Дізнавання зайняло в Голмса більше часу, ніж він передбачав, і детектив повернувся до готелю лише о дев’ятій вечора. Він був у кепському настрої, блідий, весь запилючений і мало не падав з ніг від голоду й утоми. На столі на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своєю звичайною напівжартівливою інтонацією розповідати про власні невдачі, до яких він завжди ставився з філософським спокоєм.
Раптом на вулиці почувся скрип коліс, Голмс піднявся й визирнув у вікно. Перед будинком медика в світлі газового ліхтаря стояла карета, запряжена парою сірих коней.
– Лікаря не було три години, – зауважив Голмс, – він поїхав о пів на сьому й тільки-но повернувся. Отже, він був десь за десять-дванадцять миль. Він щодня їздить кудись, а іноді навіть двічі на день.
– Це не дивно, адже він практикує.
– У тому-то й річ: Армстронґ не практикує. Він професор і консультант, а практика лише б відволікала його від наукової роботи. Навіщо ж йому знадобилося здійснювати ці довгі та виснажливі поїздки? Кого він навідує?
– Його кучер міг би…
– Мій любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але він спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого ціпка не дуже сподобався візникові та собаці, й інцидент на цьому вичерпався. Наші взаємини після цього настільки загострилися, що про будь-які розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворі готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, місцевим жителем, який розповів мені про звички медика та його щоденні поїздки. Під час нашої бесіди, немов на підтвердження його слів, до будинку лікаря під’їхала карета.
– І ви вирішили слідувати за нею?
– Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні незрівнянні, саме це я й вирішив. Поруч із нашим готелем, як ви, мабуть, помітили, є крамниця, що торгує велосипедами. Я кинувся туди, орендував один із них і погнав за каретою, яка вже віддалилася на значну відстань. Я швидко наздогнав її і, тримаючись на відстані близько ста ярдів, слідував за її ліхтарем. Так ми виїхали з міста й уже від’їхали достатньо далеко, аж сталося несподіване: карета зупинилася, з неї вийшов лікар, рішучим кроком підійшов до мене й уїдливо зауважив, що, оскільки дорога вузька, він не хотів би загороджувати мені шлях своєю каретою. Він був на висоті! Я проїхав повз карету і, від’їхавши кілька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крізь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сільських доріг», – вирішив я й поїхав назад. Карети навіть сліду не було. А медик повернувся, як бачите, тільки зараз. Спочатку я ніяк не пов’язував ці поїздки зі зникненням Ґодфрі Стонтона, мене просто цікавило все, що стосується доктора Армстронґа. Але хитрість лікаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!
– Спробуємо вистежити його завтра.
– Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаєте околиць Кембриджа! Сховатися на цій пласкій, як стіл, місцевості просто ніде, а чоловік, котрого хочемо вистежити, зовсім не дурень, як він це ясно показав нам сьогодні. Я відправив телеграму Овертону, щоб він повідомив, чи не сталося в Лондоні чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторові Армстронґу: адже це його ім’я я прочитав на корінці телеграми завдяки люб’язності телеграфістки. Я готовий посперечатися, що він знає, де ховається Стонтон. А якщо це відомо йому, то маємо довідатися й ми. Треба зізнатися, що рахунок наразі на його користь. Але ви добре знаєте, Ватсоне, що я не маю звички кидати гру на такій стадії.
Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Після сніданку нам принесли записку, і Голмс із усмішкою простягнув її мені. Ось що в ній було:
«Сер, смію вас запевнити, що, переслідуючи мене, ви даремно гаєте час. Як ви переконалися минулої ночі, у задку моєї карети є вікно, і якщо вас не лякає двадцятимильна прогулянка, кінцевим пунктом якої будуть ворота вашого готелю, то можете сміливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж ніяк не допоможе містеру Ґодфрі Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменові, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажіть вашому господареві, що вам не вдалося натрапити на його слід. У Кембриджі ви нічого не розвідаєте.
Щиро ваш, Леслі Армстронґ».– Авжеж, медик щирий і чесний опонент, – погодився Голмс. – Але він розпалив мою цікавість, і я не поїду звідси, поки не дізнаюся, куди та навіщо він їздить.
– Карета вже біля його дверей, – повідомив я. – А ось і він сам! Поглянув на наше вікно. Сідає в карету. Може, мені спробувати щастя на велосипеді?
– Ні-ні, мій любий Ватсоне! При всій моїй повазі до вашої природної кмітливості, маю сказати, що лікар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразі доведеться зайнятися чимось іншим, бо поява двох нишпорок-незнайомців в околицях Кембриджа викликала б небажані чутки. Ви обов’язково знайдете багато цікавого в цьому поважному місті, а я намагатимуся принести ввечері сприятливіші новини.
Але й цього дня моєму товаришеві не пощастило. Він повернувся пізно ввечері, втомлений і розчарований.
– Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поїздок медика, я об’їздив усі тамтешні села, спілкувався з шинкарями й іншими обізнаними людьми. Я обійшов Честертон, Гістон, Вотербич й Окінґтон, і всюди спіймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непоміченою в цьому «сонному царстві». Словом, рахунок два-нуль на користь лікаря. Телеграми не було?
– Була, я її розпечатав, ось вона: «Помпей. Зверніться Джеремі Діксон Трініті-коледж», – і нічого не збагнув.
– Та це ясно. Телеграма від нашого приятеля Овертона. Відповідь на моє запитання. Зараз пошлю записку містеру Джеремі Діксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумніву, всміхнеться нам. До речі, як минув матч?
– У сьогоднішній вечірній газеті розміщено докладний звіт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закінчується звіт: «Поразка світло-блакитних пояснюється відсутністю славетного гравця міжнародного класу Ґодфрі Стонтона. Це було відчутно вже на перших хвилинах зустрічі. Відсутність комбінаційної гри в лінії нападу, млявість в атаці й обороні звели нанівець зусилля цієї сильної та дружної команди».
– Отже, неспокій нашого приятеля Овертона мав підстави, – зауважив Голмс. – Але особисто я поділяю думку лікаря. Регбі мене також абсолютно не обходить. А зараз – спати, Ватсоне! Завтра нас чекає копіткий день.
Коли, прокинувшись наступного ранку, я побачив Голмса біля каміна з невеликим шприцом у руках, то аж сторопів. Шприц асоціювався в мене з його єдиною слабкістю, тому я вирішив, що мої найгірші побоювання справдилися. Побачивши такий вираз мого обличчя, Голмс зареготав і поклав шприц на стіл.
– Ні-ні, любий друже, не варто турбуватися! Шприц цього разу – не знаряддя зла, а скоріше ключ до розгадки таємниці. Я покладаю на нього велику надію. Усе поки що нам сприяє. Я тільки-но здійснив невеличку вилазку. А тепер добряче поснідайте, Ватсоне, бо сьогодні ми візьмемо слід доктора Армстронґа. І я не дозволю ні собі, ні вам навіть хвилини спочинку, поки не заженемо його в нору!
– Тоді слід прихопити сніданок із собою. Я не встигну поїсти, адже медик зараз поїде. Карета вже біля дверей.
– Сьогодні це не має значення. Нехай їде. Він буде генієм, якщо йому вдасться вислизнути від нас. Коли поснідаєте, ми спустимося вниз, і я познайомлю вас із одним чудовим детективом.
Ми зійшли вниз, і Голмс повів мене до стайні. Відкривши стійло, він вивів присадкуватого собаку – рябого покруча біґля з гончаком.
– Дозвольте представити вам Помпея, – сказав він, – гордість місцевих мисливців. Судячи з його статури, він не дуже добре бігає, зате чудово тримає слід. Ну, Помпею, хоча ти й не надто швидкий, але, гадаю, двом лондонцям середнього віку буде нелегко гнатися за тобою, тому дозволю собі прикріпити до твого нашийника цей шкіряний повідець. А тепер уперед! Покажи, на що здатен…
Він підвів пса до будинку лікаря. Той понюхав землю і, натягнувши повідець, завзято кинувся вулицею. За півгодини ми вже були за містом.
– Що це означає, Голмсе? – спитав я.
– Старий заяложений прийом, але часом дає чудові результати. Сьогодні вранці я зазирнув у двір до лікаря й облив зі шприца заднє колесо карети анісовою олією. Помпей гнатиметься за ним хоч до самого Джон-о’Ґротса. Щоб збити його зі сліду, нашому приятелеві довелося б переправлятися через Кем у кареті. От хитрун! Ось чому йому вдалося втекти тоді вночі!
Пес раптом круто звернув з дороги на порослий травою путівець. Через півмилі він вивів нас на інше шосе. Слід круто повернув праворуч. Дорога обігнула місто зі сходу та повела в напрямку, протилежному тому, в якому ми почали переслідування.
– Отже, цей гак він зробив винятково заради нас, – зазначив Голмс. – Не дивно, що мої вчорашні пошуки ні до чого не призвели. Лікар грає за всіма правилами. Цікаво, що його змушує вдаватися до таких хитрощів? Он там, праворуч, вочевидь, Трампінґтон. Погляньте, Ватсоне. Ага, карета! Мерщій за нею, Ватсоне, поки не пізно!
Він кинувся в найближчу хвіртку, тягнучи за собою Помпея, який упирався. Тільки-но ми сховалися за живоплотом, як карета промчала повз нас. На мить я побачив доктора Армстронґа. Він сидів згорблений, обхопивши руками голову – живе втілення горя. Поглянувши на спохмурніле обличчя мого супутника, я зрозумів, що й він помітив стан доктора.
– Боюся, щоб наші пошуки не спіткав сумний кінець, – зітхнув він. – Але ми зараз усе дізнаємося. Помпею, вперед! Он до того дому!
Сумнівів не було: ми досягли мети. Помпей із гавкотом бігав біля воріт, де ще виднілися сліди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, і ми доріжкою поквапилися до будинку. Мій приятель постукав у невисокі прості двері, трохи зачекав і постукав знову. Усередині хтось був, звідти долинав стогін, сповнений безнадійного відчаю та горя. Голмс нерішуче постояв біля дверей, потім озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сірих коней.
– Лікар повертається! – видихнув Голмс. – Мерщій у будинок. Маємо дізнатися, у чому справа!
Він відчинив двері, і ми опинилися в холі. Стогін посилився, переходячи в безперервний відчайдушний крик. Він долинав звідкілясь ізгори. Голмс стрімко кинувся туди, я за ним. Він штовхнув прочинені двері, і ми зупинилися від переляку.
На ліжку нерухомо лежала молода вродлива дівчина. Її спокійне бліде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянілі, широко розплющені блакитні очі втупилися в стелю. Біля ліжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колінах стояв юнак, що здригався від ридань. Горе так пригнітило його, що він навіть не поглянув у наш бік. Голмс поклав йому руку на плече.
– Ви містер Ґодфрі Стонтон?
– Так-так… Це я. Але ви прибули запізно. Вона померла.
Він, мабуть, вирішив, що ми медики. Голмс пробурмотів кілька слів співчуття та спробував пояснити, скільки клопотів він завдав своїм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронґа.
– Отже, джентльмени, – сказав він, – ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневідповідніший момент. Я не хотів би сваритися в присутності покійниці, але знайте: якби я був молодший, ваша поведінка не залишилася б безкарною!
– Даруйте, докторе Армстронґ, але мені здається, ми не зовсім розуміємо один одного, – з гідністю відповів мій приятель. – Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?
За хвильку ми вже сиділи у вітальні.
– Слухаю вас, сер, – спонукав лікар.
– Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, більше того – цей старигань мені дуже неприємний. Збагніть, якщо зникає людина, а до мене звертаються за допомогою, мій обов’язок – знайти її. Тільки-но зниклого знаходять – моя місія закінчена. І якщо не було порушено закон, то таємниця, якої я мимоволі торкнувся, назавжди нею й залишиться. У цій справі, впевнений, порушення закону не було, і ви можете цілком розраховувати на мою мовчанку. Жодне слово про неї не потрапить на газетні сторінки.
Доктор Армстронґ ступив уперед і простягнув Голмсові руку.
– Я помилявся щодо вас, містере Голмс! – вибачився він. – Ви справжній джентльмен. Я залишив нещасного Стонтона наодинці з його горем, але потім, дякуючи Богу, вирішив повернутися назад: може, йому знадобиться моя допомога. І це дало мені можливість пізнати вас краще. Ви достатньо обізнані в цій справі, і мені не так складно пояснити все інше. Торік Ґодфрі Стонтон орендував помешкання в Лондоні. Він покохав доньку господині й незабаром з нею одружився. Світ не бачив жінки ніжнішої, гарнішої та розумнішої за неї. Ніхто не посоромився б мати таку дружину. Але Ґодфрі – спадкоємець того огидного скнари. І якби він дізнався про одруження небожа, то позбавив би його спадщини. Я добре знаю Ґодфрі й дуже його люблю. Він безумовно чудова людина. Тому я всіляко сприяв йому, щоб зберегти цю таємницю. Завдяки цьому віддаленому будинку й обережності Ґодфрі про їхній шлюб дотепер було відомо лише двом людям – мені та відданому слузі, котрий зараз пішов за лікарем до Трампінґтона. Нещодавно Ґодфрі спіткав страшний удар – його дружина небезпечно занедужала. Виявилося, що це швидкоплинні сухоти. Ґодфрі мало не збожеволів від горя; але йому все ж довелося їхати до Лондона на цей матч, бо не зміг би пояснити свою відсутність, не розкривши таємниці. Я намагався підбадьорити його, пославши телеграму. Він відповів, благаючи зробити все, щоб врятувати дружину. Вам якимось дивом вдалося прочитати його телеграму. Я не хотів казати йому, наскільки велика небезпека, бо його присутність тут нічому б не зарадила. Але я написав усю правду батькові дівчини, а той, забувши про розсудливість, вибовкав усе Ґодфрі. Останній, усе покинувши, приїхав сюди в стані, близькому до шаленства. І на колінах простояв біля її ліжка до сьогоднішнього ранку, поки смерть не припинила страждання дівчини. Ось і все, містере Голмс. Не сумніваюся, що можу довіритися вашій скромності та скромності вашого колеги.
Голмс міцно потиснув лікареві руку.
– Ходімо, Ватсоне, – кивнув він.
І ми вийшли з цього сумного будинку назустріч блідому сяйву зимового дня.
Його прощальний уклін
Була дев’ята година вечора другого серпня – найстрашнішого серпня в усій історії людства. Здавалося, на землю, що занепадає, вже звалилося Боже прокляття – панувало страхітливе затишшя, і задушливе, нерухоме повітря сповнилося довготривалим очікуванням. Сонце давно сіло, але далеко на заході, біля самого виднокраю, жевріла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорі яскраво сяяли зірки, внизу в бухті виблискували корабельні вогні. На садовій доріжці біля кам’яної огорожі розмовляли два німця – особи поважні: за їхніми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, із ліпниною фронтонів зусібіч. Співрозмовники дивилися на широку гладінь берега біля підніжжя величної крейдяної скелі, на яку чотири роки тому опустився, як перелітний орел, гер фон Борк, один із учасників бесіди. Вони перемовлялися впівголоса, тісно схиливши голови. Тліючі кінчики їхніх сигар знизу можна було б сприйняти за вогняні очі злого демона, породження пекла, що визирає з темряви…
Цей фон Борк був непересічною особистістю. Серед усіх відданих кайзерові агентів ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довірили «англійську місію», найвідповідальнішу. І з моменту, коли шпигун приступив до її виконання, таланти ці розкривалися все яскравіше, свідками чого стали п’ятеро втаємничених. Одним із цієї п’ятірки був барон фон Херлінґ, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сільський провулок в очікуванні, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.
– Судячи з того, як розгортаються події, до кінця тижня ви, ймовірно, вже будете в Берліні, – зауважив секретар. – Прийом, який вам там готують, любий мій фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскільки сильно цінують вашу діяльність у цій країні у вищих колах.
Секретар був солідний, серйозний чоловік, високий, широкоплечий, говорив повільно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичній кар’єрі.
Фон Борк засміявся.
– Їх не так уже й важко одурити, – зауважив він. – Неможливо уявити людей більш поступливих і наївних.
– Не знаю, не знаю… – промовив його співрозмовник замислившись. – У них є межа, через яку не переступиш, і це варто пам’ятати. Саме напускна наївність і є пасткою для іноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’які люди. Аж раптом натикаєшся на щось дуже жорстке та рішуче. І розумієш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них є свої, лише їм властиві умовності, із якими просто неможливо не рахуватися.
– Маєте на увазі «хороші манери», щось таке?
Фон Борк зітхнув, як чоловік, котрий уже постраждав від цього.
– Маю на увазі типові британські умовності в усіх їхніх своєрідних проявах. Для прикладу можу розповісти історію, що сталася зі мною, коли я припустився жахливої помилки. Можу дозволити собі розповідати про власні хиби, бо ви достатньо добре обізнані про мою роботу та знаєте, наскільки вона успішна. Сталося це під час мого першого приїзду сюди. Мене запросили на вікенд у заміський будиночок члена кабінету міністрів. Розмови велися вкрай необережні.
Фон Борк кивнув.
– Я бував там, – додав він сухо.
– Зрозуміло. Так от, я, природно, послав звіт про свої спостереження до Берліна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах. Він кинув зауваження, яке засвідчило, що він обізнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело інформації було, звісно, неважко. Ви навіть уявити собі не можете, як це мені нашкодило! Куди раптом зникла м’якість наших англійських господарів! Її наче вітром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зі себе спортсмена…
– Це не зовсім так. Удавання – щось навмисне, штучне. А в мене все цілком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.
– Ну, що ж, від того ваша діяльність лише ефективніша. Водночас ви берете участь у перегонах вітрильників, полюєте, граєте в поло – не відстаєте ні в чому. Ваша четвірка бере призи в Олімпії. Я чув, що ви навіть займаєтеся боксом разом із молодими англійськими офіцерами. І що в результаті? Врешті-решт, ніхто не сприймає вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для німця – чоловік цілком пристойний», любить випити, завсідник нічних клубів – веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий заміський будиночок – центр, звідки походить половина всіх бід англійського королівства, і що поміщик-спортсмен – досвідчений агент, найспритніший і найметкіший у всій Європі? Ви геній, любий мій фон Борку, геній!
– Що ви, не треба, бароне! Але я справді можу сказати, що провів чотири роки в цій країні недарма. Я ніколи не показував вам свій маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?
Кабінет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув двері і, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потім причинив двері за масивною постаттю фон Херлінґа, що рухався слідом, і ретельно засмикнув важку віконну фіранку. Лише вживши всіх запобіжних заходів, він обернув до гостя своє засмагле обличчя з гострими рисами.
– Частину моїх паперів я вже переправив, – сказав він. – Найменш важливі взяла з собою дружина, вчора вона разом із усіма слугами виїхала у Фліссінґен. Розраховую, що охорону решти візьме на себе посольство.
– Ваше ім’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокійно, жодних труднощів ні для вас, ні з приводу вашого багажу. Звісно, хтозна, можливо, нам не знадобиться їхати, якщо Англія залишить Францію на поталу. Ми впевнені, що між ними немає ніякого взаємно зобов’язуючого договору.
– А Бельгія?
– І щодо Бельгії також.
Фон Борк похитав головою.
– Навряд. Ось із нею така угода точно існує. Ні, тоді Англія довіку не відмиється від такої ганьби.
– Принаймні у неї буде тимчасовий перепочинок.
– Але честь країни…
– Е, любий мій, ми живемо у вік утилітаризму. Честь – поняття середньовічне. Крім цього, Англія не готова. Це немислимо, але навіть наші спеціальні військові податки в п’ятдесят мільйонів, мета яких уже, здається, настільки зрозуміла, ніби ми помістили про це оголошення на першій сторінці газети «Таймс», не пробудили цих людей від сплячки. Час від часу хтось про щось питає. Відповідати на такі запитання – мій обов’язок. Раз у раз вибухає невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосується найголовнішого – запасів спорядження, заходів проти атаки підводних човнів, виробництва вибухівки, – нічого немає, ніщо не готове. Як же Англія зможе увійти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, фурій, що б’ють вікна, і ще невідомо чого, щоб її думки були повністю зайняті внутрішніми справами?
– Їй доведеться потурбуватися про своє майбутнє.
– А це вже зовсім інша річ. Вважаю, у нас є наші власні, дуже конкретні плани щодо майбутнього Англії – ваша інформація нам тоді дуже знадобиться. Містер Джон Буль може вибирати – або сьогодні, або завтра. Забажає, щоб це було сьогодні – ми до цього готові. Віддає перевагу завтрашньому дню – будемо готові, як і раніше. На мою думку, їм розумніше боротися з союзниками, ніж поодинці. Та це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити долю Англії. Але ви згадували про сховок…
Барон опустився у фотель. Промені світла падали прямо на його широку лису маківку. Він незворушно пахкав сигарою.
У дальньому кінці просторої кімнати, обшитої дубовими панелями та заставленої рядами книжкових полиць, висіла штора. Фон Борк її відсмикнув, і фон Херлінґ побачив великий сейф, обкутий міддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й після довгих маніпуляцій відчинив важкі дверцята.
– Прошу, – сказав він, жестом запрошуючи гостя й сам відступаючи вбік.
Світло вдарило у відчинений сейф, і секретар посольства із захопленням розглядав його численні відділення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлінґ читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Зміцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» і десятки інших. Усі відділення були забиті документами, кресленнями та планами.
– Грандіозно! – вигукнув секретар. Відклавши сигару, він тихо поплескав у м’ясисті долоні.
– І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для поміщика, гульвіси та мисливця. Але діамант, який має увінчати мою колекцію, ще не тут. Скоро прибуде, і для нього вже готова оправа.
Фон Борк вказав на відділення з написом «Військово-морська сигналізація».
– Але ж у вас тут уже набралося вельми солідне досьє…
– Застаріле, маловартісні папірці. Адміралтейство якимось чином дізналося, вдарило на сполох, і всі коди змінили. Оце був удар! Найбільша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моєї чекової книжки та кмітливого Олтемонта сьогодні ж увечері все буде залагоджено.
Барон зиркнув на свій годинник і видав гортанний вигук, що свідчив про розчарування.
– На жаль, більше чекати не можу. Можете собі лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен із нас має залишатися на своєму посту. Я сподівався привезти новини про вашу останню здобич. Хіба ваш Олтемонт не призначив точної години прибуття?
Фон Борк підсунув йому телеграму: «Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання. Олтемонт».
– Свічки запалювання?
– Бачте, він видає себе за механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому з ним коді все позначено термінами автомобільних деталей. Пише про радіатор – має на увазі лінійний корабель, а масляна помпа – це крейсер. Свічки ж запалювання – військово-морська сигналізація.
– Надіслано з Портсмута опівдні, – повідомив секретар, поглянувши на телеграму. – До речі, скільки ви йому платите?
– П’ятсот фунтів дам лише за це доручення. І ще, звісно, виплачую регулярну платню.
– Непогано заробляє. Вони корисні, ці зрадники батьківщини, але якось прикро стільки платити за зраду.
– На Олтемонта мені грошей не шкода. Він чудово працює. Може, я й виплачую йому багато, зате він поставляє «якісний товар», як сам його охарактеризував. Крім цього, він зовсім не зрадник. Запевняю: що стосується ставлення до Англії, то наш найбільш пронімецький юнкер – пташеня порівняно із ображеним американським ірландцем.
– Он як! Він американський ірландець?
– Послухали б ви, як він розмовляє, то у вас не залишилося б сумнівів щодо цього. Не повірите, але я іноді насилу його розумію. Він наче оголосив війну не лише Англії, а й навіть англійській мові. Ви справді більше не можете чекати? Він має бути з хвилини на хвилину.