовила Марколіна.

– Аж такими чарами я ніколи не володів, – мовив Казанова. – Однак не заперечуватиму: щойно я почав декламувати, про бурю всі забули.

Дівчатка обліпили з усіх боків абата, знаючи, що буде далі. Той жменями виймав з бездонних кишень ласощі й клав їх своїми тлустими пальцями дітям до рота. Олі-во ж тим часом з щонайменшими подробицями розказував абатові, як він зустрів Казанову. Амалія заворожено не відводила сяючих очей від владного смаглявого обличчя дорогого гостя. Діти побігли в сад. Марколіна підвелася, дивлячись через вікно їм услід. Абат передав вітання від маркіза Челсі: той має намір, якщо дозволить здоров’я, разом з дружиною навідатися сьогодні в гості до свого вельмишановного друга Оліво.

– Чудово! – зрадів господар. – Матимемо на честь шевальє приємне картярське товариство. Я ще сподіваюся братів Рікарді, та й Лоренці приїде. Діти перестріли його, коли він прогулювався верхи.

– О, він ще тут? – здивувався абат. – Ще тиждень тому мовилося, ніби йому час повертатися у полк.

– Маркіза, мабуть, випросила у полковника для нього вакації, – засміявся Оліво.

– Дивно, – втрутився Казанова, – що мантуйським офіцерам нині дозволяють відпустку. Двоє моїх знайомих, один – з Мантуї, інший – з Кремони, уночі вирушили зі своїми полками на Мілан, – вигадував на ходу Казанова.

– А що, має бути війна? – озвалася від вікна Марколіна. Вона відвернулася, на її обличчя падала тінь, тож не було видно виразу очей, а легке тремтіння у голосі помітив лише Казанова.

– Навряд чи дійде до війни, – легковажно відповів він. – Але іспанці зайняли загрозливі позиції, тож треба бути напоготові.

– Чи взагалі відомо, на чиєму боці ми будемо битися – іспанців чи французів? – напустивши на себе поважності й суворо наморщивши чоло, запитав Оліво.

– Лейтенантові Лоренці мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрість.

– Це він уже зробив, – докинула Амалія. – Брав участь у боях під Павією.

Марколіна мовчала.

Казанова довідався достатньо. Він підійшов до Марколіни, обвів уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нічим не засаджений моріжок, де гралися діти; за ним, під муром, росли в ряд високі, густі дерева.

– Яка розкішна садиба, – звернувся він до Оліво. – Мені кортіло б оглянути її ближче…

– А для мене, любий шевальє, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалію, – за ті роки, що володію цим маленьким маєтком, нічого не бажав дужче, як нарешті прийняти вас тут за гостя. Десятки разів збирався вам написати й запросити на гостину. Та хіба міг я мати певність, що мій лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лісабоні, тож можна було не сумніватися у вашій наступній появі десь у Варшаві чи Відні. Та й ось навіть нині, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли мені пощастило – а це, Амаліє, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свій час, що – уявіть-но собі, пане абате, – готові подарувати нам лише два дні!

– Можливо, вдасться вмовити шевальє подовжити своє перебування, – озвався абат, жуючи зацукровані шматочки персика, й кинув швидкий погляд на Амалію, з чого Казанова зробив висновок, що Амалія виявляла йому більше довіри, аніж своєму мужеві.

– На жаль, це неможливо, – суворо мовив Казанова. – Я не смію приховувати від друзів, які так турбуються моєю долею, що мої венеціанські співгромадяни мають намір – хай із запізненням, та з неменшою почестю для мене – загладити нарешті несправедливість, заподіяну мені багато років тому. Тож я не можу далі опиратися їхнім наполегливим проханням, щоб не видатися невдячним чи, борони Боже, злопам’ятним, – легким порухом руки Казанова стримав запитання, що ось-ось мало вихопитися з уст Оліво, якого, попри благоговіння, змагала нездоланна цікавість. – Я готовий, Оліво! Покажіть мені своє маленьке королівство…

– Може, ліпше дочекатися прохолоди? – втрутилася Амалія. – А зараз шевальє міг би відпочити або пройтися у затінку.

На дні її очей таїлося таке несміливе благання, звернене до Казанови, ніби під час прогулянки садом удруге мала вирішитися її доля.

Ніхто не мав нічого супроти, і товариство вирушило в сад. Марколіна першою вибігла на осоння до дітей, які відбивали волани на моріжку, і відразу приєдналася до гри. Вона була ледь вища на зріст за найстаршу з трьох дівчаток і сама, з розпущеним волоссям, здавалася дитиною. Олі-во з абатом сіли собі на камінній лаві в алеї неподалік від будинку. Амалія з Казановою рушили далі. Опинившись на віддалі, коли їх ніхто не міг почути, Амалія заговорила з ним, як колись, ніби й не минуло стільки років:

– Ти знову зі мною, Казаново! Як я чекала цього дня! Я знала, що він колись настане!

– Я тут випадково, – холодно відповів Казанова.

Амалія лише всміхнулася.

– Називай це, як хочеш! Ти тут! За всі шістнадцять років я тільки й мріяла про цей день!

– Гадаю, за ці роки ти й про інше мріяла, і не тільки мріяла, – заперечив Казанова.

– Ти знаєш, що це не так, – похитала головою Амалія. – Ти теж мене не забув, інакше не прийняв би запрошення Оліво, попри те, що так квапишся потрапити до Венеції.

– Що ти собі понавигадувала, Амаліє? Гадаєш, я приїхав сюди, щоб наставити роги твоєму добропорядному чоловікові?

– Навіщо так кажеш, Казаново? Знову належати тобі – не обман і не гріх!

Казанова голосно засміявся.

– Не гріх? Чом не гріх? Бо я старий чоловік?

– Ти не старий. Ніколи старим для мене не будеш! У твоїх обіймах я вперше зазнала солодкої розкоші, і, мабуть, саме з тобою судилося зазнати її востаннє.

– Востаннє? – глузливо перепитав Казанова, хоча слова жінки й зворушили його. – На це мій друг Оліво, напевно, заперечив би.

– З ним, – зашарілася Амалія, – це подружній обов’язок, можливо, навіть трохи задоволення, але не блаженство… ніколи його й не було…

Вони не дійшли до кінця алеї, ніби боялися надто наблизитися до моріжка, де бавилися діти й Марколіна. Мов наперед умовившись, мовчки повернули назад і невдовзі опинилися біля будинку. На торці одне вікно нижнього поверху було відчинене навстіж. У сутінній глибині кімнати Казанова розгледів відслонений поліг, за яким виднілося узніжжя ліжка. На стільці поряд висіла світла й легка, наче вуаль, одежина.

– Покій Марколіни? – поцікавився Казанова.

Амалія кивнула.

– Вона тобі подобається? – запитала з удаваною веселістю й наче без жодних підозр.

– Гарненька…

– Гарна й добропорядна.

Казанова знизав плечима, ніби даючи зрозуміти, що не це його цікавило. А тоді запитав:

– Якби сьогодні ти вперше побачила мене, чи впав би я тобі в око, Амаліє?

– Не знаю, чи змінився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тоді, яким бачила тебе завжди… навіть уві сні.

– Та придивись до мене, Амаліє! Чоло у зморшках, складки на шиї! Глибокі борозни від очей до скронь! А ось тут… тут бракує кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А ці руки, Амаліє! Глянь на ці руки! Пальці, мов кігті… жовті плями на нігтях… А жили – сині й набряклі… Руки старця, Амаліє!

Жінка взяла простягнуті руки у свої долоні й з побожністю поцілувала їх одна по одній у затінку алеї.

– А сьогодні вночі хочу цілувати твої уста, – промовила вона з сумирною ніжністю, яка лиш розсердила його.

Неподалік від них, на краю моріжка, лежала в траві, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколіна; діти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою і перехопила волан, голосно засміялася, діти навалилися на нею купою; вона борсалася, відбиваючись від них, кучері розметалися навсібіч. Казанова затремтів.

– Не цілуватимеш ти ні моїх уст, ані рук, – гостро відрізав він Амалії. – Даремно чекатимеш мене, даремно мріятимеш, якщо я спершу не заволодію Марколіною.

– Та ти збожеволів! – розпачливо зойкнула Амалія.

– Ми з тобою квити… Ти божевільна, гадаючи, ніби бачиш у мені, стариганові, коханого юних літ, я ж – убивши собі в голову будь-якою ціною заволодіти Марколіною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколіна відродить мою молодість – для тебе! Посприяй мені, Амаліє!

– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловіків навіть чути не хоче.

Казанова зареготав.

– А лейтенант Лоренці?

– До чого тут Лоренці?

– Він її коханець, я знаю…

– Як ти помиляєшся, Казаново! Він просив її руки, вона ж відмовила. Він юний… він вродливий… вродливіший, мабуть, за тебе в молодості!

– Лоренці сватався до неї?

– Запитай Оліво, якщо мені не віриш!

– Та мені байдуже! Що мені до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повія, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моєю, я її жадаю…

– Я не можу її тобі дати, мій друже! – у голосі Амалії Казанова відчув жаль до себе.

– Бач, Амаліє, якою нікчемою я став! Десять літ тому… ще п’ять літ тому не потребував би я ні допомоги, ні заступництва, хай би навіть Марколіна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатів у кишені! Але навіть десяти не маю… Злидар я, Амаліє!

– Навіть за сто тисяч золотих Марколіну тобі не здобути! Навіщо їй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликів, забави з дітьми… Маленького спадку їй вистачає з лишком.

– О, якби ж то я був князем! – трохи театрально вигукнув Казанова; таке часто з ним траплялося, коли його охоплювала справжня пристрасть. – Якби ж мені владу садити до в’язниці людей, карати на горло… Але де там. Я – ніхто, жебрак, ще й брехун! Я випрохую у високих вельмож посаду, шматок хліба, батьківщину! Що зі мною сталося? Невже я тобі не осоружний, Амаліє?

– Я кохаю тебе, Казаново!

– То здобудь її для мене! Тобі це під силу, я знаю! Кажи їй, що хочеш. Скажи, що я вам погрожував, що я здатний підпалити ваш дім! Скажи їй, що я шаленець, небезпечний безумець, що втік з божевільні й лише обійми цнотливиці можуть повернути мені душевне здоров’я. Так їй і скажи!

– Вона не вірить у дива!

– Як? Не вірить у дива? То вона й у Бога не вірує… Ще ліпше! Я у милості міланського архієпископа! Скажи їй це! Я можу занапастити її! Усіх вас занапастити! Це правда, Амаліє! Які книжки вона читає? Напевно, є серед них і заборонені церквою! Покажи мені їх! Я складу список. Лише одне моє слово…

– Замовкни, Казаново! Онде вона йде… Не викажи себе. Хоч би очі тебе не зрадили! Ніколи, Казаново, чуєш, що кажу: ніколи я не бачила істоти, чистішої за неї душею. Якби вона здогадувалася, що я ось зараз змушена була вислуховувати, відчула б себе зневаженою, брудною. І скільки б ти опісля тут не пробув, ніколи б навіть краєм ока її не побачив. Поговори з нею! Так, поговори з нею – ти ще будеш просити прощення і в неї, і в мене.

Марколіна з дітьми порівнялася з ними; діти побігли далі, до будинку, а дівчина, ніби з ввічливості до гостя, спинилася перед Казановою. Амалія зумисне залишила їх удвох. На Казанову справді наче повіяло неприступною, суворою цнотливістю від блідих, напіврозтулених уст, від гладко зачесаного тепер догори русявого волосся, що обрамляло чоло. Його пройняв щем, який він рідко відчував до жінки, не відчував і до неї ще зовсім недавно, за обіднім столом; це було щось схоже на обожнення, жагу, позбавлену будь-якого фізичного потягу. І Казанова стримано, ба, навіть поштивим тоном, яким прийнято звертатися до осіб значно вищого походження і який мав би улестити самолюбство Марколіни, поцікавився у неї, чи не має вона наміру присвятити вечірні години своїм студіям. Марколіна відповіла, що тут, на селі, вона зовсім не дотримується усталених для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякі математичні проблеми, над якими недавно міркувала, займають її думки навіть у час дозвілля, як це було ось щойно, коли вона лежала на моріжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, підбадьорений її привітністю, жартома поцікавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана її голівка, Марколіна дещо глузливо відповіла, що ці проблеми не мають ані найменшої дотичності до тієї знаменитої каббали, на якій, як подейкують, чудово визнається шевальє фон Сенґаль, тож навряд чи буде йому до снаги їх збагнути. Його розсердив її неприхований скепсис, з яким вона відгукнулася про каббалу, хоча й сам у рідкісні моменти внутрішнього самоспоглядання усвідомлював, що ота своєрідна містика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; її не існує в природі, нею послуговуються лише шахраї та блазні – цю роль він грав поперемінно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурні легковірів і телепнів. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрішньому переконанню, спробував захистити перед Марколіною каббалу як повноцінну й справжню науку. Він говорив про божественну природу числа «сім», про що навіть згадується у Святому Письмі, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пірамід, які навчився вибудовувати за новою системою, і про те, як часто збувалися його передбачення, укладені за цією системою. А хіба не він якихось кілька років тому, уклавши таку піраміду чисел, спонукав амстердамського банкіра Гопе взяти на себе страхування безнадійного – як усі вважали – торгового корабля і заробити на цьому двісті тисяч золотих? Казанова ще й досі вмів бездоганно викладати свої шахрайсько-вишукані теорії, тож і цього разу сам почав вірити у власні небилиці й навіть наважився закінчити свою тираду твердженням, ніби каббала не так математична галузь, як її метафізичне вивершення. Марколіна, яка досі дуже уважно й начеб серйозно дослухалася до його слів, зиркнула раптом на нього ледь співчутливим і водночас шельмуватим поглядом.

– Вам, вочевидь, закортіло, вельмишановний пане Казаново (вона, здавалося, зумисне уникала звертання «шевальє»), продемонструвати мені ваше всесвітньовідоме красномовство, за що я вам щиро вдячна. Але ж ви, звісно, незгірш за мене знаєте, що каббала не тільки не має нічого спільного з математикою, але й грішить супроти її сутності та має до неї такий самий стосунок, як заплутане й брехливе базікання софістів до ясних і високих вчень Аристотеля чи Платона.

– І все ж, – квапливо заперечив Казанова, – вам доведеться зі мною погодитися, прекрасна й вчена Марколіно, що софістів аж ніяк не годиться вважати дурними нікчемами, за вашим надміру суворим присудом. Тоді б довелося – візьмімо приклад з сучасного життя – назвати софістом і пана Вольтера за його спосіб мислення і спосіб викладу думок на папері. Але ж нікому не спадає на думку – навіть мені, який проголосив себе його непримиренним супротивником і саме зараз (не буду цього приховувати) пише на нього памфлет, – отож, навіть мені не спадає на думку заперечувати його надзвичайний талант. При цьому зауважу, мене нітрохи не підкупила запопадлива люб’язність, з якою пан Вольтер поставився до мене під час моїх відвідин Ферне десять років тому.

Марколіна всміхнулася:

– Дуже гарно з вашого боку, шевальє, зволити так м’яко судити найбільшого велета духу нашого століття!

– Велет духу? Ще й найбільший! – вигукнув Казанова. – Так його величати видається мені неприйнятним хоча б тому, що попри свою геніальність Вольтер безбожник, ба більше, атеїст! А людина, яка заперечує існування Бога, ніколи не зможе стати велетом духу!

– На мою думку, пане шевальє, у цьому немає жодного протиріччя. Однак ви повинні насамперед довести, що Вольтера можна назвати атеїстом.

Ось тоді Казанова опинився у своїй стихії. У першому розділі свого розгромного опусу він навів чимало цитат з Вольтерових творів, надто з його знаменитої «Орлеанської незайманиці», які видавалися Казанові найвагомішими доказами його безвір’я і які тепер він, завдяки надзвичайній пам’яті, цитував дослівно вкупі з власними контраргументами. Однак в особі Марколіни він знайшов супротивницю, яка не поступалася йому ані знаннями, ані гостротою розуму, до того ж значно перевершувала його, якщо не вишуканим мовним вітійством, то майстерністю, а надто ясністю викладу. Цитати, які Казанова намагався подати як докази глузування, скептицизму й безбожності Вольтера, Марколіна вміло й кмітливо тлумачила як ті ж численні докази наукової та письменницької ґеніальності видатного француза, його невтомного, палкого прагнення пізнання істини; вона сміло заявила, що сумніви, іронія і навіть безбожність, пов’язані з такими розлогими знаннями, такою безумовною чесністю і такою високою мужністю, мають бути любішими Богові, аніж побожна смиренність, за якою ховається не що інше, як неспроможність логічно мислити і часто навіть – прикладів таких чимало – боягузтво й лицемірство.

Казанова слухав дівчину з дедалі більшим подивом. Усвідомлюючи свою неспроможність переконати Марколіну й щораз ясніше розуміючи, що певні порухи його душі останніми роками, які він звик вважати вірою в божественне начало, під натиском Марколіни ось-ось розсипляться на порохно, поспішив порятуватися за загальноприйнятим кутом зору, мовляв, погляди, висловлені Марколіною, загрожують не лише порядку в інституті церкви, але й підривають основи державності, а тоді спритно переметнувся в область політики, де зі своїм досвідом та знанням вищого світу впевненіше міг взяти гору над Марколіною. Та якщо дівчина й поступалася йому в знанні людей та розумінні придворно-дипломатичних інтриґ і не чулася на силі заперечити Казанові навіть тоді, як була схильна недовіряти його словам, усе ж з її зауваг можна було, без сумніву, здогадатися, що вона не визнавала влади ані місцевих князів, ані держави як системи в цілому, до того ж переконана, що особисті інтереси й амбіції не так правлять світом, як вносять у нього сум’яття. Досі Казанові рідко доводилося стикатися з таким вільнодумством серед жінок, не кажучи вже про молоду дівчину, якій ще й двадцяти років не виповнилося; йому зі смутком пригадалося, як у минулі дні – гарніші за нинішні – його дух з усвідомленою і трохи самовдоволеною сміливістю простував тим шляхом, на який – він бачив – вже ступила Марколіна, сама ще, певно, не усвідомлюючи власної відваги. Заворожений незвичністю її способу мислення і висловлювань, Казанова майже забув, що йшов поряд з молодою, вродливою, неймовірно знадливою істотою і – о, диво! – був з нею на самоті в тінистій, схованій від сторонніх очей алеї, доволі далеко від будинку. Та раптом, урвавши себе на самому початку фрази, Марколіна радісно вигукнула:

– Онде мій дядечко!

Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотів їй на вушко:

– Як шкода… Я б залюбки ще годинами бесідував з вами, Марколіно!

Він сам відчув, як з цими словами його очі знову спалахнули жагою, а Марколіна, яка, незважаючи на свою насмішкуватість, поводилася з ним під час усієї розмови майже довірливо, миттю схолодніла, у погляді з’явилася настороженість, що межувала з відразою, якою сьогодні вона вже раз боляче діткнула Казанову.

«Невже я справді вселяю таку огиду? – налякано запитував він себе, сам собі й відповів: – Та ні, річ не в тім! Марколіна – не жінка. Вчений, філософ, диво природи, як на те пішло, – але не жінка».

Водночас Казанова розумів: даремно намагається він себе обдурити, врятувати, розрадити – марні зусилля.

До них підійшов Оліво.

– Бач, як добре я зробив, – озвався він, звертаючись до небоги, – привівши нарешті для тебе в дім людину, з якою можна вести мудрі бесіди, до яких тебе, вочевидь, привчили твої професори з Болоньї!

– Навіть серед них, любий дядечку, – відповіла Марколіна, – не знайшлося б жодного, хто б відважився викликати на прю самого Вольтера!

– Що? Вольтера? Шевальє кинув йому виклик? – скрикнув Оліво, не розуміючи до пуття, про що йдеться.

– Ваша дотепниця-небога, Оліво, каже про памфлет, над яким я саме зараз працюю. Така собі аматорська потуга на дозвіллі. Колись я був зайнятий пильнішими справами.

Та Марколіна пустила повз вуха це зауваження.

– Уже стало прохолодніше. Приємної вам прогулянки! Бувайте!

Вона кивнула й поквапилася через моріжок до будинку. Казанова ледь стримався, щоб не дивитися їй услід.

– Пані Амалія супроводжуватиме нас на прогулянці? – запитав він.

– Ні, любий шевальє! На неї чекає купа домашніх справ. До того ж о цій порі вона навчає наших дівчаток.

– Яка чудова господиня і турботлива матір! Вам можна позаздрити, Оліво!

– Так, я й сам кажу собі це щоднини, – зворушено мовив Оліво, і очі йому зволожились.

Казанова й Оліво йшли повз торець будинку. Вікно Марколіни й далі стояло відчинене; у сутінній глибині кімнати біло мерехтіли шовкові дівочі шати. Широкою каштановою алеєю чоловіки дісталися дороги, яка вже цілком поринула в тінь; поволі простували вздовж садового муру, потім звернули праворуч, за кут, де починалися виноградники. Оліво повів гостя між високими лозами, з яких звисали важкі, темно-сині грона, до вершини пагорба. Звідти широким вдоволеним жестом показав далеко внизу свій дім. У вікні вежі Казанові привиділася жіноча постать.

Сонце хилилося до заходу, але спека ще не спала. По щоках Оліво цабенів піт, чоло ж Казанови залишалося бездоганно сухим. Потім вони поволеньки зійшли на леваду з соковитими травами. Від одного оливкового дерева до іншого вилися виноградні лози, між рядами дерев хвилювалося високе золоте колосся.

– Дари сонця у тисячах тисяч проявів! – пишномовно прорік Казанова.

Заохочений похвалою, Оліво ще завзятіше, ніж перед тим, заходився розповідати, як йому крок за кроком вдалося придбати цей чудовий маєток, як за кілька урожайних років, коли нечувано вродили ниви й сади, він став заможним, навіть багатим. Однак Казанова витав думками деінде і лише іноді, підхоплюючи якесь слово Оліво, вставляв ввічливе запитання, демонструючи свою увагу до співрозмовника. І аж коли Оліво, базікаючи про все на світі, нарешті заговорив про свою родину й Марколіну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довідався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лікаря з Болоньї, рано повдовілого зведеного брата Оліво, вона дивувала оточення своїми рано проявленими здібностями, тож усі давно звикли до її незвичних обдарувань. Кілька років тому помер батько Марколіни, відтоді дівчина жила в родині знакомитого професора Болонського університету, отого Морґаньї, який заповзявся зробити зі своєї учениці великого вченого. А літувала Марколіна зазвичай у маєтку дядька. Багато до неї сваталося: і один болонський купець, і сусіда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренці – усім відмовила. Певно, таки вирішила цілковито присвятити своє життя служінню науці. Слухаючи розповідь Оліво, Казанова відчував, як його спопеляє безмірна – безнадійна й божевільна – жага, доводячи до розпуки.