Етюд у багряних тонах

Розділ VI

Тобіас Ґреґсон доводить, на що він здатен

Наступного дня всі газети сповнилися повідомленнями про так звану «Брикстонську таємницю». Кожна розмістила докладний звіт про те, що сталося, а деякі навіть надрукували статті. Із них я дізнався дещо нове. У мене досі зберігається безліч газетних вирізок, а в нотатнику є виписка зі статей про загадкове вбивство. Ось зміст кількох із них:

«Дейлі телеграф» писала, що в історії злочинів навряд чи можна знайти вбивство, яке супроводжували б настільки дивні обставини. Німецьке прізвище жертви, відсутність будь-яких явних мотивів і зловісний напис на стіні – усе свідчить про те, що злочин скоїли політичні емігранти та революціонери. В Америці є багато соціалістичних організацій; мабуть, мрець порушив якісь їхні неписані закони, отож його вистежили. Побіжно згадавши німецький фемгеріхт5, aqua tofana6, карбонаріїв, маркізу де Бренвіль7, теорію Дарвіна, теорію Мальтуса й убивства на Реткліфській дорозі8, автор статті наприкінці закликав уряд бути напоготові й вимагав посилення нагляду за іноземцями в Англії.

«Стандард» підкреслювала, що такі порушення закону зазвичай відбуваються за ліберального уряду. Причина цього – нестійкий настрій мас, що породжує неповагу до закону. Убитий за походженням був американцем, який прожив у нашій столиці кілька тижнів. Він зупинився в пансіоні мадам Шарпантьє на Торкі-Террас, у Камбервілі. У поїздках його супроводжував особистий секретар, містер Джозеф Стенджерсон. У вівторок, четвертого числа цього місяця, обоє попрощалися з господинею та поїхали на Юстонський вокзал до ліверпульського експресу. На пероні їх бачили разом. Після цього про них ніхто нічого не знав, поки, відповідно до поданого вище звіту, тіло містера Дреббера не виявили в порожньому будинку на Брикстон-роуд, за кілька миль від вокзалу.

Як він туди потрапив й яким чином загинув – усе це поки оповите мороком невідомості.

«Ми раді чути, що розслідування ведуть містер Лестрейд і містер Ґреґсон із Скотленд-Ярду; можна з упевненістю сказати, що ці відомі детективи незабаром проллють світло на цю справу».

Газета «Дейлі ньюс» не сумнівалася, що це – вбивство на політичному ґрунті. Деспотизм континентальних урядів та їхня ненависть до лібералізму пригнали до наших берегів безліч емігрантів, котрі стали б чудовими громадянами Англії, якби їх не отруювали спогади про те, що їм довелося пережити. У цих людей існує суворий кодекс честі, а найменше його порушення карається смертю. Потрібно докласти всіх зусиль, аби розшукати секретаря покійного, такого собі Стенджерсона, і дізнатися про особливості та звички його шефа. Надзвичайно важливим є те, що вдалося встановити адресу будинку, де він жив, – це варто цілком приписати енергійності та проникливості містера Ґреґсона зі Скотленд-Ярду.

Ми прочитали ці статті за сніданком. Шерлок Голмс кепкував над ними щодуху.

– Я ж казав, – що б не трапилося, Лестрейд і Ґреґсон завжди залишаться у виграші!

– Це залежить від того, куди обернеться ця справа.

– Ну що ви, це зовсім нічого не означає. Якщо вбивцю спіймають, то винятково завдяки їхнім старанням; якщо він утече, то незважаючи на їхні зусилля. Одним словом, «мені вершки, тобі корінці», і вони завжди виграють. Що б вони не накоїли, у них завжди знайдуться шанувальники. Un sot trouve toujours un plus sot qui I’admire9.

– Боже, та що там таке? – вигукнув я, почувши в передпокої та на сходах тупіт безлічі ніг і гнівні вигуки нашої домовласниці.

– Це загін кримінальної поліції Бейкер-стрит, – серйозно повідомив Шерлок Голмс.

У кімнату увірвалася ціла орда винятково брудних й обірваних вуличних хлопчаків.

– Струнко! – строго гукнув Голмс, і шестеро голодранців, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькі, і, мушу сказати, доволі потворні статуї. – Надалі з доповіддю буде приходити лише Віґґінс, інші нехай чекають на вулиці. Ну що, Віґґінсе, знайшли?

– Не знайшли, сер, – випалив один із підлітків.

– Я так і знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, – Голмс дав кожному по шилінгу. – А тепер геть звідсіля, і наступного разу приходьте з хорошими новинами!

Шерлок махнув їм рукою, і хлопчаки, як зграйка пацюків, помчали вниз сходами. Через хвилину їхні пронизливі голоси долинули уже з вулиці.

– Від цих маленьких жебраків більше користі, ніж від десятка полісменів, – зауважив Голмс. – Лише від вигляду одно-строю в людей дерев’яніє язик, а ці шибеники всюди пролізуть і все почують. Кмітливі хлопці, їм лише бракує організованості.

– Ви найняли їх для Брикстонської справи? – спитав я.

– Аякже, мені треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямує сам Ґреґсон, і кожна риса його обличчя випромінює блаженство. Ось він і прийшов.

Нетерпляче задзеленчав дзвінок; через кілька секунд білявий детектив піднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, і влетів у нашу вітальню.

– Любий колего, привітайте мене! – закричав він, щосили трясучи покірну руку Голмса. – Я розгадав головоломку, і тепер усе ясно, як божий день!

Мені здалося, що на виразному обличчі мого приятеля промайнула тінь неспокою.

– Хочете сказати, що натрапили на слід? – поцікавився він.

– Та що там слід! Ха-ха! Злочинець сидить у нас під замком!

– Хто ж він такий?

– Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту Її величності! – вигукнув Ґреґсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкі руки.

Шерлок Голмс із полегшенням зітхнув, і його трохи стиснуті губи розпливлися в посмішці.

– Сідайте й спробуйте ось ці сигари, – сказав він. – Ми надзвичайно хочемо дізнатися, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?

– Не відмовлюся, – відповів детектив. – Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я просто валюся з ніг – не стільки від фізичної втоми, звісно, скільки від розумового перенапруження. Ви таке знаєте, містере Голмс, ми ж із вами однаково працюємо головою.

– О, ви мені лестите, – із серйозним виглядом заперечив Голмс. – Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?

Детектив зручно вмостився в кріслі та задимів сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.

– Ні, ось що цікаво! – вигукнув він. – Цей бовдур Лестрейд, котрий вважає себе найрозумнішим із усіх, пішов зовсім хибним слідом! Він шукає секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Він уже, мабуть, його й заарештував!

Ця думка здалася Ґреґсону настільки кумедною, що він розсміявся до сліз.

– Й як же ви натрапили на слід?

– Зараз усе розповім. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго між нами. Перша проблема полягала в тому, як дізнатися про життя Дреббера в Америці. Інша людина чекала б, поки хтось відгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати інформацію про вбитого. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що знайшли біля трупа?

– Пам’ятаю, – підтвердив Голмс. – На ньому була марка: «Джон Ундервуд і сини, Камбервіл-роуд, сто двадцять дев’ять.

Ґреґсон помітно спохмурнів.

– Ось уже ніяк не міг подумати, що ви це помітили, – сказав він. – Ви були в крамниці?

– Ні.

– Ха! – з полегшенням усміхнувся Ґреґсон. – У нашій справі не можна нехтувати жодною нагодою, навіть найменшою.

– Для великого розуму дрібниць не існує, – підмітив Голмс.

– Ще б пак, я пішов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от циліндр відповідного розміру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Він послав циліндр містеру Дребберу в пансіон Шарпантьє на Торкі-Террас. Ось таким чином я й дізнався його адресу.

– Спритно, нічого не скажеш, – пробурмотів Шерлок.

– Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, – продовжував детектив. – Вона була бліда і, либонь, дуже засмучена. При ній перебувала донька – дивовижно гарненька, між іншим; очі в неї були червоні, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтіли. Я, певна річ, одразу відчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це відчуття якогось особливого холодку всередині, коли натрапляєш на правильний слід, містере Голмс? Я спитав:

«Ви знаєте про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Єноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула. У неї, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут мені вже стало ясно: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дреббер поїхав на вокзал?» – цікавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повітря.

«О восьмій, – відповіла вона. – Його секретар, містер Стенджерсон, сказав, що є два потяги: один – о дев’ятій п’ятнадцять, другий – об одинадцятій. Він хотів їхати першим».

«І більше ви його не бачили?»

Жінка раптом дуже змінилася на обличчі. Вона стала білою, наче крейда, і хрипко, через силу вимовила:

«Ні».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокійним голосом:

«Брехня ніколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили містера Дреббера ще раз».

«Хай дарує тобі Всевишній! – залементувала мадам Шарпантьє, заламавши лікті, й упала в крісло. – Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелів би нам казати лише правду», – твердо сказала дівчина.

«Раджу вам розповісти все, не приховуючи, – наказав я. – Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».

«Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажіть, як усе було, – спонукав я. – І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».

«Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. – Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».

«Оце розумно!» – погодився я.

«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон – чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти.

Якось він дійшов до крайнощів – схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».

«А ви з якого дива це терпіли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».

Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.

«Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».

«А далі?»

«Мені відлягло від серця, коли вони поїхали. Мій син зараз удома, у відпустці, але я боялася розповісти йому, бо мій хлопчик дуже запальний і ніжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними двері, у мене немов камінь із душі впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник і мені повідомили, що містер Дреббер повернувся. Він поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кімнату, де сиділи ми з донькою, і буркнув мені щось незрозуміле про те, що він, мовляв, спізнився на потяг. Потім повернувся до Аліси й прямо при мені запропонував їй втікати з ним. «Ви вже доросла, – промовив він, – і за законом ніхто вам нічого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару відьму, їдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бідна Аліса перелякалася й кинулася геть, та негідник схопив її за руку й потягнув до дверей.

Я закричала, і тут увійшов мій син, Артур. Що було потім, не знаю. Я чула лише злісні прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не сміла розплющити очі. Нарешті підняла голову й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець більше нас не потурбує, – зауважив він. – Піду на вулицю, погляну, що він там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дізналися, що містер Дреббер мертвий».

Розповідаючи, місіс Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не виникало непорозумінь.

– Дуже цікаво, – зронив Голмс, позіхаючи. – Ну, і що було потім?

– Місіс Шарпантьє замовкла, – продовжував детектив, – і тут я збагнув, що все залежить від однієї-єдиної обставини. Я кинув на неї пильний погляд – не раз переконувався, як потужно він діє на жінок, – і спитав, коли її син повернувся додому.

«Не знаю», – відповіла жінка.

«Не знаєте?»

«Ні, у нього є ключ, він сам відмикає двері».

«Але ви вже спали, коли він прийшов?»

«Атож».

«А коли ви лягли спати?»

«Близько одинадцятої».

«Отже, вашого сина не було години дві, не менше?»

«Авжеж».

«А може, чотири чи й п’ять годин?»

«Можливо».

«Що ж він робив увесь цей час?»

«Не знаю», – сказала вона й зблідла так, що навіть губи побіліли.

Звісно, після цього вже не було про що балакати.

Я дізнався, де перебуває лейтенант Шарпантьє, взяв із собою двох полісменів і заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелів спокійно йти з нами, він нахабно поцікавився: «Ви, можливо, підозрюєте, що я вбив того негідника Дреббера?» А оскільки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже підозріло.

– Дуже, – підтвердив Голмс.

– При ньому була палиця, із якою він, за словами матері, кинувся слідом за Дреббером. Товстий, важкий кий, сер.

– Як же, на вашу думку, сталося вбивство?

– А ось як. Він ішов за Дреббером до самої Брикстон-роуд. Там знову почалася бійка. Шарпантьє вдарив цією палицею Дреббера, імовірніше за все, у живіт, і той одразу ж віддав Богові душу, а на тілі жодних слідів не залишилося. Лив дощ, навкруги не було жодної душі, і Шарпантьє відтягнув свою жертву в порожній будинок. А свічка, кров на підлозі, напис на стіні й перстень – це всього лише хитрощі, щоб заплутати слідство.

– Молодець! – схвально вигукнув Голмс. – Здається, Ґреґсоне, ви досягли неабияких успіхів. У вас велике майбутнє.

– Я також задоволений собою, здається, непогано впорався зі справою, – хвалькувато відповів детектив. – Хлопчина в своїх свідченнях стверджує, що таки пішов за Дреббером, але той незабаром помітив його і, закликавши кеб, поїхав. Шарпантьє доводить, що, повертаючись додому, нібито зустрів свого товариша по флоту, і вони довго прогулювалися вулицями. Однак він не зміг сказати, де живе той його приятель. Мені здається, тут усе збігається одне до одного напрочуд точно. Але Лестрейд, ото вже цей Лестрейд! Як подумаю, що він зараз нишпорить помилковим слідом, то аж сміх розпирає! Погляньте, а ось і він сам!

І справді в дверях стояв Лестрейд – за розмовою ми й не почули його кроків на сходах. Але куди поділася його самовпевненість, його звичайна жвавість? На обличчі було видно розгубленість і тривогу, зім’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, він прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, і, здавалося, не знав, що робити.

– Абсолютно небувалий випадок, – сказав він нарешті, – незбагненно заплутана справа!

– Невже, містере Лестрейд! – переможно вигукнув Ґреґсон. – Я не сумнівався, що ви дійдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?

– Містер Джозеф Стенджерсон, – серйозним тоном видихнув Лестрейд, – був убитий у готелі «Голлідей» сьогодні близько шостої години ранку.

Розділ VII

Світло в темряві

Несподівана та важлива звістка, яку приніс нам Лестрейд, приголомшила всіх. Ґреґсон схопився з крісла, проливши на підлогу залишки віскі з водою. Шерлок Голмс насупив брови та міцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.

– І Стенджерсон також… – пробурмотів Голмс. – Справа ускладнюється.

– Вона й без того достатньо непроста, – пробурчав Лестрейд, беручись за крісло. – Але я, здається, потрапив на військову нараду?

– А ви… ви точно знаєте, що його вбили? – затинаючись, спитав Ґреґсон.

– Я тільки-но був у його кімнаті, – відказав Лестрейд. – І першим виявив цей злочин.

– А ми тут слухали точку зору Ґреґсона, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, розкажіть нам, що бачили й що зробили.

– Будь ласка, – погодився Лестрейд, сідаючи в крісло. – Не приховую, я притримувався тієї думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове відкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його співучасть, я вирішив з’ясувати, де він і що з ним. Третього числа ввечері, приблизно о пів на дев’яту, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли було скоєно злочин, і куди він подівся після цього. Я надіслав телеграму в Ліверпуль, повідомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що відпливають до Америки. Потім об’їхав усі готелі та мебльовані кімнати неподалік від Юстонського вокзалу. Бачте, я міркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися біля вокзалу, то швидше за все секретар переночує десь поблизу, а вранці знову з’явиться на вокзал.

– Вони, ймовірно, заздалегідь домовилися про місце зустрічі, – втрутився Голмс.

– Так і виявилося. Вчорашній вечір я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогодні почав шукати його ще вдосвіта й до восьмої години нарешті дістався до готелю «Голлідей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут містер Стенджерсон, мені відразу відповіли ствердно.

«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого він чекає, – сказали мені. – І чекає вас уже два дні».

«А де він зараз?» – поцікавився я.

«У себе нагорі, ще спить. Просив розбудити його о дев’ятій».

«Я сам його розбуджу», – сказав я.

Я подумав, що мій раптовий прихід застане його зненацька й від несподіванки він вибовкає щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кімнати, вона була на другому поверсі й вела у вузенький коридорчик. Показавши мені його двері, коридорний пішов униз, аж раптом я побачив таке, від чого, незважаючи на мій двадцятирічний досвід, мене ледь не знудило. З-під дверей тягнувся тоненький червоний потічок крові, він перетинав підлогу коридора й утворив калюжу біля протилежної стіни. Я мимоволі зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, він мало не знепритомнів. Двері виявилися замкненими зсередини, але ми висадили їх плечима й увірвалися в кімнату. Вікно було розчахнуте, а біля нього на підлозі, скоцюрбившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий, і, либонь, уже давно: труп встиг задубіти. Ми перевернули його на спину, і коридорний підтвердив, що це той самий чоловік, який жив у них у готелі під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала від глибокого удару ножем у лівий бік; далебі, ніж зачепив серце. І тут виявилося найдивніше. Як гадаєте, що ми побачили над трупом?

Перш ніж Голмс устиг відповісти, я відчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкірою забігали сироти.

– Слово Rache, написане кров’ю, – видихнув Голмс.

– Так отож.

У голосі Лестрейда звучав забобонний страх.

Ми помовчали. У діях невідомого вбивці була якась зловісна методичність, і від цього його злочини видавалися іще жахливішими. Мої нерви, які жодного разу не підводили на полях баталій, зараз затріпотіли.

– Вбивцю бачили, – продовжував Лестрейд. – Хлопчик, який приносив молоко, йшов назад до молочника через провулок, куди виходить стайня, що позаду готелю. Він зауважив, що драбина, яка завжди лежала на землі, приставлена до вікна другого поверху готелю, а вікно відчинене навстіж. Відійшовши трохи, він озирнувся та побачив, що драбиною спускається якийсь чоловік. І спускався так спокійно, не криючись, що хлопчик сприйняв його за теслю або столяра, котрий працював у готелі. Хлопець не звернув особливої уваги на цього чоловіка, хоча у нього й промайнула думка, що так рано зазвичай ще не працюють. Він пригадує, що чоловік був високий на зріст, з червоною пикою та в довгому брунатному плащі. Він, мабуть, пішов із кімнати не відразу після вбивства, сполоснув руки в мийниці з водою та ретельно витер ніж об простирадло, на якому залишилися плями крові.

Я поглянув на Голмса – опис вбивці точнісінько збігався з його гіпотезою. Однак обличчя мого приятеля не показувало ні радощів, ні задоволення.

– Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що могло б навести на слід убивці? – спитав він.

– Нічого. У Стенджерсона в кишені був гаманець Дреббера, але тут немає нічого дивного: Стенджерсон завжди за нього платив. У гаманці вісімдесят фунтів із дріб’язком, і, вочевидь, звідти нічого не взяли. Не знаю, які мотиви цих дивних злочинів, лишень не грабунок. У кишенях убитого не виявили ніяких документів або записок, крім телеграми з Клівленда, отриманої з місяць тому. Її текст – «Дж. Г. в Європі». Підпису в телеграмі не було.

– І більше нічого? – поцікавився Голмс.

– Нічого істотного. На ліжку лежав покинутий роман, який Стенджерсон читав на ніч замість снодійного, а на кріслі поруч – люлька мерця. На столі стояла склянка з водою, на підвіконні – коробочка для ліків, а в ній – дві пігулки.

З радісним вигуком Шерлок Голмс схопився на ноги.

– Остання ланка! – вигукнув він. – Тепер усе зрозуміло! Обидва детективи витріщилися на нього.