Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів
Артур Орльонов «Битва на Синіх Водах», 1362 р.
Одним із епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах у 1362 р.215. У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, котрі володіли Поділлям. Вважається, що в результаті цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25-ти ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»216. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, за великим рахунком, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів» (сам цей термін для пояснення тогочасних історичних реалій видається не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями і татарськими ханами.
Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.217. Однак у 1395 р. емір Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
1
Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – К., 2014.
2
Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. – Харків, 2016.
3
Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К. ; Філадельфія, 1995. – С. 421—422.
4
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994. – С. 127.
5
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – С. 101.
6
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII. Волинь і Центральна Україна. – Вид. друге, переглянуте і виправлене. – К., 2008. – С. 189.
7
Літопис руський. – К., 1989. – С. 7.
8
Толочко П. Давньоруські літописи і літописці Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.
9
Літопис руський. – С. 8.
10
Ауліх В. Зимнівське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Західній Україні. – К., 1972.
11
Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – Рівне, 2016. – С. 18.
12
Прищепа Б. Погоринські міста в Х—ХІІІ ст. – Рівне, 2016. – С. 41—54.
13
Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. // Український історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.
14
Відейко М. Україна: від антів до Русі. – К., 2009. – С. 29—30.
15
Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.
16
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – К., 2016. – С. 68—69.
17
Лавренюк В. Авари (обри) // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Тернопіль, 2004. – Т. 1. – С. 19.
18
Tzsykiewicy L. A. Słowianie i Awarowie. – Wrocław, 2009.
19
Labuda G. Pierwsye państwo słowiańskie. Państwo Samona. – Wodyisław Sląski, 2009.
20
Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары // http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24. htm.
21
Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.
22
Плахонін А. Великоморавське князівство // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.
23
Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – С. 18.
24
Річинський А. Старий город Волинь // Наша Батьківщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.
25
Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедія історії України: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.
26
Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.
27
Іларіон. Слово.... // Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 46.
28
Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, в т. ч. індоєвропейські. Однак у результаті булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.
29
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – С. 66.
30
Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.
31
Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.
32
Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.
33
Про це більш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарської культури на культуру Київської Русі // Сестра моя, Софія… – С. 193—201.
34
Історія української літератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.
35
Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.
36
Кралюк П. Прийняття і сприйняття християнства в Русі-Україні. – Острог, 2013. – С. 28—41.
37
Літопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.
38
Йов Борецький та інші. Протестація 1621 р. // Україна: антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.
39
Літопис руський. – С. 51.
40
Про Волзьку Булгарію див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.
41
Літопис руський. – С. 51.
42
Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.
43
Літопис руський. – С. 52.
44
Про «острів русів» у пониззі Волги і можливість створення тут центру Руської держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.
45
Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997. – Т. 1: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – С. 30—31.
46
Павич М. Хозарський словник. – Харків, 2004.
47
Про історію хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.
48
Про документальні джерела з історії Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.
49
Цукерман К. Про дату навернення хозар до іудаїзму й хронологію князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.
50
Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – К., 2005. – С. 154.
51
Публікацію листа і його інтерпретацію див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.
52
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.
53
Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.
54
Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.
55
Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – С. 156.
56
Літопис руський. – С. 10—11.
57
Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.
58
Літопис руський. – С. 12.
59
Там само.
60
Літопис руський. – С. 14.
61
Там само. – С. 38.
62
Там само.
63
Там само. – С. 85.
64
Там само. – С. 125.
65
Літопис руський. – С. 160.
66
Там само. – С. 52.
67
Вперше питання про існуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами – незаперечний історичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.
68
Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.
69
Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.
70
Тисяча років українській суспільно-політичній думці. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.
71
Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.
72
Про печенігів див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. – М., 2013; Плетенева С. Печенеги // Исчезнувшие народы: сб. статей. – М., 1988. – С. 35—46; Пріцак О. Печеніги // Український історик. – 1970. – № 1—3. – С. 95—101; Pálóczi-Horváth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenvölker im mittelalterlichen Ungarn. – Budapest, 1989.
73
Літопис руський. – С. 39.
74
У «Повісті минулих літ» печеніги ставляться поряд із аварами (обрами), а також чорними уграми, котрі трактуються як вороги. Див.: там само. – С. 7.
75
Магочій П-Р., Петровський-Штерн Й. Євреї та українці. Тисячоліття співіснування. – Ужгород, 2016. – С. 17—18.
76
Літопис руський. – С. 24.
77
Там само.
78
Там само. – С. 25.
79
Там само. – С. 26.
80
Літопис руський. – С. 43.
81
Там само.
82
Там само. – С. 46.
83
Літопис руський. – С. 67.
84
Там само. – С. 68—70.
85
Літопис руський. – С. 71—73.
86
Літопис руський. – С. 70.
87
Там само. – С. 82, 83.
88
Там само. – С. 88—89.
89
Там само. – С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.
90
Про половців та їхню історію див.: Плетнева С. Половцы. – М., 1990; Половець В. Половці. – Чернігів, 2007; Пріцак О. Половці // Український історик. – 1973. – № 1—2. – С. 112—118; Стоянов В. Куманология: историко-графические ескизи. – София, 2009. – Т. 1—2.
91
Кудряшов К. Половецкая степь: очерки исторической географии. – М., 1948.
92
Літопис руський. – С. 99.
93
Літопис руський. – С. 100.
94
Там само. – С. 104.
95
Там само. – С. 106.
96
Там само. – С. 133.
97
Там само. – С. 133—134.
98
Там само. – С. 140—141.
99
Там само.
100
Літопис руський. – С. 158—159.
101
Літопис руський. – С. 161—162.
102
Там само. – С. 166—167.
103
Там само. – С. 176.
104
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.
105
Пріцак О. Половці. – С. 114.
106
Літопис руський. – С. 332.
107
Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.
108
Літопис руський. – С. 346.
109
Половець В. Половці. – С. 41—43.
110
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.
111
Літопис руський. – С. 379—381.
112
Пріцак О. Половці. – С. 114.
113
Про мамлюків та їхній султанат див.: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.
114
Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Пріцак О. Половці. – С. 117.
115
Vásáry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/
116
Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.
117
Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.
118
Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.
119
У літературі Руське королівство переважно відоме, як Галицько-Волинське князівство. Хоча останнє є «кабінетним терміном». Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.
120
Алексюк М. Палавецкія паселіщчы на Беларусі // Помнік гісторыі і культуры Беларусі. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львів, 1996. – С. 250.
121
Про ці пам’ятки більш детальніше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.
122
Пріцак О. Половці. – С. 116.
123
Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.
124
Половець В. Половці. – С. 34.
125
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.
126
Пріцак О. Половці. – С. 117—118.
127
Наприклад, див.: Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навіть розглядає походи русів на половців як акції, спрямовані на захист християнської віри, своєрідні «хрестові походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн».
128
Аргументи на користь цієї версії див.: Ільїн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревім» // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Віденський конгрес та «Слово о полку Ігоревім» (відповідь Святославу Воїнову) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.
129
Літопис руський. – С. 368—369.
130
Вороний М. Євшан-зілля: Поема. Вірші. – К., 2010.
131
http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;https://uk.wikipedia.org/ wiki/Євшан-зілля_(самвидав)
132
Котляр М. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.
133
Літопис руський. – С. 199.
134
Там само. – С. 353.
135
Літопис руський. – С. 302.
136
Про торків див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.
137
Літопис руський. – С. 51.
138
Там само. – С. 99—100.
139
Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.
140
Літопис руський. – С. 354.
141
Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.
142
Літопис руський. – С. 151.
143
Там само. – С. 178.
144
Там само. – С. 274.
145
Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеїв пов’язав між собою Україну, Угорщину, Балкани, Росію та далекі степи Центральної Азії // Український тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.
146
Літопис руський. – С. 336.
147
Плахонін А. Ковуї // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.
148
Літопис руський. – С. 338—340.
149
Термін «Золота Орда» доволі пізнього походження і не є самоназвою держави. Вперше він з’являється в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотої Орди не існувало, зокрема в історико-публіцистичному творі «Казанська історія», в якій обґрунтовувалося завоювання Московією Казанського ханства. Вважається, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (інша версія щодо датування – 1626—1640 рр.). У різних пам’ятках часів Золотої Орди для означення цієї держави вживалися інші назви. Найчастіше – Улус з різними додатками, наприклад іменами ханів. Навіть вживалася назва Дешт-і Кипчак, яка раніше використовувалася для означення Половецької землі. У ХІХ ст. термін «Золота Орда» закріпився в російській історіографії й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучі зі столицею в Сараї (пізніше – Новому Сараї). Розуміючи умовність цієї назви, ми вирішили її використовувати, аби уникнути термінологічних непорозумінь.
150
Степанченко О. Паперові гроші Золотої Орди // http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyiordy.
151
Крот В. Банкноти, банківські білети // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.
152
Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.
153
Там само. – С. 344.
154
Літопис руський. – С. 395—397.
155
Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.
156
Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.
157
Літопис руський. – С. 397—398.
158
Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015. – С. 73.
159
Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – С. 26—37.
160
Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978. – С. 76—82.
161
Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1856. – Т. VII. – С. 420.
162
Дашкевич Н. Болоховская земля и её значение в русской истории. – К., 1976. – С. 54.
163
Плахонін А. Олександр Невський // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 572.
164
Про це див.: Синюк С. Тисячоліття волинської книжності. – Тернопіль, 2016. – С. 35—50.
165
Літопис руський. – С. 398.
166
Там само.
167
Головко О. Половецький хан Котян Сутоєвич у політичному житті Центрально-Східної Європи першої половини ХІІІ ст. // ХІ сходознавчі читання А. Кримського. – К., 2007. – С. 80—83.
168
Літопис руський. – С. 398.
169
Там само. – С. 399.
170
Літопис руський. – С. 414—416.
171
Літопис руський. – С. 408—409.
172
Там само. – С. 412—413.
173
Про це більш детальніше див.: День. – 2011. – 22 листоп.
174
Літопис руський. – С. 413.
175
Там само. – С. 418.
176
Там само. – С. 416.
177
Боротьба за австрійську спадщину досить добре описана в Галицько-Волинському літописі. Див.: Літопис руський. – С. 416.
178
Літопис руський. – С. 421—422.
179
Плахонін А. Куремса // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 519.
180
Головко О. Бурундай, Бурондай // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 413.
181
Літопис руський. – С. 422.
182
Там само. – С. 423.
183
Там само. – С. 426.