Нічний молочник

1

Київська область

Макарівський район. Село Липівка

На зимовому небі нудьгував обділений людською увагою Чумацький Шлях. Ніч була навдивовижу тихою, жодний собака не гавкнув, так наче усіх заколисало низьке зоряне небо. Лише Ірина цілу ніч не спала, наслухала свої груди, що боліли ще від учора. Лежала тихенько й слухала свій біль, але турбувати нікого не хотіла, вирішила не вставати з ліжка, щоб рипінням не розбудити Ясю. І піднялась, як зазвичай, о п’ятій ранку. Закип’ятила воду в чайнику. Розмішала у літровій банці молочну суміш «Малюк» і поставила її на гарячу накривку старенького котла, що гудів стиха в маленькій бойлерній кімнатці, а згори, зі стелі, ширився солодкавий запах уже висохлих дитячих одяганок і марлечок, які вона порозвішувала там сушитися ввечері.

Перш ніж вийти з дому, Іра поцілувала свою тримісячну донечку, що спала солодко в кутку їхньої затишної спаленьки, просто під образком Миколая Чудотворця. Потім зайшла до матері, прошепотіла їй: «То я вже піду», на що мати кивнула і простягнула руку до тумбочки, на якій стояла настільна лампа.

Вийшовши з подвір’я, Ірина озирнулася на свій рідний дім – чепурний, цегляний, одноповерховий, збудований руками батька, що помер недавно через хворобу печінки. В одному з чотирьох фасадних віконець зайнялося тьмяне світло. Іринина матір, покректуючи та буркочучи собі щось під ніс, зазирала під залізне ліжко у пошуках своїх розтоптаних капців. Панцирна сітка потріскувала, але всього цього Ірина вже не бачила й не чула.

Спершу вони опалювали дім дровами, і їй, маленькій, подобалося спостерігати за сивим димком, що вився у вечорове небо. Але коли поставили котел, батько піч розібрав. У домі стало просторіше, але комин на даху замовк. Ось і зараз, темного зимового ранку, будиночкові так бракувало цього димка, що здіймався б до неба!

Сніг рипів під ногами. Ірина квапилася до шосе, щоб устигнути на першу «київську» маршрутку, де всі одне одного знають, і всі знають водія Васю, і всі знають, що від нього пішла дружина. Пішла до їхнього сусіда-зварника, який баптист і взагалі не п’є.

Теплі жовті кола фар маршрутки виринули на дорозі, щойно Іра спинилась. Маршрутка пригальмувала. Ірі навіть руку піднімати не довелося.

А всередині було тепло й тихо. Охоронець якоїсь київської будови Петро Сергійович просто спав, схиливши голову на плече. Решта сиділи у півдрімоті. Іра кивнула супутникам, тим з них, хто звів на неї все ще сонний погляд, і присіла біля виходу. Груди й далі боліли, та Іра намагалась на це не зважати.

Через годинку маршрутка висадить їх усіх біля метро «Житомирська», і вона чекатиме першого потяга, щоб їхати далі, туди, де її чекають і де їй платять.

2

Київ. Зимова ніч

Є історії, які одного разу починаються й ніколи не закінчуються. Вони просто не можуть закінчитися. Тому що своїм початком породжують десятки окремих історій, і кожна має своє продовження. Це наче удар камінця об лобове скло автомобіля, від якого вусібіч тріщинки, і за кожною вибоїною на дорозі то одна з тріщинок видовжується, то інша. Ось і ця історія почалася зимової ночі й триває досі. Але наразі нам відомий лише її зачин. Діялося те поночі, в Києві, на розі Стрілецької та Ярославового Валу, зовсім поруч з готелем «Редісон» – на тому самому розі, де хтось невідомий досі лишає на ніч свій рожевий «хамер». Власне, все почалося у вузенькому проході між припаркованим почасти на тротуарі «хамером» і стіною кав’ярні «Шкварочка», яку відкрили на цьому розі не так уже давно, можливо, рік тому.

Ярославовим Валом з боку Золотих воріт до цього рогу йшов у дивному стані аптекар і завзятий грибник Едуард Іванович Зарвазін. Одягнутий він був по-осінньому, мав на собі довгий плащ і капелюх, а на ногах полискували у світлі нічних ліхтарів лакові гостроносі черевики. Так! Відбувалося те не восени, а взимку, в середині січня. І в тому-таки світлі тих-таки нічних ліхтарів вилискувало все, насамперед сніг і лід. Зарвазін ішов неквапом, наче й не мав якоїсь іншої мети, крім прогулянки спокійної зимової київської ночі милими, чарівно-принишклими вулицями так званого «тихого центру».

А в цей час Стрілецькою вулицею вбік Ярославового Валу дещо квапливою, нервовою ходою наближалася молода тридцятилітня жінка в довгій, проте легкій лисячій шубці, котру їй два роки тому придбав на літньому розпродажі вже призабутий сьогодні залицяльник. Її золотаве волосся ніжно реагувало особливим, ледь помітним блиском на м’яке нічне освітлення. Тонкий носик ледь почервонів через легкий морозець, а може, таку ж легку нежить. Але залишмо тут як причину почервоніння морозець. У красивих дам не буває нежиті. Принаймні надворі та вночі.

Вона спинилась на мить біля Норвезького посольства, намагаючись прочитати оголошення, де зазначалися години прийому документів на візи. Зрештою, їй не потрібна була норвезька віза. Вона належала до тих мрійливих осіб, які люблять читати назви вулиць, крамниць, кав’ярень і ресторанів, але найдовше затримуються біля рукописних оголошень на кшталт «загубилася кішечка».

Коли вона рушила далі, вулицю Стрілецьку з боку готелю «Редісон» почав переходити молодцюватий і доволі кремезний чоловік років сорока у темно-синій куртці, джинсах і коричневих кросівках. Його погляд фіксував зимову вулицю з незворушністю веб-камери. Навіть чоловік у капелюсі й пальті, який ішов назустріч, не викликав у нього ніякої цікавості. Але коли з-за рожевого «хамера», припаркованого на самому розі вулиць, вийшла золотоволоса жінка, чоловік у капелюсі спинився, і в його руках зблиснула сталь.

Жінка, помітивши той самий зблиск ножа, спинилася за два кроки від чоловіка в плащі і скрикнула.

Молодик у синій куртці стрибнув уперед – йому здалося, ще мить, і він не встигне врятувати перелякану до смерті даму в шубі. А та, притиснувшись спиною до стіни кав’ярні, завмерла і навіть не встигла збагнути, що трапилося, як її схопив за руку чоловік у куртці й потягнув за собою. Вона тільки встигла озирнутися й помітити, як між «хамером» і стіною наріжної кав’ярні нерухомо лежало тіло, а поруч – ніж, який уже не блищав. А чоловік у куртці біг униз, вулицею Івана Франка. Біг і тягнув за собою жінку. Він міцно стискав її долоню у своїй, раз у раз озирався, квапив її поглядом і порухом губ, що ворушились у ритмі слова «Давай!». Високі підбори італійських чобітків заважали їй бігти. Розстебнута шуба маяла, як прапор невідомої зимової країни, а в її очах застиг, неначе замерз, подив.

3

Аеропорт Бориспіль. Ранок

Світ не без бадьорих людей. Ось і митник-кінолог Дмитро Коваленко, обходячи зі своєю вівчаркою Шамілем ряди зареєстрованого багажу, мугикав собі під ніс цілком невідповідну для цієї пори доби пісеньку двох телевізійних школярок «Нас не наздоженеш!». Шаміль принюхувався до валіз і портпледів ще з четвертої ранку. На початку зміни його очі сяяли, блищали, горіли службовим азартом, але після трьох годин роботи азарт дещо пригас. Шаміль просто чекав закінчення собачої зміни. Авіапасажири, як на зло, виявилися навдивовижу законослухняними. Наркотиками в їхньому багажі навіть не пахло. А так хотілося вівчарці потішити господаря, чий погляд узагалі не знав слова «азарт». Так хотілося, щоб він перестав позіхати.

Але господар цього ранку позіхав щиро, а не від службової нудьги. Не вдалося йому попередньої ночі виспатися. На роботу довелося йти просто з-за святкового столу. Молодшій сестрі Надьці виповнилося двадцять п’ять, ось і погуляли на славу. Гостей було душ з двадцять, але всі свої, рідні. Втомившись їсти й пити, розважалися караоке. Звідти й причепилася до нього пісенька про те, що нас не наздоженеш! «Та кому на фіг вони потрібні?!» – весело міркував собі про двох співачок-школярочок Діма, але прогнати пісеньку з голови ніяк не вдавалося.

А Шаміль мокрим носом витягував з повітря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.

Запахом вирізнялася чорна пластикова валіза на коліщатках. Валіза була новенькою – це теж було присутнє у запахові, але, крім новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселість. Тож Шаміль не загавкав із запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убік, туди, де біля вже завантаженого валізами автокару стояли двоє вантажників, Боря і Женя, у зелених комбінезонах. Стояли, палили і сумирно про щось бесідували.

Боря, який носив пишні вуса, що спускалися до нижньої лінії підборіддя, кинув погляд на прикипілого до місця кінолога, на його собаку. І замовк, спостерігаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.

– О! Щось винюхав! – сказав Женя.

– Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис і зітхнув. – Одна така валізка, і можна роботу назавжди похерити!

Обидва кинули під ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевиків, як вимагали правила пожежної безпеки, і попрямували до Діми.

– Ну, що? – спитав у кінолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валізу. – Знову віддаси здобич своєму мудацькому начальству, щоб вони пересіли з БМВ на «лексуси»?!

Обидва запитально глянули Дімі просто у вічі. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.

– А що робити?! – здвигнув плечима Діма.

– Собака не скаже, а ми допоможемо цій валізочці покинути охоронну територію, – сказав один.

– І господаря від тюрми врятуємо, – докинув другий. – Теж добре діло!

Діма відчув тривогу. Його тілу після безсонної ночі було важкувато. Пісня про те, що «їх не наздоженеш», далі крутилась на язиці.

– Ну? – домагався від нього ясності вусань.

Діма, вирішивши воднораз спекатися всіх проблем, рішуче махнув рукою.

Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишені комбінезона крейду і поставив на валізі галочку.

– Що витріщаєшся? Далі пішли! – звелів Діма Шамілеві. – Твоя справа – нюхати, а не дивитися!

Але Шаміль не розумів, чому господар не виймає валізку. Зазвичай у таких випадках він видобував з нагрудної кишені рацію і говорив у неї слова, які не належали до собачих команд, а тому Шамілеві були незрозумілі. Але те, що він говорив, також було командою, бо за якихось кілька хвилин до них підбігало кілька осіб, один сканером зчитував штрих-код багажної бірки, а інші жваво піднімали валізу й несли її геть.

– Тобі що, не ясно?! – кричав Діма на Шаміля. – Служити!

І Шамілеві стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далі, вздовж наступних багажних місць. Він понюхав кілька сумок, коричневу валізку, клунок, загорнутий в поліетилен. Вчув запах непоганої сухої ковбаси, тютюну, сала. З пащі звисла й сягнула підлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.

– Знову щось знайшов? – злякався Діма і також озирнувся, глянув на вантажників, що прямували до автокару, залишеного біля відчинених воріт. – Та ну його!

– Лежати! – скомандував йому Діма.

Вийняв сигарету й також рушив до відчинених воріт попалити.

4

Київська область

Макарівський район. Село Липівка

За вікном цілу ніч завивала віхола. До п’ятої години нарешті заспокоїлася, вкриваючи вчорашній сніг сьогоднішнім.

Ірина вибігла на дорогу, на ходу зав’язуючи сіру пухову хустку. Спинилася на узбіччі, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цієї темряви виринуть два яєчні жовтки фар.

Хвилин п’ять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками ніс і щоки. Іра занервувала. Запізнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Більше не приходь!». І що тоді? Де брати гроші?

Два помаранчеві вогники фар відволікли її від тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були інші, незнайомі.

«Інша маршрутка?» – подумала вона і про всяк випадок підняла руку.

Поруч пригальмувала червона «мазда». Водій, чоловік років сорока у чорній шкірянці з піднятим коміром, перехилився, прочинив дверцята.

– Куди це ви вдосвіта?

– А ви на Київ?

– Сідайте!

У машині було тепло. Ірина зняла хустину.

– Вона вам не пасує, – похитав головою чоловік. – Так ви набагато красивіші!

– Краса відволікає, – відказала на це Ірина. Він кинув на пасажирку здивований погляд.

– Кого?

– Наприклад, вас від дороги! А це небезпечно… А мене від…

Водій розсміявся.

– А вас ваша краса теж відволікає?

– Та ну, що ви з мене смієтеся! – обурилася вона цілком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаєте, якщо я з села, то мені все підряд говорити можна?

– Я також із села, – водій знизав плечима. – Можете мені також усе підряд казати!

– А в мене тримісячна донька, – ображено кинула Ірина. – Я вам не якась там…

– Ну, вибачте, – чоловік прибрав усмішку з обличчя.

Ірина, сповнена дурної, самій їй незрозумілої образи, раптом, як порятунок, як промінь ліхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбіччі знайомий мікро-автобус. Поруч – декількох давніх знайомих попутників і водія, що рачкував біля переднього колеса.

– О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!

– Та вона ж поламана! – здивувався водій. – А вам до Києва! Замерзнете тут на узбіччі, поки вашого «бусика» відремонтують!

– Зупиніть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.

Чоловік здвигнув плечима й загальмував.

Ірина, забувши навіть подякувати, побігла до водія маршрутки.

– Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.

Водій підняв на неї очі.

– Графік зсунули на п’ять хвилин. Тепер раніше виїжджаю…

– А якщо б я вас не наздогнала?!

– Слухайте, – роздратовано пирхнув водій. – Мені сказали на п’ять хвилин раніше виїжджати, я й виїхав! Он, – кивнув він на решту пасажирів, – вони ж усі сіли! Тому що на п’ятнадцять хвилин раніше на дорогу виходять. А ви спите довго, от і не сіли! Не заважайте!

Ірина дивилась на водія і не могла повірити в його байдужість і бездушність. Не могла повірити, що людина, про чиє особисте життя вона знає стільки непотрібних їй фактів, може так поставитися до неї, до своєї постійної пасажирки.

А водій, зітхнувши, випрямився.

Сказав усім сідати. Пасажири мовчки зайняли свої місця. Ірина сіла на своє сидіння біля дверей. Маршрутка рушила, і все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмі серед звичних заспаних облич.

Доїхавши на метро до «Арсенальної», вона вийшла з напівпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помітила, що вона цілком сама на довжелезній платформі. Піднялась ескалатором, першим і другим. І далі сама-самісінька. Згори, їй назустріч, також ніхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станція така мертва. Сюди чомусь люди пізніше приїжджають, лише вона одна така рання.

А груди боліли, тиснули. Ескалатор повільно повз угору. Йому-бо куди поспішати?

Ірина згадала водія, що підібрав її на дорозі. Згадала й спершу зітхнула через свою дурнувату поведінку, а потім усміхнулась. Смішний він якийсь! Але про хустку він, звісно, мав рацію. Треба б її перефарбувати.

5

Київ. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10

– Ти де був? Де ти був? – відбійним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.

Семен розплющив очі. В голові шуміло. Литки боліли, наче після незвично довгої ходи в незручних черевиках…

– Ти що, не чуєш мене? – у голосі Вероніки забриніли сльози, що накочувались на очі.

Сеня підвів голову, глянув у вічі дружині, що стояла в махровому халаті.

– Та ніде я не був, – махнув він. – Чого причепилася?!

– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першій ночі пішов кудись, о четвертій повернувся, і, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелі! І ніде не був? А що в тебе на рукаві?

Сеня опустив голову й глянув на рукави своєї джинсової сорочки. На правому манжеті справді був якийсь бруд, пляма. Під ногами лежала куртка, придбана для поїздки на Аляску, куди його обіцяла взяти знайома компанія багатіїв-мандрівників як масажиста і просто хорошого міцного хлопця з досвідом роботи охоронцем. Йому сказали тоді: «Знайди собі спорядження для мінус п’ятдесяти!». Він і знайшов але експедицію перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на підлозі…

Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з ніг кросівки.

– Ти мені так і не відповіси? – знову нав’язливо продзвеніло над головою.

– Що тобі відповісти?! – він підвів погляд на дружину, і та відсахнулась, помітивши в чоловіковому погляді якусь каламуть, щось, що не віщувало нічого хорошого. – Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночі…

– З ким ти міг випити вночі? Ти ж і вдень не п’єш!

Семен знизав плечима і тут-таки відчув біль у лівій ключиці. Потер болюче місце рукою. Знову підвів очі на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.

Вероніка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор і стала перед важкими залізними дверима. Далі рішуче відчинила броньовані двері і рвучко зачинила їх за собою. Гуркіт пролунав сходами.

Коли гримотіння стихло, знизу дочулися кроки. Вероніка поправила махровий халат і зиркнула вниз. Сходами піднімався сусід Ігор.

– Що, зачинилися? – співчутливо запитав він.

– Протяг, – пояснила вона сусідові. – Зараз Сеня відчинить! – сказала і натиснула на кнопку дзвінка.

Сусід, як на зло, стояв і так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що їй справді не знадобиться його допомога. Коли Вероніка черговий раз натиснула на дзвінок, Ігор зворотним боком долоні гримнув у двері. Гуркіт знову наповнив під’їзд.

– Та ви йдіть! – попросила сусіда Вероніка. – Він, мабуть, у туалеті…

Ігор кивнув і рушив до своїх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.

– Сьогодні вночі аптекаря вбили, тут поруч, – сказав він. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними ліками лікував, краще за будь-якого Кашпіровського!

За спиною Вероніки брязнув ключ, і вона плечима відчула рух повітря, стривоженого дверима, що відчинились і зачинились.

За мить прочинились і її двері.

– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.

– Пропусти! – Вероніка відштовхнула його вбік і забігла до коридору.

Стала перед дзеркалом і з гіркотою у погляді оглянула свою зроблену вчора зачіску, якої чоловік досі не помітив.

«Якщо б іще трішки коротше, вийшла б «брюнеткагаврош», – подумала Вероніка. – Ну й добре! Рано ще мені короткими зачісками себе молодити!»

6

Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня

– Мурику! Мурику! – до Діми, який намагався заснути, долинув голос Валі, його дружини. – Мурику! Де ти?

Тієї ж миті з двору дочулося неприємне гарчання сусідського бультер’єра на прізвисько Кінг. Собака був такий же паскудний, як і його господар. Він, замість того, щоб вигулювати собаку, просто виганяв його надвір, і той за мить опинявся на подвір’ї Діми й Валі, де справляв свої потреби, ганяв кота Мурика, якщо той був поряд, а далі повертався на свою територію.

Діма відірвав голову від подушки, обвів утомленим поглядом кімнату, до якої крізь двоє щільно зашторених вікон ледве проникало світло.

– До дідька їх усіх, і того собаку, і Мурика! – прошепотів Діма. Придивився до відчиненої телевізійної тумби з трьома полицями для всілякого відеопричандалля, якого наразі в сім’ї не було. Саме там, на верхній полиці під телевізором любив відпочивати їхній сірий кіт, якого Валя називала Муриком, а він, Діма, кликав Мурлом. Котик, що важив не менше десяти кіло, відгукувався на обидва прізвиська і жер усе, що йому клали до миски.

– Мурло! Киць-киць! – зашепотів Діма, помітивши кота на його улюбленому місці.

Кіт підбіг до господаря, нахилив мордочку, гадаючи, що його зараз чухатимуть за вухом.

– Валю! – гукнув Діма. – Тут він!

Двері до кімнати прочинилися. Увійшла Валя. На ногах пухнасті капці, поверх бузкового фланелевого халата зав’язаний фартушок.

У повітрі запахло тельбушеною свіжою рибою. Кіт помчав на кухню, як очманілий. Двері зачинилися. Діма знову наготувався заснути. Але запах риби був сильний, та ще й знадвору раз по раз долинав якийсь шум – їхній будинок стояв біля самої дороги, якою з ближнього заводу везли великогабаритні залізобетонні конструкції.

«Може, сто грамів прийняти на сон?» – подумав Діма й глянув на сервант, де за скляними дверцятами стояла чергова півлітрівка для непроханих гостей. Для проханих у тому-таки серванті, але внизу, на нижній полиці, зберігалося кілька пляшок самогону, настояного на листі молодої кропиви. Діма любив настоювати горілку на травах і ягодах. І пити приємніше, і для організму наче корисніше.

Він знехотя піднявся з дивану й налив собі келишок самогонки на кропиві. Випив душком. Отут і рибний запах виявився доречним – не закусив, то хоч занюхав!

Знову приліг і миттєво заснув, мовби змучене тіло тільки й чекало снодійних ста грамів.

Кіт, нажершись риб’ячих тельбухів, подався назад до кімнати, де спав господар і де було тепло й душно. Але зачинені двері його не пустили. Довелося йому лишитися на кухні й спостерігати з-під ребристої чавунної батареї за своєю господинею. Та, засунувши рибу до духовки, взялася за свинячі ратички. На конфорці стояла велетенська каструля. «Буде холодець», – здогадався сірий кіт.

Тим часом у двері знадвору хтось постукав, і господиня, полишивши гострий ніж на стільниці, вийшла в коридор.

– Ми з аеропорту, – пояснив один з чоловіків, що стояли на порозі. – Діма потрібен.

– Та спить він після зміни, – спробувала Валя відстояти чоловікове право на відпочинок.

– Це важливо дуже, – наполіг другий чолов’яга. – Ми його на п’ять хвилин. Одну справу обговорити, і все.

До будинку Валя їх не впустила. Лишила стояти на порозі. Сама зайшла до кімнати й потермосила чоловіка.

– До тебе з роботи прийшли, з аеропорту. Там, на порозі. Вийдеш?!

Діма тяжко зітхнув і спустив ноги з канапи. «Хто ще такі?» – запитав дружину, чудово розуміючи, що вона нікого з його співробітників знати не може. По-перше, тому, що ні з ким з роботи він не товаришував, а по-друге, сама Валя жодного разу ні в Борисполі, ні на будь-якому іншому летовищі не бувала.

Вийшовши на поріг, він сонним поглядом витріщився на візитерів і відразу їх упізнав – то були вантажники Борис і Женя з багажного відділення. Ті самі, що вламали його «не помітити» чорну пластикову валізку, яка викликала таку цікавість у його вівчарки Шаміля.

– Ми привезли! – Борис кивнув у бік коричневого «Фольксвагена-Пасата», що стояв за парканом.

– Подивилися б самі, – втомлено видихнув Діма.

– Ні, – заперечливо крутнув головою Борис. – Ми без тебе відчиняти не будемо. Все має бути по-чесному. Разом відчинили, разом поділили й забули про все. Зрозуміло?

Діма кивнув.

– Давай у твоєму гаражі, – запропонував Женя.

Діма позіхнув і повернувся у коридор по ключ від гаража. Знову вийшов на поріг.

– Сюди, тут переноска є! – гукнув їм Діма, зайшовши до гаража першим і ставши між задньою стіною і своїм стареньким БМВ.

Увімкнув лампу.

Вантажники обережно опустили валізу на бетонну підлогу. На ручці все ще баламкалась багажна бірка з кодом аеропорту призначення – Відень.

– Стамеска є? – поцікавився в господаря вусань Борис.

– Зараз глянемо! – Діма відійшов у куток, де стояла дерев’яна скринька з інструментами.

Вийняв стамеску й молоток.

– Шкода ламати, – зітхнув, стаючи навпочіпки.

– Та не шкодуй. Літати з нею все одно не можна, запах лишиться, і біля неї кожен собака брехатиме!

Діма підставив стамеску гострим краєм до кодового замка. Вдарив молотком, і замок тріснув навпіл.

Борис і Женя всміхнулися у передчутті розкриття таємниці.

Діма підняв накривку валізи. У ніс йому вдарив віддалено знайомий солодкавий запах.

Згори лежала картонка, під нею – гофрований пакувальний папір, а далі – щільно поскладані однакові пуделка, кожне розміром із сигаретну пачку. Одна з коробочок виявилася підмоченою. Діма її розкрив. Обережно видобув з неї розбиту ампулу. Опустив її собі під ноги і тут же вийняв з пуделка ще одну, цілу, наповнену ледь каламутною рідиною. Простягнув її Борисові.

Той підніс ампулу до лампи-переноски, глянув на світлі.

– Без надпису! – здивувався вголос і передав своєму товаришеві.

Женя й собі покрутив у руках ампулу, стенув плечима й повернув Борисові.

– Хер його знає, що це таке! – замислено мовив Борис і перевів погляд з ампули на господаря гаража. – У тебе лікар знайомий є?

Діма замислився. Фельдшер серед знайомих був, та й ветеринар так само, він якраз торік їхню кішку від запору лікував.

– Ні, нормального лікаря немає, – відповів він.