Етюд у багряних тонах
«З однієї краплини води, – писав автор, – людина, котра вміє мислити логічно, може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніаґарського водоспаду, навіть якщо вона не бачила ні того, ні іншого й ніколи про них не чула. Будь-яке життя – це величезний ланцюг причин і наслідків, і природу його можливо пізнати за однією ланкою. Мистецтву робити висновки й аналізувати, як і всім іншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгій та старанній праці, але життя занадто коротке, і тому жоден смертний не може досягнути повної досконалості в цій галузі. Перш ніж звернутися до моральних та інтелектуальних сторін справи, які й є найбільш складними, досліднику краще почати з вирішення простіших завдань. Нехай він, поглянувши на першого зустрічного, навчиться відразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячістю, але такі вправи загострюють спостережливість і вчать, як правильно дивитися й що саме слід шукати. За нігтем людини, за її рукавами, взуттям і згином штанів на колінах, за потовщенням на великому та вказівному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки – за такими дрібницями неважко вгадати професію. І можна не сумніватися, що все це, разом узяте, підкаже досвідченому спостерігачеві правильні висновки».
– Яка дика нісенітниця! – вигукнув я, кидаючи журнал на стіл. – У житті не читав такої дурні.
– Про що це ви? – поцікавився Шерлок Голмс.
– Та ось про цю статейку, – я вказав на неї чайною ложечкою й узявся за свій сніданок. – Бачу, ви її вже читали, якщо вона позначена олівцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробі, розвалившись у м’якому фотелі в тиші свого кабінету, складати такі витончені дивовижі! Втиснути б його у вагон третього класу підземки та змусити вгадувати професії пасажирів! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нічого не вийде!
– І програєте, – спокійно зауважив Голмс. – А статтю написав я.
– Ви?!
– Атож. У мене є здібність і до спостереження, і до аналізу. Теорія, яку я тут виклав й яка здається вам такою фантастичною, насправді дуже життєва, настільки життєва, що їй я зобов’язаний своїм куснем хліба.
– Але яким же чином? – вирвалося у мене.
– Розумієте, у мене достатньо рідкісна професія. Мабуть, я єдиний такий. Я детектив-консультант, якщо тільки ви уявляєте собі, що це таке. У Лондоні є безліч детективів, і державних, і приватних. Коли ці хлопці потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, і мені вдається скерувати їх у вірному напрямку. Вони знайомлять мене з усіма обставинами справи, а я, добре знаючи історію криміналістики, майже завжди можу вказати їм, у чому полягає помилка. Усі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знаєте подробиці тисячі справ, як свої п’ять пальців, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд – дуже відомий детектив. Але нещодавно він не зумів розібратися в одній справі про фальсифікацію та прийшов до мене.
– А інші?
– Найчастіше їх посилають до мене приватні агентства. Усі ці люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю їхні історії, вони вислуховують моє тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.
– Невже ви хочете сказати, – не втерпів я, – що, не виходячи з кімнати, можете розплутати справу, яку не вдається розв’язати тим, кому всі подробиці відомі краще за вас?
– Саме так. У мене така собі інтуїція. Правда, час від часу трапляється якась складніша справа. Ну, тоді доводиться трошки побігати, щоб дещо побачити на власні очі. Розумієте, у мене є спеціальні знання, які я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукції, викладені в статті, про яку ви відгукнулися так презирливо, просто безцінні для моєї практичної роботи. Спостережливість – моя друга сутність. Ви, здається, здивувалися, коли під час першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?
– Вам, без сумніву, хтось про це повідомив.
– Аж ніяк. Я відразу здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці ланцюг думок виникає в мене так швидко, що я дійшов висновку, навіть не помічаючи проміжних ланок. Однак вони були, ці ланки. Хід моїх думок такий: «Ця людина – начебто лікар, але вигляд у неї, немов у військовика. Отже, військовий лікар. Він тільки-но приїхав із тропіків – обличчя в нього смагляве, але це не природний відтінок його шкіри, бо зап’ястя в нього набагато біліші. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпівся й переніс хворобу. Був поранений у ліву руку – тримає її нерухомо та дещо неприродно. А де під тропіками військовий лікар-англієць міг натерпітися поневірянь і отримати поранення? Звісно ж, в Афганістані». Весь хід думок не зайняв і секунди. Тому я сказав, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.
– Якщо послухати вас, то це видається дуже простим, – всміхнувся я. – Ви нагадуєте мені Дюпена Едґара Алана По. Я гадав, що такі люди існують лише в романах.
Шерлок Голмс піднявся й почав розпалювати люльку.
– Ви, певна річ, гадаєте, що, порівнюючи мене з Дюпеном, робите мені комплімент, – зауважив він. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловік. Цей прийом – збивати з думок свого співрозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речі» після п’ятнадцятихвилинної мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнівом, були певні аналітичні здібності, але його аж ніяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.
– Ви читали Ґаборіо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжній детектив?
Шерлок Голмс іронічно гмикнув.
– Лекок – жалюгідний шмаркач, – сердито сказав він. – У нього тільки й є, що енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Подумаєш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачає на це майже півроку. За допомогою цієї книжки можна вчити детективів, як не треба працювати.
Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених літературних героїв, що я знову почав злитися. Відійшов до вікна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суєту. «Нехай він і розумний, – я промовив сам собі, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»
– Тепер уже не буває ні справжніх злочинів, ні справжніх злочинців, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тоді користь від розуму в нашій професії? Я знаю, що міг би прославитися. На світі немає й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинів стільки вродженого таланту й наполегливої праці, як я. І що ж? Розслідувати нічого, злочинів немає, у кращому випадку якесь невміле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навіть поліція зі Скотленд-Ярду бачить усе наскрізь.
Мене досі нервував цей хвалькуватий тон. Я вирішив змінити тему розмови.
– Цікаво, що він там виглядає? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повільно крокував іншим боком вулиці, вдивляючись в номери будинків. У руці він тримав великий синій конверт. Вочевидь, це був посильний.
– Хто, цей відставний флотський сержант? – поцікавився Шерлок Голмс.
«Хизується, хвалько! – обізвав я його про себе. – Знає ж, що його не перевіриш!»
Заледве я встиг це подумати, як чоловік, за котрим ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукіт, густий бас унизу, а згодом – важкі кроки людини, що підіймалася догори сходами.
– Містеру Шерлоку Голмсу, – повідомив кур’єр, входячи до покою, і простягнув листа моєму приятелю.
Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного він визначив навмання і, звісно, не чекав, що той з’явиться в нашій кімнаті.
– Скажіть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаєтеся?
– Служу посильним, – похмуро кинув він. – Форму віддав підлатати.
– А ким були раніше? – продовжував я, не без зловтіхи зиркаючи на Голмса.
– Сержантом королівської морської піхоти, сер. Відповіді не чекати? Так, сер.
Він клацнув підборами, відсалютував і вийшов.
Розділ III
Таємниця Лористон-Ґарденсу
Мушу зізнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорія мого компаньйона. Моя повага до його здібностей одразу ж зросла. І все ж я не міг позбутися підозри, що все це підлаштували заздалегідь, аби приголомшити мене, хоча навіщо, цього ніяк не міг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руці прочитану записку, і погляд його був неуважним і тьмяним, що свідчило про напружену роботу думки.
– Як же ви здогадалися? – спитав я.
– Про що? – похмуро відповів він.
– Та про те, що він відставний сержант флоту?
– У мене немає часу на дрібниці, – відрубав чоловік, але відразу ж, схаменувшись, поквапився додати. – Даруйте за різкість. Ви перервали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозуміти, що він був флотським сержантом у минулому?
– Ні, певна річ.
– Мені було легше зрозуміти це, ніж пояснити, як я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два – чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевнені. Навіть через вулицю я помітив на його руці татуювання – великий синій якір. Тут уже запахло морем. Виправка в нього військова й він носить бакенбарди військового взірця. Отже, перед нами флотський. Тримається він із гідністю, можливо, навіть як командир. Ви мали б помітити, як високо він тримає голову й як розмахує своїм ціпком. А на вигляд він статечний чоловік середніх років – ось і всі прикмети, за якими я дізнався, що він був сержантом.
– Дивовижно! – вигукнув я.
– Дурниці, – відмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що він задоволений моїм захопленим здивуванням. – Ось я тільки-но говорив, що тепер більше немає злочинців. Здається, я помилився. Погляньте!
Він простягнув мені записку, яку приніс кур’єр.
– Послухайте, але ж це жахливо! – викрикнув я, пробігши її очима.
– Авжеж, щось, мабуть, не зовсім пересічне, – спокійно зауважив він. – Будьте ласкаві, прочитайте мені це вголос.
Ось лист, який я прочитав:
«Любий містере Шерлок Голмс!
Сьогодні вночі в будинку номер три в Лористон-Ґарденс на Брикстон-роуд сталася лиха історія. Близько другої години ночі наш полісмен, котрий робив обхід, помітив світло в будинку, а оскільки там ніхто не мешкає, він запідозрив щось недобре. Двері виявилися незамкненими, і в першій кімнаті, зовсім порожній, він побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишені полісмен знайшов візитівки: «Єнох Дж. Дреббер, Клівленд, Огайо, Сполучені Штати». І жодних слідів грабунку, ніяких ознак насильницької смерті. На підлозі є плями крові, але на тілі ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як він опинився в порожньому будинку, і взагалі ця справа – суцільна загадка. Якщо ви приїдете в будь-який час до дванадцятої, то зможете мене тут зустріти. Залишаю все, як було, поки не отримаю від вас звістки. Якщо не зможете приїхати, повідомлю вам усі подробиці та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно поділитеся зі мною вашою думкою.
З повагою до вас, Тобіас Ґреґсон».– Ґреґсон – найрозумніший детектив Скотленд-Ярду, – зауважив мій приятель. – Він і Лестрейд виділяються серед інших нікчем. Обоє меткі й енергійні, хоча й на диво банальні. Один із одним вони ворогують, як кішка із собакою. Ревниві до слави, мов професійні красуні. Буде втіха, якщо обоє натраплять на слід.
Я був вражений спокійним тоном його відповіді.
– Але ж, мабуть, не можна гаяти ні секунди, – стривожився я. – Піти покликати кеб?
– Я ще не впевнений, чи поїду. Я ж ледар, яких світ не бачив, тобто, певна річ, коли мене здолає лінь, а загалом можу бути й спритним.
– Ви ж мріяли про такий випадок!
– Любий друже, та яка мені радість? Припустімо, я розплутаю цю справу. Однаково Ґреґсон, Лестрейд і компанія привласнять собі всю славу. Така доля неофіційної особи.
– Але ж він просить вас про допомогу.
– Аякже. Він знає, що до мене йому далеко, і сам мені про це казав, але швидше відріже собі язик, ніж зізнається комусь третьому. Втім, мабуть, слід поїхати та поглянути. Візьмуся за справу на власний ризик. Принаймні, посміюся над ними, якщо нічого іншого мені не залишиться. Гайда!
Він заметушився та кинувся за своїм плащем: вибух енергії змінив апатію.
– Беріть капелюха, – звелів мій приятель.
– Хочете, щоб я поїхав із вами?
– Авжеж, якщо вам більше нічого робити.
За хвилину ми обоє сиділи в кебі й з неймовірною швидкістю їхали до Брикстон-роуд.
Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева імла, яка здавалася відображенням брудно-сірих вулиць унизу. Мій супутник перебував у чудовому настрої, базікаючи про кремонські скрипки та про різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я мовчав. Похмура погода та майбутнє сумне видовище пригнічували мій настрій.
– Ви, здається, зовсім не думаєте про цю справу, – перервав я нарешті його музичні теревені.
– У мене ще немає фактів, – відповів він. – Будувати припущення, не знаючи всіх обставин справи, – найбільша помилка. Це може вплинути на подальший хід міркувань.
– Скоро ви отримаєте ваші факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.
– Правильно. Стійте, кебмене, зупиніться!
Ми не доїхали ярдів сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пішки.
Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Ґарденс, виглядав зловісно й загрозливо. Це був один із чотирьох будинків, що стояли трохи віддалік від вулиці; два були заселені, а два – порожні. Останній дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вікон. То тут, то там на каламутному темному склі, як більмо на оці, виділявся напис «Здається в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що відділяв його від вулиці, – кілька дерев над рідкісними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата доріжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та піску. Вночі пройшов дощ, і скрізь були калюжі. Уздовж вулиці тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними ґратами нагорі; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрі тягнули шиї в марній надії хоч мигцем побачити, що відбувається за парканом.
Мені здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увійти в будинок і відразу ж займеться розслідуванням. Нічого такого. Здавалося, це зовсім не входило в його наміри. З безпечністю, яка за таких обставин межувала з хвальковитістю, він пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решітку паркана. Закінчивши огляд, Голмс повільно пішов доріжкою, точніше, травою збоку доріжки, і став пильно розглядати землю. Двічі зупинявся; одного разу я помітив на його обличчі усмішку та почув задоволене хмикання. На мокрій глинястій землі було багато слідів, але ж її вже добряче потоптали правоохоронці, й я дивувався, що ще сподівається знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайній проникливості й не сумнівався, що він може побачити багато такого, що недоступне мені.
У дверях будинку нас зустрів високий, білолиций чоловік із волоссям кольору соломи й нотатником у руці. Він кинувся до нас і чуттєво потиснув руку моєму супутнику.
– Як добре, що ви приїхали!.. – зрадів він. – Ніхто нічого не чіпав, я все залишив, як було.
– Крім цього, – відповів Голмс, вказуючи на доріжку. – Зграя буйволів і то не залишила б після себе таке місиво. Але, певна річ, ви обстежили доріжку, перш ніж дали її так потоптати?
– У мене було багато справ у будинку, – ухильно відповів детектив. – Мій колега, містер Лестрейд, також тут. Я сподівався, що він простежить за цим.
Голмс зиркнув на мене та саркастично звів брови.
– Ну, після таких майстрів своєї справи, як ви й Лестрейд, мені, мабуть, тут нічого робити, – зронив він.
Ґреґсон самовдоволено потер руки.
– Та вже, здається, зробили все, що можна. Втім, справа дивна, а я знаю, що ви такі любите.
– Ви сюди під’їхали в кебі?
– Ні, дібрався пішки, сер.
– А Лестрейд?
– Також, сер.
– Ну, тоді ходімо, подивимося кімнату, – зовсім уже непослідовно резюмував Голмс й увійшов у будинок. Ґреґсон, здивовано звівши брови, поспішив за ним.
Невеликий коридор із запилюженою дощаною підлогою вів до кухні й інших приміщень. Праворуч і ліворуч знаходилося двоє дверей. Одні, мабуть, вже кілька місяців не відчиняли; другі вели до їдальні, де й скоїли загадкове вбивство. Голмс увійшов до неї, я пішов за ним із тим гнітючим відчуттям, яке вселяє в нас присутність смерті.
Велика квадратна кімната здавалася ще більшою від того, що в ній не було ніяких меблів. Яскраві шпалери, позбавлені смаку, були вкриті плямами цвілі, а де-не-де відстали та звисали лахміттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камін із полицею, обробленою під білий мармур; на її краю було приліплено недогарок червоної воскової свічки. У нечіткому, тьмяному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, усе навколо здавалося тьмяно-сірим, чому значною мірою сприяв товстий шар пилу на підлозі.
Усі ці подробиці я помітив уже пізніше. У перші ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фігуру, розпростерту на голій підлозі, на порожні, незрячі очі, вирячені на стелю. Це був чоловік років сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із жорстким, кучерявим чорним волоссям і коротенькою борідкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зі щільної матерії, світлі штани й біла сорочка. Поруч лежав циліндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені, немов у болісній агонії. На обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, ненависті – такого виразу я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Страшна, злісна гримаса, низьке чоло, плаский ніс і щелепа, що виступала вперед, надавали покійнику схожості з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою страшною, як зараз, у цій напівтемній, похмурій кімнаті біля однієї з головних магістралей лондонського передмістя.
Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв біля дверей. Він привітався з Голмсом та зі мною.
– Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив він. – Такого мені ще не траплялося, а я багато бачив.
– І немає жодного ключа до цієї таємниці, – додав Ґреґсон.
– Ніякого, – підхопив і Лестрейд.
Шерлок Голмс підійшов до трупа, та, опустившись на коліна, почав ретельно його розглядати.
– Ви впевнені, що на ньому немає ран? – спитав він, вказуючи на бризки крові навколо тіла.
– Цілком! – відповіли обоє.
– Отже, це кров когось іншого, ймовірно, вбивці, якщо тут було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янсена в Утрехті, тридцять четвертого року. Пам’ятаєте цю справу, Ґреґсоне?
– Ні, сер.
– Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже ніщо не нове під місяцем. Усе вже ставалося раніше.
Його спритні пальці в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстібали, досліджували, а в очах застиг такий самий відсутній вираз, який я бачив вже не раз. Огляд відбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскільки ретельно його провели. Нарешті Голмс понюхав губи трупа, потім поглянув на підошви його лакованих черевиків.
– Його не пересували? – перепитав він.
– Ні, лише оглядали.
– Можна відправляти в морг, – дозволив Голмс. – Більше ми тут нічого не дізнаємося.
Четверо чоловіків із ношами стояли напоготові. Ґреґсон покликав їх, ті поклали труп на ноші та понесли. Коли його підіймали, на підлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.
– Тут була жінка! – здивовано вигукнув він. – Це жіноча обручка…
Він поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витріщилися на каблучку. Без сумніву, цей гладкий золотий обідок колись прикрашав палець нареченої.
– Справа ускладнюється, – почухав потилицю Ґреґсон. – А вона, присягаюся, і без цього непроста.
– А ви впевнені, що це її не спрощує? – заперечив Голмс. – Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?
– Усе тут, – Ґреґсон, вийшов у передпокій і вказав на купку предметів, розкладених на нижній сходинці. – Золотий годинник фірми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка – голова бульдога з рубіновими очима. Футляр із російської шкіри для візитівок і картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клівленд – це відповідає міткам на білизні «Є. Д. Д.». Гаманця немає, але в кишенях знайшли сім фунтів тринадцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзаці. Два листи – один адресований Є. Дж. Дребберу, другий – Джозефу Стенджерсону.
– Яка адреса?
– Стренд, американська біржа, до запитання. Обидва листи – від пароплавної компанії «Ґійон» і стосуються відплиття їхніх пароплавів із Ліверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намір повернутися до Нью-Йорка.
– Ви вже шукаєте цього Стенджерсона?
– Аякже, сер. Я розіслав оголошення в усі газети, а один із моїх людей поїхав на американську біржу, та ще не повернувся.
– А до Клівленда зверталися?
– Вранці надіслали телеграму.
– Яку?
– Ми просто повідомили, що сталося, і просили надати дані.
– А ви не просили про докладнішу інформацію з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?
– Я спитав про Стенджерсона.
– І більше ні про що? Чи немає тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у житті Дреббера, які необхідно з’ясувати?
– Я спитав про все, що вважав за потрібне, – ображеним тоном відказав Ґреґсон.
Шерлок Голмс усміхнувся й хотів було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кімнаті, коли ми вийшли в передпокій. Він самовдоволено потирав руки.
– Містере Ґреґсон, я тільки-но зробив найважливіше відкриття! – оголосив він. – Якби я не здогадався ретельно оглянути стіни, ми нічого не дізналися б!
Очі маленького чоловічка блищали, він, мабуть, ледь стримував радість від того, що перевершив свого колегу на одне очко.
– Прошу сюди, – сказав він метушливо, ведучи нас назад у кімнату, де, здавалося, стало трохи світліше після того, як забрали її страшного мешканця. – Ось, станьте сюди!
Він чиркнув сірником об підошву черевика й підніс його до стіни.
– Погляньте! – переможно заявив детектив.
Я вже казав, що в багатьох місцях шпалери висіли клаптями. У цьому кутку від стіни відстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На ній кров’ю було виведено:
Rache– Бачили? – хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансьє, який представляє публіці атракціон. – Це найтемніший куток, і нікому не спало на гадку сюди глянути. Убивця – він або вона – написав це власною кров’ю. Дивіться, ось кров стекла зі стіни, і тут на підлозі є пляма. У будь-якому разі, самогубство виключається. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей кут був найсвітліший, а не найтемніший.
– Ну, гаразд, ви помітили напис, а як ви його розтлумачите? – зневажливим тоном спитав Ґреґсон.
– Як? А ось як. Вбивця – чоловік чи жінка – хотів написати жіноче ім’я Рейчел, але не встиг докінчити, мабуть, щось завадило. Згадаєте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що ця справа пов’язана з жінкою на ім’я Рейчел. Смійтеся скільки завгодно, містере Шерлок Голмс. Ви, звісно, людина начитана та розумна, але, врешті-решт, і старий пес здатний на успіх!
– Даруйте, – сказав мій приятель, розсердивши маленького чоловічка своїм сміхом. – Певна річ, честь цього відкриття належить вам, і напис, без сумніву, зробив другий учасник нічної драми. Я не встиг іще оглянути кімнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.
Він вийняв із кишені рулетку, велику круглу лупу та без-шумно закрокував кімнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на коліна; одного разу навіть ліг на підлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсім забув про наше існування – ми весь час чули то бурмотіння, то стогін, то легкий присвист, то схвальні та радісні вигуки. Я витріщився на нього, і мені мимоволі спало на гадку, що мій товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лісом, скавулячи від нетерпіння, поки не натрапить на втрачений слід. Хвилин двадцять, а то й більше, він продовжував свої пошуки, ретельно вимірюючи відстань між якимись зовсім непомітними для мене слідами, і, час від часу, так само незбагненно для мене, щось вимірював рулеткою на стінах. В одному місці обережно зібрав дрібку сірого пилу з підлоги й поклав у конверт. Нарешті став розглядати через лупу напис на стіні, уважно досліджуючи кожну літеру. Мабуть, Холмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишені.