Білий Зуб = White Fang
Отак воно проспало майже весь перший місяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло і починало вивчати навколишній світ. Його світ був похмурий, та вовченя цього не помічало, бо не знало іншого світу. Тут було напівтемно, але його очі не знали ще сонця. Його світ був дуже тісний, замкнутий стінами лігва; але вовченя й гадки не мало про далекі широкі світи, через те його не пригнічували вузькі межі існування.
Проте воно рано помітило, що одна стіна його світу зовсім не схожа на інші. Це був вихід з печери, і звідти йшло світло. Воно помітило цю різницю ще тоді, як не мало ніяких думок і ніяких свідомих бажань. Ця стіна непереможно вабила його, перш ніж воно розплющило очі і угледіло її. Світло з неї било в його напівстулені повіки, і його зорові нерви тремтіли від маленьких, як іскри, теплих і дивно приємних відблисків. Життя його тіла й кожної його клітинки, життя, що було його суттю, яка не мала нічого спільного з його особистим життям, прагнуло світла і поривало до світла його тіло, так само як хитромудрі хімічні процеси в рослині поривають її до сонця.
Ще не зазоріла в ньому свідомість, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди і брати його й сестри. А ось у темні закутки лігва ніхто з них не ліз.
Вони тяглися до світла, мов квіти. Хімічні життєві процеси в них потребували світла як умови для існування, і їхні крихітні тіла сліпо повзли до нього, як вусики виноградної лози, не роздумуючи, інстинктивно. Пізніше, коли в кожному з них прокинулися своєрідні пориви й свідомі бажання, потяг до світла тільки збільшився. Мати гнала їх від виходу, а вони безперестанку лізли й лізли до нього.
Тоді сіре вовченя довідалося, що в його матері є не тільки ласкавий м'який язик. Уперто лізучи до світла, воно познайомилося з її носом, яким вона давала йому прочуханки, і з лапою, що швидким спритним ударом уміла притиснути його до землі і перекотити в куток. Так воно вперше пізнало біль і невдовзі навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось від удару і тікало. Це вже були свідомі його вчинки, наслідки його перших висновків. Спочатку воно інстинктивно уникало болю, так само, як і повзло до світла. А згодом воно рятувалося від болю вже тому, що знало біль.
Сіре вовченя уродилося люте. Такі ж росли його брати і сестри. Та інакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м'ясожерів. Його батько й мати живилися самим лише м'ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м'яса, і дарма, що воно прожило на світі якийсь там місяць і тільки тиждень тому розплющило очі, а вже й само їло м'ясо, напівперетравлене й виригнуте вовчицею для п'ятьох вовченят, що вже попідростали і тепер не могли наїстися її молоком.
З цілого виводка сіре вовченя було найлихіше. Своїм гарчанням воно заглушало гарчання своїх братів і сестер, і напади люті були в нього страшні. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землі братів. Перше почало хапати їх за вухо і, тягаючи по печері, сердито гарчало крізь зціплені зуби. І, звісно, матері, занепокоєній, що вовченята весь час лізуть до виходу з лігва, найбільше доводилось морочитися з сірим.
З кожною дниною сіре вовченя гостріше відчувало чари світла. Воно весь час пускалося в мандри на цілий ярд до виходу, і завжди мати відтягала його назад. Воно не знало, що то був вихід. Воно взагалі нічого не знало про виходи з одного місця в друге. Воно не знало ніякого іншого місця, крім свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихід з печери був лише стіною – стіною світла. На його крихітній землі ця стіна була сонцем. Вона вабила його, як свічка вабить нічного метелика. Воно весь час силкувалося дістатися до неї. Життя, яке так швидко розквітало в ньому, тягло його до стіни світла, бо то був єдиний шлях, яким йому судилося піти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навіть, що за стінами лігва щось є.
Одне тільки в стіні світла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матір мешканця його оселі, який спить коло самого світла й приносить м'ясо) звичайно йшов прямо в далеку білу стіну й щезав. Для сірого вовченяти це було загадкою.
До білої стіни мати його не пускала, коли воно наближалося до темних, то натикалося ніжним носом на щось тверде. Це було боляче, і після кількох невдалих спроб воно припинило свої розвідки. Не роздумуючи над цим, воно вирішило, що зникати в стіні – це особлива властивість батька, так само, як властивість матері – молоко й напівперетравлене м'ясо.
Сіре вовченя не вміло думати, принаймні так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такі ж швидкій ясні, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це і для чого. У нього був свій спосіб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кілька разів об задню стінку носом, воно зрозуміло, що не може щезнути крізь неї, а от батько може. Але його зовсім не мучило бажання довідатися, яка ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика недоступні були його мисленню.
Як і всі сини пустелі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли не те що м'яса, а навіть і молока не стало в його матері. Спочатку вовченята пищали й скімлили, але здебільшого дрімали. Незабаром їх обгорнула голодна сплячка. Минули дні завзятої гризні й бійок. У лігві не лунало більше молоде гарчання. Скінчилися й мандрівки до далекої білої стіни. Вовченята спали, і життя в них поволі завмирало.
Одноокий був у розпачі. Він далеко бігав на лови і мало спав тепер у лігві, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своїх дітей і виходила в пошуках іжі. В перші дні після народження вовченят Одноокий не раз навідувався до індіанського табору і обкрадав капкани на зайців. Та коли станув сніг і скресла на річці крига, індіанці подалися далі, і для вовка урвалося джерело легкої здобичі.
Коли сіре вовченя повернулося до життя і знову зацікавилося далекою білою стіною, воно помітило, що мешканців у його оселі стало обмаль. У нього лишилася тільки одна сестра, а друга сестра і брати десь зникли. Коли в нього з'явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не підводила голови й не рухалася з місця. Його маленьке тіло покруглішало від м'яса, яке він знову їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала без просипу; в її крихітному, обтягнутому шкірою тільці життя ледве мерехтіло, поки не згасло зовсім.
А згодом сіре вовченя перестало бачити й батька. Він більше не зникав і не з'являвся в білій стіні, не спав на порозі лігва. Це трапилося в кінці другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дівся Одноокий, та хіба вона могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лівого рукава річки, де жила рись, вона побігла по слідах Одноокого і знайшла його, певніше те, що лишилося від нього. Вона побачила ознаки минулого поєдинку і сліди рисі, яка, перемігши, подалася до себе в нору.
Перше ніж піти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввійти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.
Після того вовчиця стала обминати лівий зарічок. Вона дізналася, що в рисячій норі є рисенята. Та й без того їй було відомо, що рись – лихий та лютий звір і на диво страшний супротивник. Шість вовків, звісно, можуть загнати рись на дерево – хай там наїжується і шипить! А от зустрітися з риссю віч-на-віч, та ще коли в неї за спиною цілий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.
Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своїм дітям і в пустелі і не в пустелі. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сірого вовченяти поборола страх перед лівим зарічком, перед норою в скелях і перед люттю рисі.
4
Стіна світу
На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бігати на лови, вовченя вже добре засвоїло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою і носом, але в ньому заговорив іще й інстинкт страху. За своє коротеньке життя в печері воно ще жодного разу нічого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до нього від далеких предків через тисячу тисяч життів. Вовченяті передали його Одноокий і вовчиця; самі ж вони дістали цей дар від безлічі вовчих поколінь. Страх! Цієї спадщини пустелі не може позбутися жодна тварина.
Отже, сіре вовченя вже почувало страх, хоч і не знало, звідки він береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в житті, бо деякі обмеження воно вже розуміло. Коли воно почувало голод і не могло його задовольнити, то це було обмеження. Натикання на тверді стіни, материні штурхани, болючі удари її лапи, часті голодування – усе це переконало його, що у світі немає волі, що життя повне заборон і перешкод. Ці перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законів додержуватися.
Вовченя не обмірковувало цього питання, як обмірковує людина. У його єстві просто закарбовувалося, коли буває боляче, а коли ні. А знаючи, звідки береться біль, воно уникало його, уникало всіляких заборон і перешкод, щоб тішитися тільки радістю, яку дає життя.
Підкоряючись законові, якого вчила його мати, і другому невідомому законові страху, вовченя не лізло вже до виходу з печери. Вихід і досі був для нього білою стіною світла. Коли матері не було, воно здебільшого спало, а прокидаючись, лежало собі тихенько, потлумлюючи жалібне скавчання, що стискало йому горло.
Одного разу, коли вовченя не спало, від білої стіни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха і, тремтячи від власної зухвалості, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тільки почуло щось чудне і незбагненне, щось невідоме й страшне, бо невідоме й породжує страх.
Шерсть на спині у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звідки воно знало, що у відповідь на сопіння за білою стіною слід наїжитися? У нього не було такого досвіду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його житті ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням – притаїтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, заціпенівши, закам'янівши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лігва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й ніжно облизувала й пестила своє вовченя, і воно зрозуміло, що врятувалося від якогось великого лиха.
У ньому діяли ще й інші сили, а головне – зростання. Інстинкт і закон вимагали слухняності. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його від білої стіни. Зростання ж – це життя, а життя одвіку прагне світла. Ніщо не могло спинити могутніх життєвих хвиль, що здіймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який він ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх і покірність відступили перед натиском життя, і вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.
Біла стіна не стала перед ним, як інші, темні, а ніби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький ніжний ніс не вдарився об тверду заслону. Стіна була прозора й поступлива, як світло. Він увійшов і занурився в те, з чого складалася стіна.
Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробирається крізь щось тверде. А світло чомусь стало яскравіше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далі. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стіна, в яку воно поринуло, враз відскочила кудись ген-ген далеко. Від сліпучого світла зробилося боляче очам. Від безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у голові. Але помалу очі звикали до яскравого світла, пристосовувалися до далечини.
У першу мить стіна десь зникла. Потім вовченя знову її побачило, тільки на величезній відстані від себе. До того ж вона дуже змінилася. Тепер у тій стіні росли дерева, що обрамляли річку, над деревами височіла гора, а над горою здіймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присіло на порозі лігва і втупило очі в невідомий простір. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невідоме було вороже. Шерсть на спині у нього стала дибом, воно вишкірило зуби, силкуючись люто й грізно загарчати. Крихітне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому світові.
Але все щасливо скінчилося. Вовченя вдивлялося в невідоме і так захопилося, що навіть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свій переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвіяло всі страхи – вони відступили перед цікавістю. Вовченя розглядало річку, що мінилася на сонці, обпалену блискавкою сосну внизу під схилом і самий схил, що обривався майже коло печери.
Сіре вовченя досі жило на рівній поверхні. Йому ще ніколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно сміливо ступнуло просто в повітря і полетіло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невідоме вчепилось в нього! Вчепилося люто і тепер тягло його на жорстокі муки. Страх знову заполонив його, і вовченя заскавуліло, як перелякане цуценя.
Невідоме несло вовченя на якесь лихе катування, і воно безперестанку скавчало. Хіба це можна було рівняти з заціпенінням від страху, коли невідоме лише чатувало на нього? Тепер невідоме вже міцно тримало його у своїх пазурах. Мовчанням нічого не вдієш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.
Аж от схил почав спускатися полого, а біля підніжжя росла трава. Вовченя котилося все повільніше і нарешті спинилося. Тут воно востаннє заскавчало, а тоді протяжно жалібно завило. Потім, неначе йому тисячу разів доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.
Нарешті воно сіло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світу, і невідоме випустило його, не заподіявши йому ніякої шкоди. Але людина, опинившись на Марсі, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно відкрило новий край, не думавши про це і не гадавши. Воно не знало навіть, що цей край існує.
Коли жахливе невідоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невідоме було сповнене страхіттями. Воно горіло лише цікавістю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженої блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила білка і страшенно перелякала його. Воно припало до землі і загарчало. Та білка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетіла на дерево і, опинившись у безпеці, сердито завищала.
Це надало вовченяті хоробрості, і хоч дятел, з яким йому невдовзі довелося зустрічатися, змусив його здригнутися, воно, проте, відважно рушило далі. Вовченя так посміливішало, що, коли до нього підлетіла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неї лапу. У відповідь на це пташина дзюбонула його в ніс. Від болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась і полетіла геть.
Для вовченяти це була наука. Його крихітний слабкий мозок уже зробив несвідомий висновок. Навколо є речі неживі й живі: живих він мусить стерегтися. Неживі речі завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати наперед, на що вони здатні. Від них можна чекати тільки несподіваного, з ними треба бути напоготові.
Вовченя посувалося вперед дуже незграбно і раз у раз на щось наступало. Гілка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерівна. Вовченя часто спотикалося й забивало собі то ніс, то лапу.
До того ж, коли він наступав на камінці, вони весь час переверталися у нього під ногами. Отже, воно побачило, що в цьому світі неживі речі не такі стійкі, як його печера, і що маленькі легше перевертаються й падають, ніж великі. Але з кожною новою бідою вовченя набиралося досвіду. Що далі воно йшло, то ступало певніше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свій рух, пізнавало свої фізичні можливості і почало вже вимірювати відстань між окремими предметами, а також між предметами і собою.
На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у світ, надибало м'ясо майже коло порога свого лігва. Цілком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гніздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти по стовбуру зваленої сосни. Гнила кора затріщала під ним, і воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетіло крізь листя й гілля й опинилося на землі серед сімох тетерят.
Пташенята запищали, і вовченя відразу навіть злякалося; потім, розгледівши, що вони дуже маленькі, воно посміливішало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, і воно затріпотіло під нею. Вовченяті це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня і взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом відчуло голод і стисло зуби. Хруснули ніжні кісточки, і вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.
У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тільки набагато смачніше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'їло всіх. Тоді облизалося, точнісінько як його мати, і почало вибиратися з куща.
Але тут на нього налетів пернатий вихор. Вовченя було засліплене і приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову між лапами й завило. Удари посипалися ще частіше. Тетеря-мати оскаженіла. Тоді розлютувалося і вовченя. Підвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихітними зубами в крило птаха і почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, відбиваючись вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно не тямило себе від захвату.
Воно забуло про грізне невідоме. Воно вже нічого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створіння, що напало на нього. І це живе створіння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допіру знищило кілька маленьких створінь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бійкою і надто щасливе, щоб відчувати своє щастя. Воно дрижало від збудження, якого досі йому ніколи не доводилося зазнавати.
Воно не випускало крила й гарчало крізь зціплені зуби. Тетеря тягла його геть від гнізда. Але коли вона спробувала повернутися знову під захист куща, вовченя шарпонуло її назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як сніг, літало пір'я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотіла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч і не усвідомлювало цього.
Нарешті птиця перестала битися. Вовченя все ще держало її за крило, і, прилігши на землі, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грізно й люто, але тетеря дзюбонула його в ніс, що й так уже болів. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й відсахнулося від птиці, забувши, що тягне за крило і її. На його бідолашний ніс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, і, випустивши здобич, воно ганебно втекло.
Добігши до краю чагарника, вовченя прилягло відпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалібно скавчало від нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насувається щось грізне. Невідоме з усіма своїми страховищами знову ринуло на нього, й інстинктивно маля сховалося під кущем. Умить неначе буйний вітер знявся, і в зловісному мовчанні пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесної блакиті, мало не схопив вовченя.
Вовченя ще лежало в кущах і, отямившись трохи від переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бік галявини випурхнула із спустошеного гнізда тетеря – мати загиблих пташенят. У своєму горі вона не помітила крилатої стріли, що летіла на неї з неба.
А вовченя все бачило, і це було йому пересторогою й наукою.
Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею і вп'явся кігтями в тіло тетері; не встигла вона закричати від болю й жаху, як яструб знову шугнув із здобиччю в синю височінь.
Вовченя не скоро вилізло зі свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоїло. Живі речі – це м'ясо. Вони смачні. Великі живі речі роблять боляче. Краще їсти маленькі живі речі, такі, як тетерята, і не займати дорослих птахів. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помірятися силами з тетерею – шкода тільки, що її забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба піти пошукати.
Вовченя спустилося до річки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрізь було так рівно. Воно сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пірнуло в обійми невідомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замість повітря в легені набиралася вода. Задуха болісно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелі, мало інстинкт смерті. Для нього це була найжорстокіша мука, суть невідомого й усіх його страхіть, величезна неймовірна катастрофа, якої воно не уявляло собі й безмірно боялося.
Вовченя випливло на поверхню і всією пащею ковтнуло свіжого повітря. Вдруге воно вже не пішло під воду. Воно запрацювало всіма лапами і попливло, неначе робило це завжди. Від землі воно опинилося не далі як за метр, але виринуло до неї спиною і одразу ж попливло до протилежного берега. Річка була взагалі вузенька, але на завороті розширювалася футів до двадцяти.
Посередині річки вовченя підхопила швидка течія і понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, і пливти стало неможливо. Спокійна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось і знову й знову ударялося об скелі. Забившися, вовченя скавчало, і з того, скільки разів воно зойкнуло, видно було, скільки воно здибало скель.
Далі за виром річка знов робила заворот, і тут течія підхопила вовченя, ніжно винесла на берег і ніжно поклала на піщане ложе. Воно швиденько вилізло з води і простяглося на землі. Його знайомство із зовнішнім світом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крім того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речі далеко не завжди такі, якими вони видаються. Страх перед невідомим вовченя дістало в спадщину від предків, а тепер його зміцнив ще й досвід. І воно вирішило вже ніколи не довіряти зовнішньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.
Того дня йому судилося зазнати ще однієї пригоди. Воно згадало, що в нього є мати, і почуло, що ніщо у світі не миле йому так, як вона. Від усього, що трапилося з ним, втомилося не тільки його тіло, а й малесенький мозок. За все своє життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крім того, йому хотілося спати. Пригнічене самотністю і безпорадністю, воно подалося шукати своє лігво й матір.
Воно пробиралося крізь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створіння, і вовченя нітрохи не злякалося. А на землі у себе під ногами воно побачило вже зовсім крихітну ласочку, завдовжки в кілька дюймів. Вона, мабуть, так само, як і вовченя, самовільно пустилась у мандри. Звірятко кинулось навтікача, але вовченя перевернуло його лапою. Звірятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиї, і в тіло йому вп'ялися гострі зуби ласки-матері.
Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти і зникла з ним у хащі. Біль від укусу не минав, але ще більше мучилося вовченя від образи. Воно сиділо й жалібно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта.
Вовченя ще не знало, що попри всю свою мініатюрність ласка найлихіший, наймстивіший і найстрашніший хижак у пустелі. А втім, йому довелося невдовзі трохи познайомитися з її норовом.
Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з'явилася перед ним. Тепер, коли її мале було в безпеці, вона не кинулась на вовченя відразу. Вона підкрадалася тихенько, і вовченя встигло розгледіти її тонке зміїсте тіло і високо підняту хижу голову, теж як у змії. На її грізний покрик вовченя наїжилося й гнівно загарчало. Ласка підбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподівано для недосвідченого зору, тонке жовтаве тіло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – і її зуби вп'ялися йому в горло.
Вовченя гарчало, відбивалося, але воно було надто мале, воно тільки вперше побачило світ, і через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, і воно тепер намагалося вирватися із зубів ласки і втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло і силкувалася дістатися до вени, де пульсує життя. Ласка – кровопивця і любить ссати кров із живої жертви.
Сіре вовченя загинуло б і не довелося б писати про нього повість, якби з кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого і блискавкою метнулася до горла вовчиці, але схибила і вчепилась їй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, і підкинула ласку високо в повітря. Потім на льоту схопила тоненьке жовте тіло, і ласка знайшла смерть на її гострих зубах.