Його прощальний уклін

– Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаємо на вас завтра рано-вранці. Якщо вам вдасться пронести теку зі сигнальними кодами під самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фіналом усієї вашої британської епопеї. Ого! Токайське!

Він кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на таці разом із двома келихами.

– Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?

– Ні, дякую. А у вас, мабуть, готується забава?

– Олтемонт – витончений знавець вин, моє токайське йому засмакувало. Він дуже самолюбний, легко ображається, доводиться його задобрювати. Авжеж, із ним доволі непросто, можу вас запевнити.

Вони знову вийшли на терасу й попрямували в її дальній кінець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боці, миттю затремтіла й загула від легкого поруху шофера.

– Он там, імовірно, вогні Гариджа, – вказав секретар, одягаючи дорожній плащ. – Усе виглядає так спокійно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, й англійський берег утратить свій ідилічний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелін дотримає своєї обіцянки. А це хто там?

У будинку світилося лише в одному вікні – там за столом, на якому стояла лампа, сиділа симпатична рум’яна бабуся в сільському чепчику. Вона схилилася над плетивом і час від часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослінчику біля неї.

– Марта, служниця. Я залишив при будинку лише її.

Секретар реготнув.

– Вона здається уособленням Британії – занурена в себе й поважно дрімає. Ну, фон Борку, au revoir [1].

Махнувши на прощання рукою, він заліз у машину, і два золотих конуси від фар одразу рвонули вперед у пітьму. Секретар відкинувся на подушки розкішного лімузина й настільки поринув у роздуми про європейську трагедію, яка насувалася, що й не помітив, як його машина, завертаючи на сільську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустріч.

Коли останнє мерехтіння фар лімузина згасло вдалечині, фон Борк повільно попрямував назад у свій кабінет. Проходячи садом, він помітив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними – його сім’я з усіма нащадками та родичами була великою. Він із полегшенням подумав, що вони всі вже в безпеці, і якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухні, в усьому будинку він залишився сам. Перед від’їздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо ліквідувати. Він узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергійне обличчя не розпашілося від вогню палаючих паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза – фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неї коштовний вміст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобіля, що рухався здалеку. Він вигукнув від задоволення, затягнув ремені на валізі, замкнув сейф і квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Її пасажир вистрибнув і швидко попрямував назустріч барону. Водій, кремезний літній чолов’яга зі сивими вусами, зручніше всівся на сидінні, вочевидь, готуючись до довгого чекання.

– Ну, як? – жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.

Замість відповіді той із переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.

– Ще б пак, містере, сьогодні ви вже будете задоволені! – вигукнув гість. – Справа зроблена.

– Сигнали?

– Аякже, як я й писав у телеграмі. Усі без винятку – ручна сигналізація, сигнали лампою, марконі. Певна річ, копії, а не оригінали: було б дуже небезпечно. Але товар якісний, будьте певні.

Він із зухвалою розкутістю ляснув німця по плечу. Той насупився.

– Заходьте, я вдома сам, – запросив господар. – Копії, безумовно, краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, то всі коди негайно б змінили на нові. А як із цими копіями, вважаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець сів у крісло та витягнув уперед свої довгі ноги. Йому можна було дати років шістдесят – довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострі, чіткі; невелика цапина борідка надавала йому схожості з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сівши, він негайно ж її розпалив.

– Зібралися накивати п’ятами? – зауважив гість, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфі, вже не прикритому завісою. – Послухайте, містере, невже ви тримаєте в ньому всі ваші папери?

– Чому б і ні?

– Чорт забирай! У такій скрині? А ще вважаєте себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкі розколупає його консервним ножем! Якби я знав, що мої листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем і не писав би вам.

– Жодному злодюжці з цим сейфом не впоратися, – заперечив фон Борк. – Метал, із якого він зроблений, не розрізати жодним інструментом.

– Ну, а замок?

– Замок особливий, із подвійною комбінацією, розумієте, як це?

– Ні, поясніть мені.

– Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. – Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. – Зовнішнє коло для букв, внутрішнє – для цифр.

– Нічого собі!

– Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?

– Гадки не маю.

– Тоді послухайте: слово – «серпень», а число – 1914, зрозуміли?

Обличчя американця засяяло від захоплення.

– Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! – здивовано вигукнув він.

– Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.

– Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.

– Але ж ви американський громадянин!

– Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», – ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса… Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.

– Що ви хочете цим сказати? – різко спитав фон Борк.

– Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса…

– Джеймс сам винен – ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.

– Джеймс – йолоп, згоден. Ну, а Голліс?

– Голліс поводився, як ненормальний.

– Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків – так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…

Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

– А що не так зі Стейнером?

– Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.

Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.

– Як же вони дісталися до Стейнера? – бурмотів він упівголоса.

– Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять…

Примітки