Том лiг у лiжко, не завдавши собi клопоту помолитися, i Сiд подумки вiдзначив це недбальство.
Роздiл IV
Сонце зiйшло над оповитою спокоем землею i осяяло своiми променями мирне мiстечко, немов благословляючи його. Пiсля снiданку тiтонька Поллi зiбрала всiх на сiмейну вiдправу. Почали з молитви, побудованоi на мiцному пiдмурку з бiблiйних цитат, що iх сама тiтка стулила докупи невеликими домiшками рiдкого вапна, що складалося з ii власних тлумачень; а вже з тiеi вершини, наче з гори Синай, вона виголосила сувору главу закону Мойсейового.
Пiсля того Том, як то кажуть, оперезався мечем i взявся «товкти» вiршi з Бiблii. Сiд вивчив свiй урок ще кiлька днiв тому. І тепер Том напружував увесь свiй хист, щоб запам’ятати п’ять вiршiв, якi вiн сам вибрав з Проповiдi на горi, – коротших вiн нiде не мiг знайти.
Минуло пiвгодини, але уявлення про свiй урок Том здобув дуже невиразне, бо розум його блукав по цiлому безмежжю людськоi думки, а руки тим часом були зайнятi стороннiми справами, що раз у раз вiдвертали його увагу. Мерi взяла в нього книжку, щоб перевiрити, як вiн вивчив урок, i Том почав навпомацки пробиратися крiзь туман:
– Блаженнi… е-е…
– Вбогi…
– Еге ж, вбогi… Блаженнi вбогi… е-е…
– Духом…
– Духом… Блаженнi вбогi духом, бо iх… iх…
– Їхне…
– Бо iхне… Блаженнi вбогi духом, бо iхне царство небесне… Блаженнi… засмученi, бо вони… вони…
– Будуть…
– Будуть… е-е…
– Утi…
– Бо вони будуть… е-е… утi…
– Утiш…
– Бо вони будуть утiш… Ой, ну не знаю я, що вони будуть!
– Утiшенi.
– А, утiшенi!.. Бо вони будуть утiшенi… засмученi… Блаженнi засмученi… нi, утiшенi, бо вони будуть… засму… е-е… Що вони будуть? Чому ти не пiдкажеш менi, Мерi? Як тобi не соромно знущатися з мене?
– Ой Томе, який же ти, бiдолаха, нетямкий! Я й не думала з тебе знущатися. Зовсiм нi. А тобi треба пiти й учити все спочатку. Не журися, Томе, якось вивчиш, а коли вивчиш, я подарую тобi одну дуже гарну рiч. Ну, будь слухняним хлопчиком!
– Гаразд! А що то за рiч, Мерi? Скажи менi.
– Не бiйся, Томе. Ти ж знаеш: як я сказала – щось гарне, то воно таки справдi гарне.
– Еге ж, ти в нас така, Мерi. Ну, гаразд, спробую наддати ще…
Вiн «наддав ще» i, спонукуваний подвiйною силою – цiкавiстю й бажанням дiстати винагороду, – взявся до дiла з таким запалом, що перевершив усi сподiвання. Мерi подарувала йому за це новiсiнький складаний ножик фiрми «Барлоу», що коштував дванадцять з половиною центiв, i Томовому захвату не було меж. Щоправда, той ножик нiчого не рiзав, зате був справжнiй, непiдробний «Барлоу», i в цьому й полягала його особлива цiннiсть; а от звiдки хлопчаки захiдних штатiв узяли, що такi ножi хтось стане пiдробляти й випускати ще гiршi, – це було i, певне, назавжди залишиться незбагненною таемницею. Усе ж таки Том сяк-так поколупав своiм ножиком буфет i вже нацiлився був на комод, коли його покликали збиратися до недiльноi школи.
Мерi дала йому бляшану миску з водою i мило. Вiн пiшов надвiр, поставив миску на лавочку, тодi вмочив мило у воду й поклав поряд, закасав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потiм пiшов до кухнi й заходився ревно витирати обличчя рушником, що висiв за дверима. Та Мерi забрала в нього рушник i сказала:
– Як тобi не соромно, Томе! Хiба ж можна бути таким! Вiд води тобi нiякоi шкоди не станеться.
Том трохи знiтився. В миску знов налили води, i цього разу вiн постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тодi з шумом утяг у себе повiтря i взявся умиватись. Коли вiн трохи згодом знову ввiйшов до кухнi, заплющивши очi й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стiкала вода й мильна пiна, незаперечно свiдчачи, що вiн таки вмився. Та коли вiн показався з-пiд рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чистi були тiльки щоки та пiдборiддя – щось нiби маска, – а вище й нижче темнiв незрошений грунт, що тягся назад навколо шиi.
Тодi Мерi взялася до нього сама, i вже з ii рук вiн вийшов повноцiнною людиною, що не рiзнилася кольором шкiри вiд своiх бiлих братiв. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щiткою, i короткi кучерики лежали рiвно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував своi кучерi, намагаючись прилiпити iх упритул до голови: вiн вважав, що кучеряве волосся властиве лише жiнкам, i тi кучерi отруювали йому все життя.) Потiм Мерi дiстала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тiльки в недiлю, – той костюм називали просто «другим», i з цього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мерi «опорядила» його: застебнула аж до пiдборiддя гудзики на чистiй куртцi, розправила на плечах широкий комiр, почистила Тома щiткою i, нарештi, увiнчала його крапчастим солом’яним капелюхом. Тепер вiн мав надзвичайно пристойний i нещасний вигляд. Та й почував себе страшенно нещасним: застебнутий на всi гудзики чистий одяг сковував рухи, i це страшенно його дратувало. Вiн сподiвався, що Мерi забуде про черевики, та марно – вона, як i годиться, старанно змастила iх жиром i принесла йому. Томовi урвався терпець, i вiн огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мерi почала умовляти:
– Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний…
І вiн з бурчанням узув черевики. Мерi хутенько зiбралася й собi, i всi трое рушили до недiльноi школи, яку Том ненавидiв усiм серцем, а Сiд i Мерi любили.
Уроки в недiльнiй школi тривали вiд дев’ятоi до пiв на одинадцяту ранку, а потiм починалася вiдправа. Двое з них трьох незмiнно лишалися послухати проповiдь з доброi волi; третiй також завжди лишався – але з iнших, поважнiших причин.
На твердих церковних лавах з високими спинками могло вмiститися чоловiк iз триста. Сама церква була невелика, нiчим не примiтна, зi схожою на вузьку дощану скриню дзвiницею. При входi Том трохи вiдстав вiд Сiда та Мерi й заговорив до приятеля, також убраного по-святковому:
– Слухай-но, Бiллi, в тебе е жовтий квиток?
– Є.
– Що ти за нього хочеш?
– А що ти даси?
– Шматок локрицi й рибальський гачок.
– Ану покажи.
Том показав. Огляд задовольнив власника квитка, i обмiн вiдбувся. Потiм Том вимiняв за двi бiлi кульки три червоних квитки й ще за якийсь дрiб’язок – два синiх. Із чверть години вiн перестрiвав отак хлопцiв, що йшли до школи, i скуповував у них квитки рiзного кольору. Тодi разом з юрбою чистеньких i гомiнливих хлопчикiв та дiвчаток зайшов до церкви, сiв на свое мiсце й одразу ж завiвся сваритись iз найближчим хлопцем. Сварку припинив учитель – статечний лiтнiй чоловiк; та тiльки-но вiн повернувся спиною, Том смикнув за волосся учня, що сидiв попереду, а коли той обернувся, вiн уже пильно дивився в книжку; потiм штрикнув шпилькою iншого хлопця, щоб почути, як той зойкне, й дiстав ще одну нагiнку вiд учителя. Та й увесь Томiв клас пiдiбрався один до одного – бешкетний, галасливий i невгамовний. Виходячи вiдповiдати урок, жоден не знав його до ладу й сподiвався тiльки на пiдказку. Але так чи iнакше усi добувалися до кiнця й отримували у винагороду невеличкi синi квитки з цитатами зi Святого письма: кожен такий квиток був платою за два вивченi бiблiйнi вiршi. Десять синiх квиткiв дорiвнювали одному червоному, i iх можна було вiдповiдно обмiняти; десять червоних – одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневi Бiблiю в дешевенькiй оправi (за тих давнiх добрих часiв коштувала вона всього сорок центiв). Чи в багатьох iз моiх читачiв вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять двi тисячi вiршiв, навiть якби iм пообiцяли за те Бiблiю з малюнками Доре? А от Мерi здобула в такий спосiб уже двi Бiблii – на це в неi пiшло два роки сумлiнноi працi, – а один хлопець iз нiмецькоi родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось вiн прочитав напам’ять – i то нi разу не збившись – три тисячi вiршiв. Але таке напруження розумових здiбностей виявилося надмiрним, i вiдтодi вiн став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо ранiше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тiльки старшим учням вистачало терпiння зберiгати своi квитки й мiсяцями нидiти над книжкою, щоб одержати Бiблiю, i тому вручення цiеi нагороди було рiдкiсною i визначною подiею. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях iнших спалахували честолюбнi прагнення, хоч iх вистачало тижнiв на два, не бiльш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самоi тiеi нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей вiн, безперечно, давно вже жадав усiм своiм еством.
У належний час за кафедру став директор школи i, заклавши вказiвним пальцем потрiбну сторiнку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недiльноi школи виголошуе перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руцi потрiбен йому так само, як ноти спiваковi, що виходить на сцену спiвати соло; хоч навiщо вони потрiбнi, лишаеться незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдникiв нiколи не заглядае нi в молитовник, нi в ноти.
Директор був миршавий чоловiчок рокiв тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борiдкою i коротко пiдстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комiрцi, верхнiй край якого мало не впирався йому пiд вуха, а гострi рiжки стримiли спереду бiля самих кутикiв рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тiльки просто себе, а коли треба було поглянути вбiк, вiн мусив повертатися всiм тiлом; пiдборiддя директорове лежало на краватцi, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту i мала торочки на кiнцях; а носаки його черевикiв згiдно з модою тих часiв хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодiшнi модники досягали цiною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стiни й упершись у неi ногами. Мiстер Уолтерс був дуже поважний на вигляд i дуже щирий та доброчесний душею; вiн так побожно шанував святi речi й мiсця i так суворо вiдмежовував iх вiд усього свiтського, що, сам того не усвiдомлюючи, промовляв у недiльнiй школi з такими модуляцiями в голосi, з якими нiколи не говорив у буднi.
Свою промову вiн почав такими словами:
– А тепер, дiти, я хочу, щоб усi ви сiли рiвненько й тихенько i якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так. Отак мають поводитися слухнянi хлопчики й дiвчатка. Але, я бачу, одна дiвчинка дивиться у вiкно. Здаеться менi, вона думае, що я десь там: може, сиджу на гiлцi й розмовляю з пташками. (Схвальне хихотiння.) А сказати я вам хочу, як приемно бачити, що стiльки чистеньких веселих дитячих личок зiбралося в цьому святому мiсцi навчатись добра…
І так далi, й таке iнше. Немае потреби наводити тут решту цiеi промови. Вся вона побудована за незмiнним зразком, а отже, добре нам знайома.
Остання третина промови була трохи затьмарена бiйками та iншими негiдними розвагами, до яких знову вдалися декотрi капоснi хлопчаки, а також вовтузiнням i перешiптуванням, що дедалi поширювалося й сягнуло навiть пiднiжжя таких самотнiх i непохитних скель, як Сiд i Мерi. Та коли голос мiстера Уолтерса завмер, нараз ущух i весь той гомiн, i кiнець директоровоi промови зустрiли вдячною мовчанкою.
Власне, причиною того шепотiння почасти стала досить незвичайна подiя: поява гостей – адвоката Тетчера в супроводi якогось хирлявого дiдка, а за ними – вродливого ставного чоловiка середнiх лiт з гарною срiблястою чуприною та поважноi дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дiвчинку. Томовi вже давно не сидiлося на мiсцi: вiн був збуджений i невдоволений, до того ж його гризло сумлiння, i вiн уникав зустрiчатись очима з Емi Лоренс, бо не мiг витримати ii закоханих поглядiв. Та коли вiн побачив малу незнайомку, душа його враз запалала вiд захвату й блаженства. І вже наступноi митi вiн виставлявся як тiльки мiг: штурхав хлопцiв, смикав iх за волосся, робив гримаси, – одне слово, зi шкури пнувся, щоб зачарувати дiвчинку й заслужити ii схвалення. Його радiсне пiднесення затьмарювала лише одна темна пляма: спогад про те, як його принизили пiд вiкном оселi цього ангела, – одначе й вона скоро зникла, змита, як малюнок на пiску, хвилями щастя, що захлюпнули його душу.
Гостей посадили на почеснi мiсця, i, закiнчивши свою промову, мiстер Уолтерс вiдрекомендував iх школярам. Виявилося, що той чоловiк середнiх лiт – не хто iнший, як сам окружний суддя, чи не найвидатнiша персона, що ii будь-коли бачили цi дiтлахи; отож iм кортiло довiдатися, з чого вiн злiплений, i, з одного боку, хотiлося б, щоб вiн загарчав, а з другого – було лячно. Суддя приiхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звiдти, а отже, доволi помандрував по свiту, i оцi-от його очi бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрiвлю. Про побожний трепет, який навiювали цi думки, свiдчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з iхнього мiстечка. І Джеф Тетчер, адвокатський синок, одразу ж полiз уперед, щоб показати, всiм на заздрiсть, як близько вiн знайомий з великою людиною. Коли б вiн мiг почути перешiптування товаришiв, воно б прозвучало для нього солодкою музикою.
– Ти диви, Джiмi, iде туди! Поглянь, подае йому руку… вiтаеться з ним! Ах ти ж чорт!.. А скажи, ти б хотiв бути Джефом?..
Мiстер Уолтерс виставлявся по-своему: всiляко виявляв свою ретельнiсть, сипав наказами, мiркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Бiблiотекар теж виставлявся, гасаючи туди-сюди з оберемками книжок i зчиняючи непотрiбну метушню, яку дуже любить отаке комашине начальство. Молодi вчительки виставлялися, лагiдно нахиляючись над учнями, яких зовсiм недавно скубли за вуха, сварячись пальчиком на малих шибеникiв i гладячи по голiвцi слухняних дiточок. Молодi вчителi виставлялися, суворо вичитуючи учням за дрiбнi провини, з найменших приводiв показуючи свою владу й пильно стежачи за дисциплiною. І майже всiм учителям, незалежно од вiку й статi, раптом стало конче потрiбно щось у книжковiй шафi поруч з кафедрою, i вони по двiчi, а то й по тричi з удаваною досадою поверталися туди. Дiвчатка також виставлялися як могли, а хлопцi виставлялися з таким завзяттям, що довкола тiльки й чути було ляскiт кульок iз жованого паперу та глухi звуки стусанiв. А над усiм тим пiдносився у своему крiслi великий суддя Тетчер, обдаровуючи цiлу школу величною суддiвською усмiшкою i неначе грiючись у промiннi власноi величi, – вiн-бо теж «виставлявся».
