– Як успiхи?
– Нiчогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемi, але в будинок не заходив. Цiкава справа, не хотiлося б втратити ii. Однак годi базiкати, треба скинути це лахмiття й знову стати пристойним чоловiком.
За поведiнкою мого приятеля я визначив, що вiн задоволений результатами. Очi в нього виблискували, на блiдих щоках навiть з’явився слабенький рум’янець. Детектив пiднявся до себе в кiмнату й за кiлька хвилин я почув, як хряснули вхiднi дверi. Голмс знову подався на «лови».
Я чекав до опiвночi, але вiн усе не повертався, тож я подався спати. Шерлок мав звичай зникати на довгий час, коли натрапляв на слiд, тому мене нiтрохи не здивувало його запiзнення. Не знаю, о котрiй годинi вiн повернувся, однак коли наступного ранку я вийшов до снiданку, Голмс сидiв за столом iз горнятком кави в однiй руцi та газетою у другiй. Як завжди, вiн був бадьорий i пiдтягнутий.
– Даруйте, Ватсоне, що почав снiдати без вас, – сказав вiн. – Ось-ось мае з’явитися наш клiент.
– Авжеж, уже десята година, – пiдтвердив я. – Здаеться, дзвонять? Мабуть, це вiн.
Це справдi був мiстер Голдер. Мене вразила змiна, що в ньому сталася. Його ранiше масивне й енергiйне обличчя змарнiло та якось зморщилося, волосся, здавалося, побiлiло ще бiльше. Гiсть увiйшов втомленою ходою, млявий, змучений, що становило ще гiрше видовище, нiж його бурхливий вiдчай учорашнього ранку. Важко опустившись у присунуте мною крiсло, вiн промовив:
– Не знаю, за що менi така кара! Два днi тому я був щасливим, успiшним чоловiком, а тепер зганьблений i приречений на самотню старiсть. Бiда не приходить сама. Зникла Мерi.
– Зникла?
– Ага. Постiль ii не рухали, кiмната порожня, а на столi лежала ось ця записка. Вчора я сказав iй, що, якби вона вийшла замiж за Артура, з ним нiчого не сталося б. Я говорив без тiнi гнiву, просто був убитий горем. Ймовiрно, так не можна було дорiкати. У записцi вона натякае на цi слова.
«Любий дядечку!
Знаю, що я заподiяла вам чимало горя i якби вчинила iнакше, не сталося б це жахливе нещастя. З цiею думкою не зможу бути щасливою пiд вашою стрiхою, тож покидаю вас назавжди. Не турбуйтеся про мое майбутне i, найголовнiше, не шукайте мене, бо це без сенсу й може лише нашкодити менi.
Все життя до самоi смертi любитиму вас,
Мерi».
– Що означае ця записка, мiстере Голмс? Чи не хоче вона накласти на себе руки?
– О, нi, нiчого такого. Можливо, це якнайкраще вирiшуе всi проблеми. Я впевнений, мiстере Голдер, що вашi випробування наближаються до кiнця.
– Ви так думаете? Дiзналися щось нове, мiстере Голмс? Знаете, де берили?
– Тисячу фунтiв за кожен камiнь ви не вважаете занадто високою цiною?
– Я заплатив би й десять!
– У цьому немае потреби. Трьох тисяч цiлком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маете? Ось перо. Випишiть чек на чотири тисячi фунтiв.
Здивований банкiр пiдписав чек. Голмс пiдiйшов до письмового столу, дiстав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стiл. Мiстер Голдер iз радiсним вигуком схопив свiй скарб.
– Я врятований, врятований! – повторював вiн, задихаючись. – Ви знайшли iх!
Радiсть його була настiльки ж бурхливою, як i вчорашнiй вiдчай. Вiн мiцно притискав до грудей знайдений скарб.
– За вами ще один борг, мiстере Голдер, – сказав Голмс суворо.
– Борг? – Банкiр схопив перо. – Назвiть суму, i я виплачу вам ii негайно ж.
– Нi, не менi. Маете попросити вибачення у вашого сина. Вiн поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б ним.
– Отже, це не Артур узяв камiнцi?
– Певно, що не вiн. Я ж сказав вам це вчора й повторю сьогоднi.
– У такому разi поспiшiмо до нього й повiдомимо, що правда перемогла.
– Вiн усе знае. Я спiлкувався з ним, коли розплутав справу. Збагнувши, що вiн не захоче говорити, я сам виклав йому всю iсторiю, i вiн визнав, що я маю рацiю, своею чергою прояснивши деякi подробицi, якi були незрозумiлi менi. Новина, яку ви нам щойно повiдомили, можливо, змусить його до вiдвертостi.
– То розкрийте ж, заради Всевишнього, цю неймовiрну таемницю!
– Зараз розповiм, яким чином менi вдалося докопатися до iстини. Але спочатку дозвольте повiдомити вам важку звiстку: ваша небога Мерi змовилася iз сером Джорджем Бернвеллом. Зараз вони обое накивали п’ятами.
– Мерi? Це неможливо!
– На жаль, це факт! Приймаючи в своему будинку сера Джорджа Бернвелла, нi ви, нi ваш син не знали його як слiд. А вiн, однак, один iз найнебезпечнiших iндивiдiв, гравець, запеклий негiдник, людина без серця та совiстi. Ваша небога й гадки не мала, що бувають такi люди. Слухаючи його зiзнання та обiцянки, вона думала, що завоювала його кохання. А вiн говорив таке й багатьом до неi. Хiба бiс знае, як вiн зумiв поневолити Мерi, але вона таки стала слухняним знаряддям у його руках. Вони бачилися майже щовечора.
– Я не вiрю, не можу в це повiрити! – видихнув банкiр. Його обличчя стало попелясто-сiрим.
– А тепер я розповiм, що сталося у вашому будинку вчора вночi. Коли ваша племiнниця переконалася, що ви пiшли до себе, вона спустилася вниз, вiдчинила вiкно над дорiжкою, що веде в стайню, повiдомила своему коханому про дiадему. Слiди сера Джорджа чiтко вiдбилися на снiгу пiд вiкном. Жага наживи охопила сера Джорджа, i вiн буквально пiдкорив Мерi своiй волi. Не сумнiваюся, що Мерi любить вас, але iснуе категорiя жiнок, у котрих любов до коханого затьмарюе всi iншi почуття. Мерi належить до них. Заледве вона встигла змовитися з ним про викрадення прикраси, як почула, що ви спускаетеся сходами. Тодi миттю зачинила вiкно й повiдомила вам, що до покоiвки приходив ii продавець овочiв. І вiн справдi приходив…
Тiеi ночi Артуру не спалося: вiн турбувався через клубнi борги. Раптом вiн почув, як повз його кiмнату шурхотять обережнi кроки. Вiн пiднявся, визирнув за дверi й з подивом побачив двоюрiдну сестру – та крадькома пробиралася коридором i зникла у вашiй кiмнатi. Приголомшений Артур нашвидкуруч одягнувся й вирiшив зачекати, що буде далi. Скоро Мерi вийшла; при свiтлi лампи в коридорi ваш син помiтив у неi в руках коштовну дiадему. Мерi спустилася вниз сходами. Тремтячи вiд жаху, Артур прослизнув за фiранку бiля ваших дверей: звiдти видно все, що вiдбуваеться у вiтальнi. Мерi нишком вiдчинила вiкно, передала комусь у темрявi дiадему, а потiм замкнула вiкно та поквапилася в свою кiмнату, пройшовши зовсiм поряд iз Артуром, котрий застиг за портьерою.
Остерiгаючись викрити кохану дiвчину, Артур нiчого не мiг вдiяти, хоча й розумiв, яким ударом буде для вас зникнення дiадеми й наскiльки важливо повернути коштовнiсть. Тому тiльки-но Мерi зникла за дверима своеi кiмнати, вiн кинувся вниз напiводягнений i босий, вiдчинив вiкно, вистрибнув у сад i помчав дорiжкою. Там на певнiй вiдстанi при свiтлi мiсяця виднiвся чийсь темний силует.
Сер Джордж Бернвелл спробував утiкати, але Артур його наздогнав. Вони почали вовтузитись. Ваш син тягнув дiадему до себе, його супротивник – до себе. Ваш син ударив сера Джорджа та розсiк йому брову. Потiм щось несподiвано хруснуло, й Артур вiдчув, що дiадема в його руках. Вiн кинувся назад, зачинив вiкно та пiднявся у вашу кiмнату. Тiльки тут Артур зауважив, що дiадема погнута, i спробував ii розпрямити. У цю мить увiйшли ви.
– Боже милий! – задихаючись, повторював банкiр.
– Артур був вражений вашим несправедливим звинуваченням. Адже навпаки – ви мали б йому дякувати. Вiн не мiг розповiсти правду, не зрадивши Мерi, хоча вона й не заслуговувала на поблажливiсть. Вiн поводився, як лицар i зберiг таемницю.
– То он чому вона втратила свiдомiсть, коли побачила дiадему! – вигукнув мiстер Голдер. – Ісусе Христе, я був слiпим глупцем! Адже Артур просив вiдпустити його хоча б на п’ять хвилин! Бiдний хлопчик сподiвався знайти вiдламаний шматок дiадеми на мiсцi сутички. Як я помилявся!
– Приiхавши до вас, – правив далi Голмс, – я насамперед уважно оглянув дiлянку бiля будинку, намагаючись хоч щось знайти. Снiг iз учорашнього вечора не падав, а сильний мороз мав добре зберегти слiди на грунтi. Я пройшов дорiжкою, якою пiдвозять продукти, але вона була втоптана. Та неподалiк вiд дверей до кухнi я помiтив слiди жiночих черевичкiв; поруч iз жiнкою стояв чоловiк. Круглi вiдбитки показували, що одна нога в нього дерев’яна. Мабуть, хтось завадив iхнiй бесiдi, оскiльки жiнка побiгла до дверей: носаки жiночих черевикiв вiдбилися глибше, нiж пiдбори. Чоловiк iз дерев’яною ногою трохи почекав, а потiм пiшов. Я вiдразу подумав, що це, мабуть, камеристка та ii шанувальник, про котрих ви згадували. Це справдi було так. Я обiйшов сад, але бiльше нiчого не помiтив, крiм безладних слiдiв, що розбiгалися вусiбiч. Це були полiсмени. Але коли я дiйшов до дорiжки, що вела до стайнi, вся складна iсторiя цiеi ночi вiдкрилася менi, наче написана на снiгу.
Я побачив двi лiнii слiдiв: одна з них належала чоловiковi в черевиках, друга, як я помiтив iз задоволенням, – чоловiковi, котрий бiгав босонiж. Я був упевнений, що ця друга лiнiя – слiди вашого сина. Згодом вашi слова пiдтвердили правильнiсть моеi гiпотези.
Перший чоловiк спокiйно крокував то туди, то сюди, другий утiк. Слiди босоногого теж були помiтнi там, де походжав чоловiк у черевиках. З цього можна було зробити висновок, що другий чоловiк переслiдував першого. Я пiшов слiдами чоловiка в черевиках. Вони привели мене до вiкна вашоi вiтальнi; тут увесь снiг був потоптаний, вочевидь, той чоловiк на когось довго чекав. Тодi я попрямував його слiдами в протилежний бiк. Вони тягнулися дорiжкою приблизно на сотню ярдiв. Потiм чоловiк у черевиках обернувся – у цьому мiсцi снiг дуже потоптали, немов вiдбувалася боротьба. Краплi кровi на снiгу засвiдчили, що так i було. Потiм чоловiк у черевиках кинувся навтьоки. Трохи вiддалiк я знову помiтив кров – отже, поранений був саме вiн. Я пiшов стежкою до самоi дороги – там снiг був зчищений i слiди обривалися.
Пригадуете, що, увiйшовши в будинок, я оглянув крiзь лупу пiдвiконня та раму вiкна вiтальнi й виявив, що хтось вилазив звiдти. Я помiтив також обрис слiду мокрого пiску, тобто хтось залазив i назад. Пiсля цього я вже був у змозi уявити собi все, що сталося. Один стояв пiд вiкном, й другий подав йому дiадему. Ваш син бачив це, кинувся переслiдувати невiдомого, затiяв iз ним боротьбу. Кожен тягнув скарб до себе. Тодi й вiдламався шматок дiадеми. Артур поспiшив iз дiадемою додому, не помiтивши, що в супротивника залишився уламок. Поки що все зрозумiло. Але виникало запитання: хто цей чоловiк, котрий боровся з вашим сином, i хто подав йому дiадему?
Мiй старий принцип розслiдування полягае в тому, щоб виключити всi явно неможливi припущення. Тодi те, що залишаеться, i е iстиною, якою б неправдоподiбною вона не видавалася.
Мiркував я приблизно так: зрозумiло, дiадему вiддали не ви. Отже, залишалися лише ваша небога або камеристка. Але якщо до викрадення причетнi слуги, то чому ваш син погодився взяти провину на себе? Для такого припущення бракуе пiдстав. Ви казали, що Артур закоханий у свою двоюрiдну сестру. І менi стала зрозумiла причина його мовчання: вiн не хотiв видавати Мерi. Тодi я згадав, що ви застали ii бiля вiкна й що вона втратила свiдомiсть, побачивши дiадему в руках Артура. Моi припущення перетворилися на впевненiсть.
Але хто ж ii спiльник? Певна рiч, це мiг бути лише ii коханий. Лише пiд його впливом вона могла так легко забути, чим зобов’язана вам. Я знав, що ви не любите бувати в товариствi, а коло ваших знайомих обмежене. Але в iхньому числi е сер Джордж Бернвелл. Я й ранiше чув про нього, як про особу вкрай легковажну щодо жiнок. Либонь, це вiн стояв пiд вiкном i лише в нього могли знайтися зниклi берили. Артур впiзнав його, однак сер Джордж вважав, що вiн у безпецi, бо був упевнений, що ваш син i слова не скаже, щоб не скомпрометувати свою власну сiм’ю.
Ну, а тепер елементарна логiка пiдкаже вам, що я зробив. Переодягнувшись волоцюгою, я подався до сера Джорджа. Менi вдалося заприятелювати з його лакеем, котрий повiдомив, що його господар напередоднi десь розбив голову до кровi. За шiсть шилiнгiв менi вдалося роздобути в нього старi черевики сера Джорджа, з якими я вирушив у Стритем i переконався, що черевики точно вiдповiдають слiдам на снiгу.
