Митькозавр із Юрківки (збірник)

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

– Відчиніть! – гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, різними колонами й вікнами, – терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби – ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходімо! – гонець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший – худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

– Чолом тобі, княже, – поштиво проказав Вічин провожатий. – Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

– Вивідувач? – чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

– Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…

– Думаю, в Юхимка Лихого на службі, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…

– Які магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? – і докинув: – Розв’язати його!

Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

«Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

– Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

– Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.

Але тут знов усе зіпсував здоровило.

– Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

– Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

– Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..

– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.

– От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

– Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

– Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.

– Яка скринька? – перепитав Онисим.

– Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.

– І як же ті люди туди влазять?

– У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.

– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

– А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

– Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.

– І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

– А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Віка.

– Правда, Віко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

– На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

– Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.

– Це ж який дзвін треба! – сплеснув руками князь.

– Та не дзвін, – одмахнувся Віка. – А телефон. Та хіба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення – без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Віка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, – закінчив несподівано для самого себе.

– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? – дивився з повагою на хлопця.

– Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

– Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

– Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

– Рідний ти мій! – у щасливій нестямі підбіг він до Віки. – Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! – дав він запотиличника синові. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш – усе твоє буде.

– Та ні, князю, дякую, – одказав хлопець. – Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише – весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», – та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

– Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

– Що, тату? – підійшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.

– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но іншим разом.

– А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.

– А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще…

– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! – підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.

– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, – гривну тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

– А це хто? – сміливо запитав Віка.

– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.

І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.

– А тепер, – оголосив князь, – прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.

Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.

Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!

І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.