Україна самостійна

КОМУ ЗА СЕ СОРОМ?

Дуже здивувала мене і львівську поступову молодіж руську «Сучасна хроніка» в VI н-рі «Правди», особливо ж той її уступ, де редакція, звертаючись до галицької молодежі, радить їй «лишити забавку в космополітизм та гру в теорії, а взятися до практичної роботи і перш усього до придбання найбільшої суми такої власної освіти і знання, щоб здалися і тоді, коли доведеться вийти на широку ниву практичного життя, тямлячи перш усього свого бога – рідний край, кланяючись перш усього своєму богові – рідній землі і народові – і пам’ятаючи, що перше тра жити, а потім філософувати».

Коли порівняти сі слова з тим, що редакція колись виявляла яко свою програму – програму духового і культурного його розвою в дусі сучасних європейських думок і поступових змагань, то суперечність наведених слів з сею програмою можу вияснити собі хіба тим, що автор, пишучи ті слова, сам не знав, що пише, і кидав слова на вітер, щоб що-небудь сказати.

Розберемо докладно закиди і ради, адресовані вельмишановною редакцією чи ким-небудь з її співробітників до галицько-руської молодежі.

Автор закидує о її, поперед усього, космополітизм й радить його покинути. Що таке космополітизм, і я досі докладно не знаю. Знаю тільки, що майже кождий з тих, котрі уживають сього слова яко закиду, розуміють під ним що іншого. Одні називають космополітами таких, що відрікаються своєї народності, а переходять до другої, другі хрестять тим іменем таких людей, що держаться латинської поговорки: Ubi bene, ibi patria3, треті розуміють під космополітизмом змагання до якогось абстракційного вискочення з усяких національних рамок. Але найбільша часть закидів проти космополітизму виходить на закиди проти усього «не нашого», проти «чужих» теорій, «чужої» науки, «чужої» освіти. Скажу одверто, що оскільки перші три закиди вважаю зовсім недоречними, то останній являється просто низьким і реакційним, а на лихо, здається, що саме такий закид редакція «Правди» схотіла зробити галицько-руській молодежі. Се бачимо з того, що зараз немов для доповнення додала «не бавитись в теорії». Признаюсь, такого закиду я ніколи не надіявсь почути від чоловіка мислячого і поступового, а тим менше від такого, хто хоч скільки-небудь знає галицько-руську молодіж, ту нещасну, богом забуту молодіж, котра при нашій нинішній шкільній системі може пройти і проходитись цілу гімназію і цілий університет, ані разу не почувши імені Данте, Шекспіра і Дарвіна, котра проходить університет, не чувши ні одної лекції філософії, психології, історії літератур європейських (окрім німецької). Закидувати тій молодежі, що вона бавиться в теорії, – се значить кроваво глумитися над її змаганням придбати собі бодай поза університетом, приватно, хоч одну-другу окрушину того загальноєвропейського знання, без котрого нині немислимий освічений чоловік, і тій молодежі радить одинокий поступовий орган Русі-України не бавитись в теорії!

І що ж радить їй редакція «Правди» замість теорій? «Практичне знання». Що се за практичне знання, придатне в практичному житті, – я зовсім не можу зрозуміти. Студент філософії набирає в університеті практичного знання, яке потрібне йому для його професії, юрист тож, медик тож, про теолога і не говорити. Якого ж ще практичного знання редакція хоче? – Ми досі думали якраз противно, що практичне життя обмежовує широкі і палкі змагання молодежі, що значить: молодіж, саме поки молода, повинна дбати про те, щоб обгорнути оком і духом якнайбільше світу, якнайширший кругозір, придбати якнайбільше теоретичного знання, принципів і ідеалів, бо пізніше, під ваготою практичного життя, ніколи буде, а часто прийдеться черпати з того скарбу поглядів і ідеалів, придбаних в молодім віці.

Редакція «Правди» підносить нашій молодежі приказку: «Перше треба жити, а потім філософувати» – приказку, від котрої дуже прикро чути моральну гниль. Від себе і від многих моїх товаришів скажу редакції «Правди», що «життя» ми не уважаємо найвищим добром, що коли б прийшлось його віддати в обороні високих принципів людськості, в обороні свободи і добра – народу, ми ані на хвилю не завагуємось се вчинити. Значить, є така філософія, котра стоїть вище життя єдиниці, і тою філософією живе людськість, живуть і підносяться народи. А приказка «Перше жити, а потім філософувати» – се золотий міст для всіх самолюбів і експлуататорів народу, котрі тим саме, що «перше треба жити», заслонюють усю ту моральну погань, в котрій потопають.

Інтересно, що редакція радить нашій молодежі «тямити перш усього свого бога – рідний край, кланятись перш усього своєму богові – рідній землі і народові». Або се пусті фрази, котрі не значать нічого, або редакція виводить в тих словах справу патріотизму на дуже слизьку і небезпечну дорогу.

Підчеркну поперед усього інтересне упорядкування понять «рідний край», «рідна земля», «народ». Може, се тільки случайно, що народ, жива, безсмертна Україна, поставлений тут на третьому місці за поняттями чисто географічними і геологічними, але мені здається, що таке зіставлення характеризує чуття автора, його розуміння народності. Не стільки йому ходить о живий народ, скільки саме о народність в географічному абстракційному розумінні: не стільки о службу тому народові і його живим насущним інтересам, скільки о «кланяння», «боготворення». Патріотизм стає якимсь культом релігійним, народність стає чимсь недосяжимим, не підлягаючим критиці. І справді, з таким розумінням патріотизму дуже добре і логічно в’яжеться приказка: «Перше жити, а потім філософувати», такий патріотизм не допускає філософування, а «покланятись рідній землі і народові можна і тоді», коли дереться з них шкуру і п’ється їх соки, так як роблять ті тунгуси з ведмедем, котрому моляться і кланяються, заким уб’ють його і спечуть на обід.

Підскажемо рішучо – не такий наш погляд на патріотизм і на обов’язки молодежі. Молодіж, поки молода, повинна набиратися всякого знання теоретичного, повинна, як ті пчоли, літати по всіх нивах людської освіти і культури, збираючи все, що піднімає і окрилює людський ум і ублагороднює серце, тямлячи тільки одно, що практичне життя жде її серед рідного народу і що все, чим багата і сильна людськість, буде в данім часі придатне і пожиточне і для нашого народу. Нині не ті часи, щоб ми з своїм народом могли відгородитись від Європи китайським муром. Нині народ наш домагається від нас служби на різних полях. Нехай же редакція «Правди» не кидає нашій молодежі поліна під ноги такими необдуманими пересторогами, а помагає їй, коли хоче бути справді поступовим всеукраїнським органом. Того, здається, від неї жде ціла Україна, того ждала і галицько-руська молодіж.

«ІДЕЇ» Й «ІДЕАЛИ» ГАЛИЦЬКОЇ МОСКВОФІЛЬСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ

З початком сього року вив’язалася була в «Ділі» досить цікава полеміка, яка, одначе, через нефортунний виступ д. Павлика зійшла з властивої дороги, відскочила від речі і згубилася в піску, не довівши ні до якого результату. З огляду на те, що ся полеміка зачіпає одну з головних болячок нашого національного життя – розрив нашої інтелігенції на два табори, українофільський і москвофільський, видається мені потрібним підняти річ наново і звести її з дороги догматичного спору на тему: чи так чи інакше думав і писав про се Драгоманов, на властиву стежку сучасних фактів і їх значення.

В ч. 16 «Діла» помістив д-р Ів. Копач статтю «З гостини у других», де описував свої враження з ювілейного концерту москвофільського студентського «общества» «Друг» у Львові, відправленого дня 30 січня, і висловив деякі свої уваги про значення того ідейного звороту, який доконується буцімто серед молодої генерації наших москвофілів. Про се він почув із реферату одного з членів «Друга» про 10-літній розвій «общества» і з промови голови «Друга» д. Глушкевича, яка викликала навіть sui generis4 сенсацію, так що присутній на вечерку російський консул і деякі старші москвофіли демонстративно повиходили з зали. З огляду, що про ті промови не було ніде докладнішої відомості від тої, яку подав д-р Копач, наведу тут другу половину його статті дослівно.

Згадавши про програму концерту і про її виконання та підкресливши дивний, на перший погляд, факт, що й молоді москвофіли, невважаючи на загальний серед них зворот до рішучого вживання великоруської мови, в розмовах усе-таки по-великоруськи говорять лихо, з галицьким виговором і акцентом, окрім хіба голови «Друга» д. Глушкевича, д-р Копач ось що пише далі:

«Та ще більше чим у тій великорущині, видко було нехибну щирість обох бесідників у змісті їх рефератів. Для мене вони не є чимсь зовсім новим і надзвичайно цікавим. І так з історії «Друга» довідався я, що се товариство в першім році свого заснування так званого перед десятьма роками мало лише 24 членів, а тепер має 124; що «Друг» вже довший час стоїть у напружених відносинах до своїх «старих», тобто до так званої «русско-народной» партії; що «Друг» вже не раз і не два жадав, щоби та партія перестроїлася «соответствующе духові времени», но все надармо; що через те внутрі «Друга» йде безнастанна борба між «поступовцями» та «консерватистами», яких піддержують «старі», так що послідній виділ «ліберальний» (15 лютого 1904) вибрано при великій і міцній опозиції «консервативних»; що, однак, повороту взад не може бути, бо загальний з’їзд молодежі (розумій, «твердої») в осені 1902 виразно витичив собі ту нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки, лише під впливом широких і сумних досвідів на широкім світі під час сецесії руської академічної молодежі з Львівського університету: тоді всюди по інших університетах гляділи на «русскую» молодіж з Галичини з погордою і презирством за її ретроградність, безідейність і незнання «русского литературного языка» і т. д. Отже, поворот узад ніяк неможливий; alea iacta est5. Я довідався дальше з тої ж історії, що «Друг» дуже запопадливо займається ширенням тих нових своїх кличів, передусім же науки великоруської мови (яко символу єдинства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку). Члени «Друга» стараються впливати і на молодіж гімназіальну у тім дусі і їздять по читальнях та філіях Общества ім. Качковского в характері делегатів «Друга» очевидно, з відповідними промовами, і самі пильно розпитуються в найкращих творах «русской» літератури. В однім посліднім році закуплено до бібліотеки товариства щось за 400 корон книжок.

Що се не була пуста самохвальба – се можна було бачити вже із щирості голосу прелегента. Та наглядний доказ на те дала програмова бесіда голови товариства тов. Глушкевича. Про напрям, характер і тон тої промови може свідчити, мабуть, найліпше та обставина, що під час неї та й із-за неї вийшов демонстративно із зали консул Пустошкін, а враз із ним найповажніші «старі» як проф. університету о. Мишковський і інші. Головні гадки бесіди т. Глушкевича були: Нам кажуть часто, що ми раби. А прецінь се в єстві речі неправда, бо основна ідея, якою споконвіку жиє «русский» народ, – се свободолюбність, се любов ближнього і любов правди а протест проти усякого гніту та утиску. Тисячі народних казок, легенд, псалмів і гимнів свідчать про се. А найкращі сини «русского» народу, як-от Рилєєв, Герцен, Достоєвський, Чернишевський, Пушкін, Лєрмонтов, Толстой і інші, терпіли тяжкі переслідування за ширення тої ідеї. От і нині – Горькому «угрожает виселица». А прецінь такий Толстой – то властиво лиш експонент самобитної руської ідеї, се свого роду месія. Се антитеза до західноєвропейского матеріалізму. Духоборці із своїми протестами проти податків і проти військової служби ділом – мимо різок – наглядно показують, що комуністичні ідеї західноєвропейських мислителів чи, як їх називано, утопістів, в дійсності можливі. І треба пам’ятати, що народами правлять ідеї, а не громи пушок. То лиш темні духи регресу (назадництва) спинюють теперішнє стремління «русского» народу до волі і свободи. Але ідея «русского» народу побідить, бо вона всемірна. Вона не потребує також боятися ані українців, ані поляків, бо вона ще (в «Ділі» мабуть через помилку: не) поступовіша, чим саме українство, і рівно ненавидить Сибір, як поляки. Коли і тут, в Галичині, увесь народ перейметься тою ідеєю, тоді українство само собою зникне і не треба буде його поборювати ложію та лайками та брехнями, як тепер. Отже, вперед, браття, на стрічу тій ідеї вселюдського братерства і всемірної любові!»

Лишаємо на боці уваги д-ра Копача про сі промови. Йому, очевидно, заімпонувала щирість тону в промовах обох бесідників; він із неї зараз доходить до висновку, «що бачить перед собою серед наших «твердих» людей, котрі не поперестають на якімсь половиннім «хитрім» становищі, ні пес ні вовк; тільки консеквентно йдуть до остаточної й одиноко достойної мети своїх пересвідчень». Яка ся мета, д-р Копач не пробує сформулювати, то ж попробуємо видушити живий сок із самих промов, так як їх подав д-р Копач, жалкуючи хіба, що самі молоді москвофіли не постаралися опублікувати їх.

В рефераті про історію «Друга» дуже інтересний для нас власне психологічний момент, що спричинив поворот молодої генерації до ліберальних ідей. В часі сецесії академічної молодежі, в якій volens nolens узяли участь також москвофіли, «всюди по інших університетах гляділи на «русскую» молодіж із Галичини з погордою і презирством за її ретроградність, безідейність, незнання «русского литературного языка» і т. д.» – і се було імпульсом до звороту. В сьому оповіданні не все докладне. Українофільські сецесіоністи також не знали «русского литературного языка», а проте ми не чули, щоб хто-будь і де-будь за се дивився на них із погордою. Взагалі по тих університетах, куди розбрелись були сецесіоністи, «русский литературный язык» не обов’язковий і його незнання не могло там нікому ставитися в докір. Хіба в однім випадку: коли люди самі остентаційно видавали себе «русскими», а потім показувалося, що ані «русской» мови не вміли, ані нічого спільного з пересічним типом «русского» інтелігента не мали. Значить, коли б історик «Друга» був вповні щирий, то повинен би був сказати ясно, що не саме незнання «русского литературного языка», а власне ота дволичність і дводушність молодих москвофілів подавала їх у погорду інших студентів. Дволичність у тім, що ті люди, відхрещуючися всіма силами від належності до одної, української національності і заперечуючи навіть її існування, з другого боку, самі власною фігурою давали доказ, що не належать до тої другої – «русской» національності, якої членами величали себе. При живо розвинених національних почуттях у чехів, словаків, німців, поляків і т. і. вид таких національних парадоксів справді не міг будити симпатії до себе, тим більше що з тим національним гібридизмом рука в руку йшла «ретроградність» і «безідейність».

Було би цікаво дізнатися, в яких власне точках докоряли чужоземці нашим молодим москвофілам за «ретроградність». Із промови д. Глушкевича, який на вступі силкується доказати абсурдну тезу, що «основна ідея, якою споконвіку жиє «русский» народ, – се «свободолюбність», можна би догадуватися, що в таку крайність ударилися ті молоді люди з властивою всім малоосвіченим людям категоричністю тому лише, що перед тим держалися іншої крайності, а власне, що основна ідея «русского» народу – самодержавіє, деспотизм. І знаючи «основні ідеї» органу галицького москвофільства «Галичанина», тої щоденної страви старих і молодих галицьких москвофілів, ми, певно, не помилимося, думаючи, що власне з тими ідеями наші молоді москвофіли вирушили в світ на сецесію і за них набралися сорому перед чужими.

Не менше цікаво було би знати, якою то «безідейністю» штурхано в очі нашим молодим москвофілам за границями Галичини. Адже ж «ретроградність» – се теж свого роду ідея; безідейним назвемо хіба чоловіка, у якого нема жодних ідей, се значить, який зовсім не думає ні про які загальні справи, вищі від його буденних, егоїстичних інтересів, або у якого всі ті «ідеї» обертаються в сфері пустих фраз, не в’яжуться з дійсним життям, держаться лише на показ. І тут, певно, не помилимося, думаючи, що між галицькими москвофілами часів сецесії можна було знайти багату колекцію і круглих ігнорантів та кар’єровичів, які в своїм житті не чували ні про яку ідейну боротьбу, і скінчених циніків, які вже з батьківського дому винесли відразу і погорду до всякої такої боротьби, винесли незломну віру в вічність та непорушність грубої сили і забобону, винесли певність, що, служачи тій грубій силі та плюючи на всякий ідеалізм, можна прожити щасливо, доробитися маєтку і гонорів і вмерти «маститым русским патриотом».

Отже, сей психологічний момент – сором перед чужими – був імпульсом до звороту в таборі молодих галицьких москвофілів. Характерне явище! Пригадую, що досить аналогічний факт трафився в тім самім таборі перед чверть століттям, у «Академическім кружку» 1875—76 рр. Тоді молодіж також набралася сорому. Драгоманов у своїх листах до редакції «Друга» також дорікав їй неуцтвом, незнанням російської мови й літератури, ретроградством та безідейністю. Та історія хоч повторяється, але все з варіантами. Тоді наслідком ідейного ферменту, внесеного писаннями Драгоманова, був зворот усього загалу москвофільської молодежі до народної мови, була проба злуки обох студентських товариств, проба, ударемнена заходами «старих», був нарешті зворот одної часті молодежі до новочасних ідей соціалізму та радикалізму. А що ж бачимо тепер?

Самі молоді москвофіли радо називають себе «поступовцями та лібералами», та, на жаль, ми не бачимо, в чім саме лежить їх поступовство та лібералізм. Одиноке, чим вони відрізняються від старих москвофілів, се хіба охота говорити все і всюди по-російськи. Повторяю: охота, бо від сеї охоти до справжньої вмілості ще дуже далеко. Але що ж у тім поступового, ліберального? Коли б хто-будь із нас дав собі слово не говорити ніде інакше, як лише по-німецьки, по-французьки чи по-англійськи, хоч би й ламаючи, то можна би се в найліпшім разі взяти за невинне аматорство, яке, одначе, при деякім переборщенні легко може перейти в смішність. Та коли би під сим аматорством крилося щось інше, а власне охота відрізнитися від окружаючої «юрби» земляків, дати їм пізнати, що нас не в’яже з ними навіть мова, тоді се аматорство набирає зовсім іншої прикмети. Та в усякім разі з сього аматорства робити життєвий принцип, партійну програму можуть лише люди, яким і не снилося, що таке життєві принципи і партійні програми. Зрештою, і в тім пункті нема основної різниці між молодими московофілами і старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-російськи, певно, далеко краще, ніж усі молоді.

Д-р Копач, подаючи зміст реферату про історію «Друга», згадує, що з’їзд «твердої» молодежі восени 1902 р. «виразно витичив собі нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки… отже, поворот узад ніяк неможливий». Було би дуже цікаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю їх під руками. Оскільки бачу з оповідання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкується переводити практично в життя, все та ж наука великоруської мови яко символу «единства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку». Справді, поступовість неабияка, коли згадаєш, що батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку, а сини пішли о крок далі і виставили – граматику! Було б лише цікаво, як розуміти те «виучування» великоруської мови як символу «единства Русі». Коли единство, то чим же тут і відрізнювати себе від «старих» чи від кого-будь, виучуючи те, що для всіх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium6, програма, то чи не слід би молодим людям, у яких іще непритуплена здібність думання, зійти самим униз до фундаментів і придивитися, на чім, власне, стоїть те единство і чи справді воно таке солідне, як їх запевняють дд. Мончаловські та Дудикевичі? Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови, але виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке зложене в її письменстві, а для політики, для «символу», се, признаюся, щось зовсім нове і незрозуміле мені, се нагадує слова відомої польської «Balady, jakich wiele»7:

Але скажуть, може, молоді москвофіли: ми ж виучуємо російську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освіти, щоб читати в оригіналі твори російської літератури. І справді, з газетних звісток про відчити в «Друге» ми знаємо, що там читається та говориться про Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Достоєвського, Толстого. На жаль, із тих відчитів та розмов ніщо не доходить до прилюдної відомості, тому ми й не можемо сказати нічого про ті провідні ідеї, які висловляються та розвиваються в них. Коли вірити змістові, поданому д-ром Копачем із промови д. Глушкевича, то ми мали би в тій промові добрий зразок того, як наші молоді москвофіли розуміють «ідейність». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепській формі), що «народами правлять ідеї, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не ідеї, а різні Угрюм-Бурчеєви, а ідеї мають лише те до себе, що «на штыки не улавливаются» та що історія народів – се не історія «господ Обмановых», а історія народних мас і тих соціальних, економічних та духових течій, які з непереможною, елементарною силою проявляються в їх житті. Як бачимо, вже тут, у самім цитуванні загально відомих афоризмів д. Глушкевич не був зовсім щасливий і виявив дуже слабе розуміння російської і всякої людської ідейності. Дальші уступи його промови доказують се аж надто ясно. Класти на одну дошку Рилєєва, Герцена, Достоєвського, Чернишевського, Пушкіна, Лєрмонтова і Л. Толстого – се, – вибачить нам д. Глушкевич, – значить хіба, що він у історії новішої російської літератури не пішов далі імен і титулів. Поперед усього слівце про переслідування, які терпіли ті люди. Отже, Л. Толстой, скільки знаємо, крім, може, дрібних шикан, неминучих при російських порядках, не терпів ніяких переслідувань. Достоєвський хоч потерпів тяжко за належність до кружка Петрашевського, в своїх писаннях розвивав ідеї, не раз просто суперечні ідеям Герцена, Чернишевського та всього того, що називається поступовістю. Чи знає д. Глушкевич, що Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем дуже обскурних часописей, що він, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, розвивав при тім у своїх писаннях погляди, які такий європеєць, як Тургенєв, називав «потоками гнилої води», що в питаннях національних Достоєвський був досить тупий шовініст? Д. Глушкевич не заїкаючися славить Льва Толстого як «експонента самобитної рускої ідеї, свого роду месію, антитезу до західноєвропейського матеріалізму». Тут що слово, то непорозуміння. Чи знає д. Глушкевич, що той геніальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неї всі елементи новочасної освіти, а обмежитися на самім читанні, писанні, чотирьох арифметичних діланнях та церковщині? Чи знає д. Глушкевич, що той московський Месія зі своєю проповіддю «непротивлення злу» являється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро іноді критикує його поодинокі ділання? Чи знає д. Глушкевич, що той «експонент самобитної рускої ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто виявляється тупим ігнорантом, що береться філософувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим як кепсько перевареним первісним християнством, змішаним із темним аскетизмом часів упадку старинного світа, отже, культурним пережитком, який освічена людськість давно пережила й відкинула. А вже попросту забавне те, що наплутав д. Глушкевич із приводу російських духоборів, мішаючи їх із західноєвропейськими комуністами та утопістами. Може, д. Глушкевич, коли у нього взагалі є охота говорити те, що знає і в чому переконався, захоче переконатися, що ідеї європейських комуністів-утопістів, такого Фур’є, Оуена, Сен-Сімона, не мають нічогісінько спільного з містичною та антисоціальною сектою духоборів і що їх (а також Льва Толстого) протест проти податків та військової служби полягає зовсім не на жоднім комунізмі, але на повнім нерозумінні соціального та політичного життя й його розвою, на одностороннім та наскрізь ненауковім розвиванні індивідуалістичної спекуляції в дусі тебаїдських аскетів.