Нiчний молочник
Андрей Юрьевич Курков
Зiбрання творiв Андрiя Куркова
…Вiд чого залежить майбутне краiни? Ви, напевно, думаете, що вiд
валютно-золотих резервiв? Може, й так. Але у автора «Нiчного молочника»
А. Куркова е й iнша версiя. Одна з героiнь його роману щоранку iздить
з передмiстя до Киева, щоб за грошi здати грудне молоко. Один аптекар за
своi фармацевтичнi експерименти розплачуеться життям. Один полiтик
будуе у себе на дачi церкву, щоб усамiтнюватися в нiй з Богом i з пляшкою
«Хеннессi». І вiд усiх трьох залежить майбутне Украiни. Тiльки от невiдомо:
чи всiм сподобаеться таке майбутне?
Андрiй Курков
Нiчний молочник
1
Киiвська область
Макарiвський район. Село Липiвка
На зимовому небi нудьгував обдiлений людською увагою Чумацький Шлях. Нiч була навдивовижу тихою, жодний собака не гавкнув, так наче усiх заколисало низьке зоряне небо. Лише Ірина цiлу нiч не спала, наслухала своi груди, що болiли ще вiд учора. Лежала тихенько й слухала свiй бiль, але турбувати нiкого не хотiла, вирiшила не вставати з лiжка, щоб рипiнням не розбудити Ясю. І пiднялась, як зазвичай, о п’ятiй ранку. Закип’ятила воду в чайнику. Розмiшала у лiтровiй банцi молочну сумiш «Малюк» i поставила ii на гарячу накривку старенького котла, що гудiв стиха в маленькiй бойлернiй кiмнатцi, а згори, зi стелi, ширився солодкавий запах уже висохлих дитячих одяганок i марлечок, якi вона порозвiшувала там сушитися ввечерi.
Перш нiж вийти з дому, Іра поцiлувала свою тримiсячну донечку, що спала солодко в кутку iхньоi затишноi спаленьки, просто пiд образком Миколая Чудотворця. Потiм зайшла до матерi, прошепотiла iй: «То я вже пiду», на що мати кивнула i простягнула руку до тумбочки, на якiй стояла настiльна лампа.
Вийшовши з подвiр’я, Ірина озирнулася на свiй рiдний дiм – чепурний, цегляний, одноповерховий, збудований руками батька, що помер недавно через хворобу печiнки. В одному з чотирьох фасадних вiконець зайнялося тьмяне свiтло. Іринина матiр, покректуючи та буркочучи собi щось пiд нiс, зазирала пiд залiзне лiжко у пошуках своiх розтоптаних капцiв. Панцирна сiтка потрiскувала, але всього цього Ірина вже не бачила й не чула.
Спершу вони опалювали дiм дровами, i iй, маленькiй, подобалося спостерiгати за сивим димком, що вився у вечорове небо. Але коли поставили котел, батько пiч розiбрав. У домi стало просторiше, але комин на даху замовк. Ось i зараз, темного зимового ранку, будиночковi так бракувало цього димка, що здiймався б до неба!
Снiг рипiв пiд ногами. Ірина квапилася до шосе, щоб устигнути на першу «киiвську» маршрутку, де всi одне одного знають, i всi знають водiя Васю, i всi знають, що вiд нього пiшла дружина. Пiшла до iхнього сусiда-зварника, який баптист i взагалi не п’е.
Теплi жовтi кола фар маршрутки виринули на дорозi, щойно Іра спинилась. Маршрутка пригальмувала. Ірi навiть руку пiднiмати не довелося.
А всерединi було тепло й тихо. Охоронець якоiсь киiвськоi будови Петро Сергiйович просто спав, схиливши голову на плече. Решта сидiли у пiвдрiмотi. Іра кивнула супутникам, тим з них, хто звiв на неi все ще сонний погляд, i присiла бiля виходу. Груди й далi болiли, та Іра намагалась на це не зважати.
Через годинку маршрутка висадить iх усiх бiля метро «Житомирська», i вона чекатиме першого потяга, щоб iхати далi, туди, де ii чекають i де iй платять.
2
Киiв. Зимова нiч
Є iсторii, якi одного разу починаються й нiколи не закiнчуються. Вони просто не можуть закiнчитися. Тому що своiм початком породжують десятки окремих iсторiй, i кожна мае свое продовження. Це наче удар камiнця об лобове скло автомобiля, вiд якого вусiбiч трiщинки, i за кожною вибоiною на дорозi то одна з трiщинок видовжуеться, то iнша. Ось i ця iсторiя почалася зимовоi ночi й тривае досi. Але наразi нам вiдомий лише ii зачин. Дiялося те поночi, в Киевi, на розi Стрiлецькоi та Ярославового Валу, зовсiм поруч з готелем «Редiсон» – на тому самому розi, де хтось невiдомий досi лишае на нiч свiй рожевий «хамер». Власне, все почалося у вузенькому проходi мiж припаркованим почасти на тротуарi «хамером» i стiною кав’ярнi «Шкварочка», яку вiдкрили на цьому розi не так уже давно, можливо, рiк тому.
Ярославовим Валом з боку Золотих ворiт до цього рогу йшов у дивному станi аптекар i завзятий грибник Едуард Іванович Зарвазiн. Одягнутий вiн був по-осiнньому, мав на собi довгий плащ i капелюх, а на ногах полискували у свiтлi нiчних лiхтарiв лаковi гостроносi черевики. Так! Вiдбувалося те не восени, а взимку, в серединi сiчня. І в тому-таки свiтлi тих-таки нiчних лiхтарiв вилискувало все, насамперед снiг i лiд. Зарвазiн iшов неквапом, наче й не мав якоiсь iншоi мети, крiм прогулянки спокiйноi зимовоi киiвськоi ночi милими, чарiвно-принишклими вулицями так званого «тихого центру».
А в цей час Стрiлецькою вулицею вбiк Ярославового Валу дещо квапливою, нервовою ходою наближалася молода тридцятилiтня жiнка в довгiй, проте легкiй лисячiй шубцi, котру iй два роки тому придбав на лiтньому розпродажi вже призабутий сьогоднi залицяльник. Їi золотаве волосся нiжно реагувало особливим, ледь помiтним блиском на м’яке нiчне освiтлення. Тонкий носик ледь почервонiв через легкий морозець, а може, таку ж легку нежить. Але залишмо тут як причину почервонiння морозець. У красивих дам не бувае нежитi. Принаймнi надворi та вночi.
Вона спинилась на мить бiля Норвезького посольства, намагаючись прочитати оголошення, де зазначалися години прийому документiв на вiзи. Зрештою, iй не потрiбна була норвезька вiза. Вона належала до тих мрiйливих осiб, якi люблять читати назви вулиць, крамниць, кав’ярень i ресторанiв, але найдовше затримуються бiля рукописних оголошень на кшталт «загубилася кiшечка».
Коли вона рушила далi, вулицю Стрiлецьку з боку готелю «Редiсон» почав переходити молодцюватий i доволi кремезний чоловiк рокiв сорока у темно-синiй куртцi, джинсах i коричневих кросiвках. Його погляд фiксував зимову вулицю з незворушнiстю веб-камери. Навiть чоловiк у капелюсi й пальтi, який iшов назустрiч, не викликав у нього нiякоi цiкавостi. Але коли з-за рожевого «хамера», припаркованого на самому розi вулиць, вийшла золотоволоса жiнка, чоловiк у капелюсi спинився, i в його руках зблиснула сталь.
Жiнка, помiтивши той самий зблиск ножа, спинилася за два кроки вiд чоловiка в плащi i скрикнула.
Молодик у синiй куртцi стрибнув уперед – йому здалося, ще мить, i вiн не встигне врятувати перелякану до смертi даму в шубi. А та, притиснувшись спиною до стiни кав’ярнi, завмерла i навiть не встигла збагнути, що трапилося, як ii схопив за руку чоловiк у куртцi й потягнув за собою. Вона тiльки встигла озирнутися й помiтити, як мiж «хамером» i стiною нарiжноi кав’ярнi нерухомо лежало тiло, а поруч – нiж, який уже не блищав. А чоловiк у куртцi бiг униз, вулицею Івана Франка. Бiг i тягнув за собою жiнку. Вiн мiцно стискав ii долоню у своiй, раз у раз озирався, квапив ii поглядом i порухом губ, що ворушились у ритмi слова «Давай!». Високi пiдбори iталiйських чобiткiв заважали iй бiгти. Розстебнута шуба маяла, як прапор невiдомоi зимовоi краiни, а в ii очах застиг, неначе замерз, подив.
3
Аеропорт Бориспiль. Ранок
Свiт не без бадьорих людей. Ось i митник-кiнолог Дмитро Коваленко, обходячи зi своею вiвчаркою Шамiлем ряди зареестрованого багажу, мугикав собi пiд нiс цiлком невiдповiдну для цiеi пори доби пiсеньку двох телевiзiйних школярок «Нас не наздоженеш!». Шамiль принюхувався до валiз i портпледiв ще з четвертоi ранку. На початку змiни його очi сяяли, блищали, горiли службовим азартом, але пiсля трьох годин роботи азарт дещо пригас. Шамiль просто чекав закiнчення собачоi змiни. Авiапасажири, як на зло, виявилися навдивовижу законослухняними. Наркотиками в iхньому багажi навiть не пахло. А так хотiлося вiвчарцi потiшити господаря, чий погляд узагалi не знав слова «азарт». Так хотiлося, щоб вiн перестав позiхати.
Але господар цього ранку позiхав щиро, а не вiд службовоi нудьги. Не вдалося йому попередньоi ночi виспатися. На роботу довелося йти просто з-за святкового столу. Молодшiй сестрi Надьцi виповнилося двадцять п’ять, ось i погуляли на славу. Гостей було душ з двадцять, але всi своi, рiднi. Втомившись iсти й пити, розважалися караоке. Звiдти й причепилася до нього пiсенька про те, що нас не наздоженеш! «Та кому на фiг вони потрiбнi?!» – весело мiркував собi про двох спiвачок-школярочок Дiма, але прогнати пiсеньку з голови нiяк не вдавалося.
А Шамiль мокрим носом витягував з повiтря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.
Запахом вирiзнялася чорна пластикова валiза на колiщатках. Валiза була новенькою – це теж було присутне у запаховi, але, крiм новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселiсть. Тож Шамiль не загавкав iз запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убiк, туди, де бiля вже завантаженого валiзами автокару стояли двое вантажникiв, Боря i Женя, у зелених комбiнезонах. Стояли, палили i сумирно про щось бесiдували.
Боря, який носив пишнi вуса, що спускалися до нижньоi лiнii пiдборiддя, кинув погляд на прикипiлого до мiсця кiнолога, на його собаку. І замовк, спостерiгаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.
– О! Щось винюхав! – сказав Женя.
– Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис i зiтхнув. – Одна така валiзка, i можна роботу назавжди похерити!
Обидва кинули пiд ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевикiв, як вимагали правила пожежноi безпеки, i попрямували до Дiми.
– Ну, що? – спитав у кiнолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валiзу. – Знову вiддаси здобич своему мудацькому начальству, щоб вони пересiли з БМВ на «лексуси»?!
Обидва запитально глянули Дiмi просто у вiчi. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.
– А що робити?! – здвигнув плечима Дiма.
– Собака не скаже, а ми допоможемо цiй валiзочцi покинути охоронну територiю, – сказав один.
– І господаря вiд тюрми врятуемо, – докинув другий. – Теж добре дiло!
Дiма вiдчув тривогу. Його тiлу пiсля безсонноi ночi було важкувато. Пiсня про те, що «iх не наздоженеш», далi крутилась на язицi.
– Ну? – домагався вiд нього ясностi вусань.
Дiма, вирiшивши воднораз спекатися всiх проблем, рiшуче махнув рукою.
