Білий Зуб = White Fang
І сірому вовченяті вдруге в житті довелося витримати бурхливий напад материнської ніжності. Для неї знайти сина було ще більшою радістю, ніж для нього опинитися коло матері. Вона ніжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась від зубів ласки. Потім мати й син удвох з'їли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.
5
Закон здобичі
Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два дні відпочивало, тоді знову вилізло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що її недавно вони з'їли разом з вовчицею, і подбало, щоб її спіткала така сама доля, як і її матір. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Відтоді воно виходило на прогулянку вже щодня і забиралося все далі й далі.
Вовченя навчилося вже розраховувати свої сили і знало, коли слід бути сміливим, а коли обачним. Воно вирішило, що краще бути обережним увесь час, і тільки зрідка, набравшись мужності, давало волю своїй люті й хижим забаганкам.
Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнім бісеням. Ніколи не минало нагоди огризнутися на цокотання білки, яку вперше здибало на спаленій сосні. А вгледівши птаха, схожого на того, що під час першої його мандрівки дзюбонув його в ніс, воно просто скаженіло.
Але часом і на таких птахів воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека від якогось бродячого хижака. Воно добре запам'ятало яструба і, помітивши його крилату тінь, вмить ховалося в гущавину.
Воно вже бігало не перевальцем, розчепіривши лапи, а перейняло ходу у матері, легку й скрадливу, швидкість якої була непомітна для ока.
У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихітних тетерят і маленька ласочка – ото тільки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і вовченя плекало честолюбну хижу мрію колись запопасти цокотуху-білку, яка завжди попереджала всю звіроту про наближення вовка. Але білки літають по деревах, як ті птахи в повітрі, і вовченяті лишалося підстерігати стрибуху, коли вона гуляла по землі.
Вовченя дуже поважало свою матір. Вона вміла добувати м'ясо і ніколи не забувала принести і йому його частку. А головне – вона нічого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашність прийшла до неї разом із знанням і досвідом. Для нього це було виявом її сили. Його мати була взірцем сили, і, підростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, ніж раніш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тільки більше шанувало її. Вона вимагала від нього покори, і в міру того, як вовченя росло, норов у його матері ставав іще крутіший.
Знову настав голод, і на цей раз вовченя гостріше відчуло на собі його лихі укуси. Вовчиця вже дійшла до краю, шукаючи поживи. Вона навіть рідко коли спала в печері. І вдень і вночі бігала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченяті страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матері ні краплі молока, а м'яса він уже давно не їв.
Раніше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичі, проте нічого не знаходило. Та від невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильніше вивчало норов білки і хитріше підкрадалося до неї, щоб зненацька впіймати. Придивлялося до лісової миші і намагалося якось витягти її з нори. Багато дечого довідалося про звички дятлів. І ось настав день, коли тінь яструба не загнала його в кущі. На той час вовченя стало дужче, розумніше і певніше у своїх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сідало на задні лапи посеред галявини і ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраїй блакиті, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожній шлунок. Але яструб відмовився прийняти бій, і бідне вовча залізло в кущі і заквилило від голоду й досади.
Голодування враз скінчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця віддала все звірятко синові. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'ївши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке відчайдушне діло вона пішла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадібно їло його і з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливішим.
Коли живіт повний, то ліньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матері, вовченя заснуло. Воно прокинулося від її гарчання. Воно ніколи ще не чуло в її голосі такої люті. Може, вона й справді зроду не гарчала так жахливо.
Але на те в неї була причина. Хіба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйві полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матір. Шерсть на спині в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, підказаний не сліпим інстинктом. Якби навіть вигляд непроханої гості не навіював страху, то досить було б і самого її виття, що раптом перейшло у хрипке ревіння.
Вовчик, відчувши прилив життєвих сил, загарчав і став сміливо поруч з матір'ю. Але яка ганьба! Мати відштовхнула його геть. Через низький прохід у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неї і притисла її до землі. Як вони билися, вовчик не міг розгледіти. Чути було тільки жахливе гарчання, скрегіт і виття. Звірі крутилися на землі клубком. Рись шматувала свою супротивницю і пазурами і зубами, а вовчиця могла пустити в хід тільки ікла.
Вовчик зненацька підскочив до рисі і з лютим гарчанням уп'явся зубами їй у задню лапу. Своєю вагою він заважав вільним рухам ворога і таким чином несвідомо допомагав матері. Але враз він опинився під звитими в клубок тілами й розтиснув зуби. Обидві матері відскочили одна від одної і, перше ніж вони зчепилися знову рись ударила вовченя своєю величезною передньою лапою і, розпоровши йому аж до самої кістки плече, відкинула його до стіни. До гарчання бійців прилучилося несамовите скавчання вовчика.
Але бій тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулітися і, вже наприкінці поєдинку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисі.
Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена і пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров'ю вона втратила й сили. Цілий день і цілу ніч без руху і ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, із тиждень не вилазила з печери, хіба тільки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала від болю. Невдовзі рись вони доїли. На цей час рани у вовчиці вже позатягалися і вона знов могла вирушити на лови.
Плече у вовчика після жахливого удару рисячої лапи було якесь задубле й довго боліло. Деякий час він навіть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до світу змінилося. Він повірив у свої сили і у свою відвагу – не те що до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе. Він бився, впивався зубами в тіло ворога і вижив. Тож він став поводитися сміливіше і навіть трохи задерикувато. Він більше вже не боявся дрібних істот, і полохливість його майже зникла. Тільки невідоме ще гнітило його своїми таємницями й жахами – невловимими і завжди грізними.
Він почав ходити з матір'ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиванні. І невиразно почав усвідомлювати закон здобичі. На світі було дві породи живих істот: його власна й інша, чужа. До його породи належав він і його мати, до іншої – решта живих і здатних рухатися істот.
Але ця інша порода тварин теж поділялася надвоє. Першу половину їх убивала і їла його порода; це були дрібні хижаки й мирні тварини. Друга половина чужаків убивала і їла звірів його породи, якщо ті не встигали перші їх убити і з'їсти. І звідси виріс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – їдіння. Життя живе життям. Одні їдять, а інші дають себе з'їсти. Закон каже: їж, а то тебе з'їдять. Вовчик не формулював цей закон так чітко і ясно, не міркував над ним. Він навіть і гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згоді.
Він скрізь бачив цей закон у дії. Сам він з'їв пташенят тетері. Яструб з'їв їхню матір і так само з'їв би і його. Пізніше, коли він підріс і став лютіший, йому закортіло з'їсти яструба. Він з'їв рисеня. Рись-мати з'їла б його, коли б її саму не вбили і не з'їли. І так велося без кінця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, і частинкою цього закону був він сам. Він був хижак. Він їв саме лише м'ясо, живе м'ясо. Воно швидко бігло перед ним, або злітало в повітря, або тікало на дерево, або ховалося в землі, або ставало з ним віч-на-віч і змагалось, або ж гналося за ним.
Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно дійшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а світ – це місце, де бореться безліч апетитів. Вони женуться і самі тікають, висліджують і поглинають одне одного. І все це сліпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства і вбивств, жорстоких, безглуздих, нескінченних, керованих самим лише випадком.
Але вовча по-людському не думало і не мало широкого кругозору.
Воно було цілеспрямоване і завжди було під владою якогось одного бажання. Крім закону здобичі, йому ще треба було коритися міріадам інших, не таких поважних законів. Світ був сповнений несподіванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м'язів робили його неймовірно щасливим. Гонитва за м'ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви люті й боротьби сповнювали радістю. Навіть жах і тайна невідомого пробуджували волю до життя.
Узагалі йому жилося легко й приємно. Повне черево, солодка дрімота на сонці – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самі труди й завзяття теж були втіхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нічого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життєрадісне, дуже щасливе і дуже пишалося собою.
Частина третя
1
Творці вогню
Цє сталося з ним несподівано і з його вини. Він ачність. Вовчик виліз із печери і побіг до річки напитися. Може, він нічого не помітив через те, що вискочив спросоння. Він цілу ніч ганяв, шукаючи здобич, і тільки пізно вдень прокинувся. Він був необережний ще тому, що надто вже добре знав дорогу до річки. Він бігав туди багато разів, і ніколи з ним нічого не траплялося.
Спустившись коло сухої сосни, він минув галявину і побіг між деревами. І враз він почув щось носом і угледів оком. Перед ним на задніх лапах сиділо п'ять істот, яких він ще зроду не бачив. Це була його перша зустріч з людьми. Але, глянувши на нього, п'ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкірили зубів, не загарчали. Вони навіть не ворухнулися, а сиділи собі в зловісному мовчанні.
Вовченя теж не ворушилося. Усі властиві вовкам інстинкти наказували йому негайно і чимдуж тікати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досі інстинкт. У нього виникла впевненість, що ці живі істоти найголовніші серед усіх мешканців Півночі. Свідомість власної мізерності й безсилля приголомшила його, позбавила здатності рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумові.
Вовчик ніколи не бачив людини, але інстинктивно впізнав її. Невиразно він відчув у ній тварину, яка у великій боротьбі здобула собі перше місце серед звірів пустелі. Він дивився на людину не тільки своїми очима, але очима всіх предків – очима, що в пітьмі оточували блискучим колом нескінченні зимові вогнища, що з безпечної відстані крізь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звіра, який володарював над усім живим. Вовченя оповили чари спадковості – страх і пошана, породжені цілими віками боротьби і досвідом незліченних поколінь. І ці чари були занадто сильні для такого юного вовка. Якби він був зовсім дорослий, то враз би втік. Але, паралізований жахом, він припав до землі, готовий принести в дар людині ту покору, яку приніс їй перший вовк, що прийшов погрітися біля вогнища.
Один з індіанців підійшов до вовченяти і схилився над ним. Той іще щільніше притисся до землі. Невідоме нарешті набрало плоті й крові і, здавалося, от-от схопить його. Він увесь наїжився, закопилив губи й вишкірив свої маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи відсмикнулася, і людина, засміявшись, сказала:
– Wabam wabisca ip pittah![1)
Усі голосно зареготали і стали підбивати товариша взяти вовчика в руки. Поки людська рука все нижче й нижче опускалась над маленьким звіром, у ньому кипіла боротьба двох різних інстинктів. Один казав – корися, а другий – не здавайся. Він корився, поки рука не торкнулась його, а тоді блиснув зубами і вп'явся в неї. У ту ж мить він дістав такого стусана по голові, що аж перевернувся. І враз бойовий дух покинув вовчика. Узяли гору його незрілі літа й інстинкт покірності. Він сів на задні лапи й заквилив. Але індіанець, якого він укусив за руку, ще сердився і вдруге вдарив його по голові. Вовчик заскиглив іще дужче.
Четверо індіанців так щиро реготали, що до них мимоволі приєднався і п'ятий, якого укусило маленьке звіреня. Вони оточили вовчика і весело сміялися з нього, а він усе скавчав від болю й переляку. Раптом він щось почув. Індіанці теж почули. Вовчик знав, що це таке. Розітнувши повітря останнім, більше переможним, ніж сумним виттям, він ураз замовк і став чекати свою матір, жорстоку нездоланну матір, яка вбивала все живе й нічого не боялася. Вона почула крики свого маленького сина і з несамовитим ревом мчала його рятувати.
Ще один величезний стрибок, і вона опинилася серед людей. Оскаженівши від завзятої материнської тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчикові любо було дивитися на лють своєї заступниці. Він радісно заскавчав і кинувся до матері, а двоногі тварини відскочили від неї геть. Вовчиця стала коло сина і, настовбурчившись, з приглушеним гарчанням дивилася на людей.
Морда в неї була грізна і спотворена злобою; ніс зморщився від кінчика аж до самих очей.
Раптом один з індіанців крикнув:
– Кайч!
Це був ніби вигук здивування. Але вовченя почуло, що мати його якось враз принишкла.
– Кайч! – знову гукнув чоловік, на цей раз суворо й владно.
І вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землі і з тихим скавчанням завиляла хвостом на знак миру. Вовченя нічого не розуміло. Воно було вкрай збентежене. Знову його сповнила пошана до людини. Інстинкт таки підказував йому правду. Мати це ствердила. Вона теж корилася людині.
Чоловік, що покликав вовчицю, підійшов до неї. Він поклав їй на голову руку, і вона ще нижче прихилилася до землі. Вона не вкусила його й не збиралася вкусити. Інші теж підійшли, торкали її, гладили, а вона й не думала гніватися. Люди були страшенно схвильовані, і в них із рота вилітала сила всяких звуків. Але в тих звуках вовченя не вчуло нічого небезпечного і згорнулося коло матері. Час від часу воно злегка настовбурчувалося, але щосили намагалося бути смирним.
– Тут немає нічого дивного, – мовив один з індіанців. – Батько в неї був вовк. Щоправда, мати була собака. Але хіба мій брат не прив'язував її на три ночі в лісі під час парування? Тож батько Кайч – вовк.
– Ось уже рік, Сивий Бобер, як вона втекла, – сказав другий індіанець.
– І в цьому теж немає нічого дивного, Лососячий Язик, – відповів Сивий Бобер. – Тоді наспів голод, і нічим було годувати собак.
– Вона, певне, цей час жила з вовками, – зауважив третій індіанець.
– Мабуть, що так, Три Орли, – погодився Сивий Бобер і, поклавши руку на шию вовченяті, додав: – А ось і доказ цьому.
Вовченя тихенько загарчало на дотик руки, і вона вмить злетіла вгору, загрожуючи вдарити. Вовченя сховало зуби і знову покірно припало до землі. Рука почала чухати йому вуха й спину.
– Так, це доказ цьому, – провадив далі Сивий Бобер. – Безперечно, мати його – Кайч. Але батько вовк. Отже, в ньому є трохи собачої крові і багато вовчої. У нього дуже білі зуби, і ім'я йому буде Білий Зуб. Це буде мій собака. Бо хіба Кайч не була собакою мого брата? І хіба мій брат не помер?
Вовченя, якому несподівано дали ім'я, лежало і дивилося на людей. Ще деякий час у них з рота вилітали чудні звуки. Потім Сивий Бобер витяг із ножен, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у кущі й вирізав ціпок. Білий Зуб стежив за ним. Сивий Бобер поробив на обох кінцях ціпка врізи і обмотав їх ремінцями з невичиненої шкури. Одним ремінцем він обв'язав шию Кайч, потім підвів вовчицю до молоденької сосни і прикріпив до стовбура другий ремінець.
Білий Зуб пішов слідом за матір'ю й ліг коло неї. Індіанець, якого звали Лососячий Язик, простяг до нього руку й перекинув на спину. Кайч стривожено глянула на людину. Білий Зуб знову відчув страх. Він не зміг втримати гарчання, але кусатися й не думав. Рука з розчепіреними пальцями грайливо лоскотала йому живіт і качала його з боку на бік. Якось смішно й незручно було лежати голічерева й дриґати лапами. Крім того, в такій позі Білий Зуб почував себе цілком безпорадним і протестував проти неї усім своїм вовчим нутром. Адже в ту хвилину йому ніяк було боронитися. Коли б людина мала на гадці заподіяти йому якесь лихо, він не зміг би втекти. Хіба можна відскочити геть, коли в тебе всі чотири лапи стирчать у повітрі?
Але почуття покори подолало страх, і він тільки тихенько гарчав. Йому несила було стримати гарчання, але людина не сердилася за це й не била його по голові. А найдивніше було те, що Білий Зуб почував якусь незбагненну насолоду від дотиків людської руки. Коли людина перевернула його на бік, він перестав гарчати. Пальці людини почухали йому за вухами, і йому стало ще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла, у Білого Зуба де й дівся острах. Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньої дружби з нею.
Невдовзі Білий Зуб почув якийсь дивний гамір. Він швидко визначав усі явища і одразу ж догадався, що той гамір зчиняють люди. За кілька хвилин усе плем'я індіанців вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловіків, жінок та дітей, і кожен з них ніс на собі табірні пожитки. З ними було багато й собак, які теж, крім щенят, були навантажені поклажею. У мішку міцно прив'язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтів.
Білий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впізнав у них свою породу, хоч трохи й відмінну. Але в ту мить, коли собаки вгледіли вовченя і його матір, вони мало чим відрізнялися від вовків. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинців. Вовченя настовбурчилося, загарчало і вишкірило ікла назустріч ворогам, але враз його збили з ніг. Почувши на собі гострі зуби напасників, він кусав і шматував лапи й животи, під якими опинився.
Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людські крики, удари дрючків по спинах собак і їхнє жалібне скавчання.
За лічені секунди Білий Зуб знов уже був на ногах. Він бачив, як люди дрючками й камінням гнали собак, рятуючи його від лютих тварин його ж породи, яка чомусь була йому чужа. І хоч у його мозку звісно, не було чіткого уявлення про таку абстрактну річ, як справедливість, проте по-своєму він розумів, що люди справедливі, що вони законодавці у світі і самі додержуються закону. Його вразило, яким дивним способом виконували вони закон. Всупереч усім відомим йому звірам вони не билися зубами й пазурами. Вони вживали свою силу з допомогою мертвих речей. Мертві речі корилися їхній волі. Дрюччя й каміння, кинуте цими чудними істотами, як живе, літало в повітрі і робило боляче собакам.
Останню собаку прогнали. Гармидер ущух. Білий Зуб зализував собі рани і міркував над своїм першим знайомством зі зграєю лютих тварин. Він ніколи не думав, що на світі є ще такі звірі, як він, його мати і Одноокий. Йому здавалося, що їх тільки троє.
А тепер раптом виявилося, що таких, як вони, – багато. І десь у підсвідомості його точила досада, що звірі однієї з ним породи вже при першій зустрічі напали на нього. Було прикро йому і від того, що його матір прив'язали до палиці, дарма що зробили це вищі істоти – люди. Він почував, що це пастка, полон, хоч не знав ні полону, ні пастки. Він дістав у спадщину від предків волю скрізь блукати, бігати й досхочу валятися, і раптом на його волю хтось зазіхає. Рухи його матері були обмежені довжиною палиці, а заразом ця сама палиця обмежувала і його, бо він ще не навчився обходитися без матері.
Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що люди вирушили в похід, бо якийсь маленький чоловічок узявся тоді за кінець палиці й повів за собою полонену Кайч. Слідом за нею пішов і Білий Зуб, збентежений і стривожений цією новою пригодою.
Вони спустились у долину й пішли далеко-далеко, куди Білий Зуб ще ніколи не забігав. Вони йшли аж до краю долини, де маленька річка впадала у велику річку Мекензі. Тут, де на високих жердинах висіли човни й стояли сушарні для риби, індіанці отаборилися. Білий Зуб дивився на все зачудованими очима. Перевага людей над усім живим, здавалось, росла щохвилини. Вони цілком панували над своїми гострозубими собаками, і вже це одно свідчило про їхню могутність. А ще більше вражала його їхня влада над неживими речами, їхня здатність нерухомо змушувати рухатися, міняти саме обличчя землі.
Далі на нього чекало ще більше диво. Йому впали в око вбиті в землю великі жердини з перекладинами. Самі ці споруди, власне, не дуже його вразили, бо це було діло тих самих рук, що кидали на далеку відстань дрючки й каміння. Але коли ці жердини вкрили полотном та шкурами й обернули в намети, у Білого Зуба перехопило дух. Намети здавалися йому велетенськими. Вони вмить виростали навколо нього, наче якісь дивовижні живі істоти. Вони стриміли скрізь, куди не глянь. Він боявся їх. Вони зловісно височіли над ним. А коли вітер надимав і ворушив їхні стіни, він від жаху припадав до землі, не зводячи з них переляканого погляду, ладен утекти тієї ж миті, як вони ринуть на нього.
Але невдовзі він перестав боятися наметів. Він бачив, як туди входили жінки й діти і поверталися неушкоджені. Помічав не раз, як силкувалися продертися всередину й собаки, тільки їх гнали лайкою й камінням. Нарешті він покинув Кайч і тихенько поліз до найближчого вігваму. Йому надавала духу цікавість юності – бажання зазнати, пережити й зробити все те, що збагачує досвід. Останні кілька дюймів до стіни вігваму він повз дуже повільно й обережно. Події того дня вже навчили його, що невідоме сповнене несподіванок, незбагненних і дивовижних. Нараз він уткнувся носом у полотно. Він так і завмер. Але нічого не трапилося. Тоді він понюхав чудну, просякнуту людським духом тканину. Потім схопив її зубами й легенько потягнув. Знову нічого не сталося, хоч полотно заворушилося.
Тоді він смикнув дужче. Стінка заворушилася ще більше. Це йому сподобалося. Він смикнув кілька разів щосили, аж поки не захитався весь намет. Зсередини почувся різкий жіночий крик, і Білий Зуб чимдуж побіг до матері. Але після того велетенські намети більше не лякали його.
За хвилину він знов утік від матері. Палиця вовчиці була прив'язана до вбитого в землю кілка, і вона не могла побігти слідом за сином. А йому назустріч поволі рушило щеня, більше й старше за нього. Воно виступало гордо, з поважним войовничим виглядом. Білий Зуб згодом дізнався, що його звали Ліп-Ліп. На своєму коротенькому віку Ліп-Ліп не раз уже вступав з однолітками в бій і був страшенний забіяка.
Ліп-Ліп був тієї самої породи, що й Білий Зуб. До того ж від малого цуценяти смішно було сподіватися якоїсь небезпеки. І Білий Зуб налаштувався зустріти його дружньо. Але коли пес почав напружено ступати і закопилив губи, Білий Зуб напружився й собі і вишкірився грізно. Наїжившись, вони стиха гарчали й кружляли один навколо одного. Минуло кількахвилин, і Білому Зубові вже починала подобатися ця гра. Та зненацька Ліп-Ліп швидко стрибнув до нього, куснув і враз відскочив геть. Він рвонув Білого Зуба за плече, що його поранила рись, яке й досі ще не загоїлося коло кістки. Від подиву й болю Білий Зуб заскавчав, але, враз оскаженівши, кинувся на ворога й люто вп'явся в нього.
Та Ліп-Ліп увесь час жив у таборі і зазнав чимало щенячих боїв. Три, чотири, п'ять і шість разів впивався він маленькими гострими зубами в чужака, аж поки Білий Зуб не втік з ганебним скавчанням під захист матері.
Це була перша з його численних сутичок з Ліп-Ліпом. Бо вони зразу стали ворогами, неначе створені були для того, щоб безнастанно битися.
Кайч любовно зализала синові рани і силкувалась утримати його коло себе. Але він аж тремтів з цікавості і за кілька хвилин знову вирушив на розвідку. Він набрів на Сивого Бобра, який сидів навпочіпки й робив щось з гіллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землі. Білий Зуб підійшов до нього і став дивитися. У звуках, які вилетіли з рота в Сивого Бобра, не вчувалося нічого ворожого, і Білий Зуб ступив ще кілька кроків уперед.
Жінки й діти понаносили Сивому Боброві цілу купу гілля й хмизу. Очевидно, він робив щось важливе. Білий Зуб підсунувся до Сивого Бобра так близько, що аж торкнувся його коліна. Охоплений цікавістю, він навіть забув, що це страшний звір – людина. А в того під руками творилось якесь диво. З гілля й моху раптом почало здійматися щось подібне до туману. А внизу закрутилося щось живе, на колір таке, як сонце в небі. Білий Зуб нічого не знав про вогонь. Тієї миті він вабив його до себе, як у дні раннього дитинства просвіт печери. Він підліз до самого полум'я. Він чув, як Сивий Бобер засміявся, але в тому сміхові знов-таки не було нічого погрозливого. Тоді він ткнувся носом у вогонь, а заразом висунув і свій маленький язик.