Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів
Які були реальні наслідки татарської навали на землі Русі, здійсненої Батиєм? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у російській і українській літературах? Чи це була «незначна подія», що мало чим різнилася від князівських усобиць, як вважають Лев Гумільов і його послідовники? Схоже, це дві крайнощі, між якими варто шукати «золоту середину».
Звісно, татари Батия завдали сильного удару Русі, який аж ніяк не йде у порівняння з князівськими усобицями. Але його не варто трактувати і як «знищення Русі». Взяття татарами Києва не стало кінцем Руської держави. Її «політичне ядро», котре ще до того часу перемістилося на Захід, загалом зберіглося. Князь Данило Романович, що почав іменуватися королем руським, попри татарські руйнування, зберігав владу на «своїй» території. До того ж, як уже зазначалося, деякі руські землі оминула татарська навала.
Князь Данило Романович
Завоювання Батия суттєво переформатувало політичну структуру Русі. До того часу Русь і Степ, який перебував під контролем половців, знаходилися в паритетних й союзницьких відносинах. Навіть, як уже говорилося, можна було вести мову про поліцентричну державу-конфедерацію, яка складалася з двох частин – руської та половецької. Адже половецькі хани не лише родичалися з руськими князями, вони також брали участь в численних усобицях, які велися на Русі.
Після татарської навали відбулися кардинальні зміни. Поліцентрична держава Русі й Дешт-і Кипчак перестала існувати, паритет Степу й Русі був порушений. Степ опинився під контролем татар (до їхнього складу влилася й значна частина половців), які захотіли встановити своє домінування на Русі. Звісно, дії татар відзначалися жорстокістю, часто вони безжалісно руйнували руські міста. Але ця безжалісність, за великим рахунком, мала на меті паралізувати волю русів до відсічі завойовникам, а не їхнє винищення. Ті руські міста, які здавалися на милість переможців, як правило, не зазнавали руйнувань. Були регіони, які, в силу політичних обставин, добровільно піддалися татарам. Зокрема, це стосується Болохівської землі, котра знаходилася на пограниччі південно-східної Волині й півночі Поділля. Болохівців навіть іменували «татарськими людьми»162. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв дві сторони.
«Справжньою Руссю» в середині ХІІІ ст. були землі Волині й Галичини, які в непростій боротьбі пробували відстояти свою незалежність від татар. Правда, місцевим правителям доводилося йти на компроміси, їздити на поклон до татарських ханів, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович (1201? —1264), виконувати вказівки ординських повелителів. І все ж правителі Русі, власне Волині й Галичини, були не підданими, а «молодшими союзниками» татарських ханів, зберігаючи відносну самостійність.
«Рівень підпорядкування» руських земель Золотій Орді був різним. Північно-східна Русь, завдячуючи протатарській політиці князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського) (1221—1263), опинилася під контролем Золотої Орди163. Правителі цієї частини Русі отримували ярлики, тобто дозволи, на княжіння. Таким чином, північно-східна Русь, «корінна Росія», стала регіоном державного організму Золотої Орди. Правителі цього регіону, звісно, при підтримці золотоординських ханів, претендували на інші руські землі, зокрема на Київ і Київську землю. Звідси панрусизм «ярликових правителів» північно-східної Русі. Власне, ці терени у ті часи Руссю не називалися. Їх часто іменували Заліссям. Термін «Русь» тут починає утверджуватися в XV ст. А панрусистські тенденції з часом почали про себе давати знати в московських князів.
У Галицько-Волинському літописі чимало говориться про стосунки руських князів, передусім Данила Романовича, з татарами, їхню боротьбу й компроміси. Звісно, не варто беззастережно довіряти цим літописним оповідям, які мали на меті звеличення князя й короля Данила164. Але інших джерел ми не маємо.
Загалом складається приблизно така картина. Після того, як війська Батия взяли Київ, вони подалися на Угорщину. Це ніби було зроблено за порадою київського воєводи Дмитра, який обороняв Київ і якому за хоробрість Батий дарував життя. Дмитро, так говорить літопис, дав таку пораду татарам, аби відвернути розграбування руської землі165. Чи справді так було – точно сказати не можемо. Можливо, й справді Дмитро, керуючись патріотичними міркуваннями, нарадив таке. Однак Батий, здійснюючи похід на Угорщину, певно, керувався своїми міркуваннями.
Цікаво, що до Угорщини подався князь Данило, де зустрівся з королем Белою IV (1206—1270) та братом його Коломаном. Він навіть хотів з ними породичатися166. Туди ж в Угорщину подався й половецький хан Котян (?—1241), що вів боротьбу з татарами167. Складається враження, що саме Угорщина стала головним осередком протидії татарам. Однак Батий розгромив Угорщину, дійшовши до Дунаю. Князь Данило змушений був шукати допомоги в Польщі168. Таким чином, величезні терени Східної Європи не мали змоги протидіяти татарам.
У 40-ті роки ХІІІ ст. Данило Романович постає як противник татар. Галицько-Волинський літопис говорить, що цей князь здійснив похід на Болохівську землю, взяв там низку городів (міст-фортець) – Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Цей похід, ймовірно, мав кілька причин. Данило прагнув відновити контроль над Болохівщиною, котра колись належала руським князям. Також він хотів убезпечити себе від наїздів болохівських князів на свої землі, зокрема на Бакоту. Але була це й війна проти васала татар. І саме як антитатарську акцію представляє літописець похід Данила на Болохівську землю. Він це здійснив, «бо зоставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали»169.
Незалежність від татар Данило зберігав, судячи з літопису, після падіння Києва, до 1250 р. Саме під цим роком у літописі інформація:
«Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі майже 10 років подається така великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам».
Вибрався ж він на празник Святого Дмитрія [Солунського], помолившись Богу. І прибув він до Києва, – Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, – і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од Бога милість дістав. І було [сповнено] так, і, упавши [в поклоні] перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.
І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів’я і Чінгізханові наслання, нечестиві його, [Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, і дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям. О нечестива облудо їх! І, се чуючи, вельми він став скорбіти.
Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.
І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, – то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш – я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»
О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!..
Пробув же князь у них днів двадцять і п’ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров»170.
Насправді описані події відносяться до 1245 р., тобто Данило поїхав на поклон до татар через п’ять років після падіння Києва.
Незважаючи на інформативність цього тексту, він є відверто тенденційним і антитатарським. Батий і татари постають як нечестивці. Вони язичники, їхні звичаї, вірування неприйнятні для русів. «О, лиха ти, честь татарськая!..» – ці слова є лейтмотивом антитатарської риторики.
Князь Данило змушений був піти на угоду з Батиєм, тому поїхав до нього на Волгу. Він ніби не здійснив татарських язичницьких обрядів. Це подається як свідчення віри князя. Данило лише погодився випити кумису. Але цього виявилося достатньо, щоб Батий визнав його своїм, «татарином». І надав йому право княжити в своїй землі, конкретно – на Галичині. Тобто Данило ніби стає васалом Батия.
Але дослідники чомусь не звертають увагу на такий факт. На теренах тогочасної «справжньої Русі» правив дуумвірат Романовичів – Данила й Василька (1201/3—1269). Історики традиційно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут є сумніви. Чому цей нібито старший брат сидів не в стольному граді Романовичів – Володимирі, а намагався всістися в Галичі, де так і не зміг утвердитися? Зрештою, Данило зробив собі столицю на Волині, в Холмі, хоча й вважався князем галицьким. Хан Могучій, васал Батия, вимагає, щоб Данило віддав Галич, тобто Галицьке князівство. Про Володимирське, де княжив Василько, мова не йшла. Тут позиції князя були досить сильними – на відміну від Галичини, де бояри постійно створювали проблеми князеві Данилу. В силу цього, Галичина була «слабкою ланкою» «справжньої Русі» – на відміну від Володимирії-Волині. Тому хан Могучій і натиснув на Данила, вимагаючи віддати Галич. Через те в Золоту Орду їде лише Данило, щоб домовитися з Батиєм. Василькові, за великим рахунком, потреби їхати немає. Він і так самостійний князь на своїй землі. А його городи можуть вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймні волинська частина «справжньої Русі» не була підкорена татарами.
Сучасний вигляд міста Холма
Князь Данило не лише протистояв татарам. Він чимало перейняв від них, зокрема в сфері військової техніки. Описуючи його прибуття до угорського короля Бели, літописець зазначав: «Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди – в латах, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом»171. У одязі й зброї Данила ніби поєдналися Схід і Захід. Причому, схоже, тут більше було східного. Принаймні озброєння нагадувало татарське – «коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди – в латах», при ньому була шабля (не меч!). І це озброєння вважалося кращим «німецького», тобто західноєвропейського. У одязі князя було чимало «східного блиску». Одяг був цей багатим, показним. Тобто перед нами, радше, постає не стільки «західний», скільки «східний» правитель. Правда, на той час протиставлення Заходу й Сходу мало дещо інший характер – не такий, як зараз. При цьому Схід часто давав фору Заходу, зокрема в плані технічному, культурному. Тому в озброєнні й одязі Данило віддає перевагу Сходу.
Не лише в одязі та зброї Данило поєднував Схід і Захід. Він також проводив «багатовекторну політику». В принципі, його можна зрозуміти. З одного боку, на нього тиснули татари. І вистояти перед цим натиском було складно. З іншого боку, на нього тиснув католицький Захід. Відповідно, доводилося маневрувати.
Римський папа запропонував Данилу королівську корону. Під 1255 р. (насправді ця подія відбулася в 1253 р.) у Галицько-Волинському літописі зазначено наступне:
«У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих»172.
Далі говориться, що Данило прийняв королівську корону. І сталося це в Дорогичині, коли він пішов війною проти ятвягів – литовського племені. Текст про коронацію Данила стверджує, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надію, що католицький Захід допоможе йому в цій справі. Прийнявши королівську корону, Данило входив у політично-культурний простір католицької Європи. І тим самим відступався від союзу з татарами.
Насправді коронація Данила мала й інші геополітичні аспекти, про які теж розповідається у літописі. На його землі почали зазіхати тевтонські лицарі-хрестоносці. А суперник Данила, литовський князь Міндовг, установив зв’язки з Римом і прийняв королівську корону. Тому Данилу, аби себе убезпечити, треба було йти на союз із католицьким Заходом173.
Далі в літописі маємо повідомлення про війни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останній намагався взяти Кременець, однак це йому не вдалося174. Не взяв він і Луцька175. Натомість Данило і його син Лев здійснили наїзди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі і в районі Побужжя. Данилові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж)176.
Аналізуючи Галицько-Волинський літопис, бачимо, що татарська небезпека, безперечно, становила проблему і для Данила, і для Василька. Але це була далеко не єдина проблема для цих правителів Русі. Вони, судячи з літопису, не менше уваги приділяли боротьбі з ятвягами. Доводилося також залагоджувати стосунки із західними сусідами (угорцями й поляками), деякими руськими князями. Данило навіть вступив у війну за австрійську спадщину, намагаючись посадити на австрійському герцогському престолі свого сина Романа177. Тобто «політична палітра» королівства Руського в той час була різнобарвною і аж ніяк не зводилася до боротьби правителів цієї держави з татарськими ординцями.
Наполеон Орда «Замкова гора в Кременці»
Правда, під 1261 р. (хоча вважається ніби ці події відбулися в 1259 р.) у літописі є запис, який говорить, що Романовичі змушені були прийняти деякі важкі вимоги татар. Зокрема, там сказано:
«…настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя Всеволодовича до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь з обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр багато.
І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники – зустріньте мене. А хто не зустріне мене – той ворог мені».
Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом – він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна.
І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многі і пиття, і зустрів його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька-князя і на Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: «Якщо ви єсте мої спільники – розмечіте ж городи свої всі».
[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем’янець розметав і Луцьк.
Тим часом Василько-князь послав із Шумська владику Іоанна вперед до брата свого Данила. І владика, приїхавши до Данила-князя, почав йому розповідати про те, що сталося, і про Бурондаїв гнів сказав йому. Данило тоді, убоявшися, втік у Ляхи, а з Ляхів побіг в Угри.
І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь – із ним. Але не дійшов він до города, а став на [селі] Житані на ніч. Бурондай же став мовити про Володимир: «Васильку! Розмечи город!» І князь Василько почав думати в собі про город, тому що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь.
А назавтра приїхав Бурондай у Володимир і побачив своїми очима, що город згорів увесь. І став він обідати у Василька на дворі і пити. Пообідавши ж і пивши, ліг він на ніч у [городку] П’ятиднях.
А назавтра прислав він татарина, на ім’я Баймура, і Баймур, приїхавши до князя, сказав: «Васильку! Прислав мене Бурондай і велів мені город розкопати». Сказав тоді йому Василько: «Роби, що звелено тобі». І став він розкопувати город на знак побіди»178.
Якщо літопис адекватно відображає ситуацію, то події розвивалися приблизно таким чином. Данилу й Васильку вдалося відбити наїзди татар, які знаходилися під орудою хана Куремси (ймовірно, одного з молодших Чінгізідів). Останній діяв переважно на теренах нинішніх українських земель179. Військове щастя не особливо посміхалося Куремсі. Тому на теренах Руського королівства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замінили на Бурондая (?—1262), якого призначили Львів правителем (темником) захоплених татарами теренів нинішньої Центральної України180. Бурондай був кращим полководцем і зумів під своїм керівництвом зорганізувати значні сили.
Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурондаєвого гніву, втікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців. Це при бажанні можна сприймати як вияв слабкодухості й боязні. Хоча тут можлива й інша інтерпретація. Данило поїхав до західних сусідів шукати військової допомоги, аби протистояти татарам. Та все ж літопис, радше, трактує це як вияв боязні.
Василько вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурондаєм, задобрює його. Татарський темник ладний трактувати Василька і його племінника Лева як спільників, тобто союзників, а не як васалів. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це якраз ті фортеці, які чинили опір Куремсі – Кременець і Луцьк, а також ті, що були побудовані недавно й могли чинити опір татарам – Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці з’явилися неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Взяти їх татарам було проблемно. Те саме стосується Львова, котрий побудували на високій горі (нинішній Високий Замок). Василько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці – Володимира. Безперечно, такі дії робили Руське королівство слабким перед татарами. Його опорні пункти виявилися для ординців «відкритими». Проте така дипломатія відвернула татарські наїзди.
Можливо, справді варто було піти на такі кроки, аби врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що фактично став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі:
«…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.
Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.
Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним, – слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, – здайтеся!» Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби Богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому».
І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.
І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»181.
Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спрямував ординців з руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, в цьому тексті Василько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руській державі.
Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»182. Останні, судячи з усього, знаходилися в степах нинішньої України.
Із цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство виявилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурондай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не розорили. По-друге, переговори Бурондая і Василька все ж таки – це не перемовини пана й васала. Василько й Данило – самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурондай. Саме ці фортеці – певний гарант їхньої суверенності. Василько й Данилів син Лев погоджуються знищити укріплення деяких твердинь. Але це своєрідний «бартер»: ми нищимо укріплення, виявляємо вам покору, але ви не розоряєте нашу землю, йдете собі далі.
Отже, Волинь і Галичина, за великим рахунком, не знали «монголо-татарського іга».
Під 1266 р. літописець зазначає: «Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського». А під наступним роком вказує: «І настала тиша»183.
З цих слів випливає, що в королівстві Руському (Волині й Галичині) слідкували за тим, що робиться в Золотій Орді, стані татар. І це зрозуміло. Татари були неспокійними сусідами русів. Тому після великої смути в Татарії на Русі настає спокій, тиша.
Руське королівство мало не менші (якщо не більші) проблеми з литовцями, а не татарами. При цьому останні іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовцями. Так, під 1274 р. описуються наступні події.
Тамга хана Менгу-Тимура