Як неприємно, коли за тобою пильнують. Хоч мене й запевняли, що ніщо мені не загрожує, я відчула страх. Нараз мені пригадалися всі гангстерські та шпигунські фільми. Кожну мить звідкись ізбоку чи ззаду могли пролунати револьверні постріли…
Нічого такого, одначе, не сталося. Я вийшла на вулицю, перейшла на другий бік. Озирнулася навколо. Позаду мене були звичайні перехожі, що нічим не різнилися від тих, яких я бачила щодня. І все ж я наддала ходи.
Коли я, врешті, опинилася дома, ноги мені підтиналися. На мене вже чекав майор, убраний у цивільне. Яке щастя, що не було Яцека. Як би я викрутилась перед ним з приводу майорового візиту?!
Майор узяв у мене пакети, пильно їх оглянув і сказав:
– Я повинен забрати їх з собою. Години за дві ви одержите їх назад.
– Та навіщо вони мені?! – злякано вигукнула я.
– Треба, щоб вони були у вас. Тоннор або сам по них з’явиться, або когось пришле. Од вас вимагається лише віддати ці пакети. Якщо це буде вдень, то одразу ж, тільки-но вийде той чоловік, ви одслоните фіранку на цьому вікні в такий-от спосіб.
Він показав мені, як я маю одслонити фіранку.
– Ну, а якщо, – провадив далі, – буде вже темно, ви тричі засвітите і згасите світло.
Ми саме сиділи з Яцеком за обідом, силкуючись обоє вдавати невимушених і веселих, коли в передпокої почувся дзвінок. Я схопилася як опечена.
Цього разу на порозі стояла якась дівчина. Вона спитала мене:
– Ви пані Реновицька?
Коли я це потвердила, вона кивнула головою і подала мені невеликий пакуночок.
– Це прислав вам пан майор.
Я просто з передпокою подалася до ванної кімнати і сховала пакунок за ванну.
– Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.
Я мало не плакала. Ну що було йому відповісти?
– Кожен має свої прикрощі… – прошепотіла я.
Більше він нічого не спитав. Він-бо такий делікатний.
Четвер
Мала такий напад мігрені, що не допомогли жодні порошки. Сьогодні під очима в мене темні кола, і я виглядаю на старшу від своїх літ. Вирішила цілий день провести вдома, у халаті. На п’яту запросила кількох знайомих і Тото. Сиділи до сьомої. Вони видалися мені нудними, а розмови їхні були такі банальні та буденні, що, коли вони пішли, я відчула справжню полегкість.
Яцек повернувся до вечері. Був наче трохи веселіший і дав мені зрозуміти, що його особисті справи можуть повернути на краще. Увесь вечір він був напрочуд милий зі мною. Він таки справді єдиний чоловік, якого я можу кохати. Я навіть сказала йому про це. Це його зворушило не менше, аніж тоді, коли я згодилася вийти за нього заміж.
П’ятниця
Яцек поїхав до Бєловежі. Наша прощальна ніч була чудова, і, наче на довершення цієї ночі, день, що прийшов їй на зміну, теж прекрасний. Зранку випав свіжий сніг. Усе навколо побіліло. А над білим світом – блакитне склепіння неба без найменшої хмаринки. Сонце світить так ясно, що аж очі засліплює.
Я прокинулася радісна, з якимось певним передчуттям, що на мене чекає щось напрочуд приємне.
Я не помилилася: ледве я встигла поснідати (усе було таке смачне!), як подзвонив дядько Альбін. Я аж скрикнула з подиву, почувши новину: розшукне бюро в Брюсселі натрапило на слід міс Елізабет Норман. Вони там просто генії. Спромоглися виявити, що три роки тому вона мешкала в Біарріці у віллі «Флора» з містером Фолкстоном і сама підписувалась як місіс Фолкстон. Вони провели там цілий сезон і вважалися закоханим подружжям. Докази та свідків знайти буде не важко.
Це вже було принаймні щось певне. Он вона, виявляється, яка, ця пані! Спочатку тікає від чоловіка, а потім шаліє з якимось чужим добродієм, удаючи його дружину.
Ми з дядьком умовились зустрітися в кондитерській, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настрої. Звістку з Брюсселя він одержав перед самим вечором і вже встиг її перевірити. Він запросив ту видру на вечерю і під час вечері спрямовував розмову на Біарріц. Оскільки він бував там не раз і добре знав усе Біскайське узбережжя, йому вдалося між іншим натякнути, що колись він пережив там цікаву пригоду. З одною чарівною іспанкою, що мешкала на віллі «Флора».
– Я розповідав їй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливі спогадів, що вона спіймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявіть собі, що і я колись наймала цю віллу. Вона стоїть у прегарному місці».
Цього вже дядькові було цілком досить. Ми вирішили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього сліду й постаралися розвідати все, що можна, про отого містера Фолкстона.
Разом з тим у дядька виникла непогана ідея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом і під опікою якого Яцек жив за кордоном. Від нього напевне можна буде про щось дізнатися.
Мене так захопила ця ідея, що я тут-таки, з кондитерської, зателефонувала до Тото і спитала, чи не знає він, де тепер живе пан Влодзімеж Довгірд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубі це безперечно відомо і що він за півгодини матиме для мене потрібну інформацію.
Відтоді, як дядько Довгірд захворів на якийсь особливо злоякісний ревматизм, він полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по півдню, або ж сидів у своєму маєтку під Ленчицею. Сама я знала дядька Довгірда дуже мало. Він два чи три рази був у моїх батьків, коли я заручилася з Яцеком, потім приїздив на наше весілля, і, нарешті, рік тому я зустріла його в Гелуані.
Хоч ми з ним і мало знайомі, він щиро мене любить. І я теж завжди почувала до нього симпатію.
Я з нетерпінням чекала на дзвінок Тото і страшенно зраділа, коли він сказав, що дядько Довгірд тепер у Косинцях під Ленчицею.
– О, це чудово! – вигукнула я, а оскільки рішення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаєш, мені страх як хочеться його провідати. Чи не поїхав би ти зі мною?
Такі пропозиції Тото не треба повторювати двічі. За годину він заїхав до нас своєю машиною. Я була вже готова. Тільки ще мимохідь зазирнула за ванну. Пакет був на місці. Заспокоєна, я замкнула ванну кімнату, а ключ сховала між старими часописами, що лежали у вестибюлі.
Тото здивовано стежив за мною.
– Що це за чудні маніпуляції? – запитав він.
Я відбулася сміхом. Від усіх підозр Тото слід відбуватися сміхом.
Сідаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помічу де отих агентів, що пильнують мої вікна, – але нікого не побачила.
У Косинцях я ніколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цікавитися, бо рано чи пізно вони дістануться нам у спадщину по дядькові Довгірду.
До маєтку їхали довгою алеєю, а потім густим парком. Сам палац не справляв приємного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залізничний вокзал у Пруссії.
Нагору вели досить широкі сходи. Біля входу в покої нас зустрів дядько Довгірд, убраний вельми оригінально: на голові хутряна шапка, на плечі накинута бекеша, підбита білим смушком, а на ногах – картаті німецькі пантофлі на хутрі. Як змінився цей чоловік! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з різкими, енергійними рисами. Потилиця і щоки його трохи одвисли, на носі були грубі окуляри. Давно не стрижені вуса стирчали, мов сива щітка.
Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Які кумедні ці чоловіки, що весь світ поділяють на ранги! Навіть для Тото, що ні від кого не залежить, дядько Довгірд являв собою важну персону, і його присутність так захопила Тото, що він нібито зовсім забув про мене.
Коли ми перейшли до кабінету, дядько втупився в мене своїми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:
– Ну, то що там, любцю? Як ся має мій небіж? Коли не помиляюся, він щось накоїв?
– Що ви, зовсім ні, – заперечила я. – Яцек гідний племінник свого дядечка. То чи міг би він вчинити якусь кривду чи нетактовність?
Дядько галантно вклонився і з усміхом мовив:
– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний підозрівати найгірше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як візит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоїлося щось надзвичайне.
– Та ні, нічого особливого, – відказала я. – Ви ж знаєте, дядечку, яка я ревнива.
– Ніколи не повірю, щоб Яцек давав тобі приводи до ревнощів! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.
– Ні-ні, дядечку. Але я ревную його навіть до минулого.
– Це повинно йому лестити.
– Отже, дядечку, мене цікавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуєте собі жінки на ім’я Елізабет Норман?
– Елізабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стільки прізвищ на світі… Елізабет Норман… Якого віку ця дама?…
– Нині їй десь під тридцять.
– А яка вона з себе?
Я, як могла докладніше, описала її, зважаючи, певна річ, на те, що тоді вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.
– Дуже шкода, але не пригадую такої.
– І все ж, дядечку, ви напевне її знали. Свого часу Яцек дуже цікавився нею…
Він звів брови.
– Ой… Здається, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсім молоденька й напрочуд чарівна… Так, так. Яцек привів її на прийом у посольство… Ну звісно ж. Її звали Бетті, Бетті Норман. Шатенка з зеленими очима. Її батько, дуже пристойний літній добродій, був власником якогось пароплавства чи чогось подібного. Їх приймали в найкращих домах. Авжеж, пам’ятаю. Бетті Норман. Здається, вона навіть доводилась якоюсь родичкою леді Норткліф… Тоді Яцек був начебто вельми нею захоплений… – Дядько з усміхом узяв мене за руку й додав: – Але хіба можна бути на нього за це в претензії? Усе воно було так давно…
– Та ніхто ж і не каже про якісь претензії. Просто я хотіла б щось про неї дізнатися.
Він замислився.
– Атож, пам’ятаю. Бетті Норман. Дуже гарна дівчина. Та ще й така вихована… Здається, вона серйозно важила на Яцека. А так, так. Навіть вивчала польську мову, а це ж неабищо для іноземки. Вона була дуже здібна. А потім якось зникла з обрію. Та воно й зрозуміло. Яцек поїхав на кілька місяців до Америки, а вона вернулась у Бельгію, до батьків. Так, вона часто бувала в посольстві. Мила, безпосередня натура. Усі її любили. Була в неї навіть така незвична риса: її цікавили політичні питання. Але все в минулому… А ти що, бачила її недавно?…
Усе для мене поступово прояснювалось. Якщо її не було в той час, коли Яцек поїхав до Америки, то вона, безперечно, не вернулася ні до яких батьків у Бельгію, а подалася з ним. Тепер мені стало зрозуміло, чому Яцек завжди обминав мовчанкою своє пробування в Сполучених Штатах.
Тло ситуації почало вимальовуватися мені виразніше. Дуже скидається на те, що Яцек потайки побрався з нею, а від’їзд до Америки був, по суті, весільною подорожжю. І все ж одна річ лишається для мене незбагненна: чому ця жінка його покинула?…
Це така сама загадка, як і її приїзд до Польщі тепер, коли минуло стільки літ. Навряд чи вона тішить себе надією, що Яцек згодиться до неї повернутися, хоч би й під загрозою викриття. А як розуміти Яцекові слова, що його справи повернули на краще?… Чи має це означати, що йому пощастило дійти з нею якоїсь згоди?… В усякому разі, вона не справляє враження поступливої жінки. З вигляду вона скоріше вперта. Може, навіть затята. Жінки такого типу не спиняються ні перед чим.
Дядько Довгірд більше не міг дати мені ніяких відомостей. Одначе й ті, що я дістала, були надзвичайно важливі. Цікаво, яку міну зробить дядько Альбін, коли я скажу йому, що ота його англійка знає польську мову.
Субота
Дядько Альбін був вельми вражений моїми відомостями. Я не відмовила собі в приємності зробити кілька в’їдливих зауважень щодо його досвіду. Він покірливо вислухав їх і сказав:
– У такому разі це страшенно хитра жінка. Повір, мала, я не належу до наївних простаків. Коли вже вона й мене зуміла ввести в оману, то це свідчить, що вона таки добра пройда і має якусь дуже важливу причину приховувати своє знання польської мови.
– Але яку?…
– І гадки не маю. Адже вона не криється з тим, що володіє кількома іншими мовами. Крім англійської, вона знає французьку, німецьку та італійську. Чому ж їй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати наді мною перевагу, аби розуміти, що я кажу? Чи, може, прикидається перед прислугою, бажаючи знати, що про неї балакають.
Я занепокоїлась.
– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?
– О, не турбуйся. Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгірд про неї доброї думки?
– В усякому разі, нічого поганого він про неї не сказав.
– Ну, на нього ми можемо звіритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатів.
Я іронічно посміхнулася.
– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавців жінок.
– Слухай, мала, – сказав він, – твої стріли летять у порожнечу. Кожен знавець жінок знає про них, по суті, лиш одне: що вони ховають у собі чимало несподіванок. У цьому, зрештою, і полягають ваші чари. Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи відкрити карти. Чи не треба б принаймні їй сказати, що її фокус із приховуванням знання польської мови не вдався.
– А навіщо їй це казати?
– Хоч би на те, щоб потім спитати, чому вона це робила.
– По-моєму, краще зачекати. Передусім треба надіслати до Брюсселя ті відомості, які я дістала в дядька Довгірда. Це дуже полегшить їм дальші пошуки.
– Авжеж, – погодився дядько. – Я зараз же їм напишу. Так чи інак, а ми вже знаємо про цю даму чимало. Я бачу, що тобі не терпиться, але даремно. Поспіх тут ні до чого.
Я похитала головою.
– А по-моєму, навпаки.
– Ти помиляєшся, мала. Якби Яцекові загрожувала з її боку якась серйозна небезпека, якби її тиснув час, вона вже давно пустила б у хід ту зброю, що має в руках. Та їй, як видно, не так уже й доконче треба скомпрометувати Яцека. Скидається на те, що вона веде з ним переговори.
– Про що?
Дядько знизав плечима.
– Цього я не знаю. Якщо не про гроші, то можна припустити, що вона хоче повернути собі Яцека. Бо чого б іще вона могла хотіти? В усякому разі, варте уваги те, що вона його не квапить. Вона погодилася на його від’їзд до Парижа, а тепер от до Бєловежі. Казала мені навіть, що й сама невдовзі збирається поїхати на кілька днів до Криниці, яка її нібито зацікавила відтоді, як там побували наступниці голландського трону і принц Бернард.
Я попрощалася з дядьком розчарована. Чекати й чекати… Не кажучи вже про те, що чекати загалом не в моїй натурі, я хочу нарешті щось знати. Бувають такі хвилини, коли мене пориває просто піти до тої жінки і віч-на-віч з’ясувати все. Адже я маю на те цілковите право.
Прийти б до неї і сказати:
«Чого ви хочете од мого чоловіка? Навіщо ви його шантажуєте? І якщо вас і справді єднали колись якісь почуття, то я нізащо не повірю, що ви зберегли їх досі».
Цікаво, що б вона мені на це відповіла.
Ми з Яцеком на годинку поїхали до кав’ярні «Європейська», де зустріли багато знайомих. Я умовила всіх піти в кіно, а потім подалися вечеряти до «Брістоля».
Уже заходячи в ресторан, я побачила її: вона сиділа з дядьком Альбіном, правником Непшицьким і ще одним добродієм, що завжди крутиться на перегонах. Я скоса пильнувала за Яцеком. Він удавав, ніби не дивиться в той бік, одначе злегка поблід на виду й почувався, видимо, ніяково. Неважко було догадатися чому.
Вже саме5 те, що він побачив її несподівано, доконче мало вивести його з рівноваги. До того ж, безперечно, вразило його і її товариство: дядько Альбін. Щоправда, Яцек не підтримував з ним стосунків і знав, що ніхто з родини не спілкується з дядьком, та все ж це видовище напевне його сполохало. Це я зміркувала собі одразу.
Вона кілька разів позирнула в наш бік, але зробила це з очевидною байдужістю, і складалося враження, що вона взагалі не знає Яцека. Одначе раз їхні очі зустрілися. Я напружила всю свою увагу, аби не пропустити нічого з тої хвилі. У погляді Яцека був неначе гнів; її очі ковзнули по ньому без жодного виразу.
То, без сумніву, небезпечна жінка.
Я навмисне почала ластитися до Яцека. Робила це дуже демонстративно, тим самим викликаючи його на взаємність. Щоправда, він намагався якось стримати мене, але я не поступалася. Нарешті я сказала йому, що хочу танцювати. Він на якусь мить завагався, але я, боячись, щоб він не вигадав якоїсь відмовки, встала й простягла до нього руки.
Я бачила, що він роздратований, бо усміхався неприродно. Отож, коли ми опинилися серед танцюючих пар, я півголосом озвалася до нього:
– Не розумію, що це з тобою діється?
– Зі мною? – перепитав він, аби вигадати час.
– Раніше ти так любив танцювати.
– Чому раніше? – вдав він обуреного. – Я завжди люблю танцювати з тобою.
– Чого ж тоді в тебе таке обличчя, ніби тебе ведуть на ешафот?
– Що ти вигадуєш?! – нещиро засміявся він.
– Ти тримаєш мене так силувано і маєш такий вигляд, наче запросив мене просто із ввічливості.
Яцек скривився.
– Ти маєш до мене якісь дивні претензії. Я трохи стомився. Ото й тільки.
Ми саме поминали столик тої жінки. Я пестливо погладила Яцека по руці. Правда, вона того не завважила, але Яцек почервонів, і я побачила, як йому стиснулися щелепи. Мабуть, він дуже боїться цієї жінки.
Я підступно мовила:
– Ти поводишся так, ніби хочеш показати, що тобі неприємні мої пестощі.
Яцек злегка нахмурив брови і, силкуючись прибрати люб’язного виразу, відказав:
– Ти ж сама знаєш, що це неправда.
– Можливо, – не вгавала я. – Але ти хочеш, щоб усі тут думали, ніби це правда.
– Запевняю тебе, Ганечко, що все це тобі просто ввижається.
– А я тебе запевняю, що ніколи більше з тобою не танцюватиму.
– Я таки справді тебе не розумію. Ти закидаєш мені те, чого взагалі немає. Адже не так уже й важко зрозуміти, що людині часом, може, не хочеться танцювати.
– Чому ж, я це розумію. Але навіщо ж ти тоді запросив мене до танцю?
Яцек прикусив губу.
– Пробач, але ж ти сама захотіла.
– Ну то й що?… Ти міг сказати, що тобі не хочеться, що я вже до смерті тобі обридла, що… Хіба я знаю… Що ти соромишся зі мною танцювати, що…
Він спинив мене, міцно стиснувши мені руку. Був дуже злий. Не знаю чому, але мене охопило таке роздратування, що я не могла стримати дошкульних слів:
– Коли хочеш, щоб я закричала з болю, стисни мені руку трохи дужче.
– Слухай, Ганечко, – озвався він здушеним голосом, – чим я перед тобою завинив?… Признаюся, я не хотів танцювати і, якби ти не встала, я попрохав би тебе обрати іншого партнера. Та коли вже ти встала, мені не лишалося нічого іншого, як теж устати.
– Так, – погодилась я, – можливо. Але чи не вважаєш ти, що, танцюючи з дружиною, годилося б принаймні вдавати, що це для тебе не мука?
Оркестр закінчив грати, і ми повернулися до столика, відчужені й збуджені суперечкою. Через Яцекове боягузтво (а може, й через моє роздратування) зірвався весь мій план. Мені хотілося показати тій видрі, як закоханий у мене Яцек. А вийшло зовсім навпаки. Навіть за нашим столиком усі помітили, що ми сварилися, і хтось навіть кинув з цього приводу кілька нерозумних дотепів.
Під час наступного танцю з’явився Тото. Він, звісно, зараз же запросив мене, але я відмовилась.
І тут Яцек показав, на що він здатний! Коли знову заграли вальс, він устав і з усміхом схилився переді мною. Мабуть, переборов у собі страх перед тою жінкою або злякався, що я на нього серйозно розгнівалась. В усякому разі, це був ще один доказ того, як сильно він мене кохає.
Він був напрочуд милий, а оскільки вальс він танцює пречудово, то ми привертали до себе загальну увагу. Коли в другій половині ми трохи сповільнили темп, він нахилився до мого вуха й шепнув:
– Ну, а тепер добре?
Уроджена впертість не дала мені поступитись одразу.
– Так мало бути й тоді, – відказала я.
– Твоя правда, люба. Тільки, бачиш, тоді б це було нещиро, а зараз – найщиріше. – Він трохи помовчав і додав: – Так тебе кохаю, як нікого й ніколи вже не кохатиму.
Я була цілком щаслива. І з того, що він мені казав, і з тих поглядів, якими проводили мене чоловіки, і з свого принадного вигляду, і з того, що на мені прегарна сукенка, скромність якої ще дужче підкреслювала мою молодість у порівнянні з тою рудою видрою. Мабуть, і вона це відчула, бо незабаром підвелась і з усім своїм товариством перейшла до коктейль-бару.
Неділя
Яцек цілий день був удома, тільки десь о шостій я умовила його піти до моїх батьків. Вони ж бо й справді були прикро вражені отими кількома проявами його неуваги.
Поки його не було, я витягла з-за ванни Робертів пакет і сховала його в комод. Яцек туди ніколи не заглядає. Що ж до прислуги, то я можу ховати ключа в туалетний столик.
Понеділок
Щоправда, дядько Альбін уже згадував про це, і все ж новина була для мене цілком несподівана. Міс Елізабет Норман учора ввечері виїхала до Криниці. Як видно, ненадовго, бо залишила за собою номер у готелі. Дядько дав мені зрозуміти, що залюбки поїхав би з нею, але цього йому не дозволяють усілякі справи. Я догадалася, що в нього просто немає грошей.
Та, зрештою, мені й ні до чого, щоб дядько їхав до Криниці. Можливо, було б найрозумніше, якби я сама туди подалася. В тамтешніх умовах, де зав’язується багато випадкових знайомств, неважко було б спізнатися з нею, не збуджуючи в ній підозри, що мені стільки про неї відомо. Я певна, що куди краще від дядька зуміла б схилити цю пані до відвертості. Ось дядько й досі не спромігся притиснути її до стінки з приводу польської мови. Каже, що ніяк не випадає звести розмову на цю тему.
Отже, все лягає на мене. Я мушу про все думати, все передбачати. Анізвідки не маю жодної допомоги.
Яцек знову дуже зайнятий. У світі діються важливі речі. Безнастанно приїздять дипломатичні кур’єри. Яцек каже, що цілком може спалахнути війна. Цього ще тільки бракувало! Хоч я і вважаю, що в розповідях старших людей про минулу війну багато перебільшень, але все ж незаперечне те, що доводилося їсти всяку погань, бо харчі подорожчали, а про те, щоб привозити щось із-за кордону, не було й мови.
Якщо спалахне війна, Яцекові доведеться йти на фронт, і Тото теж. Ми з Тулею вже поклали собі, що вступимо до Червоного Хреста як сестри-жалібниці. Адже чепець добре підкреслює овал мого обличчя, і я матиму в ньому прегарний вигляд. До того ж убір сестри-жалібниці надає жінці un cachet de virginite5.[5]
Єдине, що мене лякає, це протигази. Мало того, що вони спотворюють вигляд людини, але в них ще й задихнутися можна. До того ж від них огидно тхне гумою. І навіщо люди затівають війни? Я ще могла б зрозуміти, якби вони були такі гарні й мальовничі, як за часів Наполеона.
Вівторок
Я повернулася з балу десь після шостої ранку, отож спала майже до першої. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, і через те мені трохи боліла голова. Вирішила не виходити з дому до вечора, а отже, і не вбиратися. Зателефонувавши кільком знайомим, я вже мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.
У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.
У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:
– Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?
Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.
– А навіщо їх замикати?
– Зараз поясню, шановна пані.
Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:
– Ганечко!..
Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до мене так, наче ми були з ним у найінтимніших стосунках. А на додачу ще має червоні запалені повіки. Який жах!
– Ти не впізнаєш мене? – запитав він.
І тут я його впізнала. То був Роберт. Але як він змінився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постаріти незалежно від гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то він.
– Ти не впізнаєш мене? – знову спитав він.
Зі страху та подиву мені аж голос одібрало. Руки в мене тремтіли.
– Впізнаю, – насилу проказала я.