Ірi це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будiвлею парламенту i нiжно-бiрюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вiвсянку iй було так тепло й затишно на морозi? А може, тому, що всi оцi люди тiльки-но йшли на роботу, а в неi перша змiна вже закiнчилась, i настала така довга перерва, якоi у звичайних робiтникiв чи навiть секретарок просто не бувае?
Усмiшка осяяла Ірине личко. Вона поправила на головi материну «циганську» хустину i неквапом рушила алеею.
– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловiчий голос, що здався Ірi знайомим.
Вона обернулася й упiзнала чоловiка з iскорками у ледь розкосих очах. Вiн пiдвозив ii червоним автом, коли маршрутка вiд’iхала ранiше, нiж зазвичай.
– А це не моя, це мамина, – вiдказала Іра.
– Так, – кивнув вiн. – Таку можна носити, коли внуки народилися!
– От мама й носить. Онука в неi е…
Чоловiк був одягнутий в довге шкiряне пальто чорного кольору з високим хутряним комiром. А от хутряноi шапки на його головi не було. Взагалi нiякоi шапки не було.
– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткоi зачiски, наче хотiла знайти симптоми облисiння через ходiння з вiдкритою головою на морозi.
– Нi, не холодно, – спокiйно вiдповiв той. – Мене, до речi, звати Єгор. А вас?
– Іра.
– Ходiмо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловiк.
Іра глянула на нього з пiдозрою.
– Добру каву можна лише з десятоi ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.
Вона кивнула, i Єгор повiв ii вбiк вулицi, до зупинки, куди й далi «причалювали» черговi автобуси й маршрутки.
Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну i хвилин через п’ять, завернувши праворуч за рiг, увiйшли до невеликого гастроному.
– Два по «три в одному», – сказав вiн продавчинi.
Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи бiля вiтрини крамницi з внутрiшнього боку.
– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.
– Треба вмiти порiвнювати, – посмiхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюете?
– Так, – кивнула Ірина. – А ви?
– Я теж. Неподалiк вiд того мiсця, де я вас зустрiв.
– У палацi? – зацiкавилась Ірина.
– Можна сказати, що в палацi, – вiдповiв вiн пiсля короткоi паузи.
Десь зовсiм поруч, майже мiж ними пролунав механiчний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор нiжно торкнувся ii руки, звернув цим доторком ii погляд на себе i дав знак очима, що все гаразд.
– Вже йду, – сказав вiн до когось.
Іра помiтила, що з високого хутряного комiра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закiнчувався маленьким чорним навушничком, завбiльшки з муху, бiля самого вуха. Вона бачила такi штучки по телевiзору, iх зазвичай мали люди, що охороняли президента.
«Вiн зараз пiде геть», – збагнула Іра, i iй просто захотiлося плакати. Не тому, що вiн пiде, а «погана» кава в ii скляночцi ще не допита. Просто вiн, з цiею чорною штучкою у вусi, здався iй людиною, яка досягла здiйснення своеi мрii. Спокiйний, приемний, самовпевнений…
– Ви ж постiйно гуляете в парку, – посмiхнувся Єгор. Вона кивнула, i ii губки приязно вигнулися.
– Я вас знайду. Може, й сьогоднi. З мене тепер смачна кава!
– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.
Єгор усмiхнувся, грайливо моргнув обома очима i вийшов з крамницi.
«Вiн вiд мене вищий майже на цiлу голову!» – зрозумiла Ірина i здивувалася цьому вiдкриттю.
– Гей, дай гривню! – прошепотiв бородатий бомж, який став перед нею у своему облiзлому драповому пальтi й черевиках без шнурiвок. – Менi холодно!
Іра пiрнула рукою в кишеню, вийняла дрiбняки, вiдрахувала гривню й висипала ii в простягнуту долоню бомжа.
– Добре! – сказав той замiсть «дякую» i, озирнувшись, рушив до жiнки у дорогiй дублянцi, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.
Іринi теж стало холодно. Вона допила каву й вирiшила повернутися в тепло ii «молочноi кухнi».
Вхiднi дверi були вiдчиненi, тож Ірина ввiйшла, але ii тут-таки потiснили двое чоловiкiв в однакових синiх куртках, що заносили досередини великий металевий бiдон. Вони пронесли його коридором i, вiдчинивши подвiйнi дверi, якими той коридор закiнчувався, зникли в наступному, набагато розкiшнiшому, де на пiдлозi лежала килимова дорiжка, а на стiнах висiли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвiйнi дверi зiмкнулися синхронно.
– Іринко, на плитцi ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неi нянечка Вiра. – Роздягайся, проходь!
Іра кивнула, не вiдводячи погляду вiд подвiйних дерев’яних дверей.
– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухнi, озираючись на нянечку, що наливала iй до миски вiвсянку.
– Туди клiенти й клiентки заходять з центрального входу. Лiкар-консультант у кабiнетi приймае. Попереднiй лiкар був китаець, а теперiшнiй, кажуть, з Москви приiхав, – прошепотiла лiтня нянечка. – А ми тут з тобою – кухоннi. Нам туди не можна.
Іра кивнула з розумiнням. А тiльки-но взялася до вiвсянки, так iй тепло й затишно стало, що всi питання i поставленi, i замовчанi кудись звiтрiли. Та й слух у неi, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрiшнiм став. І почула вона, як у ротi вiвсянка пережовуеться, як молоко в грудях прибувае, як б’еться серце – гучно i впевнено.
11
Киiв. Вулиця Рейтарська. Помешкання номер 10
А зима й далi була м’якою й ненав’язливою. Снiжок то випаде, то розтане вiд якогось незрозумiлого подиху теплого вiтру, i тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тодi вже ступаеш по нерiвному хiднику обережно, чекаючи нового снiгу, що притрусив би слизьку дорiжку.
Семен поiхав кудись ще досвiта. Обiцяв до п’ятоi повернутися. Веронiка зранку пiшла купити харчi. Витратила годинку на телефонну розмову зi своею знайомою Танечкою. Дiзналася багато про ii нового чоловiка, який був на три роки молодший за Таню, але, за ii словами, вирiзнявся неабияким життевим досвiдом. Що мала Танечка на увазi пiд «життевим досвiдом», Веронiка вирiшила довiдатися пiд час особистоi зустрiчi, про яку вони, зрештою, наприкiнцi телефонноi бесiди й домовились.
А час того дня нiкуди не поспiшав. І снiжок то падав, то зупинявся. Згадавши знiчев’я про користь свiжого повiтря, Веронiка вирiшила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настроi, рушила не до масивного заднього муру Софiiвського заповiдника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрiлецькоi та Ярославового Валу…
Отам вона й стала свiдком сценки, яку анi трагiчною, анi комiчною не назвеш.
Елегантно вбрана жiнка рокiв п’ятдесяти, у песцевiй шубi до п’ят i вишуканих чобiтках в однiй руцi тримала молоток, а в другiй – невеликий вiнок iз соснових гiлок, прикрашений кiлькома штучними трояндами й чорною стрiчкою з написом срiблястими лiтерами. Мiж жiнкою й стiною нарiжноi кав’ярнi стояв хлопчина у джинсах i темнiй куртцi. На вигляд йому було рокiв вiсiмнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Вiн щось говорив до жiнки, хаотично жестикулюючи.
