– Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пiшов до школи й купався в рiчцi. Та я не гнiваюсь на тебе, Томе. Хоч вiри тобi, як то кажуть, уже й немае, але часом ти буваеш кращий, нiж здаешся. Принаймнi сьогоднi.
Вона й засмутилася тим, що проникливiсть зрадила ii, i водночас була рада, що Том бодай цього разу повiвся як годиться.
Аж раптом обiзвався Сiд:
– Чогось менi здаеться, нiби ви зашили йому комiр бiлою ниткою, а тут чорна.
– Та певне ж бiлою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далi. Уже в дверях вiн обернувся й гукнув:
– Ну, Сiддi, це тобi так не минеться!
У безпечному мiсцi Том роздивився на двi великi голки, застромленi зi споду у вилогу його куртки й обмотанi нитками: одна бiлою, друга – чорною. І пробурмотiв сам до себе:
– Вона б зроду не помiтила, коли б не Сiд… Чорт ii знае! То вона зашивае бiлою ниткою, то чорною. Щось би вже одне, а то де там устежити. Але Сiда я таки вiдлупцюю. Буде йому наука.
Том аж нiяк не був Зразковим Хлопчиком у мiстечку. Та вiн дуже добре знав такого i страшенно не любив його.
Минуло хвилини зо двi, а може, й менше – i вiн забув про всi своi тривоги. І не тому, що вони були не такi прикрi й гiркi, як печалi дорослих людей, – просто iх на якийсь час витiснило нове непереборне захоплення, точнiсiнько так, як i доросла людина забувае свое горе, збуджена якимсь новим, цiкавим для неi дiлом. Таким цiкавим дiлом став для Тома новий спосiб свистiти, щойно перейнятий вiд одного негра, – i хлопцевi не терпiлося повправлятись у ньому на волi. То був особливий, подiбний до пташиного, свист, таке собi заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кiнчиком язика до пiднебiння, – читач, певно, пригадае, як це робиться, якщо вiн сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрiсть i тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах i великою вдячнiстю у душi. Вiн почував себе, наче астроном, що вiдкрив нову планету, але радiсть його, поза всяким сумнiвом, була ще бiльша, глибша й щирiша, нiж в астронома.
Лiтнi надвечiр’я тягнуться довго, i надворi ще не споночiло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи бiльший за нього самого. У глухому провiнцiйному мiстечку Сент-Пiтерсберзi будь-яка нова людина, незалежно вiд статi й вiку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовiрно добре. На ньому був гарний новiсiнький капелюх, застебнута на всi гудзики, нова й чиста синя сукняна куртка i такi самi новi й чистi штани. До того ж вiн мав на ногах черевики, а була ще тiльки п’ятниця! І навiть краватку на шиi – якусь барвисту стрiчку. Одне слово, справляв враження мiського жевжика, а Тома вiд таких аж з душi вернуло. Чим далi вiн розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа i тим жалюгiднiшим здавався йому власний одяг.
Жоден з хлопцiв не озивався. Коли зрушав з мiсця один, зараз же зрушав i другий – але тiльки вбiк, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очi один одному. Нарештi Том сказав:
– Вибити тобi бубну?
– Ану спробуй, побачимо.
– Кажу – виб’ю, то й виб’ю.
– Руки короткi.
– А от i виб’ю.
– Не виб’еш.
– Виб’ю.
– Нi, не виб’еш.
– Виб’ю!
– Нi!
Запала нiякова мовчанка. Потiм Том спитав:
– Тебе як звати?
– А тобi що до того?
– Ось я тобi покажу, що менi до того.
– Чого ж не показуеш?
– Багато говоритимеш, то й покажу.
– І говоритиму, i говоритиму, i говоритиму! Ну, то що? – Думаеш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотiв, то помолотив би тебе однiею рукою, а другу хай би менi прив’язали за спиною.
– То чого ж не помолотиш? Тiльки базiкаеш.
– А таки помолочу, як не вгамуешся.
– Ха-ха, бачили ми таких!
– Слухай, чепуруне! Гадаеш, ти велика птиця, еге ж?
Ач якого капелюха напнув!
– Не подобаеться – то збий його з мене. Збий – i побачиш, що тобi буде.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш.
– Ти паскудний брехун i боягуз.
– Ану котися ти, знаеш куди…
– Ще раз пошли мене – i я розвалю тобi голову каменюкою.
– Ой-ой-ой, так i розвалиш!
– Кажу тобi, розвалю!
– То чого ж не розвалюеш? Чого тiльки кажеш, а нiчого не робиш? Боiшся!
– Я не боюся.
– Боiшся.
– Нi!
– Боiшся!..
Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поiдаючи один одного очима. Нарештi зiйшлися плече до плеча.
– Забирайся геть звiдси! – сказав Том.
