Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki
– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три дні, зателефоную тобі. Ті пакети в тебе?
Я кивнула головою:
– Авжеж.
Серце мені гупало, наче молот.
– От і добре, – мовив він. – От і чудово. Я тобі безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.
Ноги мені підтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика від комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.
Він зустрів мене мало не з гнівом.
– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?
Він боляче стиснув мені руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.
– Пусти мене, – прошепотіла я. – Я шукала ці пакети. Десь заподівся ключ од комода.
– Де в тебе телефон? – засичав він, ще дужче стиснувши мою руку.
– Отут поруч, у кабінеті.
Він дивився мені у вічі з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скільки жорстокості в цій людині! Він грубо відштовхнув мене і зайшов до кабінету. Тільки допевнившись, що телефон і справді там, він трохи заспокоївся і став розривати пакета.
Раптом з його уст вихопилося страшне прокляття, і він з люттю жбурнув пакета додолу. По килиму розсипались обрізки газет. Не тямлячи себе з люті, він зиркнув на мене і проказав крізь зуби:
– А все через тебе! Чому ти не пішла до банку того дня, коли отримала мого листа? Вони встигли знайти і підмінити. Чому не пішла одразу?
Він подався до мене, і я просто зі страху збрехала:
– Але ж я пішла. Одразу…
– Брешеш! – майже крикнув він. – Ти пішла другого дня об одинадцятій. Я був дурнем, що довірив тобі цю справу!
Він копнув ногою розкидані газети і сказав:
– Зрештою, тепер уже все воно байдуже. А зараз слухай: ти повинна мовчати, як могила. Якщо викажеш, що я тут був, уб’ю тебе без найменшого жалю. Затям, що я вмію дотримувати свого слова, зрозуміла?
Тоді повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов.
Важко знайти слова, щоб розказати, що зі мною діялось. Знаю одне: я цілком повірила першому приголомшливому враженню. Адже цей чоловік ще недавно був зовсім іншим. Разом із зовнішністю він змінив і свою вдачу. Він, який умів обдаровувати мене найпрекраснішими пестливими словами, сьогодні розмовляв зі мною, наче з найлютішим ворогом. Дивився на мене, як на бездушну ненависну річ. У ті хвилини я розуміла тільки це. Над усе огорнув мене якийсь безмежний пронизливий сором – сором за потоптану честь, сором за власну легковірність, сором за те, що я могла вірити цьому чоловікові.
Він повівся із мною, як із служницею. Ба навіть гірше.
З грюкотом зачинилися надвірні двері, і цей згук повернув мене до дійсності. Не знаю, нащо я побігла до вітальні, не знаю, чи прокинулась у мені жага негайної помсти, чи то був просто несвідомий порух. Знаю тільки, що я виразно пам’ятала майорові настанови. Треба було підійти до вікна і в умовлений спосіб одслонити фіранку. Щоправда, згадала я й те, що нагляд за моїми вікнами, очевидно, давно вже припинено. Я не бачила на вулиці нікого, хто б пильнував їх. З прагнення скарати Роберта водночас зродилася й досада на майора. Чому вони за ним не стежили? Оце тепер могли б його схопити.
Ще ніколи в житті не зазнавала я такого струсу. Я почувала себе геть спустошеною, жорстоко скривдженою, приниженою. Отже, він брехав, що кохає мене, підло мене обдурював! Він вбачав у мені лише знаряддя своїх мерзенних махінацій. І тепер я була щаслива, що хоч ця його махінація не вдалася. Він заслужив на це. Заслужив, щоб його схопили.
«Що робити?» – думала я гарячково.
Уже од вікна я хотіла повернутися й бігти до кабінету, аби зателефонувати до майора, але тут-таки усвідомила, що вони однаково не встигнуть.
І саме в цю мить я побачила Роберта внизу. Він переходив вулицю. Раптом від натовпу перехожих відокремився якийсь приземкуватий огрядний добродій і рушив до нього.
І тут сталося щось страшне. Роберт блискавичним рухом вихопив з кишені револьвер. Пролунав постріл, за ним другий і третій.
Перехожі панічно тікали врізнобіч. Тепер я побачила, що з машини, яка стояла оддалік, також стріляє якийсь чоловік у брунатному капелюсі. Роберт метнувся вбік і побіг до перехрестя. За ним гналося двоє чи троє чоловіків. Вони стріляли в нього, а він раз по раз обертався і відстрілювався.
У повітрі розлягалася стрілянина; звідкись іздалеку долинали свистки поліцаїв. Я відчинила вікно і вихилилась надвір.
На розі Роберт, як видно, побачив поліцаїв, що бігли йому навперейми, і на мить спинився. Тієї одної миті було досить. Мабуть, його влучило кілька куль одразу, бо він упав, мов підтятий косою.
На снігу довкола нього швидко почала розпливатися червона пляма крові.
Я здригнулась і відійшла од вікна. Мені стало млосно. В очах замерехтіли червоні цятки. Вся кімната навколо мене хиталася.
Я ледве дійшла до канапи і впала непритомна.
Тільки через годину мене знайшла там прислуга…
Мені треба було лишитися самій. Треба було зібрати докупи думки й обміркувати оті приголомшливі події.
Поступово я дійшла висновку, що в першу мить несправедливо засудила Роберта так суворо. Зрештою, його поведінка цілком зрозуміла. Можна дуже кохати когось, але в таку хвилину, коли людині загрожує смерть, не опанувати своїми нервами і сказати щось прикре чи навіть нечемне. Коли прийшов Роберт, я ще не усвідомлювала до пуття становища, в якому він опинився. Подумати тільки: в брудному одязі посильного, з приклеєною бородою і в перуці скрадатися вулицями й не знати, чи перший-ліпший перехожий не важить на твоє життя.
А тут іще його спіткало таке розчарування. Він сподівався віднайти свої речі, ризикував задля цього головою, а коли відкрив пакета, побачив там якісь обрізки газет. Треба бути ангелом, щоб за таких обставин опанувати собою.
Бідолаха. Мабуть, він почувався, як зацькований звір, на якого чатують мисливці.
Що ж з ним сталося? Вбито його чи тільки поранено? Служниця казала, що його забрала карета швидкої допомоги. З цього можна судити, що він був ще живий. Але ж скільки крові було на снігу! Та й що йому, зрештою, обіцяє життя? Однаково присудять до страти чи довічного ув’язнення, коли вже він був таким небезпечним шпигуном. Може, й для мене було б куди краще, якби він помер. Хто знає, чи не викликали б мене до суду як свідка. Я радніша б отруїтися, аніж скомпрометувати себе участю в такому процесі.
Певно, дізнаюся про все завтра з газет.
Непокоїло мене і власне сумління. Чи винна я, і в якій мірі, в тому, що спіткало Роберта?
Хоч він і не сказав мені цього, але тепер я певна: головною причиною його повернення до Варшави було бажання побачити мене. Він же ясно сказав, що зайшов лише на хвилину, але днями матиме змогу бачитись зі мною довше. А отой його спалах, що стався потім, цілком виправданий. Адже треба зважити й на те, як повелась я сама. Була така приголомшена, що не здобулася навіть на жодне тепле слово.
Він мав усі підстави подумати, що мене налякав його прихід, що я незадоволена з нього. І це роздратувало його ще дужче. Треба вміти зайти чоловікові в душу, аби зрозуміти справжні причини його поведінки. Більшість жінок на це не здатні. Коли б я була пересічна натура з неглибоким розумом, я напевне залишилася б при своїх перших враженнях і вкрила б його ганьбою, його, котрий перед лицем жахливої небезпеки пробрався сюди, щоб побачити мене.
Тепер я розумію, чому треба так обережно судити про інших.
О шостій зміряла температуру. Моє передбачення справдилося. Тридцять сім і п’ять десятих. А оскільки мене весь час морозить, то немає сумніву, що жар дужчає. Гарненька історія! Доведеться пролежати в ліжку кілька днів, а може, навіть і тиждень. Аби тільки це не обернулося якоюсь серйозною хворобою. Щоправда, легені в мене цілком здорові, але хто знає… Мати дуже злякалась і приїхала до мене, прихопивши з собою доктора Яроцького. Вона вірить тільки йому. Я теж почуваю до нього цілковиту довіру, а до того ж він надзвичайно милий.
Він дуже ретельно оглянув мене і сказав, що поки що важко передбачити, до чого це може спричинитися. Одначе він вважає, що це буде звичайний грип, який швидко минеться. Звичайно, заборонив мені вставати з ліжка і приписав ліки.
Середа
Незручно писати в ліжку. Сьогодні у мене тридцять вісім і дві десятих. Але почуваю себе чудово.
Я звеліла купити всі газети. Та, на жаль, знайшла в них тільки коротку, однакову скрізь замітку, яку і вклеюю сюди.
СТРІЛЯНИНА НА ВУЛИЦІ МОНЮШКАВчора близько полудня агенти слідчої служби намагалися затримати на вулиці Монюшка підозрілого суб’єкта, який у відповідь на вимогу показати документи вихопив револьвер і кілька разів вистрелив у поліційних чинів.
Внаслідок стрілянини цей суб’єкт був тричі поранений і в безнадійному стані одвезений до тюремного шпиталю на Мокотові.
Із знайдених при ньому документів виявилося, що це давно вже розшукуваний бандит Ян Гусак, винний у багатьох злочинах: крадіжках із зламом, озброєних грабунках і вбивствах. Під час операції, що була зроблена негайно з метою видалення куль, Гусак помер.
Дуже негарно з мого боку, але я прочитала звістку про його смерть з почуттям полегкості. Все-таки я егоїстка. Та дарма, я спокутую свою вину: ось нехай видужаю, то дізнаюся, де його поховано, й одвезу на його могилу квіти. Думаю, що найбільше підійдуть червоні троянди. (До речі, щодо квітів: Тото, звичайно, приніс-таки мені вчора величезний пук мімози. Я підпустила йому кілька шпильок).
Не розумію, чому вони зробили з Роберта бандита. Важко повірити, що вони його не впізнали, – адже спеціально чатували на нього. Найімовірніше, дали до преси таку замітку, бо не хотіли виказати, що вбито шпигуна сусідньої держави. Та я, зрештою, не певна, що він був шпигуном справді сусідньої держави.
Перед полуднем зателефонував дядько Альбін і сказав, що одержав листівку від міс Норман з Криниці. Нічого цікавого в ній нема – тільки звичайнісінькі вітання. Але для мене цілком зрозуміло: саме те, що вона прислала листівку, промовисто свідчить про її хитрість. Вона безсумнівно знає моє дівоче прізвище і не може не замислитися над тим фактом, що нею дуже цікавиться літній пан, який має таке прізвище.
Сьогодні я переконалася, що Яцек знає про перебування міс Норман у Криниці. Коли я сказала йому, що, одужавши, думаю поїхати на кілька днів до Криниці, він мене розраджував. Натомість схиляв мене їхати в Закопане, хоч і знає, що я його не люблю. Цікаво, чи він листується з нею. Перед обідом я навіть встала на хвилинку й якнайретельніше обшукала шухляди в його письмовому столі. Але він дуже обережний. Нічогісінько я там не знайшла. Одначе в календарі була нотатка:
«“Патрія” – 6–8».
Можна було догадатися, що це має якийсь зв’язок з міс Норман. На мою думку, це означає, що вона спинилася в «Патрії» і що він може телефонувати до неї між шостою і восьмою. І я твердо поклала собі: тільки-но одужаю, одразу ж їду до Криниці і також оселяюся в «Патрії». Сьогодні я прочитала в газетах, що туди має приїхати Кіпура[6] з дружиною. З ним я уже познайомилася два роки тому в Парижі. А от вона мене дуже цікавить. У неї справді прегарний голос. Дехто із знайомих казав мені, що ми з нею дуже схожі одна на одну, але я з цим аж ніяк не згодна.
Вчора надіслала листа Мостовичу. Знаю, що він страх не любить писати листи, але телеграмою мені відповість напевне. Йому я зможу звірити деякі свої переживання і запитати, що він про них думає.
Четвер
Коли ввечері всі пішли, Яцек сів біля мого ліжка і сказав:
– Мене часто дивує, чому люди так рідко розуміють інших. По-моєму, на світі було б куди менше несправедливості, коли б одні зволили пояснювати мотиви своїх вчинків, а другі – розуміти їх і оцінювати, як велить сумління.
Він говорив неначе сам до себе. Був замислений і смутний. Я невимушено мовила:
– Люди надто заклопотані собою.
– Навпаки, – похитав він головою. – Вони клопочуться своїми ближніми, але клопочуться поверхово. Звідси стільки облудних думок і стільки гіркоти. Я більш ніж певен, що в рай потрапляє куди більше людей, як нам здається.
Я подумала про Роберта і притакнула:
– Авжеж. Я цілком поділяю твою думку. Ніколи ж бо не знаєш, які страшні чи просто несприятливі обставини зумовлюють чийсь лихий вчинок.
Він пильно подивився на мене.
– Ти серйозно так думаєш?
– Цілком серйозно. Кожен може допуститися помилки.
Яцек поцілував мені руку.
– Мене тішить, що ти так думаєш, Ганечко. Тим більше, що поблажливість – вельми рідкісна риса. А надто в жінок… Бачиш, Ганечко, я хотів тобі де в чому признатися. Я хотів признатися тобі в тому, що, мов скабка, сидить у моєму сумлінні…
– Я слухаю тебе, Яцеку, – мовила я, затамувавши віддих.
– Колись, як я був ще зовсім молодий і недосвідчений, я покохав одну дівчину. Покохав так сильно, що, якби вона зажадала од мене чогось найстрашнішого, я вчинив би це без вагання. Ти сказала, що підозрюєш, ніби я мав не один роман, коли ми ще не були разом. Так от, це неправда. У мене був лиш один роман, який до того ж і не можна назвати романом. Коли я шукаю для нього відповідної назви, мені спадають на думку слова «фарс», «драма», «трагедія», «комедія помилок» – усе, що хочеш, тільки не роман. Тепер, коли переді мною виразно постали два можливих шляхи, коли я цілковито зібрався з думками, я можу щиро поговорити про це з тобою. Я знаю, ти зумієш мене вислухати і постараєшся не судити надто суворо.
– Можеш бути в цьому певний.
– Дякую тобі.
– Знай, Яцеку, в тебе немає кращого друга, ніж я.
Він зробив такий порух, наче хотів узяти мою руку, щоб поцілувати її, але одразу ж відсунувся. Як видно, його вколола думка, що перед правдивим зізнанням це було б не гречно з його боку.
Я знала, як мені повестися. Треба було полегшити йому зізнання, витягти з нього якнайбільше, залишивши йому далеку перспективу можливого пробачення, але водночас не шкодувати проявів ображеної гідності та гіркого смутку скривдженої душі.
Яцек почав розповідати:
– Це було вісім років тому. Хоч мені й минуло вже двадцять чотири роки і дехто з моїх ровесників мав на той час чималий життєвий досвід, я, як тепер розумію, належав до тих, що не були вельми обізнані з життям, надто легко піддавалися своїм пориванням і легковажно хапали те, що давала їм доля. Кажучи просто, був наївний. Кінчаючи університет, я пробува5в під опікою дядька Довгірда, якого ти, напевне, пам’ятаєш, бо він був у нас на весіллі.
– Пам’ятаю, – потвердила я. – Дуже милий чоловік.
– Я завжди його цінував. І якби в той час більше довіряв його досвідові, то багато чого, напевне, склалося б інакше і я сьогодні не карався б наслідками тодішніх помилок. Та, зрештою, дядько, посідаючи високе і надзвичайно клопітне становище посла, був завжди страшенно зайнятий і не міг приділити мені багато часу. Саме тоді я й познайомився з одною дівчиною. Познайомився в досить незвичайний спосіб, що, як мені тоді здавалося, був пророчим. Ось як це було. Коли я від’їжджав машиною від посольства, якась молоденька і дуже гарна дівчина мало не впала мені під колеса. Вона так перелякалася, що мені довелось одвезти їі, майже непритомну, додому, а точніше, до готелю, в якому вона мешкала разом з батьком. Це знайомство швидко перейшло у взаємне почуття. Батько тої дівчини був іноземець, що приїхав у своїх комерційних справах. Він узяв з собою дочку, щоб вона пізнала велику столицю і її людей. Оскільки я приятелював з багатьма дипломатами, то упрохав одну з жінок у нашому посольстві, щоб вона ввела мою дівчину в усі ті салони, в яких я бував. Вона скрізь справила прекрасне враження, і всі почали називати наші імена разом.
Яцек на мить замовк і коротко сказав:
– Ми стали коханцями.
– І що ж далі? – спитала м’яко.
– Далі події пішли в такому напрямку, що ними вже не керувала ні моя свідомість, ані воля. Одне випливало з другого. Посольство саме мало надіслати до Вашінгтона дипломатичного кур’єра з якимись важливими документами. Оскільки подорож до Америки мене вельми вабила, та й дівчина моя, коли я їй про це сказав, гаряче взялася укладати плани від’їзду, то я спромігся умовити дядька, щоб цю місію доручили мені. Батько Бетті – її звали Бетті, – певна річ, не знав про те, що ми їдемо разом. Я забув іще сказати, що Бетті в себе на батьківщині мала нареченого. Одруження їхнє було віддавна визначене, і його не можна було зірвати з поглядів матеріальних та родинних. Я хочу бути щирий з тобою, Ганечко, і тому признаюся тобі, що, хоч моє почуття до тої дівчини здавалось мені тоді, а може, й справді було великим коханням, усе ж в душі я тішився тим, що не стану її чоловіком. Одначе бували хвилини, коли ревнощі до її нареченого могли довести мене до чого завгодно.
– Ти знав його? – спитала я.
Він заперечливо похитав головою.
– Ні. Бачив тільки його фотографію. То був вельми гожий з виду чоловік. Але це не має значення. На початку квітня ми відпливли до Америки великим лайнером. У Сполучених Штатах мали пробути кілька місяців, подорожуючи й розважаючись. Ця пригода видавалась мені чимось прекрасним – можливо, тому, що це була перша така пригода в моєму житті. Я був просто зачарований її романтичністю, а мої почуття до Бетті зростали й міцніли в міру того, як я на власні очі пересвідчувався, що всі чоловіки навколо заздрять мені і засипають її компліментами.
– Вона й справді була така гарна?
– Так, гарна. В свої вісімнадцять років вона була напрочуд чарівна. В Америці, де молоді дівчата взагалі поводяться дуже вільно, наша приязнь і спільна подорож нікому не здавалися чимось надзвичайним. Окрім знайомих у тамтешніх дипломатичних колах, я мав там ще багато приятелів і університетських товаришів із заможних верств. Розважалися ми чудово. Я мимоволі пристосувався до тамтешніх звичаїв. Ночі ми проводили в гулянках. Отоді я й навчився пити. Мало не щодня ми поверталися додому над ранок, добре підпивши. Нарешті одного дня я одержав з Вашінгтона запит, чи не збираюсь я повертатися до Європи. Мовляв, якби я призначив своє повернення на найближчі дні, наше посольство у Вашінгтоні скористалося б з цього, щоб доручити мені перевезення надзвичайно важливої дипломатичної пошти. А оскільки й Бетті вже мала повертатися додому, то я охоче погодився. Отут і настала наша перша розлука. Вона не хотіла їхати зі мною до Вашінгтона по ті папери, а воліла залишитися в Нью-Йорку й чекати там на мене. Розлука наша тривала заледве три дні, одначе переконала мене, як сильно я прив’язався до Бетті…
Яцек замовк, а потім скрушним тоном звернувся до мене:
– Ти пробач, що я про таке говорю. Я знаю, це неделікатно. Але мені треба пояснити тобі свій тодішній душевний стан, бо саме в ньому полягає причина припущеної мною помилки.
– Я слухаю тебе, Яцеку, розповідай далі.
– Отож, коли я повернувся до Нью-Йорка, мене наче громом вразила звістка: Бетті одержала телеграму, що приїжджає її наречений. Це геть вивело мене з рівноваги. Як мені здавалося, вона теж була в розпачі. Ми пиячили цілу ніч у товаристві кількох знайомих, а над ранок Бетті сказала мені: «У нас є тільки дві можливості. Або ми розлучимось назавжди, або поставимо мого нареченого і всю мою родину перед доконаним фактом».
Яцек потер чоло і додав:
– Ти розумієш, що таким доконаним фактом міг бути тільки шлюб.
Я не озвалась ані словом. Яцек нервово бгав пальцями давно згаслий недокурок.
– Ти ж знаєш, – сказав він, – як легко і просто залагоджуються ці справи в Америці. У мене й дотепер таке враження, що ми обоє були просто п’яні. Ми сіли в машину одного з далеких кузенів Бетті, якого спіткали в Америці, і поїхали до найближчої шлюбної контори. Прокинувшись десь після полудня другого дня, я не міг збагнути, чи не було те, що я вчинив, просто сном.
Я чекала цього зізнання, знала, що воно настане, і все ж Яцекові слова приголомшили мене. Отже, все це правда! Отже, моя примарна надія, що то була якась містифікація з боку Елізабет Норман, виявилась облудою.
Уперше Яцекова справа постала переді мною в такому виразному освітленні. Тепер у мене не лишалося жодного сумніву: одружившись зі мною, він вчинив злочин. Вчинив підлоту, бо приховав правду.
Я вже давно звикла до цієї думки, але тільки в цю мить так ясно побачила дійсність в усій її непривабливій наготі, позбавлену серпанку таємничості й тих барв, яких надавали їй почуття. І нараз докорінно змінилося моє внутрішнє ставлення до Яцека. Якщо досі воно було зумовлене скорше співчуттям і палким прагненням утримати його при собі, то тепер я дивилась на цього чоловіка майже як на когось чужого, який до того ж заподіяв мені кривду.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Це не абихто (франц.).
2
Район Варшави.
3
Три чверті (франц.).
4
Перший сорт (англ.).
5
Печать цноти (франц.).
6
Відомий американський співак польського походження.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги