– Сам забирайся!
– І не подумаю.
– І я не подумаю.
Вони стояли, кожен спираючись на скiсно виставлену вперед ногу, i з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але нi той, нi той не мiг переважити. Нарештi, захеканi й розпашiлi, обидва обережно послабили натиск, i Том сказав:
– Ти боягуз i слинько! Ось я скажу своему старшому братовi – то вiн тебе самим мiзинцем вiддухопелить. А я йому скажу, начувайся!
– Чхав я на твого старшого брата! У мене теж е брат, ще бiльший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.
(Обидва брати були, звiсно, вигаданi.)
– Брешеш!
– Хоч ти що кажи, а це правда.
Великим пальцем ноги Том провiв у пилюцi риску i промовив:
– Спробуй тiльки ступити за цю риску, то я так тобi дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слiзьми вмиешся.
Чужак притьмом переступив риску й сказав:
– Ну, дай менi, ти ж обiцяв.
– Ти мене краще не чiпай, бо пошкодуеш.
– Ти ж казав, що даси менi, то чого ж не даеш?
– Хай мене чорти вiзьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дiстав з кишенi два великi мiдяки й, глузливо посмiхаючись, простяг iх Томовi. Той ударив його по руцi, i монети полетiли на землю. А за мить i обидва хлопцi покотилися по пилюцi, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одiж, щипали й дряпали один одному носи – i вкривали себе порохом i славою. Невдовзi картина набула чiткiших обрисiв, i крiзь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцевi й молотить його кулаками.
– Здавайся! – зажадав вiн.
Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звiльнитися. Вiн плакав вiд образи й безсилоi лютi.
– Здавайся! – І Том знову замолотив кулаками.
Нарештi чужак видушив iз себе: «Здаюся», – i Том пустив його зi словами:
– Оце тобi буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.
Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час вiд часу вiн озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тiльки його ще десь здибае». Том вiдповiдав на це зневажливим смiхом, а тодi, сповнений радiсного пiднесення, рушив додому; та тiльки-но вiн повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому мiж лопатки, а сам кинувся тiкати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негiдником до самого дому й так довiдався, де той живе. Деякий час вiн стовбичив бiля хвiртки, викликаючи ворога надвiр, але хлопчисько тiльки робив з-за вiкна гримаси i виклику не прийняв. Потiм з’явилася його матуся, обiзвала Тома грубим, лихим, зiпсутим хлопчиськом i звелiла йому забиратися геть. І вiн пiшов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».
Додому Том повернувся дуже пiзно i, обережно залазячи крiзь вiкно, наразився на засiдку: на нього чатувала сама тiтка, i, коли вона побачила, на що схожий його одяг, ii рiшучiсть обернути хлопцевi суботнiй вiдпочинок на пiдневiльну працю стала тверда, як криця.
Роздiл II
Настав суботнiй ранок, i все навколо засяяло лiтнiми барвами й свiжiстю, забуяло життям. У кожному серцi бринiла музика, а коли серце було молоде – пiсня лилася з уст. Кожне обличчя променiло радiстю, i кожен перехожий ступав пружно й молодо.
Пишно цвiла бiла акацiя i сповнювала повiтря своiми пахощами. Кардiфська гора, що пiдносилася на околицi мiстечка, була вкрита рясною зеленню i здаля видавалася справжньою землею обiтованою, де панували краса, мир i спокiй.
Том з’явився на узбiччi вулицi з вiдром вапна та довгою малярською щiткою в руках. Вiн змiряв оком паркан, i вся його радiсть умить розвiялась, а душу сповнила глибока туга. Тридцять ярдiв дощаного паркана заввишки дев’ять футiв! Увесь свiт здався йому нiкчемним i безглуздим, а саме життя – важенним тягарем. Зiтхнувши, вiн умочив щiтку у вiдро й провiв нею по верхнiй дошцi паркана, тодi зробив те саме ще й ще раз i, порiвнявши жалюгiдну бiлу смужку з безмежним небiленим обширом, скрушно сiв на огорожку коло дерева.
Із хвiртки, наспiвуючи «Дiвчата з Буффало», пiдстрибцем вибiг Джiм з бляшаним вiдром у руцi. Ходити по воду до мiськоi помпи звичайно здавалося Томовi марудним дiлом, але тепер вiн подумав, що це не так уже й погано. Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: бiлi й чорнi хлопцi та дiвчата, дожидаючи своеi черги, вiдпочивали там, мiнялись iграшками, сварилися, билися, пустували. Згадав i те, що хоча до помпи було всього якихось пiвтораста крокiв, Джiм нiколи не повертався з водою ранiш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати.
– Слухай, Джiме, – сказав Том, – давай я принесу води, а ти тут трохи побiлиш.
Джiм похитав головою i вiдповiв:
– Не можу, паничу Томе. Стара панi звелiли менi мерщiй iти по воду й не спинятися нiде дорогою. Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене бiлити паркан, то щоб я йшов собi й робив свое дiло, а про паркан вони самi подбають.
– Та не слухай ти ii, Джiме. Вона багато чого каже. Дай-но менi вiдро – я миттю зганяю. Вона й не знатиме нiчого.
– Ой нi, паничу Томе, боюся. Стара панi голову менi одiрвуть. Бачить Бог, одiрвуть.
– Вона? Та вона нiколи нiкого не скривдить, хiба що наперстком по головi стукне – а хто ж цього боiться? Говорить вона справдi всякi страхiття, але ж вiд тих балачок нiякоi шкоди, якщо тiльки вона сама не плаче… А я дам тобi кульку, Джiме. Бiлу, мармурову!
Джiм завагався.
– Бiлу мармурову кульку, Джiме! Це ж просто чудо.
– Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся староi панi…
– А ще, коли хочеш, я покажу тобi свою болячку на нозi.
Джiм був усього лише людина i перед такою спокусою встояти не мiг. Вiн поставив вiдро, взяв бiлу мармурову кульку й з величезною цiкавiстю схилився над великим пальцем Томовоi ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку. Але вже наступноi митi Джiм щодуху мчав вулицею, побрязкуючи вiдром i щулячись вiд болю нижче спини, Том завзято бiлив паркан, а тiтка Поллi залишила бойовище з пантофлею в руцi й трiумфом у очах.
Але завзяття Томового вистачило ненадовго. Вiн почав думати про те, як весело мав провести суботнiй день, i його опосiв ще бiльший смуток. Скоро iншi хлопцi, вiльнi як птахи, рушать до всяких принадних мiсць, i як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що вiн мусить працювати, – сама ця думка пекла його вогнем. Вiн видобув на свiт своi скарби й почав роздивлятись iх: поламанi дрiбнички, кульки, iнший мотлох, – усе воно, може, й пiшло б в обмiн на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай пiвгодини цiлковитоi волi. Отож, облишивши будь-яку надiю пiдкупити товаришiв, вiн сховав до кишенi тi вбогi цяцьки, i в цю ж таки темну хвилину зневiри на нього раптом зiйшло натхнення. Атож, не що iнше, як чудове, запаморочливе натхнення.
Том узяв щiтку й заходився спокiйно працювати далi. Незабаром у кiнцi вулицi показався Бен Роджерс – той самий хлопець, чиiх кпинiв вiн боявся над усе. Бен посувався вперед таким собi веселеньким пiдтюпцем-вистрибцем, i це свiдчило, що душа його сповнена радостi й добрих сподiвань. Вiн iв яблуко i час вiд часу видавав протяглий мелодiйний гудок, а за ним басовите «дiн-дон-дон, дiн-дон-дон» – то вiн зображував iз себе пароплав.
Наближаючись, Бен сповiльнив швидкiсть, вийшов на середину вулицi i, нахилившись на правий борт, повернув до узбiччя – неквапливо, старанно й з належною солiднiстю, бо вдавав «Велику Мiссурi», що мала осадку в дев’ять футiв. Вiн був водночас i пароплав, i капiтан, i сигнальний дзвiн, отож мусив уявляти, нiби стоiть сам на собi, на капiтанському мiстку, сам дае команди й сам iх виконуе.
– Спиняй машину! Дiн-дiн-дiн! – Паропав майже втратив швидкiсть i, ледь посуваючись, наближався до берега. – Здай назад! Дiн-дiн-дiн! – Обидвi його руки нерухомо витяглись по боках. – Ще трохи назад з правого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу! – Його права рука тим часом виписувала широкi оберти, вдаючи сорокафутове колесо. – Ще трохи назад з лiвого борту! – Почала обертатися лiва рука. – Стоп, правий борт! Дiн-дiн-дiн! Стоп, лiвий борт! Помалу вперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лiвого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу!.. Вiддати носовий швартов! Ворушись!.. Вiддати заднiй! Гей там, не барися! Намотуй, намотуй! А тепер пускай!.. Машину спинено, сер! Дiн-дiн-дiн! Шш-ш! Шш-ш! Шш-ш!.. (Це машинiст випускав пару.)
Том бiлив собi й не звертав на пароплав анi найменшоi уваги. Бен пильно подивився на нього й мовив:
– А-а! То це тебе тут пришвартували, он як?
Вiдповiдi не було. Том оглянув свiй останнiй мазок очима митця, тодi ще раз легенько провiв щiткою по паркану i знов подивився, як вийшло. Бен пiдiйшов i став поруч нього. Томовi так захотiлось яблука, що аж слина покотилася, та вiн не облишав свого дiла.
– То що, друже, мусимо працювати? – спитав Бен. Том рвучко обернувся i сказав:
– А, це ти, Бене! Я тебе й не помiтив.
– Слухай, я оце йду купатися. Я, розумiеш? А ти не хочеш? Та нi, ти, мабуть, краще попрацюеш, еге ж? Ну звiсно, що попрацюеш.
Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тодi спитав:
