Вода з каменю. Саксаул у пісках

Розділ другий

Старець Аґасфер провів поглядом худорлявого світлолицього юнака, який чомусь його злякався, а не повинен був боятися, чей не чіплявся до старого, не шарпав, не ображав і погляд мав гідний, і поставу шляхетну, і добро в очах.

Аґасфер опустив палицю і заговорив:

– Чому він утік від мене, я ж хотів його тільки запитати – а може, він один такий, що подає спраглому воду? Бо ж ті, які лижуть у церквах підлоги і голови пхають під Євангеліє, – вони ні! В них до обіду святість на обличчях, після обіду – грішний блуд, а в будні самі жаждуть.

Старець стояв, поки не стихли дзвони, а потім пішов, викидаючи вперед палицю, голосно розмовляючи сам з собою:

– Але чому мені докоряють, що я не подав Ісусові води? Хіба я вже був тоді, коли Христос ніс хрест на Голготу? Я ж нічого не пам’ятаю – ні роду, ні племені… Чому мене називають Вічним жидом? Хто я є?

Він заклав руки з палицею за спину і йшов, вельми стривожений думками.

Церковні і костельні дзвони стихли разом. Очищені молитвою прихожани розійшлися по домах, і в місті настала коротка обідня тиша, дуже коротка: місто квапилося відсвяткувати неділю, бо неділя – раз на тиждень. Напевно, хтось відпочивав і тихо – у кімнаті чи на лавочці у дворі, можливо, таких була й більшість, але ніхто їх не бачив; обличчя недільного міста визирало з шинків, кав’ярень, льокалів і ресторацій.

На Льоншанівці, що розповзалася тісними вуличками з приліпленими до них халупками аж до Кайзервальдівського узгір’я, у корчмі «Пекелко» бавився ремісний люд. Музика грала біля входу, бо в буфетній кімнаті було глітно, – тут забавлялися тільки льоншанівці, а зайшлим та ще й охочим до спідничок миттю виганяли амура з голови: ламалися в рурку циліндри і під акомпанемент «pacierza»15 зальотники вилітали стрімголов на брук; у другій кімнаті «Пекелка», яка називалася чомусь читальнею, грали в карти і в шахи, а вболівальники за підказки й підрахунки ходів заробляли собі на тютюн або на гальбу пива.

На Мазурівці аж гуділа від жовнірських підков кнайпа «Під голубками»; у льокалю пані Скшинської на площі Галицькій пили вино приїжджі шляхтичі-земляни; у брудному заїзді «Під тигром» над Полтвою грали в преферанс греко-католицькі священики; в ресторані «Під трьома гаками» на Францішканській збиралися адвокати, фактори й купці для ділових розмов; до редутових залів на плаці Каструм з’їжджалися на бал пані зі своїми дочками, яким пора виходити заміж: кожен кавалер, який мав у кишені золотого, міг прийти сюди на оглядини; Жорж Гофман у своєму «Hotel de la Russie» 16дозволяв танцювати непристойний танець – вальс, а хто бажав тілесних утіх і мав тридцять крейцерів, той ішов до закладу Карла Тірра, що за Пороховою вежею.

І тільки до касино Гехта, одноповерхового будинку, що пишною колонадою виходив до Єзуїтського городу, напудрені камердинери підвозили в каретах, запряжених короткохвостими кіньми, справжніх панів. Біля колон стояли в голубих мундирах поліцаї, в касино заходили тільки ті, хто був запрошений, і можна тут було побачитись з найвищими духовними пастирями всіх віросповідань, із старостами циркулів17, з графами й баронами, а деколи навіть з самим губернатором Ґаліції і Лодомерії.

У «Пекелку» на Льоншанівці уже стемніло від пилюки й диму, запах вина й поту забивав дух; дівиці, розпашілі від танцю, тісноти і млості, притискалися до своїх кавалерів, тріскали блузочки на грудях, ґудзики самі розстібалися, підпилі зальотники припадали губами до жолобинок між дівочими персами; знадвору до буфетної зали силоміць втискалася музика, розсуваючи спітнілу юрбу; таки увійшли досередини цимбали і скрипка, а музики здиміли; смичок підстрибував над скрипковою кобилкою і, ковзаючись на найтоншій струні, злітав аж під стелю; на цимбалах скакали самі пальчатки і, втомлені, лягали на струни, їх будила мідна або й срібна монета, кинута щедрим кавалером; тоді пальчатки зривалися, мов навіжені, а труба розтоплювалася від напруги, скапувала жовтою патокою на східці, на ній ковзалися і падали ті, що під «pacierz» вилітали з буфета, а трубач всовував знадвору через віконце голову і видував губами розпачливо високі нути, моторошно вибалушуючи очі.

Та враз стих содом, і розморені танцюристи, які ще не натішилися танцем, не дорозстібали усіх ґудзиків на дівочих блузочках, не доповзли долонями до тугих стегон, недочули згоди гайнути на часок у Винниківський ліс, у незмірній люті кинулися до дверей, залишаючи своїх партнерів, щоб побити морду тому, хто не дав добавитися у неділю аж до споду. Музики повернулися за свої занімілі інструменти, трубач зібрав жменями мідну патоку із східок і стояв тепер з лискучою трубою в опущеній руці, а знервовані шевці, кравці, слюсарі, гамарники, конвісари, ковалі, муляри, які були тільки-но ґалантними кавалерами льоншанівських дівчат, ішли фрунтом на незнайомого нахабу, який посмів зупинити музику в найвищому афекті.

Нахаба був сміховинно, як для Льоншанівки, вдягнутий – чи то по-камердинерськи, чи по-камерлакейськи: у розквітчаній свиті, накрохмаленій сорочці, застібнутій метеликом, у циліндрі, насунутому на брови. Ставши спиною до парубійків, він викаблучував перед музикантами вишукані «па» і кніксени, насвистуючи якусь циганщину, – певно, в такий спосіб просив заакомпанувати йому до співу, а що музики понуро мовчали, незнайомець, вимахуючи рукою, мов дириґент, сам затягнув популярний романс:

Один з парубійків, а був це коваль Йосип з Круп’ярської, схопив непоштивого приблуду за комір і чомусь на подив усім – бо ж на руках у нього репалася шкіра від кручених, переплетених, ґудзуватих м’язів, – полетів під кущі бузку так легко, немов вимолочений сніп з току, від одного лише поруху ліктя нахаби.

– Міхал! – скрикнув коваль, підводячись. – Міхал Сухоровський, щоб мене шляк трафив! Мосьціпанове, ви що, не впізнали? Та ходи ж сюди, дай писка, Міську францоватий!

– Сервус, Юзю! Господи, та я ж не знав, що це ти лоскочеш мене в потилицю, – обняв приблуда коваля.

Отаман клепарівських волоцюг Міхал Сухоровський, атлетичної будови бевзь, який мав надміру багато дивацтв, бо і ремісників велів не зачіпати, і жебрацькі пісні для якоїсь мари записував, ще й для театру склав віршами п’єсу «Ганнуся з Погулянки», скинув циліндра і розкланювався перед парубками, а з буфетної кімнати і з читальні висипалися на подвір’я дівчата, шахісти й картярі, обступаючи свого улюбленця, який розпродував льоншанівській публіці бльочки18 на гальорку – всього по дванадцять крейцерів, а насміятися там можна було на цілий ґульден.

Сухоровський витягнув з нагрудної кишені свити пачку проштемпльованих папірців і, тримаючи в руці перевернутого дном униз циліндра, затереферив:

– Ану швидше, мої любі, бо піду на Хорунщизну, там давно мене чекають, швидше, бо в музиків пальці закоцюбли! – Він обходив публіку з циліндром, в який падали, брязкаючи, мідяки, і приговорював: – Niech pan Fredro wiersze kleple, a my jego żonę…19, плюнь на аристократа, харкни на барона, най вони ходять на його вистави і хроплять у порожньому залі, а ми натішимося нашою Ганнусею з нашої Погулянки, ану розхапуйте бльочки, а як місць не стане, сідай на балюстраду, звішуй ноги вниз і стережися поліцая. А тепер най банда грає наш кавалок, щоб зафурчали накрохмалені спіднички і піт по морді скапував!

У той час, коли в «Пекелку» знову здиміли музики, а інструменти самі витинали шалену музику, з театру, що містився в колишньому костелі францішканців на вулиці Довгій, вийшов директор Ян Непомуцен-Камінський. Затримався на мить біля дверей службового входу, перевіряючи в пам’яті, чи всі дав розпорядження на нинішню виставу, потім подався на Гетьманські вали, заклавши руки в кишені сюртука. На ходу купив у галасливого кольпортера20 «Ґазету львовську» і, перейшовши на Сикстуську, попрямував у бік Єзуїтського городу, де полюбляв прогулюватися в післяобідній недільний час – між репетицією і початком вистави. Був задоволений касовим збором та й тільки: він ставив тричі на тиждень «Ганнусю з Погулянки» або «Сирену з Дністра», щоб за зібрані з цих водевілів гроші поставити трагедії Шиллера чи Шекспіра, які звичайно йшли при напівпорожньому залі. На Сикстуській Камінський сповільнив хід, розгорнув газету, пробіг очима заголовки статей і, як завжди, зупинив погляд на рубриці новинок. Якусь хвилину читав повідомлення, скривився враз, склав газету, а тоді побачив, як із брами шістнадцятого номера, поважно викидаючи вперед гнуту паличку, виходив певний свого маєстату й гідності, підтягнутий, елеґантний від капелюха до штиблет Олександр Фредро.

Камінський, простакуватий і у свої п’ятдесят три роки занадто рухливий, деколи й заздрив зовнішній маєстатичності завзятого богеміста, який до одруження з красунею Софією Яблоновською проводив цілісінькі ночі серед львівських марнотратників життя і сороміцькі вірші котрого не сходили з вуст вуличників, академіків і вихованців духовних семінарій.

Режисер і лицедій на сцені Ян Непомуцен-Камінський не вмів носити маски поза підмостками театру, і тому легке роздратування діймало його, коли стикався з особами, які, будучи за натурою гультіпаками, вміли лицедійствувати на людях у масках напудрених аристократів.

Проте Фредра любив. І не тільки за те, що його комедія «Дами і гусари» збирає майже стільки публіки, скільки водевіль Сухоровського; Камінський добре знав минуле свого молодшого колеґи: служба поручика в наполеонівській армії, орден «Virtuti militari», березинська переправа і російський полон, втеча з полону до Львова і пересит в аристократичних львівських льокалях; директор театру вірив, що знакомитий драматург створить-таки колись справжню мольєрівську річ, яка висміє пронаполеонівські захоплення і фальшивий патріотизм польської аристократії.

– Вітаю пана, – відповів Камінський на стриманий і ґалантний поклін Фредра. – Чи не зробите таку честь – пройтися разом?

– З приємністю, – ще раз кивнув головою Фредро. – Я теж у той бік.

Ішли мовчки. Фредро ніколи не розпочинав розмови перший.

– Я тільки-но прочитав у газеті сенсаційну новину, – заговорив Камінський, щоб зрушити мовчанку. – Минулого тижня писали про трупа, який танцює на катедральному цвинтарі, а нині дізнався, що у Львові живе відрубана голова, яка чихає. Цікаво, правда?

– Хіба це новина? – Фредро повісив паличку на зап’ястя. – Сьогодні у Львові повно танцюючих трупів по кав’ярнях, рестораціях і борделях, а голів, які ні до чого більш не придатні, лише для чихання, теж немало.

Знову запала мовчанка, її ще раз порушив Камінський.

– Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а ваші «Дами і гусари» йдуть вельми успішно. Одна лише Юля Залецька в ролі Малґосі – пальчики оближете.

– Мене, маестро, цікавить творчість, – відказав Фредро. – А творчість – це робота за столом, чи то пак, за конторкою… Я пишу стоячи. Не з поваги до себе, а зі страху: боюся стати сутулим, у мене ж молода дружина… А театр – то тільки вираження творчості, і мене воно менше цікавить.

– Помиляєтесь. На сцені ви, напевно, й не впізнали б ваших Зосю й поручика – їх по-своєму створили актори на підставі вашого тексту. А це вже творчість. Даремно не приходите…

– Пане Камінський, ви ліпше від мене знаєте, хто нині відвідує театр: плебей іде для забави, знавець – заради мистецтва, а люди так званого доброго тону самі не знають, чого йдуть. Я ж не плебей і не знавець штуки, а до доброго тону вдаюся, як бачите, лише тоді, коли виходжу з паличкою на прогулянку.

– Ви розмовляєте так само, як ваші персонажі, – похмурився Камінський. – Тільки в інтерпретації моїх акторів вони викликають регіт, а ви – смуток.

– Значить, погано грають ваші актори.

Звернули з Сикстуської на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуїтського городу, крізь них проглядали псевдодорійські колони касино Гехта.

– Пане Олександре, – Камінський вирішив ще раз нав’язати Фредрові розмову, – ваші гусари, за акторським задумом, відпочивають нібито в Королівстві Польському, але на львівській сцені те королівство більше скидається на нашу Ґаліцію. Чи не ліпше було б зняти цю вуаль і відкрити антураж відверто галицький? Глядач краще сприймав би спектакль. Ось «Ганнуся з Погулянки» – чому такі аншлаґи? Та лише тому – бо сама п’єса пса варта, – що львів’яни бачать там себе самих.

– Мене, маестро, це не обходить. Мене обходить образ поручика, під яким на Березині вбили коня, який потрапив у полон і втік з нього на батьківщину. Та батьківщина входить сьогодні в четвертий десяток дев’ятнадцятого століття. Що чекає поручика – спокій, виродження чи, може, нова боротьба?.. Кланяюся вам, пане Непомуцен. Моя дружина поїхала з дитиною на село, в мій маєток, а я запрошений на маскарад до касино Гехта.

– Може, хоч там, серед танцюючих трупів, скинете маску, – мовив терпко Камінський.

– О, напевно! Там моєю маскою буде моє справжнє обличчя. Мушу чимось відрізнятися від інших. Я ж – Фредро. Маю честь…

Два поліцаї в голубих мундирах пропустили драматурга до касино, перевіривши запрошення. У прихожій лакей забрав у нього верхній одяг і, поштиво кланяючись, зник. Фредро чекав: адже повинен хтось його зустріти і провести в зал, він запрошений від імені самого губернатора. Та ніхто не виходив, із залу долинала притишена мелодія полонезу, Фредро відхилив стульчасті двері.

Завішані важкими шторами вікна жовтіли великими прямокутними плямами, ті плями не освітлювали зали, а тільки свідчили, що поза касино існує інший світ, до якого всі, що тут зібралися, не мають жодного діла; на жирандолі тьмяно горіла одна-єдина лампа; в залі було сутінно й тихо, хтось десь грав на клавесині полонез Оґінського – надривно, тужно. Мелодія звучала, мов плач ізгоя за рідною землею. Звідкись доносилися шемрання, приглушені розмови, сміх.

Фредро поволі ступав залою, не знаючи, куди йти і що взагалі має тут чинити; врешті, призвичаївшись до темряви, уздрів у глибині зали освітлені свічками ложі, що були схожі на монастирські келії, видовбані у товстому мурі, у кожній хилиталися тіні і з кожної доносився свій гомін. До Фредра прийшла думка, що його сюди ніхто персонально й не запрошував; просто він ще значиться у списку вхожих на губернаторські бали, і, можливо, маршалок нинішнього балу й не знає, що Фредро давно уже закрився у чотирьох стінах на Сикстуській, замінивши розгульне товариство на стоси паперу, щоб виповнюватися життям світу, який існує тепер уже без нього і якщо належить ще поетові, то тільки для осмислення.

Ішов порожнім залом, і ніхто його не бачив, а сам мав можливість слухати й бачити всіх: своїм відокремленням Фредро здобув право знати більше, ніж кожен з присутніх у касино, – чи не тому і втік з марнотратної юрби в тихий закуток на Сикстуській, щоб здаля бачити більше?

Навіть зрадів: за час, поки почнеться гульба, він, непомічений, зможе пройти повз усі ложі вздовж лівої сторони зали і побачити усіх, ще без масок.

Багатьох упізнавав, бо жив колись серед них, тинявся, пиячив, спав, бешкетував, поки не втік, залишаючись серед їх гурту тільки в невідредагованому ще списку.

У крайній ложі, ледь засунутій шторою, сиділа обличчям до зали невизначеного віку дама з високою зачіскою, заквітчана паперовими трояндами; перед нею стояли два крісла з протягнутим між ними шнурком, через який, тримаючись за поли реверенди, перестрибував поважний духовний сановник. Забава його ексцеленції була вельми потішною: коли йому вдавалося перескочити через шнурок, не зачепивши його, дама милостиво простягала руку для поцілунку. Отець припадав до руки, цілуючи повище зап’ястя, а потім, розохочений, далі підстрибував, і видно було з його обличчя, що на сьогодні він не жадає іншої розваги.

У другій сидів знайомий Фредрові Едмунд Ржевуський, нащадок графів, які володіли Підгорецьким замком, що біля Олеська; власник замку Леон навідувався до Підгірець зрідка, жив то у Кракові, то у Варшаві, а Едмунд проциндрював родове багатство. Тепер він втупив меланхолійний погляд у співрозмовника, а ним був відомий у львівських аристократичних колах індійський князь Соломон Бальзамін. Князь розповів Едмундові про земний рай Аракан, де царює його батько Давид II, про ідеальну справедливість у цьому краю, в якому немає ані злочинців, ані тюрем. Ржевуський витирав хусточкою очі і, зворушений, розжалоблений, витягав із внутрішньої кишені гроші: спочатку по банкнотові, далі по два, а потім виклав цілу пачку – задаток на поїздку в Аракан, куди індійський князь вирушить наступного місяця.

У третій – старий дряхлий шамбелян21 Йов’яльський, який прибув сюди зі своїми дочками й зятями, дрімав, а коли прокидався – запитував одне і те ж: «Moje państwo, gdzie ja jestem? W swoim królestwie, mówicie? A są w nim ludzi-i?»22 Фредро мало не пирснув сміхом, йому цей старий дуже сподобався. Він навіть хотів зайти до ложі й залишитися з ним на цілий вечір, але клавесин зазвучав голосніше, і Фредро зорієнтувався, що тужний полонез, який безперервно заповнював тихим тремтом зал, долинає з сусідньої ложі. Підійшов: старший добродій сидів біля клавесина, а поруч панна з довгим каштановим волоссям, яке закривало їй обличчя, виконувала полонез Оґінського. Коли панна переставала грати й опускала низько над самі клавіші голову, старий шепотів: «Грай, грай, доню, це не мелодія, а ридання за батьківщиною»; вона продовжувала грати, і раз у раз повторював старий: «…це плач за батьківщиною». Врешті панна відкинулась на спинку крісла, розгорнула руками волосся, її гарне обличчя зсудомила болісна гримаса, вона проказала тихо, проймаючи старого докірливим поглядом: «Де, де та моя батьківщина – тут, там, ну, скажіть, ради Бога, де?» Фредро відступив назад, він упізнав піаністку Анну Кавецьку, племінницю пана Уруського – ученого садівника і дідича з олеських Юськовичів.

Тихо ступав по залу, минув ложу, в якій голосно хвалилися своїми подвигами під Бородіним колишні леґіонери генерала Домбровського, одягнуті в наполеонівські мундири; Фредро зіщулився, рука мимоволі потягнулася до лацкана камзола – прикрив долонею золотий орден «Virtuti militari». Швидко пройшов повз бундючних героїв Бородінської битви і раптом зупинився: в останній ложі – у бордовому фраку з золотими аплікаціями, у вузьких білих штанах, при шпазі – сидів за столиком сам губернатор Ґаліції і Лодомерії князь Авґуст Лобковіц з роду П’ястів, а поруч, з обох боків, стояли і слухали, нахиливши до нього голови, одноокий директор львівської поліції Леопольд Захер-Мазох і його тінь – актуарій карного суду Іґнаци Зайончковський.

Поет зачув слова губернатора:

– Запрошений і Фредро, цей комедіант? Хе, може, він і ґеній, Арістофан… Тільки ґенії і вчені мені не потрібні! Найкраща якість в людини – це витривалість задниці… Але досить розмов. Пора бавитися. Музику, панове!

Заграв оркестр на ґалереї. З лож, коридорів, бокових кімнат ринула іменита юрба, слуги засвічували свічки на канделябрах і жирандолях, усі гості були в масках – муринських, японських, звірячих, демонічних; лакеї вийшли з тацями, заставленими келихами, пішли у танець перші пари.

Фредро без маски відчув себе роздягнутим догола, він миттю вислизнув з касино.

Львів забавлявся. А знали всі – від Лобковіца до вуличного скрипаля Яся Сакрамента, що в місто проник з півдня, здесяткувавши Буковину, холерний мор, але ніхто не надавав цьому значення. Ніхто ж іще не бачив жодної жертви страшної пошесті, то й думалось кожному, що мор обмине якщо не Львів, то у всякому разі його самого.

Гриміли музикою, дзвеніли келихами, гомоніли піснями всі шинки, льокалі, касино і ресторації, веселий галас розганяв лихі чутки, львівський люд віддавався шаленим забавам до самозабуття – немов останній раз в житті.

Лише питомці греко-католицької духовної семінарії не мали можливості забутися, цієї неділі за кару не випустили їх навіть на прохід: черговий префект виявив у рефектарі23 замасковану вазонними квітами бочку з пивом. До самого обіду він особисто, не повідомляючи ректора, вів слідство й, так і не дізнавшись, хто вкотив до їдальні бочку і звідки вона взялася, велів її реквізувати, наклавши на питомців цілоденний карцер.

Семінаристи з нудів тиснулися до заґратованих вікон, щоб хоч насміятися вволю з перехожих і цим скоротати час, хтось згадав про пошесть, та з нього насміялися, мовляв, у ці плісняві мури не захоче увійти навіть холера.

А перед вечором, коли вже найзухваліші урвителі знемощніли від насмішок і реготу над мужиками і євреями, побачили питомці дивну метушню на вулиці. Двоє міських слуг у цератових балахонах з капюшонами витягали гаками через віконце з сутерин мертву людину. Коли труп уже лежав на тротуарі, один слуга всипав досередини відро вапна. На вулиці стояв запряжений шкапами віз – це приїхав пан Курковський, львівський візник погребальних караванів. Цього разу він прибув чомусь звичайним возом, яким вивозили сміття.

Міські слуги зачепили гаками трупа і, розгойдавши, кинули його на віз, і аж тоді питомцям стало зрозуміло, що трапилося. Панічний страх перед такою зримою і близькою смертю від найстрашнішої хвороби відкинув їх від вікон. Холера ще нині проникне крізь мури семінарії, а семінарія наглухо закрита, префект, напевне, вже п’яний, сидить з кухарями на кухні й допиває з ними їхню бочку пива!

Зчинився рейвах. Питомці миттю повибігали в коридор, з коридора – на подвір’я, кинулися до замкненої брами, почали шпурляти в неї цурками, камінням, бити ногами; урвителі вивели з кухні п’яного префекта, той клявся, що ключів не має, тоді його зв’язали і, вирвавши з городу щепу, посадили ненависного грабіжника на прикорінь, на мить забувши про холеру, мстили йому за випите пиво. Тягали по подвір’ї і горланили: «Пан префект їде на сейм!»

Кумедне видовище на якийсь час збило хвилю страху, але ненадовго: питомці знову згадали про трупа, якого викидали гаками на віз, роздобули з дровітні колуни і виважували ними браму. Педель24 дав знати ректорові – отцю Теліховському. Той цілком розгубився, послав педеля на Юрську гору до митрополита, педель не застав його ексцеленції – він десь, очевидно, забавлявся, – а питомці, виваживши браму, висипали на вулицю і розбіглися по місту, сповіщаючи людям страшну новину. Люд, на диво, сприймав викрики семінаристів спокійно, гадаючи, певно, що це чергова їхня витівка.