Повернення Казанови. Царство снів

Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путівець, як з клубів пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привітання. Ось з’явилася й сама карета, у якій сиділи ошатно вбраний літній пан і трохи молодша за нього пишнотіла, напомаджена дама.

– Це – маркіз, – прошепотів Оліво до свого супутника. – До мене прямує.

Карета спинилася.

– Добривечір, любий Оліво! – загукав маркіз. – Чи не були б ви такі ласкаві познайомити мене з шевальє фон Сенґалем? Не сумніваюся, маю приємність бачити перед собою саме його!

Казанова ледь уклонився.

– Ваша правда, це – я.

– А я – маркіз Челсі, а це – маркіза, моя дружина. Дама подала Казанові кінчики пальців, той торкнувся їх устами.

– Що ж, вельмишановний Оліво, нам по дорозі, саме до вас простуємо, – мовив маркіз; його колючі, зеленкуваті очі під зрослими докупи густими рудими бровами на тлі воскової жовтизни вузького обличчя аж ніяк не випромінювали приязні. – Звідси до вашого дому якихось чверть години піхотою, то я перейдуся з вами. Гадаю, любонько, ти нічого не матимеш проти проїхати цю коротеньку відстань у кареті сама? – звернувся він до маркізи, яка не зводила сластолюбного погляду з Казанови.

Не дочекавшись відповіді дружини, Челсі махнув кучерові, і той, збатоживши коней, рвонув з місця, ніби прагнув якнайшвидше відвезти геть свою пані, і вже за мить карета зникла в хмарі куряви.

– У наших краях поширилися чутки, – озвався маркіз, неприродно худий і ще на кілька цолів вищий за Казанову чоловік, – що сюди прибув шевальє фон Сенґаль і зупинився у свого приятеля Оліво. Незвичайне то, мабуть, відчуття, носити таке славетне ім’я.

– Ви дуже люб’язні, маркізе, – відповів Казанова. – Я ще не втратив надії заслужити собі слави, але почуваюся, тим часом, дуже далеким від неї. Сподіваюся, праця, якою нині зайняті всі мої помисли, наблизить мене до мети.

– Можемо тут трохи скоротити шлях, – запропонував Оліво, звертаючи на польову дорогу, яка провадила просто до мурів його саду.

– Праця? – перепитав маркіз трохи спантеличено. – Дозвольте поцікавитися, про яку це працю ви мовите, шевальє?

– Якщо вже ви запитуєте, маркізе, то і я, зі свого боку, змушений запитати вас, про яку це славу ви щойно згадували?

При цьому Казанова виклично глянув у колючі очі маркіза. Бо, хоч він і чудово знав, що ні його фантастичний роман Ікосамерон, ані тритомне Спростування «Історії венеційського уряду» Амелота не принесли йому якоїсь надзвичайної письменницької популярності; Казанові будь-що праглося задемонструвати, що інша слава його не цікавить, і він зумисне вдавав, ніби не розуміє обережних, скрадливих зауваг та натяків маркіза, який, вочевидь, міг уявляти собі Казанову лише знаменитим жіночим спокусником, картярем, торгашем, політичним емісаром – та ким завгодно, тільки не письменником. До того ж навряд чи коли-небудь йому доводилося чути про Ікосамерона або Спростування Амелота.

– Як не крутіть, є таки лишень один Казанова, – зрештою, ввічливо зауважив він, трохи зніяковівши.

– У цьому ви теж помиляєтеся, маркізе, – холодно заперечив Казанова. – Я не сам у родині. Ім’я одного з моїх братів, художника Франческо Казанови, добре відоме в мистецьких колах.

З’ясувалося, що і в цій сфері маркіз не чувся у рідній стихії, тому перевів розмову на своїх знайомих в Римі, Неаполі, Мілані та Мантуї, з якими, на його припущення, міг перетинатися Казанова. Спливло в бесіді й ім’я барона Перотті, однак про нього маркіз відгукувався в дещо зневажливому тоні, і Казанові довелося визнати, що він іноді грав у домі барона в карти.

– Для розваги, – додав він. – Десь з півгодини перед сном, але, загалом, я вже майже відмовився від такого гайнування часу…

– Шкода, – зітхнув маркіз. – Не буду приховувати, пане шевальє, що все життя мріяв помірятися з вами силами чи то в картах, чи – ще в юні роки – в чомусь іншому. Уявляєте, якось – коли ж це було? – я прибув до Спа того ж дня, навіть тієї ж години, як ви звідти від’їхали. Наші карети розминулися. Так само не пощастило мені в Реґенсбурзі. Там я навіть замешкав у кімнаті, з якої ви виселилися годину перед тим.

– Ото вже не поталанило, – мовив Казанова, трохи потішений словами маркіза. – Іноді в житті люди стрічаються надто пізно.

– Та ні, ще не пізно! – радісно вигукнув маркіз. – З огляду на дещо інше я навіть готовий визнати свою поразку – мені байдуже! – однак що стосується картярської гри, мій любий шевальє, ми обоє саме того віку…

– Може, й того віку, – урвав збуджену мову маркіза Казанова. – Але, на жаль, саме в цій області я не годен більше претендувати на задоволення помірятися силами з партнером такого ранґу, як ви, бо… – останні слова він вимовив тоном усуненого з трону повелителя, – … бо я попри всю свою славу, високоповажаний маркізе, нині бідний, мов церковна миша.

Маркіз мимоволі потупив очі під гордовитим поглядом Казанови й недовірливо похитав головою, ніби дивний жарт почув. Оліво ж, який уважно прислухався до розмови й схвально кивав на влучні відповіді свого видатного приятеля, не зміг стримати переляку. Вони саме стояли перед вузькою хвірткою з тильного боку саду. Олі-во, зі скреготом відчинивши ключем замок і пропустивши наперед маркіза, притримав Казанову за руку, зашепотів йому на вухо:

– Перш ніж знову переступити поріг мого дому, заберіть свої останні слова назад, шевальє. Гроші, які я вам заборгував шістнадцять років тому, лежать наготові. Я тільки не наважувався. Запитайте Амалію. Пораховані, чекають на вас. Я хотів при прощанні взяти на себе сміливість…

Казанова м’яко урвав його:

– Ви нічого мені не заборгували, Оліво! Кілька золотих – самі ж знаєте – були весільним подарунком, так би мовити, друга матері Амалії. Зрештою, навіщо про це вести мову? Кілька дукатів мене не врятують… Доля готує мені великі переміни, – навмисне голосно додав Казанова, щоб маркіз, який спинився за кілька кроків, зміг його почути.

Оліво перезирнувся з Казановою, ніби звертаючись за його згодою, і пояснив маркізові:

– Справа в тому, що шевальє просять повернутися до Венеції, за кілька днів він від’їжджає до рідного міста.

– Більше того, – зауважив Казанова, коли вони підходили до будинку. – Мене кличуть вже віддавна й дедалі наполегливіше. Але, як на мене, панове сенатори надто довго зволікали, тож тепер хай самі наберуться терпіння і трохи зачекають.

– Маєте на те повне право, пане шевальє! – погодився маркіз.

Вийшовши з алеї на моріжок, який вже цілковито поринув у тінь, вони побачили під будинком невеличке товариство – їх вже чекали. Усі підвелися, поквапилися їм назустріч: першим, між Марколіною та Амалією, простував абат, за ними – маркіза, обіч маркізи – високий, безвусий, молодий офіцер у червоному зі срібним шнуруванням однострої і начищених до блиску чоботях для верхової їзди – мабуть, не хто інший, як Лоренці. Судячи з того, як молодик розмовляв з маркізою, ковзаючи поглядом по її білих, напудрованих плечах, знав він не тільки ті плечі, але й інші принади вельможної пані. А усміхнений погляд маркізи з-під примружених вій навіть у менш досвідчених не викликав сумніву, які саме стосунки панують поміж ними. Вони й не намагалися це приховати. Маркіза й Лоренці урвали свою тиху, однак жваву бесіду, тільки порівнявшись з прибулими.

Оліво познайомив Казанову й Лоренці. Обидва зміряли холодним поглядом одне одного, засвідчивши взаємну неприязнь, потім стримано усміхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб підійти ближче. Лоренці був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На дні його очей мерехтіло щось невловне, що викликало настороженість у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмірковував, кого ж той йому нагадує. А тоді збагнув – це ж його віддзеркалення, це ж він сам на тридцять років молодший.

«Невже я повернувся у його іпостасі? – запитував він сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – і аж здригнувся на ту думку. – Хіба я не помер, уже давно? Що залишилося в мені від колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»

Голос Амалії долинув до нього ніби з далечі, хоч жінка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А він зумисне голосно, аби всі чули, заходився хвалити родючі, чудово доглянуті угіддя, які вони обійшли з Оліво.

Служниця тим часом накрила на моріжку подовгастий стіл, дві старші доньки Оліво їй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхідне. Поволі зійшли на землю сутінки, прохолодний легіт війнув садом. Марколіна поквапилася до столу завершити почате дітьми й служницею і виправити те, що вони не догледіли. Гості невимушено проходжувалися моріжком та алеями. Маркіза винагородила Казанову щонайввічливішою люб’язністю, забажала почути знамениту історію про його втечу з венеційських казематів, хоча їй, звісно, відомо, – з лукавою посмішкою додала вона, – що він, бувало, й більше ризикував життям, але розмов про це слід остерігатися. Казанова заперечив: хоч і доводилося йому іноді зазнавати серйозних і кумедних пригод, однак життя, сповненого справжніх небезпек, він сповна ніколи й не пізнав. Щоправда, у ті непевні часи багато років тому, коли він кілька місяців служив солдатом на острові Корфу – з яким лише фахом не зводила його доля! – йому так і не пощастило взяти участь у справжній військовій виправі, яка ось судилася невдовзі лейтенантові Лоренці. Він навіть готовий йому позаздрити.

– О, тоді ви знаєте більше за мене, пане Казаново, – озвався високим, зухвалим голосом Лоренці. – Більше навіть за мого полковника, бо я отримав від нього дозвіл продовжити мій урльоп на невизначений час.

– Направду?! – вигукнув маркіз, не стримавши своєї злості, і в’їдливо додав: – А ми, уявляєте собі, Лоренці, ми – надто моя дружина – настільки не мали сумнівів щодо вашого від’їзду, що навіть на початку наступного тижня запросили до свого замку одного з наших друзів, співака Бальді…

– О, та це ж чудово! – незворушно відповів Лоренці. – Ми з Бальді добрі приятелі, поладнаємо! Чи ж ні? – звернувся він до маркізи, єхидно зблиснувши зубами.

– Я б це вам обом радила, – весело усміхнулася маркіза.

І з тими словами першою сіла до столу. По один бік від неї примостився Оліво, а по інший – Лоренці. Навпроти них, між маркізом та Казановою, сиділа Амалія; поряд, на одному краї столу, – Марколіна, а на протилежному – абат, по сусідству з Оліво. То була доволі проста й водночас надзвичайно вишукана вечеря. Обидві старші доньки господаря дому, Терезіна й Нанетта, подавали тарелі з наїдками, наливали розкішне вино з виноградників Оліво. Абат з маркізом дякували дівчаткам хоч і жартівливою, та все ж грубуватою ласкою, яку б суворіший за Оліво батько навряд чи стерпів. Амалія, здавалось, нічого не помічала; сиділа бліда й похмура, мала вигляд жінки, яка вирішила покірно прийняти старість, бо намагання втримати молодість утратили для неї будь-який сенс.

«То це я тепер лиш таких здатен полонити?» – гірко подумав Казанова, скоса позираючи на неї.

А може, то сутінки отінили обличчя Амалії смутком? Гості вдовольнялися лише вечірніми померхами неба, та ще хіба з будинку падав у сад широкий сніп світла. Верхів’я дерев громадилися темними кронами з гостро окресленими контурами над головами, і Казанові пригадався інший таємничий сад, у якому він безмір років тому чекав поночі на свою кохану.

– Мурано, – прошепотів він сам до себе й здригнувся. – На одному острові поблизу Венеції є монастирський сад, у якому я бував востаннє кілька десятиліть тому… Там уночі линули такі ж пахощі, як ось зараз тут!

– Може, ви ще й ченцем були? – жартома поцікавилася маркіза.

– Майже, – відповів, усміхнувшись, Казанова й доволі правдоподібно розповів, як венеційський патріарх взяв його, тоді ще п’ятнадцятирічного хлопчика, послушником, але, подорослішавши, він не захотів більше носити монашу рясу.

Абат згадав про місцевий жіночий монастир і настійно радив Казанові – якщо він там іще не побував – конче його відвідати. Оліво жваво підтримав абата, вихваляв красу старовинної, похмурої будівлі й місцевості, де стояв монастир; мальовничу дорогу, що вела туди.

До речі, вів далі абат, ігуменя монастиря, сестра Серафіна – надзвичайно освічена жінка, герцогиня з походження, – висловила у листі до нього (письмово, бо в тому монастирі дотримуються обітниці вічного мовчання) бажання побачитися з Марколіною, чутки про вченість якої дійшли й до неї.

– Сподіваюся, Марколіно, – мовив Лоренці, уперше звернувшись безпосередньо до неї, – ви не дозволите спокусити себе й не захочете стати послідовницею герцогині-ігумені?

– Чого б це я мала спокушатися? – весело відповіла Марколіна. – Свою свободу можна зберегти й без обітниць, ще й ліпше, скажу я вам, бо будь-яка обітниця – це примус.

Казанова сидів поряд з нею. Він не наважувався навіть легенько торкнутися її ноги чи притулитися коліном до її коліна: вираз жаху й обридження у її погляді – а так неодмінно б сталося, уже втретє, – спровокував би його на якийсь навіжений вчинок. Вечеря йшла своїм ходом, келихи спустошувалися, а розмови за столом ставали дедалі галасливішими й збудженішими. Отоді він раптом знову, наче десь здалеку, почув голос Амалії.

– Я розмовляла з Марколіною.

– Про мене… – шалена надія спалахнула в душі Казанови.

– Тихіше! Про тебе не було мови, лише про її плани на майбутнє. Кажу тобі ще раз: вона ніколи не належатиме жодному чоловікові!

Оліво, який занадто захопився вином, неочікувано підвівся з-за столу з келихом у руці й, безпомічно белькочучи, заговорив про високу честь, яку виявив його скромній господі дорогий друг шевальє фон Сенґаль.

– А де ж цей шевальє Сенґаль, про якого ви кажете, шановний Оліво? – як завжди, голосно й зухвало запитав Лоренці.

Першим порухом Казанови було вихлюпнути повний келих нахабі на голову, але Амалія непомітно торкнулася його руки й мовила:

– Більшість людей, пане шевальє, знають вас понині під вашим давнішим і славетнішим іменем – Казанова.

– Я не знав, – з образливою стриманістю озвався Лоренці, – що французький король надав панові Казанові шляхетський титул.

– Я не мав наміру завдавати цим клопоту королю, – спокійно відповів Казанова. – Сподіваюся, ви, лейтенанте Лоренці, теж задовольнитеся поясненням, проти якого нічого не зумів заперечити бурґомістр Норнберґа, яке я надав йому за однієї, до речі, зовсім незначної нагоди, – за столом усі завмерли в очікуванні, що ж буде далі. – Абетка, як відомо, – всезагальне надбання людства. Я вишукав собі певну кількість літер, які припали мені до вподоби, і сам себе наділив шляхетським титулом, не зв’язуючись зобов’язаннями вдячності з жодним володарем, який навряд чи зміг би оцінити мої високі запити. Я – Казанова шевальє фон Сенґаль. Мені шкода, лейтенанте Лоренці, якщо це ім’я вам не до ґусту.

– Сенґаль – чудове імя, – озвався абат і повторив його декілька разів, ніби пробуючи губами на смак.

– Нема на світі такої людини, яка б з більшим правом носила титул шевальє, ніж мій шляхетний друг Казанова! – вигукнув Оліво.

– І щойно ваша слава, Лоренці, рознесеться так далеко світами, як слава пана Казанови, шевальє фон Сенґаля, ми, вам на догоду, ані миті не вагатимемося називати вас теж шевальє, – додав маркіз.

Казанова, роздратований непроханою підтримкою з усіх боків, уже готовий був огризнутися, що й сам зуміє себе відстояти, як зненацька з темряви саду до столу підступили два ошатно вдягнені літні панове. Оліво метушливо й сердечно привітався з ними, дуже радий нагоді припинити суперечку, яка загрожувала зіпсувати веселий вечір. Свіжі гості були братами Рікарді, старими холостяками, котрі, як довідався від Оліво Казанова, колись крутилися у вищому світі, але їм не надто щастило з розмаїтими справами, і вони, урешті, повернулися до сусіднього села, з якого самі родом, та й винайняли там доволі убоге житло. Дивакуваті, однак добродушні люди. Обидва Рікарді бурхливо висловили втіху від поновлення знайомства з шевальє, з яким вони якось багато років тому зустрічалися у Парижі. Казанова тієї зустрічі щось не пригадував. А може, то було в Мадриді?..

– Цілком можливо, – згодився Казанова, хоча був певен, що ніколи тих старих парубків в очі не бачив. Балачку підтримував лише один, на позір, молодший з братів, інший, з виду дев’яносторічний дідуган, водно кивав головою, дурнувато шкірячись.

Гості встали з-за столу. Діти кудись позникали ще раніше. Лоренці з маркізою поманджали моріжком у сутінки; Марколіна з Амалією невдовзі з’явилися в залі, де, вочевидь, клопоталися приготуваннями до картярської гри.

Що б усе це означало, запитував себе Казанова, залишивсь в саду на самоті. Невже мають мене за багатія? І хочуть обідрати, як липку? Бо всі ці приготування, а ще підкреслена чемність маркіза, запобігливість абата і навіть несподівана поява братів Рікарді видавалися дещо підозрілими. Може, й Лоренці ув’язався в інтриґу? Чи Марколіна? Чи навіть Амалія? А якщо все це, – мигнула думка, – підступи ворогів, щоб завадити його поверненню до Венеції? Але відразу відкинув безглузде припущення, насамперед тому, що немає більше ворогів. Він не небезпечний, деґрадований, старий пень. Кому цікаве його повернення до Венеції? І, побачивши крізь відчинені вікна, як чоловіки діловито вмощуються за столом, на якому лежали розкладені карти й стояли наповнені вином келихи, Казанова вже зовсім не сумнівався, що не планувалися тут жодні інтриґи, а лише звичайна, безневинна гра в карти, у якій кожному партнерові були раді. Повз нього майнула Марколіна й побажала талану в грі.

– Ви не зостанетеся? Хоча б поспостерігати за грою?

– А що я там не бачила? На добраніч, шевальє фон Сенґаль! І до завтра!

Голоси долинали надвір.

– Лоренці! – гукали в вікно. – Пане шевальє! Ми чекаємо!

Сховавшись у тіні будинку, Казанова бачив, як маркіза намагалася затягнути Лоренці під дерева, у темряву саду. Вона пристрасно припала до нього, але Лоренці непоштиво вирвався від неї і поквапився до будинку. На порозі він зіткнувся з Казановою і з глузливою ввічливістю пропустив його поперед себе. Казанова проминув його, не подякувавши.

Першим банкував маркіз. Оліво, брати Рікарді й абат робили такі мізерні ставки, що навіть тепер, коли й сам Казанова мав лишень кілька дукатів за душею, уся гра видавалася йому дитячими пустощами. Ще смішніше йому стало, коли маркіз з поважною міною, ніби в руках тримав бозна-які великі суми, збирав і виплачував гроші. Несподівано Лоренці, який досі тримався осторонь, жбурнув на стіл дукат, виграв, подвоїв ставку, виграв удруге і втретє і так, з невеликими перервами, продовжував вигравати далі. Решта гравців незмінно робили дрібні ставки. Обидва Рікарді обурювалися, бо їм здавалося, ніби маркіз ставиться до них не так поштиво, як до лейтенанта Лоренці. Брати грали разом на одну карту. Одному з них, старшому, який брав прикуп, проступили на чолі краплини поту; інший, що стояв у нього за спиною, без упину щось йому торочив, ніби даючи непомильно-важливі поради. Коли мовчазний брат вигравав, його очі спалахували радістю, коли ж програвав, молодший у відчаї закочував їх до неба. Абат, на загал доволі пасивний, виголошував час до часу фрази з претензією на крилаті вислови: «Щастя і жінку не приневолиш» або «Земля кругла, небо недосяжне». Час до часу він кидав лукаво-підбадьорливі погляди на Казанову, а тоді вмить переводив очі на Амалію, яка сиділа обіч свого мужа, ніби йому залежало на тому, щоб знову возз’єднати колишніх коханців. Казанові ж не йшли з голови думки про те, як саме зараз у своїй кімнаті спроквола роздягається Марколіна і як – якщо вікно відчинене – мерехтить уночі її біле тіло. Охоплений жагою, від якої паморочилося в голові, він вже готов був підхопитися зі свого місця за столом поряд з маркізом і вибігти з вітальні. Однак маркіз сприйняв його рвучкий порух за рішенець таки взяти участь у грі.

– Ну, нарешті! – вигукнув він. – Ми знали, що ви не захочете бути просто глядачем!

Маркіз поклав перед Казановою одну карту, і той поставив на неї усе, що мав при собі – десять дукатів. Не рахуючи, висипав їх з гаманця на стіл – хай би вже програти все й відразу. Програш мав би стати провістям, щасливим провістям: чого саме, він не відав і сам, – може, незабарного повернення до Венеції, а може, такої сподіваної нагоди побачити оголену Марколіну. Та не встиг він ще й визначитися, як маркіз уже програв йому. Казанова, за прикладом Лоренці, теж подвоїв ставку; йому, як і лейтенантові, знову пофортунило. Маркіз більше не звертав уваги на решту гравців. Маломовний Рікарді ображено встав з-за столу, його брат лиш заламував руки, а тоді обоє, згірчені невдачею, відійшли у сам кут зали. Абат з Оліво менше переймалися таким переламом гри: перший напихався солодощами й бубонів свої примовки, другий збуджено спостерігав, як лягали карти. Зрештою, маркіз програв п’ятсот дукатів, які розділили між собою Казанова й Лоренці. Маркіза підвелася і, перш ніж вийти з зали, подала очима знак Лоренці. Її супроводжувала Амалія. Маркіза погойдувала стегнами, від чого Казанову аж вернуло, Амалія ж плелася за нею, мов якась покірна, підтоптана стариця. Маркіз програв усі гроші, які мав при собі, тому банк перейшов до Казанови, а той, на превелике невдоволення маркізи, наполіг на поверненні до гри всіх гостей. Захланні, розпалені азартом брати Рікарді миттю позаймали свої місця; абат лише похитав головою – йому, мовляв, уже досить, Оліво ж продовжив гру задля догоди своєму шановному гостеві. Лоренці й надалі щастило. Вигравши загалом чотириста дукатів, він підвівся і сказав:

– Завтра я готовий надати вам можливість реваншу. А нині дозвольте відкланятися! Мені час додому!

– Додому! – глузливо зареготав маркіз, якому, до речі, поталанило відіграти кілька дукатів. – Незле сказано! Лейтенант – щоб ви знали – мешкає у мене! – звернувся він до решти гостей. – А моя дружина ще перед тим подалася додому! Гарної вам розваги, Лоренці!

– Ви прекрасно знаєте, – незворушно заперечив Лоренці, що я їду просто до Мантуї, а не до вашого замку, де ви так люб’язно прихистили мене вчора на ніч.

– Їдьте собі, куди хочете! Про мене, хоч до дідька лисого!

Лоренці якнайпоштивіше попрощався з присутніми, проковтнувши образу від маркіза, що дуже здивувало Казанову. Він знову роздав карти і виграв; невдовзі маркіз вже був винен йому кілька сотень дукатів.

«Навіщо це? – спершу запитував себе Казанова, але потім втягнувся у гру. – Непогано лягає карта, – думав він. – Ось скоро тисячу матиму, а там, диви, і дві виграю. Маркіз заплатить свій борг! Цілком незле було б повернутися до Венеції з невеличким маєтком у кишені. А до Венеції навіщо повертатися? Знову розбагатів – знову й помолодів! Багатство – це все. А тоді я знову зможу їх купувати… Кого? Я не хочу іншої… Ось стоїть вона гола біля вікна… можна й не сумніватися… чекає у передчутті, що я прийду… Стоїть при вікні, щоб звести мене з розуму. Ось я вже там…»

А тим часом він з незворушним виразом обличчя продовжував роздавати карти, не лише маркізові, але й Оліво та братам Рікарді, підсовуючи іноді золотий, їм не належний. Вони не заперечували. Враз у нічній тиші почулися звуки, ніби стукіт кінських копит. «Лоренці…» – подумав Казанова. Відбився луною від садового муру й поступово розтанув, змовкли і звуки, і відлуння. Але тепер щастя відвернулося від Казанови. Маркіз робив високі ставки, щоразу піднімаючи їх ще вище, і ближче до півночі Казанова виявився таким бідним, як був до гри, навіть біднішим, бо програв і ті кілька золотих, з якими прибув. Він відсунув від себе карти, підвівся, усміхаючись, з-за столу.

– Дякую за гру, панове!

Оліво простер до нього руки.

– Мій друже, граймо далі. Сто п’ятдесят дукатів – чи ви забули?.. Ні, не сто п’ятдесят! Усе, що я маю… усе, чим я є… усе… усе! – він ледве белькотів, бо весь вечір пив келих за келихом.

Казанова урвав його награно величним жестом.

– Жінок і везіння не приневолиш, – мовив він, кланяючись абатові.

Той вдоволено кивнув і заплескав у долоні.

– Що ж, до завтра, високоповажаний шевальє, – озвався маркіз. – Завтра ми разом з вами обберемо до нитки лейтенанта Лоренці.

Брати Рікарді наполягали на продовженні гри. Маркіз, пожвавившись, почав роздавати карти. Брати поставили золоті, які їм дав виграти Казанова. За дві хвилини маркіз відіграв у стариганів гроші й рішуче відмовився грати з ними далі, бо готівки брати більше не мали. Старі заломили руки. Старший розплакався, мов дитя. Молодший цілував його в обидві щоки, заспокоюючи. Маркіз поцікавився, чи вже повернулася його карета. Абат підтвердив: він чув, як вона під’їхала півгодини тому. Маркіз запропонував абатові й братам Рікарді підвезти їх додому. Усі вийшли з будинку.

Коли гості поїхали, Оліво взяв Казанову за руку й зі сльозами в голосі знову запевнив його, що геть усе в цьому домі належить йому, Казанові, і він може всім тут розпоряджатися, як йому заманеться. Вони пройшли під вікном Марколіни. Воно не лише було зачинене, але й затягнуте жалюзі, а зсередини заслонене ґардинами. «Були часи, подумав Казанова, – коли такі перепони не ставали на заваді або нічого не означали…» Вони увійшли до будинку. Олі-во наполіг на проводжанні гостя скриплячими сходами до його кімнатки у вежі, обійняв на прощання.